Загальна характеристика правового статусу осіб, які відбувають покарання

З прийняттям Конституції України розпочався новий етап зміц­нення правових основ державного і суспільного життя. Оновлюєть­ся законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на значно вищому рівні гарантувати конститу­ційні права громадян. Ці процеси, а також здійснення заходів, сфор­мульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконав­чої системи України" призведуть до докорінних змін у діяльності установ виконання покарань, забезпеченні правового статусу засу­джених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контро­люючих органів. Зазначимо, що діюче кримінально-виконавче зако­нодавство не задовольняє достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені грунтовно і повно в юридичній літературі. Є суперечливі положення про зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина і пра­вового регулювання застосування покарання до особи, громадяни­на. Реалії не завжди відповідають положенням загальної теорії пра­ва. Так, низка прав засуджених, що належать до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно як правообмеження, що є виразником кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей тощо), хо­ча, зрозуміло, карати наданням суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового статусу за­суджених є однією з причин того, що в діючому законодавстві і ві­домчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених фор­мулюються нечітко. Права засуджених визначаються так, що їх реа­лізація інколи ставиться в залежність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими норма­тивними актами, потрібна законодавча основа, незважаючи на те, Що за останні роки з цього приводу зроблено чимало.

Установи виконання покарань є складними структурними утво­реннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво вира­жений виховний характер і підпорядковані головній меті — ресоціа-лізації засуджених.

Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як викона­вець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішен­ня найважливішого політичного завдання — виправлення злочин­ців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правиль­них (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціар­ної установи.

Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що ви­никають при виконанні покарання, мають певний правовий статус.

У науковій літературі існують різні підходи щодо тлумачення термінів "правове становище" і "правовий статус". Одні автори вва­жають, що ці поняття ідентичні, інші схильні розглядати дані дефі­ніції як такі, що не збігаються за змістом і сутністю, висловлюючи точку зору про більш широке тлумачення одного з понять і вужчого тлумачення — іншого. З цього приводу, на нашу думку, слід звер­нутися до словника іноземних слів (оскільки термін "статус" саме іноземного походження), щоб впевнитися в ідентичності даних тер­мінів. Статус (лат. — зтаіиз) означає стан справ, становище, право­ве становище1. Отже, слід лише зробити вибір відносно іноземного "статус" чи вітчизняного (становище, положення) терміну у визна­ченні цього феномену.

Відповідно можна говорити про правовий статус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засудженого. Серед них на особ­ливу увагу заслуговує правовий статус засуджених, соціально-пра­вове призначення якого зводиться до наступного.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави Украї­на володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визна­чає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу уста­нов і органів виконання покарань, іншими словами — гарантію за­безпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків і реаліза­ція належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнен­ня поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу — виправ­лення засуджених. Ретельна регламентація правового статусу засу­джених являє собою важливий інструмент їх правового та мораль­ного виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних ін­тересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які від­бувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням ли­ше завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна як правонас-тупниця СРСР є учасником численних міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рішень міжнародних організацій, насампе­ред ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів належать: Європейська конвенція про запобігання тор­турам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводжен­ню чи покаранню (ратифікована Верховною Радою України 24.01.97 р.); Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955); Ко­декс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких піддають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила, 1965) та інші.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з урахуван­ням міжнародних актів, є своєрідним показником бажання і можли­вості України дотримуватися взятих на себе зобов'язань, впливає на її міжнародний авторитет.

Правовий статус осіб, які відбувають покарання, у найзагальні-шому вигляді можна сформулювати як засноване на загальному ста­тусі громадян України і визначене за допомогою правових норм ста­новище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозво­лить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйняте виділення трьох видів правових статусів осо­би (людини). Йдеться про загальний правовий статус громадян, спе­ціальний правовий статус будь-якої категорії громадян та індивіду­альний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального правового статусу, у свою чергу, він поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбавлення волі, виправні роботи і т. ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадян Ук­раїни, оскільки засудження особи до покарання не позбавляє її гро­мадянства України і, відповідно, — загального правового статусу громадян нашої держави.

Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили злочини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють принципи повод­ження із засудженими, і є яскравим зразком реалізації принципів демократизму і гуманізму у сфері виконання покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпе­ченню законності при виконанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ура­женням, обмеженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключного за­кріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується користування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) — тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, держава пе­реслідує мету підвищення виховного потенціалу покарання, оскіль­ки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудже­ними пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації наслідків стихійних лих і за інших надзвичайних об­ставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що засудже­ний до кримінального покарання користується загальноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі користуються без будь-яких сут­тєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.

94Засуджені є суб'єктами як загальних, цивільних, так і спеціаль­них, властивих лише умовам відбування покарання, відносин. Вна­слідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи обумовлений призначе­ним засудженому покаранням — своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, виражається у спричиненні винному певних позбавлень і обмежень (кари) з метою його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Крім цього, державно-примусовий характер мають сам порядок і умови відбування покарання, а також застосу­вання до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу. У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обме­жень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засу­джених до позбавлення волі встановлюються обмеження в свободі пересування, виборі місця проживання і місця перебування, для за­суджених до виправних робіт — обмеження в свободі вибору об'єк­тів праці.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засу­джених, є те, що він нерідко виходить за рамки покарання, порядку і умов його виконання, а також застосування заходів виправно-тру­дового впливу. В нормах цивільного, трудового, шлюбно-сімейного та інших галузей права є положення, які обмежують для засудже­них права і свободи громадян України.

В умовах виконання покарання відбувається не тільки обмежен­ня загальних прав громадян, а й їх конкретизація і доповнення. Кон­кретизація являє собою деталізацію прав, свобод, обов'язків грома­дян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкта прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту. Прикладом можуть бути права і обов'язки за­суджених до позбавлення волі, що виникають у зв'язку з отриман­ням загальної та професійної освіти.

Доповнення загальних прав і свобод громадян стосовно умов виконання покарання відбувається за рахунок регулювання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покарання того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий статус за­суджених тільки до покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу і відповідно як суб'єкта виправно-трудо­вих правовідносин. На сьогоднішній день все більше передумов для аналізу правового статусу засуджених у ширшому контексті. На­самперед, правовий статус засуджених являє собою міжгалузевий правовий інститут. При домінуючій ролі норм кримінально-виконав­чого права все більша кількість відносин, які породжують права, за­конні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами кон­ституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. Серед таких варто назвати, наприклад, норми, які визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких ведеться дізнання або попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом, до прийняття відповідного рішення (Закон Ук­раїни "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". — 1992 р. — Ст. 15).

Застосування в окремих видах покарання заходів виправно-тру­дового впливу (режимних правил, праці, виховної роботи, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Од­нак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених до покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу (на­приклад, позбавлення волі, виправні роботи) і не пов'язаних з таки­ми (наприклад, штраф), як єдиний правовий інститут. За своїм зміс­том правовий статус засуджених являє собою сукупність юридич­них засобів, з допомогою яких закріплюється положення (статус) засудженого під час відбування покарання.

Більш загальний аналіз змісту правового статусу засуджених розглянемо далі. Тут лише зазначимо, що зміст правового статусу складається з прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

З урахуванням викладеного, правовий статус осіб, які відбу­вають покарання, можна визначити як закріплене нормами різ­них галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.

§ 2. Зміст правового статусу засуджених

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покарання, входять права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Вони виника­ють і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених можуть виникати у відносинах, які регулюються нормами конституційного, державного, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Права, законні інтереси і обов'язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, які можуть бути оха­рактеризовані з точки зору їх соціального призначення, сутності та змісту.

Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміц­ненні режиму законності при виконанні покарання, оскільки міра свободи засудженого, у свою чергу, означає міру несвободи держа­ви стосовно нього, притримуватися якої — важливий обов'язок її представників, тобто — персоналу установ та органів виконання по­карань. Права засуджених, якщо вони гарантовані матеріально, по-літично, ідеологічно й організаційно, сприяють розвитку особи засу­дженого, в кінцевому підсумку — його ресоціалізації. Права ж засу­джених, проголошені формально, поглиблюють існуючий антагонізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставле­них перед покаранням цілей.

Сутність прав засудженого полягає в наданні повноважній особі можливості певної поведінки чи користування соціальними благами. Ступінь реалізації такої можливості і відповідно ступінь домагання засудженого на закріплені правом поведінку і блага визначаються змістом суб'єктивного права, яке включає в себе: по-перше, можли­вість засудженого вільно користуватися соціальними благами (хар­чуванням, речовим майном) у рамках, встановлених правом; по-дру­ге, можливість вимагати виконання кореспондуючого такому праву юридичного обов'язку персоналу установи і органів виконання пока­рань, інших суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих та інших правовідносин; по-третє, можливість звернутися в необхідних ви­падках до захисту свого суб'єктивного права.

Згідно із ст. З Конституції України, "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність... Утверджен­ня і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком дер­жави". Виходячи з цього положення захист державою прав засу­джених забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судо­вого, відомчого та громадського контролю.

Отже, суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної по­ведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов'язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів правовідносин, які виника­ють при цьому.

Як один з елементів правового статусу засуджених потрібно роз­глядати їх законні інтереси. Соціально-правове призначення заковних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити ди­ференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання.

Законні інтереси засуджених мають багато загальних (спіль­них) рис із суб'єктивними правами, але не тотожні останнім. Як­що суб'єктивне право створює таку можливість поведінки, яка характеризується високим ступенем ЇЇ реалізації за розсудом засу­дженого, то сутність законного інтересу засуджених полягає в мож­ливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом за своїм розсудом.

Дещо інший зміст і законних інтересів, що складається із трьох елементів.

Перший — це прагнення отримати передбачене законом соці­альне благо як матеріальне (наприклад, отримання додаткових по­силок, передач, додаткове витрачення грошей на придбання продук­тів харчування і предметів першої потреби; отримати премію за кра­щі показники в праці тощо), так і духовне (надання додаткового по­бачення, телефонної розмови тощо). Ряд благ, які є об'єктом законних інтересів засуджених, можуть мати як матеріальний, так і духовний характер (виїзд за межі місць позбавлення волі).

Об'єктом законних інтересів можуть бути соціальні блага, які суттєво змінюють правовий статус засуджених (наприклад, переве­дення в поліпшенні умови тримання засуджених до позбавлення во­лі, переведення з ВТК закритого типу в колонію-поселення), так і без його суттєвих змін (надання матеріальної допомоги при звіль­ненні з місць позбавлення волі).

Матеріальні чи духовні блага, що становлять об'єкт законного інтересу засудженого, записані в нормах права й у вигляді мети, для досягнення якої потрібні певні юридичні факти. Але для більшості законних інтересів характерно те, що в основі їх реалізації лежить (поряд з іншими факторами) оцінка поведінки засудженого, тобто дотримання режимних правил, ставлення до праці, виховної роботи, навчання. Така оцінка дається персоналом органів виконання пока­рань, прокуратурою, судом, спостережною комісією, службою у справах неповнолітніх та іншими суб'єктами кримінально-виконав­чих правовідносин.

Тому як другий елемент змісту законних інтересів засуджених необхідно назвати можливість клопотати (а не вимагати) перед вка­заними повноважними суб'єктами про їх відповідні дії щодо реаліза­ції законних інтересів засуджених.

Третій елемент — можливість звертання до компетентних ор­ганів за захистом законних інтересів. І хоча таке звернення не озна­чає автоматичне задоволення клопотання засудженого, воно пока­зує, що законні інтереси засуджених, як і їхні суб'єктивні права, га­рантуються державою.

Отже, законні інтереси засудженого можна визначити як закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засу­дженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольня­ються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами органів виконання покарання, проку­ратурою, судом поведінки засудженого під час відбування пока­рання.

Види законних інтересів засуджених досить різнобічні. Так, за соціально-політичним призначенням блага, законні інтереси можуть бути поділені на три групи.

Першу групу складають законні інтереси, спрямовані на отри­мання заохочення, можливість якого закріплена в заохочувальних нормах кримінального (умовно-дострокове звільнення), криміналь­но-виконавчого (надання поліпшених умов тримання засуджених до позбавлення волі) та інших галузей права.

Друга група — це законні інтереси, спрямовані на отримання пільг засудженими. На відміну від заохочень, які є мірою державно­го схвалення поведінки людей, більшість пільг встановлюється не залежно від заслуг людини, а у зв'язку з обставинами, яким закон надає правове значення. Такі пільги передбачені для засуджених і кримінально-виконавчим законодавством (наприклад, можливість у місцях позбавлення волі пересуватися без конвою або супроводу).

Третю групу становлять законні інтереси, спрямовані на отри­мання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засу­дженого ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони за­кріплені в законі у вигляді законного інтересу. Для цього законода­вець нерідко вдається до формулювань "як правило", "по можливос­ті", "як виняток". Наприклад, згідно із ст. 49 ВТК адміністрація установи залучає засуджених до праці з урахуванням їх працездат­ності і, по можливості, спеціальності.

В інших випадках законні інтереси засуджених закріплюються в законі у вигляді їх суб'єктивних прав, але в силу слабкості гарантій (в основному, матеріальних) не реалізуються в повному обсязі. До їх числа можна віднести право осіб, позбавлених волі, на трудове і побутове влаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє со­бою законний інтерес засудженого.

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засу­джених, зміцнення законності та правопорядку, дисципліни й орга­нізованості під час відбування покарання.

Сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі не­обхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця пове­дінка засуджених обов'язкова, незаперечна і забезпечується захода­ми державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється через їх зміст або структуру, до якої входить два елементи. Це, по-перше, необхідність вчинення певних дій (обов'язок засуджених до позбав­лення волі і виправних робіт працювати, обов'язок особи, засудже­ної до штрафу, сплатити суму штрафу у встановлений законом строк тощо); по-друге, необхідність утриматися від встановлених за­коном дій (заборона засудженим до позбавлення волі мати при собі гроші і цінні речі, звільнення засуджених до виправних робіт за сво­їм бажанням тощо).

Юридичні обов'язки засуджених внаслідок двоелементної струк­тури мають різні форми вияву в праві, якщо необхідність вчинення певних дій встановлюється за допомогою зобов'язуючих (позитивно зобов'язуючих) норм, то утримання від вчинення визначених зако­ном дій — за допомогою забороняючих (негативно зобов'язуючих) норм. Така подвійна форма не завжди враховується в практиці, де часто заборони протиставляються обов'язкам засуджених. Між тим, і в тому, і в іншому разі заборони повинні розглядатися як різновид обов'язків засуджених, а саме — обов'язок стримуватися від вказа­них законом дій.

Таким чином, юридичний обов'язок засуджених можна ви­значити як встановлену в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міру необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтри­мання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Дата добавления: 2014-01-06