Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду

Друга хвиля тюремних реформ у Європі, що її пов'язують з по­чатком міжнародної співпраці і рішеннями перших тюремних кон­гресів, поступово перекинулась і на Російську імперію. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60—80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками знач­но вищого порядку, а саме — крахом феодально-кріпосницької сус­пільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.

У 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпосництво краще скасувати зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оці­нюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув "дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань".

Під час розробки проекту селянської реформи знову постало пи­тання про скасування тілесних покарань. Так, у 1858 р. під час од­ного із засідань комітету, спеціально створеного наприкінці 1856 р. з метою розробки плану реформ, Я. Ростовцев у присутності Олек­сандра II заявив, що в новому положенні про селян "о наказаний телесномь не следуегь упоминать вовсе: зто бьіло бьі пятномь насто-ящаго законодательства". Зрештою селяни звільнилися від кріпос­ницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.

Проте не минуло й місяця, як дебати з цього приводу виникли знову. В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні по­карання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні по­карання аморальним і безцільним мордуванням, а "в нас б'ють кож­ного, хто дає себе бити". "Плети, клеймение й розги должньї бьіть отмененн". Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише принижує гідність людини. Шпіцрутени у війську — є кваліфікова­на смертна кара, солдатам огидна роль катів.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні. Комітет погодився з Орловим, і виніс таку ухва­лу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне йо­го виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності люди­ни, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань1.

Відгомоном закону від 17 квітня 1863 р. були закон від ЗО серп­ня 1864 р. про відміну тілесних покарань у Царстві Польському та Статут від 20 листопада того ж року. Останній увібрав у себе поста­нови про незначні злочини, прийняті попередніми законами. Особ­лива частина цього Статуту (статті 28—181) передбачала у 18 ви­падках покарання тюрмою, у 59 — арештом.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюрем­ного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання "загального систематичного проекту тюремного перетворення" під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи не можна було і мріяти.

Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою "Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії".

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення за­гального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законо­положень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями — відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень — про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введен­ня в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комі­сією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього ко­мітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та відповідних підрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного арештантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 мільйони крб. "Навряд чи якась дер­жава, — розмірковували члени комітету, — у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї ме­ти за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вар­тості".

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету були внесені на розгляд Державної ради, а згодом — передані на доопрацювання в спеціаль­ну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було "вьісочайше" затвер­джений 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових за­сад карної системи, які надалі дістали своє відображення в поло­женнях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого "для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання".

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шля­хи розбудови системи: або взяти за основу пропозиції комітету гра­фа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного ус­трою та управління; або призупинити нормотворчу діяльність, реор­ганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано перспективні­шим.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р. Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової систе­ми покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особисто проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питан­ня стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремнихспоруд.

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядку­вання різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів звер­талася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з буді­вельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ. Встанов­лювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціаль­ну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого ста­тистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої ді­яльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому скла­дали предмет турбот тюремного відомства, а саме: приведення до ладу тюремних споруд; покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення; поліпшення тюремного господарства й ор­ганізації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів, розвитку пересильної частини, організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі1.

Згадавши про розвиток кримінально-виконавчої системи у другій половині XIX ст., варто сказати також і про розвиток законодав­ства. Йдеться про відомі редакції "Статуту про триманих під вар­тою" 1857, 1886, 1890 років.

При порівнянні редакцій 1857 р. та 1886 р. можна виявити вели­ку розбіжність у кількості статей. Замість 1130 статей Статуту ви­дання 1857 р. Статут про триманих під вартою 1886 р. мав 400 ста­тей, їх зменшення пояснюється виключенням цілого ряду статей, що мали відношення до скасованих видів позбавлення волі — упокорювальних і робочих домів. Щодо арештантських рот цивіль­ного відомства, вони були замінені виправно-арештанськими відді­леннями.

Велика розбіжність у кількості статей певним чином вплинула на зміст і структуру статуту. Але це була не остання кодифікація, оскільки через шість років Статут був знову переглянутий.

У виданні 1890 р. нараховувалося 394 статті, а впродовж 1909 р. залишилося 439. Змістовна частина Статуту настільки велика, що назвати всі статті практично неможливо. Нагадаємо лише назви розділів і глав.

Загалом Статут складався з двох розділів: 1. Установи місць три­мання під вартою; 2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення (ст. 1 — 5); 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення (ст. 6—13); 3. Про уп­равління місць ув'язнення (ст. 14—63); 4. Статут Товариства піклу-вального про тюрми (ст. 64—123).

Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арешто­ваних (ст. 124—152); 2. Про виховно-виправні установи для непов­нолітніх (ст. 153—167 були відмінені і замінені правилами, викладе­ними в Положенні про виховно-виправні установи для неповноліт­ніх від 1909 р.); 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах (ст. 168—280); 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештант­ських відділеннях (ст. 281—340); 5. Про заняття арештантів робо­тами і про розподіл отриманих від цього доходів (ст. 344—371); 6. Про пересилку арештантів (ст. 372—394); 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправ­но-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під вар­ти (ст. 395—415)1 та інші.

Значну роль щодо нормативно-правового регулювання діяльнос­ті у сфері виконання покарань до 1917 р. відіграла "Загальна тюрем­на інструкція", остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках за­собів масової інформації, зокрема відомчого журналу "Тюремний вісник".

Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пені­тенціарних установ і відносин у системах: в'язень — адміністрація та персонал; персонал — адміністрація; адміністрація — центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відпові­дальністю центральних органів.

РябчиковА. Н. Устав содержащихся под стражею, по продолжению 1909 г. Со всеми указаниями й распоряжениями Правительства по тюремной части, последовавшими на 1 января 1911 г. - СПб., 1912.

Наступним нормативним актом, про який варто згадати, незва­жаючи на те, що він діяв дуже короткий час, були перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку (1916 р.). Документ примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів: 1. Прийом арештантів; 2. Поведінка арештантів; 3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни; 4. Розподілення арештантського часу; 5. Продовольство, виписка, постачання; 6. Побачення та листу­вання; 7. Арештантські роботи; 8. Виправно-дисциплінарні заходи; 9. Звільнення арештантів1.

З початком першої світової війни загальна ситуація в місцях ув'язнення Російської імперії почала дедалі погіршуватися. Значна частина персоналу пенітенціарних установ пішла на фронт. З тих же причин поступово припинили свою діяльність товариства допо­моги звільненим в'язням, погіршилась робота попечительських уста­нов. Виникли проблеми з харчовим та речовим забезпеченням в'яз­ниць. Значно зріс рівень рецидивної злочинності2. Звісно за таких умов ні про які реформи або суттєві структурні перебудови вже не йшлося.

Виступаючи в якості головного матеріального придатку дер­жавної влади, тюремна система завжди ототожнювалась у свідо­мості революційно налаштованих мас народу з насильством і гноб­ленням.

У перші дні лютневої революції 1917 р. разом з центральними тюрмами було розгромлено Головне тюремне управління, знищено його архів і поточне діловодство. Але завдяки організаторським здіб­ностям професора О. Жижиленка, призначеного на посаду началь­ника ГТУ 8 березня 1917 р., центральний апарат управління тюрма­ми відновив свою роботу за лічені дні3, одразу ж приступивши до розробки нової пенітенціарної доктрини і виконання постанов Тим­часового уряду від 6 березня.

У першому Циркулярі, надісланому на місця за підписом нового начальника ГТУ, підкреслювалось, що головною метою покарання є виправлення "человека, имеющего несчастье впасть в преступление в силу особенностей своего характера или неблагоприятно сложив-шихся внешних обстоятельств", і що для належного виконання цієї мети слід передусім проявляти гуманізм до в'язнів1.

Дотримуючись обраного курсу, керівництво ГТУ на чолі з О. Жижиленком ініціювало прийняття цілого ряду дуже важливих нормативних актів2, але в цілому покращити існуючий стан справ так і не спромоглося.

Уже 3 березня 1917 р. Харківський тимчасовий виконавчий комітет віддав прокуророві наказ про негайне звільнення з-під вар­ти усіх політичних в'язнів лише на підставі опублікованих у пресі суто декларативних пунктів програми Тимчасового уряду щодо амністії3.

Пізніше, 9 березня, в'язні Херсонської каторжної тюрми загаль­ною кількістю 2000 осіб роззброїли охорону, виламали браму і вийшли у місто4.

У Миколаєві після амністії були звільнені, як і годилося, лише політичні в'язні, але кримінальні одразу ж заявили членові Держав­ної думи І. Тулякову, що вирішили отримати волю хоча б і через ті­ла своїх наглядачів5.

У Києві кримінальні в'язні також вимагали звільнення. Київ­ський виконавчий комітет був вимушений послати в тюрму своїх представників, щоб пояснити зміст постанов Тимчасового уряду і покласти край безладдю. Але в'язні продовжували вимагати засто­сування амністії і до них. Діставши підтримку урядових інстанцій в особі комісара з охорони праці О. Спіцина, вони знову порушили пе­ред Виконавчим комітетом6 клопотання про звільнення. А останній, замість термінового вжиття потрібних заходів, передав справу на розгляд спеціальній комісії.

Через кілька днів той же Комітет змушений був розглядати на засіданні нову справу — "Про безпорядки у виправно-арештантських відділеннях"1. Учасники дискусії вважали за необхідне про­вести радикальні зміни. Заступник судового комісара Вакар запро­понував призначити в тюрми і виправно-арештантські відділення но­вих тимчасових начальників з числа офіцерів, надати їм усю повно­ту влади та розробити інструкцію про тимчасове управління тюр­мою на засадах самоуправління2. Проте ніяких практичних результатів розгляд справи так і не мав.

У тому ж березні 1917 р. 1600 в'язнів Одеської тюрми, чекаючи відповіді уряду на порушене клопотання про амністію для кримі­нальних злочинців, організували щось на зразок самоврядування, в окремих випадках погоджуючи свої дії з призначеним на посаду на­чальника тюрми офіцером3.

Газета "Южний Край" одразу ж опублікувала статтю про "тю­ремну республіку" в Одесі, втечу кримінальних злочинців, розкра­дання тюремного майна тощо4. З подібними фактами можна було ознайомитися і в інших засобах масової інформації того часу5.

Під тиском об'єктивних реалій Тимчасовий уряд змушений був приймати все нові й нові роз'яснення до актів політичної і кримінальної амністії6. В результаті протягом кількох перших міся­ців з тюрем було звільнено 88097 осіб, з яких переважну біль­шість (93,5%) складали саме кримінальні в'язні і тільки 6,5% — політичні.

Починаючи з березня 1917 р., ГТУ (з 26 квітня — ГУМУ — Го­ловне управління місцями ув'язнення) проводило досить м'яку полі­тику, спрямовану на затвердження нових гуманістичних засад роз­будови системи виконання покарань. І лише 7 липня 1917 р. після вдалих спроб насильницького звільнення арештантів воно було зму­шене прийняти інструкцію "Об употреблении оружия чинами ве-домства мест заключения" — перший нормативний акт, який йшов усупереч із загальною концепцією.

Наступний нормативний акт, спрямований на посилення режи­му утримання, — циркуляр ГУМУ за № 74 — був прийнятий лише 5 вересня 1917 р. В ньому ГУМУ вбачало існуючий стан справ у в'язницях вкрай незадовільним і наказувало адміністрації і охороні тримати всі приміщення, де перебувають в'язні, вдень і вночі зам­кненими і відмикати їх лише в разі справжньої потреби, проводити ретельні обшуки в'язнів після повернення з прогулянок. Цим же циркуляром скасовувалися і всі представництва общини в'язнів — старостат та уповноважені1.

Але бажаного результату прийняття цього нормативного акта не дало і не могло дати. Ситуація в місцях ув'язнення повністю вийшла з-під контролю і залишалася такою досить тривалий час.

У першу чергу це стосувалося й тюремних установ, розташова­них на території України, де протягом 1917—1919 рр. влада багато разів переходила з рук в руки.

9 квітня 1918 р. за ініціативою української соціал-демократичної партії на розгляд Малої ради УНР була внесена інтерпеляція про не­задовільні умови утримання арештантів у Старокиївському участку. А 13 квітня цим же органом заслуховувалась відповідь на неї мініст­ра судових справ С. Шелухіна. Він зазначав, що становище в'язнів "тяжке через руїни по тюрмах і голод" і що "по старому пайку їм дають усього 50 коп. на харчування в день, тоді як фунт хліба кош­тує 1 крб. — 1 крб. 20 коп.2".

Після переходу влади до урядових структур Української Держа­ви гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєні­зації апарату управління і найважливіших галузей державно-управ­лінської діяльності3.

На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюрем­ного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився. Адміністрація в'яз­ниць у своїй професійній діяльності, як і раніше, керувалася норма­тивною базою, сформованою за часів Головного управління місцями ув'язнення1. Уряд же П. Скоропадського безпосередньо, так само як і уряди УНР та ЗУНР2, впритул до вирішення проблеми переустрою системи виконання кримінальних покарань не підійшов3, хоча мав таку змогу, особливо якщо враховувати його склад4.

Окремі кроки в цьому напрямку були зроблені лише за часів Ди­ректорії. ЗО липня 1919 р. Симон Петлюра затвердив тимчасовий "Статут внутрішньої служби", розроблений юристами Головного управління Генерального штабу військ. Він складався з XIV розділів і 560 статей. Частина з них визначала права і обов'язки осіб, при­четних до виконання вироків штабних судів. Загалом же питання організації ув'язнення розглядалися в окремому — XIII розділі Статуту5.

Наступним нормативним актом, що мав безпосереднє відношен­ня до виконання покарань, був ухвалений Радою народних міністрів і затверджений С. Петлюрою закон "Про судочинство в штабних су­дах" від 4 серпня 1920 р. Останній врегульовував цілий спектр проблем, які виникали на різних стадіях судочинства, в тому числі й на стадії виконання покарань6.

На перший погляд, ці нормативні акти не мали важливого зна­чення для цивільних установ юстиції того часу, але не треба забува­ти, що в межах театру бойових дій і наближених до нього територі­ях, військові установи не тільки чинили правосуддя, а й виконували вироки.

З переходом влади до більшовицьких урядових структур розпо­чався новий "славнозвісний" етап розбудови виправно-трудової сис­теми, грунтовно описаний у цілому ряді підручників і посібників ра­дянського часу.

Як у центрі в жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. створення нової радянської системи керівництва і контролю за діяльністю місць позбавлення волі почалося з ліквідації тюремних інституцій попередньої влади, і звільнення чиновників колишнього Міністерства юстиції Директорії. На початку квітня 1919 р. Народ­ний комісаріат юстиції України прийняв постанову "Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції". "Всі, до цього часу не ліквідовані відділи колишнього МЮ, — говорилося в ст. 36 Постанови, — вважаються ліквідованими з ЗО березня цього року"1. На службі були залишені лише працівники архітектурного підвідді­лу Головного управління місцями ув'язнення і склад конвойної охорони.

Слідом за підвідділами колишнього МЮ та губернськими тю­ремними інспектурами були ліквідовані також і всі губернські та повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх капіта­ли передані в розпорядження місцевих каральних підвідділів3, які щойно почали утворюватися, хоча постанова про організацію в структурі юридичних відділів губернських, міських і повітових ви­конкомів тюремно-каральних підвідділів була прийнята ще в лютому 1919 р.

В тому ж 1919 р. була зроблена перша спроба розробити нове виправно-трудове законодавство України, йдеться про проект Стату­ту про триманих під вартою.

У своїй доповіді про основні принципи його розробки начальник тодішнього Тюремно-карального відділу НКЮ УРСР Брольницький вказував на потребу "піддати корінній реформі весь старий тюрем­ний лад"5.

16 травня остаточний варіант Основних положень Статуту був складений. До його структури входило 15 розділів:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями по­збавлення волі,

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засу­джених у місця позбавлення волі,

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі,

4. Культурно-освітня діяльність,

5. Лікарсько-санітарна частина,

6. Патронаж,

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів,

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством,

9. Розподіл в'язнів за категоріями,

10. Заходи заохочення і покарання.

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення,

12. Положення про фінансову частину управління місцями ув'язнення,

13. Про відділ законодавчих передбачень при ЦТКВ,

14. Про організаційно-інструкторський відділ ЦТКВ,

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони1.

Вже один перелік розділів свідчить про те, що в статуті мали бу­ти відображені не лише організаційні принципи керівництва місця­ми ув'язнення, а й завдання місць позбавлення волі, основні форми впливу на засуджених, інші питання.

Майже до 1924 р. в Україні, так само як і в Росії, йшло форму­вання нового радянського виправно-трудового законодавства, прий­мались все нові й нові нормативні акти. Окремі з них якщо й не по­вторювали зміст попередніх, то принаймні дублювали вимоги, які центральне керівництво адресувало адміністрації "виправно-трудо­вих установ". Особливо це стосується відомчих розпоряджень2.

Наступним нормативним актом, що міг внести значні корективи в існуючий порядок виконання покарань, був проект Пенітенціарно­го кодексу УРСР3. Він значно відрізнявся не лише від Виправно-тру­дового кодексу УРСР 1925 р., а й від його проекту, створеного на базі вже діючого Виправно-трудового кодексу РРФСР 1924 р. На­віть один перелік місць ув'язнення багато про що говорить. Зокрема про те, що на відміну від Росії, місцеве керівництво намагалося роз­вивати сільськогосподарські колонії4, а не фабрично-заводські. За­мість трудових будинків для неповнолітніх — реформаторії5. Базо­вим же видом пенітенціарних установ мали стати виправно-трудові будинки, а не будинки примусової праці. Загалом кодекс орієнтував­ся здебільшого на останні досягнення пенітенціарної науки і практики, хоча класовий підхід до вирішення проблеми боротьби зі злочин­ністю і в ньому проглядається неозброєним оком.

Не уник суттєвих протиріч і сам кодекс УРСР 1925 р. порівняно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР 1924 р. 10 квітня 1926 р. в Адміністративному віснику відомим українським вченим-пенітенціа-ристом Н. Паше-Озерським була опублікована стаття1, де автор дає надзвичайно детальну порівняльну характеристику обох норматив­них актів, визначає їх слабкі сторони і пропонує внести зміни.

І ці зміни були внесені, але не в 1926 р., а в 1928—1929 рр. Прийняті в цей період нормативні акти радянського уряду настільки змінили обличчя одного з найгуманніших кодексів епохи соціалізму, що від нього залишилася сама лише загальна частина. Наступав пе­ріод ГУЛАГу.

Правовою основою функціонування цього карального інституту стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. "Про змі­ни статей 13, 18, 22, 33 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік", в якій йшлося про нову міру соціального за­хисту — позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) віддалених місць СРСР. Перший такий табір почав діяти у квітні 1929 р., але саме "Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР" було прийняте 7 квітня 1930 р. постановою РНК СРСР. Звертаючись до його змісту, зазначимо, що в розділі "Основні поло­ження про порядок тримання в'язнів" закріплювалися правові нор­ми щодо регламентації режиму тримання в'язнів: підстави і порядок прийому засуджених; основи їх класифікації; порядок роботи і про­живання відповідно до режиму; окремі питання медичного обслуго­вування; заходи заохочення та стягнення тощо.

Намагаючись врегулювати в Положенні про ВТТ основні вимоги режиму і засоби його забезпечення, законодавець передбачив лише матеріальні правові норми, майже повністю виключивши порядок їх реалізації. Адміністрація ВТТ сама визначала порядок застосування заходів заохочення та стягнення, порядок придбання продуктів хар­чування і предметів першої необхідності, надання побачень тощо.

Начальникам ВТТ було надано право самостійно видавати нор­мативні акти, здатні впливати на забезпечення виробничо-господар­ської діяльності та підтримання необхідного правопорядку серед за­суджених. Прикладом цього може бути "Тимчасова інструкція для штрафних ізоляторів Темніківського ВТТ ОДПУ СРСР".

Підміни законодавчої діяльності на державному рівні комплек­сом відомчих нормативних актів призвели до протиріч з діючим за­конодавством, включаючи Конституцію, що потягло за собою істотні порушення основних прав ув'язнених.

Після видання Тимчасової інструкції про режим тримання ув'яз­нених у виправно-трудових таборах від 2 серпня 1939 р. та Тимча­сової інструкції про режим тримання ув'язнених у виправно-трудо­вих колоніях від 4 липня 1940 р., які мали таємний характер, пра­вове регулювання функціонування місць ув'язнення НКВС СРСР остаточно набуло вузько відомчого характеру1

17 липня 1943 р. була прийнята Тимчасова інструкція, що визна­чала порядок обліку та етапування ув'язнених, засуджених до ка­торжних робіт, у спеціально організованих за наказом НКВС СРСР відділеннях у Воркутлазі, Норильлазі, Дальстрої та Карагандинсько­му ВТТ.

У повоєнний час правове становище ув'язнених почало регулю­ватися Інструкцією по режиму тримання в'язнів у виправно-трудо­вих таборах і колоніях МВС СРСР, об'явленою наказом МВС від 24 березня 1947 р. В інструкції було визначено, що одним із завдань режиму є забезпечення перевиховання ув'язнених. Але пункт "г" ст. З Інструкції вказував, що режим тримання має забезпечити "перевоспитание заключенньїх на основе общественно полезного труда".

Серед інших нормативних актів того часу треба виділити затвер­джене 23 вересня 1948 р. Положення про трудові колонії для непов­нолітніх, а також Інструкцію про режим тримання ув'язнених в строкових тюрмах, об'явлену наказом МВС від 11 вересня 1950 р., які діяли до 1954 р.

Після амністії 1953 р. основні напрямки подальшого переустрою існуючої системи виконання покарань передбачали постанови ЦК КПРС від 12 березня 1954 р. "Про основні завдання МВС СРСР" та від 10 липня 1954 р. "Про заходи щодо покращення роботи виправ­но-трудових таборів і колоній МВС СРСР".

Суттєве значення для реорганізації системи виконання покарань мала також постанова Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1954 р., якою було затверджене Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР, об'явлене наказом МВС СРСР від 17 липня 1954 р. Основним завданням виправно-трудових установ визнавалося створення умов, що виключають можливість здійснення засудже­ними нових злочинів, а кінцевою метою їх діяльності є виправлення і перевиховання засуджених на основі залучення до суспільно ко­рисної праці (ст. 1).

У 1958 р. МВС прийняло Положення про виправно-трудові ко­лонії та тюрми, яке було затверджене постановою Ради Міністрів СРСР у грудні того ж року. Але воно мало чинність досить короткий час'.

Початок 60-х років характеризується прийняттям нових заходів щодо вдосконалення виправно-трудової політики та виправно-трудо­вого законодавства. Зокрема, 3 квітня 1961 р. було затверджено "Примерное положение об исправительно-трудовьіх колониях й тюрьмах союзних республик". Ним була надана можливість респуб­ліканським органам вирішувати питання в галузі виконання пока­рань з огляду на національні особливості.

Перший в історії радянської держави кодифікований норматив­ний акт у галузі виконання покарань — Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийнято у 1969 р. Протягом 1970—1971 років у відповідності з Основами і на їх базі були підготовлені і затверджені виправно-трудові кодекси со­юзних республік, у тому числі й досі діючий Виправно-трудовий ко­декс УРСР, затверджений у червні 1971 р.2

З розпадом Радянського Союзу, урядові структури незалежних держав почали схилятися в бік формування нового кримінально-ви­конавчого законодавства. Ще на рубежі 1989—1990 років назріла об'єктивна потреба переосмислення існуючої кримінально-виконав­чої політики, оскільки застарілі консервативні методи управління системою виконання покарань себе вичерпали.

З урахуванням цих факторів Міністерством внутрішніх справ України за участю провідних вчених і зацікавлених відомств була розроблена і затверджена постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.1991 р. № 88 "Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України".

Вже тоді концепція передбачала, що з метою підвищення ефек­тивності діяльності органів і установ виконання покарань в перспек­тиві мусить бути створений Республіканський департамент з кримінально-виконавчих справ. По суті, йшлося про створення самостій­ного відомства.

У січні 1991 р. Президія Верховної Ради України видала Указ "Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України". В усіх виправно-трудових установах була збільшена кількість трива­лих і короткострокових побачень засуджених, зняті обмеження в листуванні, згідно з нормами підприємств зв'язку встановлено масу посилок, які отримують засуджені, збільшені суми грошових коштів на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби.

За погодженням з Генеральною прокуратурою України, правами МВС засудженим були зняті деякі обмеження режимного характеру (дозволено носити коротку зачіску, використовувати деякі речі ци­вільного зразка та взуття тощо).

З метою подальшого реформування кримінально-виконавчої сис­теми та на виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до ради Європи, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 утворено Державний департамент України з питань ви­конання покарань, а Указом від 31 липня 1998 р. № 827/98 затвер­джено Положення про Держдепартамент.

На виконання Концепції розвитку МВС України видано наказ МВС України "Про передачу функції охорони виправно-трудових установ від внутрішніх військ до Державного департаменту Укра'їни з питань виконання покарань" від 14 листопада 1998 р. № 836.

У січні 2001 р. внесені суттєві зміни до цілого ряду статей Ви­правно-трудового кодексу України, які значно покращили умови тримання засуджених у тюрмах. Введено обов'язкову середню осві­ту в установах виконання покарань, надана можливість засудженим звертатися до Уповноваженого з прав людини без перегляду листів, заяв і скарг представниками адміністрації. Наказом ДДУПВП приве­дено у відповідність з нормативами Міністерства зв'язку України щодо отримання засудженими посилок масою до ЗО кг тощо.

Після прийняття Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України у липні 2001 р. до Виправно-трудо­вого кодексу України було внесено цілий ряд змін, пов'язаних з Цією подією. Так, наприклад, Кодекс був доповнений розділами НІ-Б ("Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт"), УІ-А ("Порядок і умови виконання покарання у виді арешту") і УІ-Б ("Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі") та главою 20-А ("Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням").

В останні роки активізувалося міжнародне співробітництво Ук­раїни у кримінально-виконавчій сфері. В рамках програми "Партнерство тюрем" до Франції, Австрії, Німеччини і Данії було організо­вано 16 виїздів працівників органів і установ виконання покарань України. 7—8 грудня 1998 р. у м. Києві за участю експертів Ради Європи, представників Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Міністерства юстиції, Державного департаменту України з питань виконання покарань бу­ло проведено міжнародний семінар на тему "Класифікація та розмі­щення засуджених".

У той же час на базі однієї із колоній Київської області за орга­нізаційною та фінансовою підтримкою уряду Швейцарської конфеде­рації було розпочато реалізацію проекту "Установа-модель" щодо створення установи, яка відповідає сучасним європейським нормам. Проектом передбачено перебудову гуртожитків для засуджених під блочне розміщення, вдосконалення соціально-психологічної роботи з ними.

Дата добавления: 2014-01-06