Організації як об'єкти управління

Організація як об’єкт управління, мета її діяльності та складові успіху.

Намагання людей об'єднатись у групи, а надалі в ор­ганізації зумовлене необхідністю досягнення спільних цілей, задоволення їх потреб у захищеності, причетності, взаємопідтримці, спілкуван­ні тощо. Об'єднання зусиль індивідів у будь-якій сфері на засадах спеціалізації і розподілу праці з метою підви­щення продуктивності і результативності виконуваних робіт спричинило необхідність визначення ролей, функ­цій, обов'язків кожного із членів організації.

Поняття «організація» взагалі передбачає:

- внутрішню упорядкованість тої чи іншої системи і узгодженість взаємодії її частин;

- сукупність процесів або дії, направлених на створення і удосконалення взаємозв’язків між частинами цілого;

- об’єднання людей, діючих на основі встановлених правил і процедур, які сумісно реалізують ту чи іншу програму і досягають певну ціль.

Це поняття вживається стосовно біологічних, соціальних, економічних і технічних (типу «людина-машина) систем, об'єктів і звичайно включає як статичні закономірності, тобто структуру частин, елементів що входять в дану велику або малу систему, так і власне «організацію», що відображає динамічні закономірності і що відноситься до функціонування і взаємодії частин системи.

Відносно вище зазначеного, організація в менеджменті — це група людей, діяльність якої свідомо, керована або координується для досягнення загальної мети або спільних цілей.

Таке визначення організації дозволяє поширити це поняття на дуже широке коло різноманітних об’єктів. Проте незважаючи на різноманіття конкретних організацій всі вони як об’єкти управління мають такі спільні риси: використовують чотири основні види ресурсів (людські, фінансові, фізичні та інформаційні), здійснюють горизонтальний і вертикальний поділ праці, мають структуру, можуть існувати тільки у взаємодії з зовнішнім середовищем. Саме це у підсумку й зумовлює необхідність управління будь якою організацією.

Класифікація організацій.

Організації класифікують за різними ознаками: спосо­бом та метою утворення, кількістю цілей, величиною, юридичним статусом, формами підприємництва, харак­тером адаптації до змін.

За способом і метою утво­рення організації поділяють на формальні і неформаль­ні. Формальні організації - групи працівників, діяль­ність яких свідомо планується, мотивується, контролю­ється та регулюється для досягнення певної мети. Такими організаціями є підприємства, відділи, підрозділи, служ­би, комітети, факультети, кафедри тощо. (Формальні орга­нізації називатимемо просто «організаціями»). Нефор­мальні організації - це групи працівників, що виника­ють і функціонують спонтанно. Найчастіше вони входять до складу формальної організації, створюються на основі спільних інтересів. Неформальними організаціями є гру­пи любителів певних видів спорту, туризму, мистецтва, економічних підходів тощо.

За кількістю цілей виділяють прості організації (ма­ють одну ціль) і складні організації (ставлять перед со­бою комплекс взаємопов'язаних цілей), яких в економі­ці переважна більшість.

За величиною виокремлюють великі, середні та дріб­ні організації. У великих організаціях працюють тися­чі працівників, у середніх — сотні, а в дрібних — де­сятки.

Офіційно зареєстровані організації отримують ста­тус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути дер­жавної реєстрації, рахунок у банку, форма підприєм­ництва тощо). Усі інші організації є неюридичними осо­бами.

За формами підприємництва організації поділяють на підприємства, господарські товариства, банки, стра­хові компанії, інвестиційні фонди тощо.

За характером адаптації до змін виділяють механіс­тичні організації (характеризуються консерватизмом, не­гнучкою організаційною структурою управління, авто­кратизмом у контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо) і органістичні (характеризуються динамічністю, гнучкістю організаційних структур управ­ління, розвинутим самоконтролем, демократизацією ко­мунікацій тощо).

У своєму розвитку організації пройшли декілька етапів, які розрізняються за уявленнями про їх взаємовідносини з зовнішнім середовищем, про пріоритетність тієї чи іншої функції управління, про критерії ефективності їх функціонування та розвитку. Відповідно до цього в теорії організації виділяються такі чотири базові моделі організації: механістичну; орієнтовану на людські відносини; системну модель; модель організації як суспільного інституту.

Сучасне системне розуміння сутності організації визначає, що організація є системою, тоб­то сукупністю взаємопов'язаних, взаємодіючих елемен­тів, які складають цілісне утворення, наділене власти­востями, відмінними від властивостей його складових.

На сучасному етапі всі організації розглядають як від­криті системи, тобто системи, внутрішні елементи яких взаємодіють не лише між собою, а й із зовнішнім середо­вищем.

Відкрита система має вхід та вихід. Входом для ор­ганізації як системи є всі види ресурсів (матеріали, ка­пітал, робоча сила, інформація тощо), виходом - про­дукція, послуги, прибуток, соціальна відповідальність, освоєння ринку, забезпечення працівників.

Організація складається з керуючої та керованої під­систем, щодо яких частіше вживають термін «система».

Отже організації в менеджменті, незалежно від їх специфіки, характери­зуються такими загальними особливостями:

- визначенням місії та цілей;

- наявністю ресурсів: люди, капітал, матеріали, технологія, інформація;

- наявністю структури;

- залежністю від зовнішнього середовища (економіч­них і правових умов, громадських організацій, міжнародних подій, законодавчих актів, конкурентів, техніки, менталітету суспільства тощо);

- горизонтальним поділом праці (визначенням кон­кретних завдань), який зумовлює утворення відповід­них підрозділів і служб;

- вертикальним поділом праці, спрямованим на ко­ординацію роботи, тобто на здійснення процесу управ­ління;

- необхідністю управління;

- наявністю формальних і неформальних груп;

- здійсненням певних видів діяльності (виробни­чої, фінансової, інвестиційної, торговельної, науково-дослідної тощо).

У процесі функціонування організації утворюється ефект синергїї (зростання сукупної ефективності управлінської діяль­ності внаслідок поєднання, інтеграції та взаємодії керую­чої та керованої систем). Синергія створює умови, за яких загальний ефект перевищує суму показників віддачі окре­мих підсистем організації, які діють незалежно.

Глобальною метою діяльності будь-якої організації - є досягнення успіху. Організація вважається успішною, коли вона досягає поставлених перед собою цілей. Складовими успіху при цьому виступають:

а) виживання, тобто можливість існування якомога довше;

б) результативність та ефективність.

Щоб бути успішною впродовж тривалого часу, вижити та досягти своїх цілей, організація має бути як ефективною, так і результативною.

За словами П. Друкера:

- результативність є наслідком того, що робляться потрібні слушні речі (doing the right things);

- ефективність є наслідком того, що вірно (правильно) створюються ці самі речі (doing things right).

Перше і друге є однаково важливим.

Якщо мета організації обрана правильно, це означає, що діяльність організації задовольняє певну важливу, реально існуючу потребу (створюються речі, на які є попит). Результативність у такому розуміння - це щось невідчутне, непомітне. Ефективність, навпаки, можна вимірювати, передати кількісно. Ефективність організації має назву продуктивності і вимірюється як співвідношення вартісної оцінки усіх виходів з організації та вартісної оцінки усіх входів в організацію.

Життєвий цикл організації. Розвиток кожної орга­нізації має циклічний характер, тобто проходить через певні стадії життєвого циклу, що визначають особливос­ті виробничо-господарської, інвестиційної, фінансової та інших видів діяльності тощо.

Існує й інша концепція життєвого циклу організа­цій,за якою виділяють чотири стадії їх розвитку: заро­дження (реєстрація, початкове інвестування діяльнос­ті); зростання (нарощення обсягів виробництва і збу­ту, формування іміджу, зростання прибутку); «пік» діяльності (максимальні прибутки, обсяги виробниц­тва і збуту); спад (згортання діяльності та переорієн­тація).

Культура організації. У процесі еволюції організа­ція формує свою культуру, яка характеризує якісні ас­пекти управлінської діяльності та її відповідність еко­номічним, організаційним, соціальним, екологічним, ер­гономічним, фізіологічним, естетичним, психологічним і технологічним вимогам.

Організаційну культуру формують об'єктивні та суб'єктивні елементи. До суб'єктивних елементів куль­тури організації належать організаційні табу, звичаї, ритуали, зразки поведінки, мова спілкування, гасла то­що. Об'єктивні елементи: місце розташування органі­зації, дизайн і обладнання робочих місць, престиж та імідж організації тощо.

мікросередовище менеджменту (внутрішні змінні організації)

Внутрішні змінні — це ситуаційні чинники в межах організації. Ці змінні, в основному, є результатом управлінських рішень.

Внутрішнє середовище підприємства або мікросередовище орга­нізації містить п'ять складових (внутрішні змінні): цілі, структуру, завдання, технологію та персонал організації, тобто те, що характеризує виробничий цикл і потребує уваги керівництва.

Розглянемо їх основні характеристики та взаємозв'язок.

Ціль — це конкретний кінцевий стан, або бажаний результат, якого прагне досягти група, працюючи разом. Під час процесу планування керів­ництво розробляє цілі і доводить їх до відома членів організації.

Цілі підрозділів повинні робити внесок у цілі організації і не суперечити їм.

Як вже зазначалось, формальна організація складається з декількох рівнів управління і підрозділів (функціональних областей), таких як маркетинг, виробництво, навчання персоналу чи планування фінансів.

Структура організації — це логічні взаємовідносини рівнів управління та функціональних областей, побудовані у формі, яка дозволяє ефективно досягати цілей організації.

Завдання — це передбачена робота, серія робіт або частина роботи, що повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом у визначений термін. З технічного боку, завдання адресовані посаді, а не працівнику, що її займає.

Характеристики завдань полягають у тому, що вони традиційно поділя­ються на три категорії. Це робота з людьми, предметами (машинами, сировиною - інструментами) та інформацією.

Технологія розглядається, як засіб трансформування сировини (люди, інформація чи фізичні матеріали) в продукти чи послуги, заздалегідь заплановані. Технологія — це поєднання кваліфікаційних навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних технічних знань, необхід­них для здійснення бажаних перетворень у матеріалах, інформації чи людях.

Відносно персоналу організації та її кадрового потенціалу необхідно передбачити як поведе себе конкретна людина в даній ситуації. З цією метою враховують її здібності, обдарованість, схильність до певної діяль­ності, потреби, сподівання, сприйняття, ставлення, точку зору тощо.

Всі внутрішні зміні взаємозв'язані. У своїй сукупності вони розглядаються як соціотехнічні підсистеми.

зовнішнє середовище менеджменту (умови господарювання)

Зовнішнє середовище організації. Успіх організацій, головним чином, залежить від сил зовнішніх відносно організації і діючих у глобальному зовнішньому оточенні.

Зовнішнє середовище — це сукупність неконтрольованих суб'єктів і сил, що діють за межами підприємства (фірми) і непідвладні апаратові управління.

Зовнішнє середовище підприємства поділяється на середовище прямого та опосередкованого впливу.

Середовище прямого впливу, тобто таке, що активно, реально та негайно впливає або може вплинути на діяльність організації, містить у собі такі сили, як конкуренти, покупці та постачальники, органи державного регулювання, власники підприємств і ділові партнери, інвестори, маркетингові посередни­ки, контактні аудиторії, профспілки, мас-медіа, аудитори та ін.

Середовище непрямого впливу лише формує загальні перспективи роз­витку, сприятливі чи не зовсім тенденції, проблеми, пастки, кон'юнктуру ринку тощо.

Вплив факторів непрямого впливу відчувається згодом, з плином часу, воно лише визначає напрями процесів у економіці, формує загальні тенденції розвитку галузі на віддалену перспективу. Сюди належать політичні та соціокультурні фактори впливу, стан економіки, НТП, технологічні зміни та законодавчий вплив уряду, міжнародні відносини та стосунки з місцевим населенням, вплив групових інтересів, деякі макроекономічні явища (зокрема інфляцію, кризу надвиробництва, безробіття та ін.). Існують також інші сили, що вимагають врахування їх впливу на діяльність фірми.

Чинники що визначають макросередовище організації:

- споживачі товару. Щоби досягти бажаного результату у змаганні за споживача, необхідно враховувати, передусім, два головні принципи маркетингу:

· постійно пристосовуватися до потреб і можливостей споживача;

· всі покупці мають різні потреби.

- постачальники відіграють важливу роль у розвитку фірми забезпечу­ючи необхідними матеріалами, напівфабрикатами, комплектуючими виро­бами, надаючи капітал і грошові засоби, постачаючи інформаційне забезпе­чення та енергоносії, персонал підприємства (найману працю). Врахування впливу постачальників зумовлюється тим, що вони можуть загрожувати підвищенням цін або зниженням якості товарів чи послуг. Якщо поста­чальники мають сильні позиції, то вони можуть знизити середній рівень прибутковості галузі чи окремого підприємства, які не компенсують до­даткові витрати на придбання дорогих матеріальних ресурсів шляхом під­вищення ціни на свою продукцію. Умови, що забезпечують постачальникам сильні позиції, схожі на ті, що надають силу окремим групам покупців.

- рівень конкуренції. Конкуренція тісно пов'язана з товарним виробництвом, коли виробники пропонують аналогічні товари, а споживач обирає з них найкращий за прийнятну ціну. Конкуренція може бути охарактеризована терміном "суперництво" між товаровиробниками за кращі, економічно більш вигідні умови виробництва і збуту продукції. На нашу думку, конкуренція — це система заходів, спрямована на утримання і розширення частки ринку (відповідно й норми прибутку) на основі стратегічних і тактичних змін у системі постачання, виробництва, збуту, інвестування та управління.

- конкурентні переваги — це те, на досягнення чого спрямовані всі стра­тегії у бізнесі. Конкурентні переваги формуються під впливом різноманітних факторів — кращого використання ресурсів, капіталу, високої якості роботи, переваг у менеджменті, маркетингу, швидкої реакції на запити споживачів, випуску нових видів продукції та інших.

- інвестори. Під інвесторами розуміють усіх фізичних і юридичних осіб, які купують акції даної фірми чи здійснюють прямі капіталовкладення у її розвиток. Через інвесторів (акціонерів, фінансові установи, усіх бажаючих) акції фірми реалізовуються, пере­творюючись на додаткові грошові внески і це є одним з джерел фінансуван­ня.

- законодавство і державний вплив. Взаємодія між покупцями і продавцями кожного ресурсу та кінцевого продукту діяльності підприємства підпадає під дію багатьох правових обмежень. Кожна організація має певний право­вий статус і це визначає, як вона може вести свої справи і які податки повинна сплачувати.

- „ паблік рілейшен ”. Цей термін об'єднує у собі всі сили, що здатні вплинути на імідж організації чи викликати цілеспрямовані (позитивні чи негативні) зрушення в уяві про неї з боку громадськості, споживачів і всіх зацікавлених сторін.

- рівень технологічного розвитку. Технологічні нововведення впливають на ефек­тивність виробництва і збуту, на швидкість морального старіння обладнання та кінцевого продукту й на те, якого роду послуги та нові продукти чекають споживачі від організації

- стан економіки. Стан економіки впливає на вартість ресурсів, що використовуються і здатність покупців до придбання певних товарів чи послуг (купівельна спроможність, фінансово-кредитні відносини).

- соціокультурні фактори. Під ними розуміють:

· життєві цінності та традиції;

· правову етику ведення бізнесу;

· поширеність корупції, фаворитизму, клановості;

· протекціонізм, чи компетентність,

· престижність і ділова репутація.

Дата добавления: 2014-01-04