Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених

Закріплення у кримінально-виконавчому законодавстві правово­го статусу засуджених варто оцінювати з урахуванням положень Конституції України, яка суттєво змінила вимоги до джерел обме­жень прав людини і громадянина. Частина 3 ст. 63 Конституції вста­новлює, що "засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встанов­лені вироком суду". Передусім, потрібно звернути увагу на те, що обмеження прав засуджених повинні встановлюватися лише зако­ном. Не можуть встановлюватися обмеження прав громадянина під-законними, в тому числі й відомчими, нормативними актами. Тим більше вони не можуть передбачатися вказівками посадових осіб ор­ганів виконання покарань. Уся діяльність персоналу стосовно пово­дження із засудженими повинна будуватися на неухильному дотри­манні закону. Обмеження, крім того, можуть встановлюватися в ін­тересах забезпечення суворо визначеного кола соціально-політич­них цінностей, наприклад захист основ конституційного ладу, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадського порядку, для охорони здоров'я населення, для захисту ре­путації або прав і свобод інших людей. Ці підстави обмеження прав базуються на положеннях ряду міжнародних актів ООН. Є вони і в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У кримінально-виконавчому законодавстві правовий статус за­кріплюється двома шляхами: 1) встановлення нормативного визна­чення правового статусу засуджених; 2) регламентації прав, закон­них інтересів і обов'язків засуджених.

Нормативне визначення правового статусу засуджених стосовно покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, міс­титься в ст. 8 ВТК, а до інших покарань — в ст. З Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Обидва визначення об'єднує спільна риса: і в тому, і в іншому випадку законодавець виходить з потреби збереження за засудже­ними громадянства держави і правового статусу громадянина Украї­ни. Це має велике соціально-політичне і виховне значення, оскільки характеризує підхід держави до злочинця з гуманістичних позицій.

Оскільки в наведених вище нормах визначається правовий ста­тус не просто громадян, а тих із них, які вчинили злочини і в зв'яз­ку з цим відбувають кримінальне покарання, то в ст. 8 ВТК і ст. З Положення встановлюються форми обмеження прав і свобод грома­дянина. До них в першу чергу треба віднести законодавство, що встановлює позитивний статус громадян України, а саме — норми державного, адміністративного, цивільного, житлового, сімейного та інших галузей права.

Як приклад варто привести норму, встановлену в ст. 5 Закону України "Про пенсійне забезпечення", що робота засудженого в УВП не зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію.

Існує також значний комплекс обмежень, що випливають із за­кону, в нормах кримінально-виконавчого права. Наприклад, особи, які раніше відбували тюремне ув'язнення, засуджені до тюремного ув'язнення за злочини, вчинені у місцях позбавлення волі, а також переведені з колоній для відбування покарання у тюрму, — перші два місяці тримаються в суворому режимі (ст. 29 ВТК); засуджені, які тимчасово залишені в слідчому ізоляторі чи тюрмі або переведе­ні до них у зв'язку з провадженням слідчих дій в справах про зло­чини, вчинені іншими особами, обмежуються у тривалих побачен­нях (ст. ЗО ВТК); засуджені в колоніях-поселеннях тримаються під наглядом, а на території житлової зони — під охороною (ст. 33 ВТК).

Обмеження цивільних прав і свобод засуджених можуть вста­новлюватися вироком суду. Це трапляється в тих випадках, коли вироком суду визначається конкретна міра покарання, зокрема фік­сований відсоток відрахувань із заробітної плати при виправних ро­ботах. Крім того, призначення додаткового покарання, наприклад позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною ді­яльністю, може породжувати правообмеження для засуджених під час відбування основного покарання (ст. 7 Положення — адмініст­рація УВП не може використовувати засуджених на роботах, вико­нання яких йому заборонено вироком).

Обмеження загально-цивільних прав засуджених можуть випли­вати з режиму відбування покарання, встановленого Виправно-тру­довим кодексом (для засуджених до покарань, не пов'язаних із за­ходами виправно-трудового впливу, — з порядку і умов відбування даних покарань). Фактично вказані форми обмежень загально-ци­вільних прав засудженого базуються на дії норм кримінально-вико­навчого законодавства, що регулюють режим відбування покарання (наприклад, встановлення перегляду кореспонденції, обшуку, забо­рони зберігати гроші і цінні речі в місцях позбавлення волі).

В ст. 8 ВТК і ст. З Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, визначається правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства.

Іноземні громадяни — це особи, які мають громадянство чи під­данство інших держав і постійно або тимчасово перебувають на те­риторії України. До числа іноземних громадян за змістом діючого за­конодавства належать громадяни інших держав СНД. Особами без громадянства е фізичні особи, які втратили громадянство чи піддан­ство інших держав і постійно або тимчасово перебувають на терито­рії України. У даних нормах встановлено, що правовий статус вказаних осіб визначається законодавством, яке встановлює права і обов'язки для цих осіб під час їх перебування на території України з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також випливають з вироку суду та режиму (порядку) відбування покарання даного виду. При цьому треба мати на увазі, що на пра­вовий статус іноземних громадян під час перебування на території України впливають міжнародні договори, підписані Україною. Так, наприклад, Європейські тюремні правила, які є обов'язковими для всіх членів Ради Європи, визначають, що засуджені, які є громадя­нами іноземних держав, негайно інформуються про їх право зверта­тися до дипломатичних чи консульських представництв держав, до яких вони належать, і їм надається, в розумних межах, можливість і засоби, необхідні для цього. Адміністрація місць позбавлення волі має тісне співробітництво з даними представниками в інтересах іно­земних громадян, які перебувають в ув'язненні і в яких можуть бути особливі потреби (п. 44.1 Правил), а також, як зазначено в п. 44.2, ув'язненим, які є громадянами держав, що не мають в даній країні дипломатичних чи консульських представництв, а також біженцям і особам без громадянства надаються аналогічні можливості і засоби для звернення до дипломатичних представників держав, що пред­ставляють їхні інтереси, або до національного чи міжнародного ор­гану, в завдання якого входить захист інтересів указаних осіб.

Усе це свідчить про те, що іноземні громадяни й особи без гро­мадянства під час відбування покарання є не безправними. Консти­туція (ст. 26) й інші українські закони, міжнародні договори гаран­тують охорону їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність особи і житла, приватного життя, майнових, сімейних, трудових прав та інших цінностей.

Закріплення прав, законних інтересів і обов'язків засуджених здійснюється кримінально-виконавчим законодавством в основному шляхом формулювання норм, які регулюють режим (порядок) відбу­вання і виконання покарання, а стосовно окремих покарань — шля­хом застосування заходів виправно-трудового впливу. Разом з тим було б доцільно мати такі норми, які б безпосередньо забезпечували свободу совісті і особисту безпеку засуджених. З прийняттям Кри­мінально-виконавчого кодексу кількість таких норм зросте.

Слід зазначити, що на розвиток і динамічність правового статусу засуджених впливають:

— конкретні історичні умови розвитку суспільства;

— економічний і політичний стан країни, рівень матеріального
забезпечення громадян і кримінально-виконавчої системи;

— суспільна свідомість, культурний і моральний рівень і стан населення;

— система цінностей і пріоритетів суспільства і держави, що ви­значають цілі і зміст покарання;

— ефективність нормотворчої системи, адекватне і справедливе застосування правообмежень, а також їх належне суб'єктивне спри­яння засудженими;

— впровадження прогресивних ідей і творче втілення міжнарод­но-правових документів щодо захисту прав людини в Україні.

Дата добавления: 2014-01-06