Функції сім'ї

Сфери сімейної діяльності	Суспшьні функції	індивідуальні функції
Репродуктивна	Біологічне відтворення населення	Задоволення потреби в дітях
Виховна	Соціалізація підростаючого поколін­ня. Підтримання культурної непе­рервності суспільства	Задоволення потреби в батьківстві, контактах з дітьми, їх вихованні; самореалізація в дітях
Господарсько- побутова	Підтримання фізичного здоров'я членів суспільства, догляд за дітьми	Отримання господарсько- побутових послуг одними членами сім'ї від інших
Економічна	Економічне підтримання неповно­літніх і непрацездатних членів суспільства	Отримання матеріальних засобів одними членами родини від інших (у випадку непрацездатнос­ті або в обмін на послугу)
Сфера перрвинного соціального контролю	Моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальності і обов'язків у стосунках між под­ружжям, батьками і дітьми, пред­ставниками старшого й середнього покоління	Формування й підтри­мання правових і моральних санкцій при неадек­ватній поведінці, пору­шенні моральних норм у стосунках між членами сім'ї
Сфера духовного спілкування	Особистісний розвиток членів родини	Духовне взаємозбагачен­ня членів сім'ї. Зміцнення дружніх основ шлюбного союзу
Соціально- статусна	Надання певного соціального ста­тусу членам родини. Відтворення соціальної структури	Задоволення потреб у соціальному просуванні
Сфера дозвілля	Організація раціонального дозвілля. Соціальний контроль у сфері до­звілля	Задоволення потреб у спільному проведенні доз­вілля; взаємне збагачен­ня дозвільних інтересів
Емоційна	Емоційна стабілізація індивідів та їх психотерапія	Отримання індивідами психологічного захисту, емоційної підтримки в сім'ї. Задоволення потреб в особистому щасті й коханні
Сексуальна	Сексуальний контроль	Задоволення сексуаль­них потреб

Соціально-психологічний підхід до аналізу сім'ї передбачає розгляд передусім її виховної та репродуктивної функцій. Сім'я — це реальне втілення соціально-психологічного впливу на індивіда, у колі якого опиняються інтелект, емоційно-чуттева сфера особис­тості, її погляди, орієнтації, потреби. Вона здійснює вплив на лю­дину через спілкування, діяльність, особистий приклад дорослих членів родини, через оцінку конкретної поведінки та самоаналіз. Одночасно вплив сім'ї пов'язаний з дією інших інституцій соціалізації — школи, засобів масової інформації, референтних груп, значущих осіб і т. п. Коли їхня соціальна діяльність збігаєть­ся з тим, що відбувається в сім'ї, процес соціалізації підростаю­чого покоління відбувається гармонійно. Суттєва розбіжність у впливах несе в собі зародок суперечностей, загрозу непристосова­ності індивіда до найближчого соціально-психологічного оточення зокрема і соціуму загалом. Цивілізоване суспільство зацікавлене в міцній, дружній, щасливій, згуртованій, здоровій, духовно багатій родині. Серед основних чинників, які справляють найефективніший вплив на становлення особистості в сім'ї, можна виокремити такі: особистий приклад батьків, їх суспільне обличчя й авторитет; мо­ральний приклад — спосіб життя родини, її уклад, традиції, стосун­ки всередині сім'ї, емоційно-психологічний і моральний клімат; культурно-освітній рівень батьків та інших дорослих членів родини; стиль спілкування в сім'ї; ступінь відповідальності старших за вихо­вання дітей; характер організації родинного дозвілля; матеріально- побутові умови; професійний досвід батьків. Водночас абсолюти­зація будь-якого з них, так само як і недооцінка того чи іншого чинника суттєво позначаються на виховних можливостях родини, роблять сім'ю неспроможною в плані соціалізації підростаючого покоління.

Ні школа, ні дошкільні заклади, хоча вони й надають сус­пільству посильну допомогу в догляді за дітьми та їх вихованні, кон­курувати з морально і психологічно здоровою сім'єю не можуть у головному: в ефективному розвитку інтелектуальних, індивідуально- психологічних здібностей, моральних можливостей, емоційних влас­тивостей дитини. Для нього потрібний довірливий і розумний діалог батьків з дітьми. Життєво необхідно, щоб їх пестили, їм посміхали­ся, з ними розмовляли, обговорювали важливі проблеми духовного, морального, інтелектуального характеру. Дитина, якій не вистачає в сім'ї любові й ласки, виростає холодною й нечуйною.

Дослідники стверджують, що між ціннісними орієнтаціями сім'ї і поведінкою дитини наявна пряма залежність. Сім'я, яка передусім готує дитину до обдуманого вибору освіти, майбутньої спеціаль­ності, способу і стилю життя, робить це відповідно до свого уявлен­ня й до своїх реальних можливостей. У зв'язку з цим звертає на себе увагу те, шо сучасна батьківська сім'я готова і згодна протягом де­сятиліть нести дуже значні матеріальні витрати, які забезпечують підростаючому поколінню можливість учитися, а потім, розпочавши роботу, «ставати на ноги». Такий настрій батьківської сім'ї пояс­нюється її усвідомленням, іцо від рівня освіти залежить не тільки професійне, а й соціальне просування дітей у майбутньому. Тут ви­являється традиційне ставлення до вищої освіти як до необхідної Умови для просування по ієрархічній драбині. В наш час цінність освіти не знизилась. І тому цілком закономірно, що це зробить вплив і на підвищення престижу висококваліфікованих професій у молодого поповнення. Сукупність перелічених причин, а також сту­дентський спосіб життя, щедрий на інтелектуальне спілкування різноманітність у дозвіллі пояснюють освітню активність старшо­класників.

Актуалізується значення сучасної сім'ї і в стимулюванні інтелек­туальних задатків дітей. Фетишизація «середньої», «звичайної», «та­кої як всі» дитини, недовіра до «розумників» відходять на задній план як такі, шо негативно позначаються на становленні підроста­ючої особистості, на розвитку її самооцінки, професійних орієнта­цій. Сказане особливо стосується розв'язання проблеми «сім'я і обдарована дитина», адже вияв і розвиток обдарованості потребує професійної компетентності передусім батьків, їх готовності до та­кого роду діяльності. Йдеться, звісно, про ранні стадії розвитку дитини, коли здібні батьки виконують роль учителя, наставника, є прикладом для наслідування. Однак не менш значна роль батьків і на наступних стадіях розвитку дитини, коли вона стає школярем. Батьки мають бути готові до спільних занять з обдарованою дити­ною (гуртки, конкурси, змагання тощо), до створення такої атмос­фери, де б таланту кожного з дітей знайшлося гідне місце. Закладе­ний у сім'ї фундамент «Я-концепції» створює основу позитивних реакцій дитини, шо розвиваються в умовах школи.

В наш час зростає увага соціальної психології до вивчення ролі сім'ї в емоційній стабілізації індивідів, у сексуальному контролі, за­доволенні сексуальних потреб і потреб в особистому щасті й любові. Діти — свідки всього того, що діється в родині. Процес соціалізації зумовлений тим, яку цінність надає особистість сімейній стороні життя, як визначаються подружні й батьківські обов'язки, як поєд­нується цей аспект морально-психологічного, емоційно-духовного самовизначення з іншими (самовизначенням у професійній, сус­пільній та інших сферах). Часті сімейні конфлікти, розлучення трав­мують душу не лише дитини, але й усіх інших членів родини. Як наслідок, чимало дітей, знаючи, якою не повинна бути сім'я, в той же час не знають, якою вона має бути, що дуже небезпечно для майбутнього їхньої особистої родини. Наявність майбутньої сім'ї часто виступає для молодої генерації як обов'язкова, звична й час­то не дуже приваблива саме внаслідок своєї буденності, відсутності психологічного захисту, емоційної підтримки в родині.

Важливим соціально-психологічним аспектом у вивченні сім'ї є аналіз чинників, що впливають на стабільність майбутнього шлюбу та на подружні стосунки власне сімейного життя. Щодо дошлюбних чинників, які впливають па стабільність шлюбу, то вітчизняні й за­рубіжні дослідники виокремлюють передусім такі, що прямо коре­люють із стабільністю шлюбу (вища освіта чоловіка, соціальний ста­тус родини, позитивна оцінка респондентами успішності сімейного життя батьків, тривалість дошлюбного знайомства, залицяння, взаємне позитивне перше враження один про одного, період залицян­ня — рік і більше, ініціатива про укладання шлюбу з боку чоловіка, весільні святкування та ін.) і ті, що обернено корелюють із ста­більністю шлюбу (ранній чи пізній вік вступу в шлюб, більш висо­ка освіта дружини, аніж чоловіка, виховання в неповній сім'ї, нестійкість стосунків у період знайомства, наявність дошлюбної вагітності, негативне ставлення батьків до шлюбу тощо). Результати свідчать, що власне соціально-психологічних чинників не так уже й багато (виділені курсивом). Важливим є інше: вірогідність розлучен­ня залежить не стільки від соціально-демографічних характеристик майбутнього подружжя (вік, рівень освіти тощо), скільки від сприй­няття цих параметрів свідомістю індивіда, їх втілення в його уста­новках, ціннісних орієнтаціях. Стосовно власне сімейного життя, яке асоціюється з народженням дітей, їх вихованням, зародженням і розвитком подружніх стосунків, то тут також виокремлюють дві групи чинників: ті, що прямо корелюють із стабільністю шлюбу (ви­сокі репродуктивні установки жінок, наявність у родині голови, снільне прийняття основних сімейних рішень, проведення подруж­жям разом вільного часу, подібність сімейних цінностей, низька конфліктність у різних сферах життя, висока адекватність сприй­няття подружжям один одного та ін.), і такі, що обернено корелю­ють із стабільністю шлюбу (вживання алкоголю чоловіком, розбіжність в установках подружжя на професійну діяльність дру­жини й характер верховодства в сім'ї, обмеженість спілкування, відсутність адаптивної поведінки та установок подружжя, незадово­леність сексуальними стосунками, відсутність довіри й підтримки з боку чоловіка чи дружини тощо). Практично всі перелічені чинни­ки є соціально-психологічними. Водночас цей перелік є неповним: У ньому, зокрема, не представлені діти. Надійність окремих показ­ників невелика (наявність у сім'ї голови, вживання алкоголю чо­ловіком та ін.).

Соціальні психологи стверджують, що сімейні взаємини, які впливають на стабільність шлюбу, визначаються психологічною го­товністю людини до шлюбу. Вона передбачає розуміння особами, Що вступають у шлюб, соціальної сутності родини, суспільної зна­ чущості своїх дій, відповідних зобов'язань один перед одним, відпо­відальності за сім'ю і дітей, добровільне прийняття неминучих в сімейному ЖИТТІ турбот, обмеження ОСОбиСТІСНОЇ свободи. Без цієї готовності перехід від неформальних взаємин емоційного характеру (кохання) до формальних — регламентованих і обов'язкових сто­сунків між партнерами по шлюбу — виявляється пов'язаним із значними психологічними труднощами. Доведено, що сімейні взає­мини регулюються психологічними вимогами, до яких належать: го­товність до міжособистісного спілкування і співпраці, погодження взаємодій, уміння пристосуватися до звичок і рис характеру іншої людини й розуміння її психічних станів, визнання принципу рів­ності в партнерських стосунках тощо. У сім'ї всі сфери взаємин пов'язані одна з одною, і зміна сімейних стосунків в одній із сфер викликає подібні зміни і в інших. Ці зміни можуть бути позитивни­ми, коли, наприклад, після тривалих пошуків знайдено найкращий варіант розподілу домашніх обов'язків і сімейного бюджету в госпо­дарсько-економічній сфері. При цьому помітно оздоровлюються морально-психологічні, інтимно-особистісні стосунки. Проте ці зміни ведуть і до негативних наслідків, коли, приміром, матеріаль­но-побутові непорозуміння і труднощі руйнують гармонію в інших сферах. Створення й підтримання психологічного комфорту для кожного з партнерів — домінантне завдання сучасної родини.

Результати досліджень і сімейна практика показують, що в наш час гармонійні стосунки між партнерами, які базуються на взаємно­му коханні, є основою сімейного щастя. Відсугність таких взаємин досить швидко перетворює спільне життя в джерело конфліктів. Відомо, що всі види міжособисгісних стосунків, які утворюють пси­хологічний клімат у спільноті, у тому числі й у сім'ї, поділяються на два полярні типи — кооперацію і конкуренцію. А ці типи стосунків, своєю чергою, мають такі види:

- співпраця (ідеальний вид стосунків, що пропонує взаємодопо­могу, підтримку один одного);

- паритет (рівноправні стосунки, засновані на взаємній вигоді всіх членів сім'ї);

- змагання (бажання домогтися більшого і кращого в доброзич­ливому суперництві);

- конкуренція (прагнення до керівництва іншими, утиск їх У будь-яких сферах);

- антагонізм (різка суперечність між членами родини, за якої їхнє об'єднання має вимушений характер, зберігається завдя­ки сильному тискові ззовні).

У сім'ї тією чи іншою мірою виявляється будь-який із даних видів взаємин. Він сприяє, або, навпаки, перешкоджає її стабіль­ності, збереженню й виконанню важливих функцій — виховної і репродуктивної. Щодо сімейних стосунків на рівні дорослі — діти, то в науковій літературі описані такі їх типи:

- диктат (виявляється в систематичному придушенні одними членами сім'ї ініціативи й почуття власної гідності в інших йо­го членів; диктатор — це той, хто нав'язує свою волю іншим, ігноруючи колегіальність);

- опіка (це така система стосунків, за якої батьки задовольняють усі потреби дитини, відгороджують її від будь-яких турбот, труднощів, беручи їх на себе);

- невтручання (незалежне співіснування дорослих і дітей, при якому мають місце два світи — світ дорослих, у якому декла­рується самостійність, незалежність дитини, і світ дитини- індивідуаліста);

- співробітництво (всі справи вирішуються спільно, що згурто­вує сім'ю, зміцнює її основи).

Стосовно диктату (від лат. dicto — диктую, наказую) і опіки, то це різні за формою, але майже однакові за результатом явища: у дітей відсутня ініціатива, самостійність, вони не беруть участі в розв'язанні проблем родини, бо з ними ніхто не рахується. Разом з тим, за даними психологічних досліджень, саме ця категорія дітей найчастіше зазнає зривів у підлітковому віці. Підліток, для якого ха­рактерне ствердження своєї незалежності, вступає в суперечність з диктатом чи опікою. При цьому форми протесту можуть бути різни­ми — від неслухняності, непокори аж до правопорушень.

Із зазначеного више видно, що тип і якість спілкування парт­нерів є одними із важливих характеристик сім'ї, які визначають бла­гополуччя шлюбу. Саме в спілкуванні реалізуються важливі духовні потреби людини. І оскільки родина стає для людей своєрідним пси­хологічним «притулком», задоволення потреб у сприйнятті один одного, захисті і психологічному комфорті починає дедалі більше пов'язуватись із сімейними взаєминами. Дослідники виявили, що успішність подружжя визначається ступенем саморозкриття парт­нерів у процесі міжособистісного спілкування, точністю невербальної комунікації, наявністю загальних символів, високою частотою особистісного спілкування, підтвердженням у ньому подібності у сприйнятті партнерських ролей, позицій, функцій і обов'язків, гли­биною взаєморозуміння і ступенем взаємної емпатії — співчуття співпереживання. В рекомендаціях психологів формулюються умо­ви успішного міжособистісного спілкування подружжя: відкритість, відсутність «прихованих зон», взаємне підтвердження самооцінок, активний обмін взаємодіями, інтенсивність обговорення почуттів і помислів один одного, відповідність стилю спілкування конкретній ситуації тощо. Водночас чинниками, які перешкоджають успішно­му спілкуванню подружжя, психологи вважають такі: ірубі вислов­лювання іншого, приховування яких-небудь важливих повідомлень, змішування причини й наслідку в ситуації розходження поглядів, ригідність уявлень партнерів з приводу того, що кожен з них пови­нен і може говорити або робити, впевненість у тому, що люди у своєму поводженні мають бути абсолютно логічними, постійна фік­сація на тому, хто правий, а хто винний у конкретній ситуації та ін.

Характер, стиль, спрямованість сімейних взаємин визначають їхній «горизонтальний» бік, тобто стосунки подружжя між собою, від яких багато в чому залежить благополуччя в родині. Не менш важливим є «вертикальний» бік, який охоплює проблему взаємин батьків і дітей. Найбільш напруженими вони стають у підлітковому та юнацькому віці, що перешкоджає засвоєнню юнаками й дівчата­ми еталонів, норм, цінностей майбутньої власної сім'ї. Первинною характеристикою цих взаємин стає ступінь і характер незалежності емансипації юнацтва від батьків. Більшість батьків вважають це віддалення неминучим і з появою перших його ознак відступають або в боротьбі за своїх дітей активно використовують механізм забо­рони. Причому часто батьки не враховують, що ієрархія їхніх ролей для дітей залежно від віку змінюється: в період дитинства батьки для дітей — джерело емоційного тепла й підтримки; в ранньому й пізньому дитинстві вони є владою, вищою інстанцією, розпорядни­ками благ. Психологи радять, що з настанням пубертатного періоду повинна домінувати роль друга й порадника, а в підлітковому та юнацькому віці взаємини дітей і батьків мають характеризуватися співпрацею, повагою, рівноправністю. Якщо цього не відбувається, настає напруження у взаєминах, яке може перейти у відчуження. Відчуження має кілька аспектів:

- емоційний (емоційні зв'язки батьків і дітей постійно руйнуються або витісняються зв'язками з іншими людьми — ровесниками, друзями);

- когнітивний (між батьками ідіть- ми з кожним днем зростає стіна непорозумінь); поведінковий (бать­ки не в змозі регулювати поведінку дітей);

- нормативний (норми й цінності батьків стають чужими їхнім дітям). Загалом, відчуження викликане прагненням батьків опиратися на формальну владу, ав­торитарність і примус.

Ще одна позиція батьків — капітуляція перед дітьми, які стають дорослими, прагнення наслідувати їхні манери, що викликає в дітей зневагу. Як свідчать результати численних досліджень, обидві позиції призводять до порушення нормальних взаємин між поколіннями, втрати авторитету батьків. Серед рекомендацій психологи радять батькам знизити роль влади й підвищити роль авторитету. Найви­щий вид авторитету, який важливо завоювати батькам у дітей, — особистий. Він характеризується такими компонентами: частотою і якістю контактів з дітьми; інформованістю про справи своїх дітей; ступенем розуміння й рівнем вирішення питань особистого життя дітей, їхніх труднощів, проблем; активністю в самовдосконаленні й поліпшенні навколишньої дійсності; цілісністю, інтелігентністю.

Актуальним на сьогодні для соціальної психології є вивчення сім'ї з точки зору подружньої сумісності й подружньої адаптова­ності. Згідно з результатами досліджень, наявні індивідуально-пси­хологічний, соціально-психологічний і соціокультурний рівні под­ружньої сумісності, кожний з яких має свою специфіку на різних етапах життєвого циклу родини. Високий рівень психологічної су­місності сім'ї досягається не одразу. Він формується в процесі роз­витку родинних стосунків, які виступають як найбільш важливі, значущі для індивіда. Сім'я на ранніх, найбільш важливих для по­дальшого розвитку етапах життя, є єдиною, а пізніше однією із най­важливіших соціальних груп, до яких входить індивід. Сімейні події більшою мірою беруться близько до серця, ніж зовнішні аналогічні події у сфері трудової діяльності й т. гі. Спільне ведення домаш­нього господарства, побут, емоційні стосунки, сексуально-еротична сфера життя сім'ї — усі вони взаємопов'язані і працюють на под­ружню сумісність. Оволодіння вміннями, навичками, способами самоконтролю й саморегуляції емоцій дають змогу подружжю гар­монізувати свої взаємини, сприяють формуванню зрілої сім'ї.

Подружня адаптованість, за С. Голодом, залежить від таких чин­ників, як інтимність (симпатія, прихильність та еротична прив'я­заність подружжя) і автономія (відносна незалежність подружжя °Дин від одного, яка передбачає в них такі потреби й види спілку­вання, які виходять за межі спільного життя). Виокремлені автором характеристики шлюбу — адаптованість, інтимність і автономія — варіюють залежно від статі подружжя і тривалості їхнього сімейно­го життя. Ряд учених звертає увагу на згуртованість у родині, яку визначають як емоційну прив'язаність членів сім'ї одне до одного, і адаптованість, тобто здатність сімейної системи змінювати свою структуру влади, рольові стосунки і правила, що їх регулюють, у відповідь на ситуаційний стрес чи стрес, що розгортається, розви­вається. Кожен із виокремлених аспектів має чотири градації — від найнижчих до найвищих значень, що дає матрицю 4x4, яка, своєю чергою, утворює 16 можливих типів стосунків усередині сім'ї. Зав­дяки дослідженням було доведено, ідо чим більше зміщена сім'я до крайніх значень шкал згуртованості й адаптованості, тим несприят­ливіші стосунки складаються в ній. Завдання професіонала, який допомагає сім'ї, змістити її до «золотої середини».

Протягом свого існування сім'я підлягає різноманітним ди­намічним перетворенням, які зумовлюються багатьма причинами. Крім віку самих дітей, мобільність родини, її динаміка пов'язані зі зміною усталених і появою нових соціальних ролей і функцій, які певним чином впливають на характер взаємодії в сім'ї. У зв'язку з цим виокремлюють кілька фаз у розвитку родини. Початковий період кожної з фаз є своєрідною кризовою ситуацією, викликаною необхідністю адаптації членів родини до нових ролей, позицій і ви­конання нових функцій. Науковці вирізняють такі основні фази розвитку сім'ї:

- початкова фаза подружнього життя (охоплює шлюбний період до народження першої дитини);

- батьківські фази (пов'язані з віковими періодами в житті дітей — дитинство, підлітковий вік, отроцтво, юність);

- фаза шлюбного жиггя (після відокремлення дітей від батьків);

- пенсійне подружжя.

З переходом від однієї фази до іншої змінюється структура сім'ї, а також позиція її членів. Адаптація до нової фази вимагає перегля­ду вже наявного досвіду взаємодії й вироблення адекватної пове­дінки в новій соціальній ситуації життя. У зв'язку з цим природно, шо в циклі розвитку родини виникають кризові ситуації, напружен­ня яких, як правило, неоднакове в різних за соціально-психологіч­ними характеристиками сім'ях. Інколи воно може бути настільки незначним, що кризу майже не помічають (здебільшого це спос­терігається в сім'ях з позитивними соціально-психологічними показниками — інтегровані, гармонійні, зрілі родини). Пристосу­вання до нових ролей відбувається спокійно й не викликає стресо­вих ситуацій ні в окремих членів, ні в сімейній групі в цілому. Ці сім'ї також не застраховані від криз, пов'язаних з адаптацією і труд­нощами у виконанні сімейних функцій. Проте такі кризові ситуації рідко призводять до тривалих патологічних явиш і руйнування взаємодії в сім'ї. Протилежна картина спостерігається в родинах з негативними соціально-психологічними характеристиками (дезінтегровані, прагматичні, проблемні). Кризові ситуації в розвитку сім'ї можна передбачити, і, отже, підготуватися до них заздалегідь і за­побігти їх посиленню (крім тих ситуацій, які важко передбачити).

Говорячи про згуртованість сім'ї, стабільність шлюбу, психоло­ги підходять до аналізу цих феноменів передусім з точки зору об'єктивних і суб'єктивних показників сімейного щастя й чинників, які визначають досягнення цих показників. Дані чинники поділя­ються на об'єктивні і суб'єктивні, а також на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх об'єктивних факторів належать стабільність соціальної системи, до якої належить сім'я, а також рівень життя в країні. До зовнішніх суб'єктивних чинників — ефективність правових і мо­ральних норм, культурних і національних традицій. Внутрішні об'єк­тивні чинники охоплюють матеріальні умови проживання конкрет­ної сім'ї, а внутрішні суб'єктивні — міжособистісні почуття членів сім'ї (любов, взаємоповага), а також сумісність і задоволення шлюбом.

Суттєвим аспектом соціальної психології є аналіз проблеми розлучення. Зростання кількості розлучень впливає на морально- психологічний клімат сім'ї, на психіку дітей, етапи їхнього станов­лення. В цьому контексті важливо проаналізувати мотиви розлучен­ня. Численні опитування молодих пар показують, що на процес прийняття рішення про розлучення впливає думка інших людей, матеріальний стан родини, можливість кращого проведення доз­вілля і професійного зростання, зловживання алкоголем одного із подружжя.

Щодо самопочуття дитини в сім'ї, яка перебуває в стадії розлу­чення, то однозначно вважати, що розлучення завжди погіршує Умови становлення й розвитку дитини в родині, не можна. В тому разі, коли розлучення виникає через пиятику чи аморальну по­ведінку одного з батьків, обставини в сім'ї можуть поліпшитись. Од­нак у більшості випадків розлучення має негативні наслідки: збіль­шується кількість нервово-психічних захворювань і серед батьків, серед дітей, посилюється однобічність виховання, надлишкова фе­мінізація та ін. Дослідження, проведені вітчизняними й зарубіжни­ми вченими, показують, що переважна більшість дітей не підготов­лена до розлучень батьків. Після розлучення батьків дитячий світ раптом розпадається на частини, як правило, шокова реакція, спри­чинює глибоку депресію, зниження самооцінки. Передусім розлу­чення відбивається на поведінці дитини, зокрема у хлопчиків реакції поведінки прослідковуються більше ніж в півтора раза частіше, ніж у дівчаток. Крім того, спостерігається помітно виявле­на залежність типу реакції від статі. У хлопців переважають збуд­ливість, ворожість, дратівливість, ненависть, аж до агресивності, у дівчат — астенічні реакції (неуважність, відлюдькуватість, плак­сивість, кволість тошо). Дослідженнями також встановлено, що най- негативніший вплив на дітей робить не відсутність одного з батьків і не саме розлучення, а період, який передує йому й супроводжуєть­ся конфліктними стосунками між подружжям. Заради справедли­вості зауважимо, що наукових даних з цієї проблеми ще недос­татньо. Але навіть ті з них, які є, свідчать про її серйозність.

Учені називають різноманітні причини розлучень: несерйозне ставлення до укладення шлюбу, криза в подружніх стосунках, труд­нощі у взаємній адаптації подружжя, розчарування, побутові чвари, послаблення соціального контролю і традиційних мотивів, відчу­женість у взаєминах, усвідомлення незадоволеності шлюбом, алко­голізм, низька культура сексуальних стосунків, охолодження любові одне до одного, почуття втрати й депресія, нерівноцінність обов'яз­ків тощо. У зв'язку із зростанням розлучень, у сімейному житті намітилася низка тенденцій, яка безпосередньо позначається на самопочутті всіх членів сім'ї, на процесі соціалізації дітей: збільшен­ня неповних і змішаних родин, що виникають унаслідок повторно­го шлюбу. Польський дослідник Г. Філіпчук зазначає, що в ряді випадків вступ жінки в новий шлюб і встановлення довірливих сто­сунків між вітчимом і дитиною сприяє нормальному процесові її становлення. У більшості ж випадків повторний шлюб викликає гризоту й переживання. З одного боку, дитина зазнає почуття самотності, знехтування, з іншого — ревнощів до майбутнього вітчима чи мачухи. Діти також можуть відчувати подвійну поразку: перший раз через те, що не змогли запобігти розлученню, а потім — повторному шлюбові. У змішаних сім'ях діти стають власниками подвійного набору батьків і до кожного необхідно пристосовувати­ся. Проте ніщо так згубно не впливає на дитину, як те, що деякі батьки вносять у новий шлюб ті ж помилки, що зруйнували їхній перший союз.

Розлучення має наслідки для всіх членів сім'ї: для подружжя, дітей, суспільства. Результати досліджень переконують, що часто період, який передує розлученню, подружжя переживає важче, ніж життя після розлучення. Дані вітчизняних і зарубіжних дослідників показують, що в подальшому серед розлучених виявляються вищи­ми такі показники, як смертність, захворюваність (фізична й психо­логічна), суїцид, кількість автокатастроф тощо.

В цілому, вивчаючи моральний, соціально-психологічний по­тенціал сім'ї, слід наголосити на його надзвичайній суперечливості, зумовленій сукупністю об'єктивних і суб'єктивних чинників. Ці чин­ники в основному продукуються особливостями соціально-еконо­мічної і політичної ситуації в суспільстві, а також особливостями соціально-психологічної і психолого-педагогічної ситуації в сім'ї.

Дата добавления: 2014-01-04