Призначення та види установ і органів виконання покарань

Реалізація державного примусу в його найгострішій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюють­ся спеціалізовані установи і органи.

Так, виконання позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі покладається на виправно-трудові установи Дер­жавного департаменту з питань виконання покарань. Виконання по­карання військовослужбовців у вигляді направлення до дисциплі­нарного батальйону покладається на дисциплінарні частини Зброй­них Сил України. Особливі органи (кримінально-виконавчі інспек­ції) утворюються також для виконання покарання у вигляді виправних робіт при Державному департаменті з питань виконання покарань. На них же покладено контроль за виконанням таких кри­мінальних покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та громадських робіт. Для нововведе-них покарань у виді обмеження волі і арешту створюються відповід­но кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) та арештні дома.

Установи і органи виконання покарань утворюють у своїй сукуп­ності кримінально-виконавчу систему, діяльність якої регулюється Виправно-трудовим кодексом та іншими нормативними актами.

На побудову системи установ і органів виконання покарань чи­нять вплив різні соціально-економічні, політичні та духовні фактори. Серед них — демографічні, кримінально-правові та кримінально-виконавчі характеристики засуджених. Так, відповідно до норм міжнародних актів діючого кримінально-виконавчого законодавства у виправно-трудових установах реалізується принцип роздільного тримання засуджених залежно від статі, віку, громадянства, харак­теру та степеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, злочинної діяльності в минулому і строку призначеного покарання. Визнається необхідним ізольоване від інших засуджених і одночасно роздільне тримання деяких категорій засуджених (наприклад, злісних поруш­ників режиму).

Внаслідок цього, з одного боку, утворюються виправно-трудові установи різних видів, а з другого — у ВТУ одного виду роздільно відбувають покарання різні категорії засуджених. Це дозволяє дифе­ренціювати карально-виховний процес у місцях позбавлення волі, підходити до виконання покарання і виправлення злочинця з урахуванням тяжкості й характеру вчиненого злочину, ступеня суспільної небезпеки особи злочинця, динаміки її зміни під час відбування по­карання.

Відбування покарання у виді позбавлення волі полягає згідно із статтею 63 КК в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Види таких установ передбачаються главою З ВТК (статті 12—18).

У ст. 12 ВТК перераховуються види виправно-трудових установ: виправно-трудові колонії, тюрми і виховно-трудові колонії.

До виправно-трудових колоній належать: колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності; колоній-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини; колонії загального, посиленого, суворого й особливого режиму.

Категорії осіб чоловічої статі, що утримуються у ВТК:

— колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необереж­ності — вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності;

— колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини — вперше засуджені до позбавлення волі, а також особи, переведені в ці колонії в порядку, передбаченому ст. 46 ВТК, з колоній загально­го, посиленого і суворого режиму;

— колонії загального режиму — вперше засуджені за злочини, що не є тяжкими;

— колонії посиленого режиму — вперше засуджені за тяжкі злочини;

— колонії суворого режиму — засуджені за особливо небез­печні державні злочини, або ті, що раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі;

— колонії особливого режиму — засуджені, яким покарання у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі або яким довічне позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.

Категорії осіб жіночої статі, які відбувають покарання у ВТК:

— колонії суворого режиму — засуджені за особливо небез­печні злочини проти держави; жінки, яким покарання у вигляді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавлен­ням волі на певний строк в порядку помилування або амністії;

— колонії загального режиму — засуджені особи жіночої статі, переведені з виховно-трудових колоній загального режиму в поряд­ку, встановленому ст. 26 ВТК, а також засуджені жінки, переведені з колоній-поселень для осіб, що вчинили злочини з необережності, і з колоній-поселень для осіб, що вчинили умисні злочини в поряд­ку, встановленому ст. 47 ВТК.

У тюрмах відбувають покарання особи, засуджені до довічного позбавлення волі, особи, засуджені до позбавлення волі у вигляді ув'язнення в тюрмі, які по досягненні 18-річного віку вчинили особливо небезпечні державні злочини або вчинили інші тяжкі злочини, за які засуджені до позбавлення волі на строк більше п'яти років; особи, переведені з виправно-трудових колоній за підставами, передбаченими ст. 47 ВТК.

У тюрмах також відбувають покарання особи, залишені в тюрмі в порядку, встановленому ст. 24 ВТК, для роботи по господарському • обслуговуванню.

У виправно-трудових колоніях загального режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, вперше засуджені до поз­бавлення волі, причому засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від засуджених за тяжкі злочини, а також всі за­суджені неповнолітні жіночої статі.

У виховно-трудових колоніях посиленого режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, які раніше відбували пока­рання у вигляді позбавлення волі, а також переведені з виховно-тру­дових колоній загального режиму за злісне порушення вимог режиму (ст. 47 ВТК).

Виправно-трудова колонія є основним видом виправно-трудових установ. Вона має ряд переваг перед іншими установами, що вико­нують покарання у вигляді позбавлення волі, наприклад тюрмою. По-перше, для ВТК характерне застосування заходів виправно-тру­дового впливу в повному обсязі, на відміну від тюрми, де залучення засуджених до праці, навчання стимулюються потребою суворішої ізоляції засуджених. По-друге, в організаційному плані виправно-трудова колонія побудована за принципом об'єднання засуджених у соціально-психологічні відділення, що розміщуються у звичайних житлових приміщеннях (гуртожитках); виховна робота із засудже­ними орієнтована в основному на застосування колективних мето­дів впливу на особу. В тюрмах, а також стосовно частини засудже­них у колоніях особливого режиму, забезпечується покамерне три­мання засуджених, що визначає специфіку організаційної побудови цих установ, форми і методи виховної роботи із засудженими.

Залежно від такої характеристики засуджених, як стан їх здо­ров'я, в системі ВТУ утворюються спеціалізовані установи (колонії-лікарні), а для лікування і тримання інфекційно-хворих засуджених — виправно-трудові колонії на правах лікувальних. Режим відбуван­ня покарання в цих установах, залучення засуджених до праці мають свої особливості, що залежать від потреби проведення ліку­вально-профілактичної і санітарно-протиепідемічної роботи із засу­дженими. Існування таких установ є прикладом прояву турботи дер­жави про здоров'я засуджених і про реальну дію принципу гуманіз­му в кримінально-виконавчому законодавстві.

Як суб'єкти, які зобов'язані виконувати вирок суду, вказані ад­міністрація підприємств, установ і організацій щодо таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, а стосовно позбавлення спеціального чи військового звання — орган, який присвоїв це звання. Таким чином, функція ви­конання кримінального покарання покладається, як правило, на спе­ціалізовані державні установи та органи, що утворюються в рамках Державного департаменту з питань виконання покарань, Міністер­ства оборони та Міністерства юстиції. Адміністрації підприємств, установ і організацій виконують вимоги вироку суду стосовно кон­кретних засуджених до різних видів покарання.

Як бачимо, кримінальні покарання, що застосовуються в Украї­ні, є різнопланові. Одні з них пов'язані із заходами виправно-трудо­вого впливу, інші — ні. Частина покарань має тривалий процес ви­конання, решта — обмежуються разовими діями. Є покарання, що передбачають ізоляцію волі засудженого, але більшість не мають та­кого суворого карального змісту.

За такої різнобічності кримінальних покарань (відповідно проце­су їх виконання) можна виділити загальні завдання установ і орга­нів виконання покарань. Це можна зробити виходячи з цілей кримі­нального покарання і завдань, які стоять перед законодавством, що регулює процес виконання покарання.

У ст. 50 КК як цілі покарання визначаються виправлення засу­джених, попередження вчинення нових злочинів засудженими й ін­шими особами. В ст. 1 ВТК зазначається, що ця галузь законодавст­ва має своїм завданням забезпечення виконання покарання з тим, щоб воно було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло та перевиховувало засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, відвертало вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорінюван­ню злочинності. Аналогічні завдання стоять і перед системою норм, які регулюють виконання покарань, не пов'язаних із заходами ви­правно-трудового впливу на засуджених.

Отже, перед установами і органами виконання покарань постав­лені конкретні завдання — виконання вироку суду відповідно до правил, встановлених кримінально-виконавчим та іншим законодав­ством. При цьому установи і органи виконують визначене у вироку

80суду покарання як сукупність каральних правообмежень, в окремих видах покарання застосовуються заходи виправно-трудового впливу на засуджених. Однак цими функціями завдання виконання пока­рань не обмежуються. Установи й органи, які виконують покарання, зобов'язані, наприклад, добиватися виконання вироку в частині за­стосування примусових заходів медичного характеру (ст. 77 ВТК), стягнення матеріальних збитків, спричинених засудженим (ст. 72 ВТК).

Важливим завданням установ і органів виконання покарань є за­безпечення процесу виправлення, створення умов для переоцінки життєвих орієнтирів, мотивів і цілей поведінки самими засуджени­ми шляхом підвищення загальноосвітнього і культурного рівня засу­джених, їх фізичного, психічного, правового і духовного розвитку, а також забезпечення цивілізованого рівня життєдіяльності засудже­них у місцях позбавлення волі. Завдання виправлення засуджених пріоритетне і найскладніше в числі завдань, поставлених перед сис­темою установ і органів виконання покарань.

По-перше, його розв'язання не вичерпується застосуванням по­карання як сукупності каральних обмежень. У деяких покараннях з цією метою здійснюється спеціальний виховний процес — виправ­но-трудовий вплив, який базується на вивченні особи засудженого, психолого-педагогічному й іншому впливі на неї.

По-друге, оскільки виправлення засудженого — досить віддале­ний за часом результат, потрібні неабиякі зусилля адміністрації для того, щоб прискорити внутрішній процес зміни особи засудженого.

По-третє, виправлення засуджених — найважливіше соціальне завдання, яке стоїть перед системою установ і органів виконання покарань. Його розв'язання гарантує вирішення проблеми спеці­ального попередження злочинів під час відбування покарання, а також правослухняної поведінки громадянина після відбуття пока­рання.

Завдання спеціального попередження вважається виконаним у тому випадку, коли засуджений позбавлений можливості вчинити новий злочин під час відбування покарання. Для цього засуджені до позбавлення волі ізолюються від суспільства, а окремі їх категорії — одна від другої. Організовується охорона і постійний нагляд за поведінкою засудженого в місцях позбавлення волі, змінюється їх правовий статус (наприклад, вводиться перегляд кореспонденції, до­гляд посилок, передач і бандеролей).

Контроль за поведінкою засуджених до виправних робіт на ви­робництві і в побуті з метою попередження нових злочинів і право­порушень покладається на адміністрацію підприємств, установ і організацій, де працюють засуджені. Для цього засуджений до виправ­них робіт зобов'язаний дотримуватися встановленого порядку відбу­вання покарання, з'являтися за викликом до органів, які виконують цей вид покарання. У разі невиконання цієї вимоги без поважних причин засуджений може бути підданий приводу

Крім того, установи і органи виконання покарань здійснюють ці­лий комплекс оперативно-розшукових, профілактичних та інших за­ходів, спрямованих на виявлення і запобігання злочинних проявів серед засуджених.

Вирішення завдання спеціального попередження злочинів актуа­лізується залежно від ступеня суспільної небезпеки злочинів і особи злочинця. З урахуванням цих ознак суд призначає вид покарання, умови відбування якого диференційовані, в тому числі і за нормами, що визначають спеціально-попереджувальний вплив

В умовах місць позбавлення волі встановлюються суворіші захо­ди, спрямовані на попередження злочинів, ніж при виконанні пока­рань без ізоляції засудженого від суспільства Спеціально-попере­джувальний вплив диференціюється і залежно від поведінки засу­дженого під час відбування покарання. Наприклад, за засудженими — злісними порушниками режиму — встановлюється суворіший нагляд (ШІЗО, ПКТ, дільниці посиленого нагляду).

Загальнопопереджувальне завдання вирішується установами і органами виконання покарань шляхом реалізації в повному обсязі і в точній відповідності із законом каральних правообмежень. Саме цим здійснюється загальнопопереджувальний вплив на громадян, які не мають твердих моральних установок і внаслідок цього схильні до вчинення злочинів.

Таким чином, перед установами і органами виконання покарань стоїть чотири основні завдання: виконання вироку суду, забезпечен­ня процесу виправлення засуджених, спеціальне і загальне попере­дження (превенція). Кожне з указаних завдань має самостійне зна­чення, а всі разом вони розкривають зміст процесу виконання кри­мінального покарання. Поряд з основними завданнями, установи і органи виконання покарань здійснюють різного роду допоміжні чи забезпечувальні функції. Особливо це характерно для виправно-тру­дових установ.

§ 3. Державний департамент України з питань виконання покарань

Державний департамент України з питань виконання покарань (далі — Департамент) є центральним органом виконавчої влади. Де­партамент безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами Президента України і Ка­бінету Міністрів України, Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань.

У межах своїх повноважень Департамент організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалі­зацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо удос­коналення цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Департаменту є:

— здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кри­мінальних покарань;

— розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосу­вання передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених; здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами додаткових покарань; забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;

— забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінар­ним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяль­ності;

— керівництво органами і установами виконання покарань, ор­ганізація виробничо-господарської діяльності з наданням засудже­ним роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноос­вітнього навчання;

— правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сі­мей; удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань бере участь у розробленні та реалізації державних комплексних програм боротьби із злочинністю та у формуванні єдиної державної політики У сфері виконання кримінальних покарань, реалізує цільові програми розвитку кримінально-виконавчої системи, визначає основні на­прями діяльності органів і установ виконання покарань щодо захис­ту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального пока­рання, бере участь у розробленні проектів загальнодержавних про­грам економічного та соціального розвитку, законів про Державний бюджет України.

Департаментом здійснюється аналіз результатів діяльності орга­нів і установ виконання покарань, складаються довгостроковий та оперативний прогнози криміногенної обстановки і на їх основі вно­сяться у встановленому порядку пропозиції щодо підвищення ефек­тивності функціонування кримінально-виконавчої системи, забезпе­чення правопорядку та безпеки, посилення боротьби із злочинніс­тю. З цих питань Департамент інформує населення через засоби ма­сової інформації.

Департамент здійснює контроль за виконанням актів законодав­ства з питань, що належать до його компетенції, вироків, постанов і ухвал судів, забезпечує розподіл та тримання засуджених до позбав­лення волі й осіб, взятих під варту.

Департамент забезпечує охорону, правопорядок і безпеку в слід­чих ізоляторах, тюрмах, лікувально-трудових профілакторіях, ви­правно-трудових колоніях, інших установах виконання покарань та об'єктах кримінально-виконавчої системи. Крім цього, він забезпе­чує організацію виховної роботи з особами, яких тримають в уста­новах кримінально-виконавчої системи, залучення до її проведення представників творчих спілок, громадських і релігійних організацій, трудових колективів; у взаємодії з Міністерством освіти України ор­ганізовує професійну підготовку засуджених та їх загальноосвітнє навчання.

Департамент здійснює медичний контроль за станом здоров'я за­суджених до позбавлення волі, осіб, взятих під варту, і осіб, яких тримають у лікувально-трудових профілакторіях, забезпечує надан­ня їм необхідної медичної допомоги, належну санітарно-епідемічну обстановку в установах кримінально-виконавчої системи та на їх те­риторіях, а також контроль за додержанням вимог з охорони довкіл­ля і раціонального використання природних ресурсів в установах кримінально-виконавчої системи

Департаментом також організовується і контролюється виконан­ня актів амністії та помилування, оперативно-розшукова діяльність, налагоджується взаємодія з відповідними підрозділами державних органів, які проводять таку діяльність, здійснюється довідково-ін­формаційне обслуговування органів і установ виконання покарань, інших заінтересованих державних органів..чи Департамент здійснює переведення засуджених і осіб, взятих під варту, з однієї до іншої установи кримінально-виконавчої систе­ми, передачу (екстрадицію) осіб, які звинувачуються у вчиненні злочинів, а також засуджених для відбування покарання в устано­вах іноземних держав згідно із законами та міжнародними договора­ми України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; вирішує за участю міських і районних органів внутрішніх справ і центрів зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України питання щодо надання допомоги особам, звільненим із місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутовому влаштуванні; вживає заходів до забезпечення роботою осіб, яких тримають в установах кримінально-виконавчої системи, надає допомогу підпри­ємствам, що належать до сфери його управління, у встановленні та стабілізації господарських зв'язків, бере участь у формуванні і роз­міщенні державного замовлення, укладає з цією метою контракти.

За дорученням Кабінету Міністрів України Департамент налаго­джує зв'язки з міжнародними організаціями, укладає угоди з відпо­відними органами іноземних держав про співробітництво у сфері ви­конання кримінальних покарань, боротьби із злочинністю та з інших питань, що належать до його компетенції.

Департаментом організовується проведення наукових дослі­джень, дослідно-конструкторських і проектно-технологічних робіт, забезпечується використання досягнень науки, техніки і набутого досвіду; координується робота підприємств кримінально-виконавчої системи, пов'язана з сертифікацією, стандартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією. В установленому порядку Депар­тамент видає журнали, бюлетені, збірники нормативно-правових ак­тів та інші матеріали з питань діяльності установ кримінально-вико­навчої системи.

Департамент здійснює й інші повноваження, що належать до йо­го компетенції.

Департамент має право:

— залучати спеціалістів центральних і місцевих органів вико­навчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компе­тенції;

— одержувати безоплатно в установленому законодавством по­рядку від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів вико­навчої влади інформацію, документи та матеріали, необхідні для ви­конання покладених на нього завдань;

— скликати в установленому порядку наради, конференції, симозіуми з питань, що належать до його компетенції.

Департамент у межах своїх повноважень на основі та на вико­нання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. У разі потреби разом з іншими центральними та місце­вими органами виконавчої влади видає спільні акти.

Нормативно-правові акти Департаменту підлягають державній реєстрації в установленому порядку. Рішення Департаменту, прий­няті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання цен­тральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Департамент очолює голова, якого призначає на посаду та звіль­няє з посади Президент України.

Голова Департаменту має заступників, які призначаються на по­саду та звільняються з посади відповідно до законодавства, розподі­ляє обов'язки між ними.

Голова здійснює керівництво Департаментом і несе відповідаль­ність перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Департамент завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності своїх заступників і керівників структурних підрозділів Департаменту.

Відповідно до законодавства голова Департаменту вводить особ­ливий режим, залучає в разі потреби додаткові сили і засоби для припинення групових протиправних дій в установах кримінально-виконавчої системи

Для погодженого вирішення питань у межах своїх повноважень, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Департаменті ут­ворюється колегія у складі голови, заступників голови за посадою, а також керівників структурних підрозділів Департаменту.

Для розгляду рекомендацій та пропозицій щодо основних на­прямів розвитку кримінально-виконавчої системи у Департаменті можуть утворюватися дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує голова Департаменту.

Граничну чисельність, структуру центрального апарату Департа­менту затверджує Кабінет Міністрів України. Перелік посад, що під­лягають заміщенню особами вищого начальницького складу, штат­ний розпис та кошторис видатків на утримання апарату Департа­менту затверджуються в установленому порядку.

Департамент є юридичною особою, має самостійний баланс, ра­хунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Гер­ба України і своїм найменуванням.

§ 4. Взаємодія установ і органів виконання покарань з іншими державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю

Діяльність суду, державних органів, які ведуть боротьбу зі зло­чинністю, установ і органів виконання покарань нерозривно зв'яза­на між собою. Цей взаємозв'язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів їх діяльності, обумовлюється по­кладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна ро­бота кожного з указаних державних органів — необхідна передумо­ва ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємодіяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, при виконанні покарання.

Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і політичного розвит­ку суспільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі зло­чинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх право­вою регламентацією і умовами діяльності, специфікою покладених на них завдань.

а) Взаємодія установ і органів виконання покарань з органами слідства

Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і виконання кри­мінального покарання є, на перший погляд, двома малопов'язаними етапами боротьби зі злочинністю. Однак у практичній діяльності ор­гани дізнання і слідства, установи і органи виконання покарань тіс­но пов'язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань.

На органи слідства законодавством покладено не тільки розкри­ття злочинів, а й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчи­ненню, а також вжиття заходів з усунення таких причин і умов Це положення має принципове значення для попередження злочинів, зокрема для виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу начальника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцненню дисциплі­ни серед засуджених, підвищенню якості виховного процесу.

Органи слідства надають допомогу установам і органам виконан­ня покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значливо Для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими Дані особової справи засудженого при надходженні його до ВТК містять недостатньо інформації. У справі є копія вироку, анкета заарештова-

87ного і деякі інші дані. В ній відсутні такі відомості, що їх часто вста­новлює слідчий, і які потрібні для вихователя: про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, про роль неповнолітнього засудже­ного в його вчиненні; про минулу злочинну діяльність; дані, що ха­рактеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на вироб­ництві і т. ін. Надання слідчим таких відомостей шляхом направлен­ня письмових інформацій, консультування персоналу ВТК створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства можлива і потрібна для інших видів УВП.

У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбу­ває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє органам слідст­ва у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну ха­рактеристику та копії інших матеріалів із його особової справи.

В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від ор­ганів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Виявлення їх — важливе завдання як органів слідства, так і адміністрації місць по­збавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії — робота серед засуджених у напрямку добро­вільної їх явки з повинною.

б) Взаємодія установ і органів виконання покарань із судами

Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх вза­ємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює ви­ховний вплив на підсудних, створюючи тим самим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання.

Ефективність виконання покарання безпосередньо залежить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину і осо­би винного, воно сприятиме виправленню злочинця в місцях позбав­лення волі.

Кримінально-процесуальне законодавство зобов'язує суд виявля­ти причини і умови, що сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчи­ненню ними нових злочинів (наприклад, слабкий контроль за засу­дженими в процесі відбування покарання, погана організація праці і побуту засуджених, зловживання персоналу УВП і т. ін.). У зв'язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про доцільність вживання заходів щодо усунення причин, які породжують злочини.

Суд також може сприяти органам виконання покарання в усу­ненні недоліків у їхній роботі при розгляді кримінальних справ з об­винувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. У процесі судового розслідування часто виявляються такі факти, як необгрунтоване подання до умовно-дострокового звільнення засу­джених, які в процесі відбування покарання характеризувались не­гативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільне­ним нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд мо­же окремою ухвалою на адресу установи чи органу виконання пока­рання сприяти усуненню цих недоліків.

Взаємодія установ і органів виконання покарань і апаратів мілі­ції спрямована на запобігання злочинів з боку звільнених з УВП, в першу чергу осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звільнених, які в період відбування покарання зарекомендували се­бе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виділити два етапи,.

Перший — підготовчий — починається за три місяці до звіль­нення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудженим, який підлягає звільненню, бесід про умови і правила життя після звільнення, міс­це майбутнього проживання і роботи і т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звіль­нення з УВП, до своїх громадянських прав і обов'язків.

Другий етап взаємодії — взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції міс­тить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв'язки із злочинними елементами, наміри, якщо вони були встановлені в процесі відбування покарання, й інші дані, які становлять інтерес для міліції з метою попередження повторних злочинів з боку таких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановленні за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, адміністративного нагляду.

Форми взаємодії установ і органів виконання покарань не вичер­пуються лише наведеними вище. Напрями і форми взаємодії не є по­стійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динаміч­них змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечне лише те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої взаємодії уста­нов і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.

ТЕМА № 4 Правовий статус засуджених в Україні

§ 1. Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають покарання.

§ 2. Зміст правового статусу засуджених.

§ 3. Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених.

§ 4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення волі.

Дата добавления: 2014-01-06