Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманіс­тичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. У 1767 р. італієць Чезаре Беккаріа видає своє безсмертне творіння "Про злочини і покарання"1. У Британії професор Блекстон розпо­чинає викладання цих проблем в Оксфордському університеті. Тро­хи згодом виходять друком праці Джона Говарда з описами жахів тогочасних тюрем та пропозиціями щодо їх покращення2. У 1786 р. видатний англійський юрист і економіст Ієремія Бентам, перебуваю­чи в Україні на запрошення князя Потьомкіна, пише свою класичну працю "Паноктика"3. Цілий ряд видатних філософів, філантропів і суспільних діячів таврують існуючу систему покарань, роблячи пер­ші кроки щодо її реформування.

Втім на практику виконання покарань у Російській імперії, до якої входили й українські землі, ці процеси майже не вплинули, за винятком часткової відміни калічницьких покарань та переходу до широкого застосування ганебних, тавруючих покарань у сукупності з позбавленням волі.

Надзвичайно цікавим документом того часу є ''Інструкція київ­ського магістрату магістратському городничому" 1757 р. Фактич­но — це перший з відомих нам нормативних актів інструктивного характеру власне українського походження.

Інструкція складається із 23 розділів, які торкаються різних функцій поліції. Але кримінально-виконавчі норми містяться лише у двох із них. Зокрема, у 20-му розділі йдеться про нагляд магістрат­ського городничого за виконанням сторожею своїх прямих обов'яз­ків, аби вона "крепкое й недремное имела смотрение" за в'язнями та попереджала втечі з-під варти. Городничий повинен був щоденно відвідувати тюрму, перевіряти стан тюремних споруд на предмет на­явності "в том же остроге опасньїх мест", оглядати камери щодо ви­явлення заборонених предметів, "способньїх к вьіходу й убегу". А в разі виявлення якихось недоліків одразу доповідати магістратові.

У наступному розділі Інструкції городничому заборонялося приймати в тюрму і звільняти з неї засуджених без дозволу магістрату, і взагалі діяти в повній відповідності до його вказівок. Окрім цього на городничого покладався обов'язок щотижня "рапортовать" у магістрат "о состоянии онного острога", а "особливо о тех колод­никах" (засуджених), які в ньому утримуються.

Важливе значення має і останній 23-й розділ, де містяться нор­ми загального характеру. Зокрема, городничому надавалося право вирішувати, "что еще к пользе й интересу градскому, потребности усмотреть... й тот час иметь представление в магистрат". Далі йде кілька настанов, щоб "во всем том поступать как верному й доброму ее императорского величества слуге благопристойно єсть, а в нена-рученое не вступать й никого бесчестить й бить... без докладу ма-гистратского не дерзать, под опасением зато все по Указу".

Не викликає сумніву, що вказані норми були виписані з огляду на постанови Литовського статуту, а не Магдебурзького права, пов­ні списки якого комісія Сперанського у 1811 р. в малоросійських су­дах знайти не змогла.

Остання з відомих редакцій Литовського статуту 1811 р., вида­ного у Санкт-Петербурзі російською мовою, вже прямо називає го­родничого "тюремньїм смотрителем", але з такою повнотою, як Інст­рукція, його обов'язки не визначає2.

Як зазначалося вище, перші кроки щодо реформування кримі­нально-виконавчої системи і законодавства України наприкінці XVII ст. були зроблені губернатором Малоросії князем О. Б. Куракіним. Одразу ж після вступу на цю посаду він надсилає вказівки на ім'я голів повітових і поліцмейстерських управ з вимогою подати реальні дані про стан тюремних споруд та умови утримання в'язнів. Відгу­ки, надіслані з місць, мали вкрай негативний характер.

У донесенні на ім'я Олександра І Куракін доповідав, що в тюр­мах "совокупно находятся злодей, смертоубийца, святотат, человек, подозреваемьій еще только в преступлении... могущий доказать не-виновность", а надто боржник, "преследуемьій заимодавцами". Всі вони утримуються разом, а, отже, однаково страждають, що з мо­ральної точки зору недопустимо. Там же він вказував на потребу розподілу в'язнів по категоріях і висловлював прохання на дозвіл у проведенні реформ.

Тищенко М Інструкція Київського магістрату магістратському городничому 1757 року. - [Б. М. та Б. Г. ]. — С. 97. 2 Див.: Хрестоматія... — С. 13—19.

Матеріали донесень з архівів губернських правлінь див.: Павловский Й. Ф. Очерк деятельности малоросийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина, 1802—1808 гг. По архивньш делам. — Полтава, 1914. — С. 18—19.

50У відповідь Олександр І видає Указ на ім'я О. Б. Куракіна від 28 серпня 1802 р., де висловлюється згода і підтримка всіх його почи­нань. Указ цей становить однаковий інтерес як для України, так і для Росії, оскільки це перший випадок закріплення у законодавчих джерелах розподілу в'язнів "по роду преступления их й вине". Схо­жий розподіл в'язнів і відокремлення підслідних від засуджених пе­редбачав "Проект ЕкатериньІ II про тюрьмьі"1, але він так і зали­шився проектом. Його ледь розшукали в архівах імперської канце­лярії історики права.

Загалом реформою передбачалося: по-перше, за узгодженими планами побудувати нові остроги в Полтавській та Чернігівській гу­берніях (у містах Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глухові, Мглині, Новгород-Сіверському, Сисниці, Козельці, Город­ні); по-друге, створити умови для розподілу в'язнів на категорії по "основаниям разности й тяжести преступлении". До першого розря­ду мали входити судимі за "смертоубийство, святотатство, измену, разбой, деланье фальшивой монетьі, насилие". До другого розряду: за "воровство, кражу, ложньїе поступки, азартньїе игрьі й распут-ства". До третього розряду входили злочинці за "мошенничество, за долги, за отступление от должности, по подозрению для свидетель-ства, по ссьілке чьей-либо й т.п.".

Реформа почалася досить жваво. Спочатку було побудовано кілька заводів по виробництву цегли, знайдені підрядники, але брак коштів завадив здійсненню планів. Період будівництва нових тюрем на території Малоросії розтягнувся на кілька десятиліть.

Значна частина тюремних споруд була побудована вже після пе­реведення О. Б. Куракіна на іншу посаду, але архітектурна компо­зиція першого Чернігівського "Тюремного замку" послужила зраз­ком для перебудови повітових тюрем у Російській імперії.

Наступною видатною подією філантропічного періоду була орга­нізація Товариства піклувального про тюрми.

У 1817 р. до Росії прибуває Вальтер Венінг, член Лондонського тюремного філантропічного товариства. Знайомлячись із станом ро­сійських тюрем, він викриває цілу низку прецедентів жорстокого по­водження з в'язнями. Матеріали, зібрані В. Венінгом під час дослі­дження в'язниць, були підставою для записки, яка через князя О. М. Голіцина (на той час міністра духовних справ і просвіти) по­трапляє до Олександра І. Розглянувши матеріали доповідної записки та пропозиції про створення в Росії Тюремно-філантропічного товариства, Олександр І 19 липня 1819 р. затвердив його статут1.

За статутом на Товариство піклувальне про тюрми було покла­дено цілий ряд завдань суто філантропічного характеру, а саме — морального виправлення злочинців та покращення стану місць ув'язнення. Засобами для досягнення поставленої мети мали стати: безпосередній і постійний нагляд за засудженими; розміщення їх за родом злочинів; наставляння у правилах благочиння та добропоряд­ності на релігійних засадах; заняття порядними вправами (включаю­чи працю і навчання); відокремлення осіб, що провинились або не підкоряються вимогам "в уединенное место".

Товариству було надано право розвивати тюремно-філантропіч­ну діяльність у як найширших межах. Але його керівництву здалося замало цього. Вже на другий рік свого існування Товариство піклу­вальне про тюрми почало боротьбу із державними структурами за керівництво тюремним господарством. Ці домагання поступово були здійснені. Спочатку в 1820 р. у розпорядження Товариства були пе­редані кошти від "кружечних" зборів (благодійні внески). Згодом у 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з міських та земських податків на опалення й освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг та лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату матеріальне забезпечення місць ув'язнення було повністю передане з відання поліції виконавчої до відання комітетів Товариства, змінивши докорінно структуру цих комітетів. Тепер комітет складався з 8 відділень:

перше — завідувало продовольством арештантів, постачанням одягу та лікуванням;

друге — утриманням тюремних споруд, їх опаленням, освітлен­ням, ремонтом тощо;

третє — завідувало організацією арештантських робіт;

четверте — здійснювало нагляд за порядком у тюрмі і мораль­ністю арештантів (до його складу входив священик, який правив службу у тюремній в'язниці);

п'яте — завідувало матеріальним забезпеченням засуджених, які відправлялися до Сибіру, та пересилкою в'язнів;

шосте — накопичувало справи і вирішувало питання стосовно продовольства в'язнів, які утримувалися при управі благочиння і на "еьежжих дворах";

сьоме — завідувало пожертвуваннями, які надходили на користь арештантів, "кружечними" та викупом боржників із тюрми;

восьме — завідувало тюремними лікарнями і аптекою (до нього входили лікарі та медичний персонал).

Така структура вважалася обов'язковою для кожного новоутво­реного комітету.

Протягом 1826—1837 рр. Товариство піклувальне про тюрми відкрило свою діяльність у 38 губернських комітетах. За станом на 1840 р. їх кількість зросла до 42 губернських та 115 повітових комі­тетів. А до 25-річчя свого існування на території Російської імперії функціонувало 49 губернських та 217 повітових комітетів. До сере­дини XIX ст. Товариство поступово поширює свою діяльність на всю територію Російської імперії, але скористатися більш-менш злаго­дженою структурою і повноваженнями не спромоглося.

Приблизно у 40-х роках XIX ст. тюремно-філантропічний рух на території Російської імперії поступово починає слабнути, фонди тю-ремно-філантропічних товариств — "худнути".

Поширивши свій вплив на всю територію Російської імперії, за відсутності дієвої підтримки на місцях, Товариство тим самим підпи­сало собі вирок, оскільки менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь.

Новий президент Товариства Бенкендорф, який вступив на поса­ду у 1841 р., начебто знайшов вихід із ситуації, що склалася, залу­чивши до виконання обов'язків комітетів і відділень посадових осіб.

Поступово комітети і відділення почали забезпечувати себе на­лежною кількістю членів, але діяльність їх все більше набувала фор­мально-бюрократичного характеру. З огляду на тимчасові політичні зрушення Міністерство внутрішніх справ приступило до розробки нового статуту Товариства піклувального про тюрми, який згодом був затверджений Державною радою і "вьісочайше утвержден 7 но-ября 1851 г.".

Статут 1851 р. загалом не відрізнявся від Статуту 1819 р., але вніс ряд істотних змін, зокрема: зобов'язав посадових осіб до участі в діяльності Товариства; встановив штати, класи і розряди посад — секретарів, діловодів, канцелярських службовців, економістів тощо. Усі вони почали вважатися державними службовцями. Вільний доступ до членства у Товаристві був скорочений до мінімуму, але кожна особа, призначена на посаду, разом з тим вважалася "чле-ном-благодійником" і мала сплачувати відповідні кошти, за рахунок яких Товариство і функціонувало. Ця абсурдна із сучасної точки зо­ру модель саме і була взята за основу подальшого розвитку Това­риства піклувального про тюрми.

Компетенція органів Товариства за Статутом 1851 р. охоплюва­ла не лише весь спектр послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд суто адміністративних функцій, які у нього були відіб­рані після організації Головного тюремного управління.

Великий інтерес для загальної характеристики філантропічного періоду має аналіз кодексів діючого законодавства у сфері виконан­ня покарань першої половини XIX ст.

Першим спеціальним кодексом, що мав врегулювати відносини у сфері виконання покарань був "Звід установ і статутів про трима­них під вартою", виданий 1832 р., який складався з 171 статті. Під статтями кодексу у двох випадках зустрічаються посилання на зако­нодавчі джерела XVII ст. У 62 випадках — посилання на закони XVIII ст., і близько 308 разів — посилання на законодавчі акти XIX ст. Таким чином, у своїй основі "Звід установ і статутів про трима­них під вартою" був кодексом переважно першої чверті XIX ст. За­конодавець, так би мовити, ліквідовував упущення, зроблені в попе­редні часи.

Весь зміст було поділено на три глави. Перша називалася "Уста­нови місць утримання під вартою". В ній містилися постанови за­гального характеру. Дві наступні глави, навпаки, мали спеціальний характер і містили постанови стосовно осіб, які трималися при по­ліції і в тюрмах (гл. 2), а також в упокорювальних і робочих домах (гл. 3).

Стаття 2 першої глави дає перелік місць ув'язнення. До першої групи увійшли місця ув'язнення "на сьезжих дворах", при управі благочиння, "присутственньїх" місцях і городничих правліннях. До другої — тюремні замки або остроги в містах. До третьої — упоко-рювальні та робочі дома — також у містах.

Перелік цей не був вичерпним, до нього не потрапили монастир­ські тюрми, що були підпорядковані відомству духовних справ, а та­кож фортеці, ратхаузи і гауптвахти морські та сухопутні, арештант­ські роти, підпорядковані військовому відомству.

Перераховані у ст. 2 місця ув'язнення за законодавством були підпорядковані міністерствам внутрішніх справ і юстиції, в окремих губерніях — цивільним генерал-губернаторам, губернським проку­рорам, губернським правлінням, "приказам общественного призре-ния" і Піклувальному про тюрми товариству.

Найбільша частина статей статуту була присвячена харчуванню в'язнів. Ряд його статей торкався дисципліни. Зокрема, в'язні мали відвідувати церкву, ходити на сповідь, а священик мусив схиляти їх до каяття. Усі інші питання внутрішнього порядку врегульовувала Інструкція наглядача тюремного замку, що увійшла додатком до Статуту.

Статут про тримання під вартою 1832 р. був перевиданий у 1842 р. з доповненнями і змінами, що сталися в зазначений період. Число статей його зросло з 171 до 1056. Але якісного поліпшення змісту статуту не сталося, оскільки помножилися статті головним чином за рахунок трьох нормативних актів, а саме: особливого по­ложення про виправний заклад в С.-Петербурзі (ст. 184—747); за­кону про робочий дім у С.-Петербурзі (ст. 748—869); статуту про арештантські роти цивільного відомства (ст. 870—1056).

Третій закон — "Статут про арештантські роти" — був першою спробою уніфікувати існуючі, окремі для кожної роти, статути, котрі вийшли за час правління Миколи І.

Арештантські роти цивільного відомства призначалися для засу­джених за різні злочини, сюди ж направлялися кріпаки, особи без певного місця проживання та особи з привілейованих верств. Ареш­тантські роти підпорядковувалися губернським будівельним коміте­там. Роботи арештантів полягали в будівництві та ремонті держав­них споруд, благоустрої вулиць і шляхів. Платня в розмірі 4 копійки на добу поступала на поліпшення умов тримання. Закон допускав переведення засуджених з арештантських рот цивільного відомства до арештантських рот військового відомства, і навпаки1.

Указані нормативні акти зберігали чинність аж до наступного перевидання Статуту в 1857 р.

Дата добавления: 2014-01-06