Гуманістична психологія

Тема 16

ЛЕКЦІЯ 17

План лекції:

1.Гуманістична психологія.

2.Генетична психологія Ж. Піаже.

3.Когнітивна психологія.

Наукові передумови виникнення гуманістичної психології. У 60-і рр. XX ст в американській психології виник новий напрям, який отримав назву «Гуманістична психологія». Гуманістична психологія виникла як «третя сила», що протиставляла себе двом існуючим напрямам – психоаналізу і біхевіоризму. Послідовники нової наукової школи мали намір «вийти» за межі дилеми «біхевіоризм – психоаналіз» і відкрити новий погляд на природу психіки людини.

Передумови виникнення. Серед ранніх попередників гуманістичної психології можна назвати Франца Брентано (критика механіцизму і прагнення розглядати свідомість як молярний феномен), О. Кюльпе і В. Джемса. У рамках гештальтпсихології також існувала тенденція розглядати свідомість як «законну» і плідну для психології сферу дослідження.

Ідеї, що лягли в основу гуманістичної психології, виникали також у рамках психоаналізу. Адлер, Хорні, Еріксон, Фромм протилежно поглядам Фройда також наполягали на тому, що людина насамперед – істота, свідома і наділена свободою волі. Ці психоаналітики бачили суть людини в її свободі, спонтанності і здатності самому бути причиною своєї поведінки. Людину характеризують не лише події минулих років, але і її цілі та надії на майбутнє. Ці теоретики відзначали у людини здатність створювати власне «Я» і самому насолоджуватись своїм життям.

Загалом усі ці ідеї відображали своєрідний дух того часу – зростаюче незадоволення механістичним і матеріалістичним характером західної культури, ідеї добра, свободи миру і ненасильства, тісно пов'язані з контркультурою хіппі.

Основні положення гуманістичної психології. У доповіді асоціації гуманістичної психології вказувалося, що з самого початку гуманістична психологія займалася вивченням тих здібностей і можливостей людини, до аналізу яких не зверталися ні позитивізм, ні біхевіоризм, ні психоаналіз, а саме – любові, творчості, розвитку, сенсу життя і так далі, це – психологія, метою вивчення якої є здоровий творчий індивід. По словах Шарлоти Бюлер: «гуманізм передбачає вивчення людини-індивіда як цілісності, а не як сукупності її якостей і вчинків. Це робиться для того, щоб допомогти людині стати щасливішою. З етичної точки зору гуманізм означає встановлення таких правил життєдіяльності, які грунтуються швидше на потребах людини, ніж у нижчих тварин, законах неживої природи або заповітах Бога».

Основні принципи гуманістичної психології:

1. Хоча людське буття має межу, людина завжди володіє свободою і необхідною для неї незалежністю.

2. Найбільш важливим джерелом інформації є екзистенціальний стан людини, її суб'єктивний психічний досвід, доступний їй через її усвідомлення ситуації «тут і тепер».

3. Людська природа визначається не тим, що робить людина, а тим, як вона усвідомлює своє буття; її природа ніколи не може бути визначена повністю, вона завжди прагне до безперервного розвитку, до повної реалізації можливостей людини.

4. Людина єдина і цілісна. Ця цілісність «Я» створює унікальний характер переживань кожної людини. У людині неможливо розділити органічне і психічне, усвідомлюване і неусвідомлюване, почуття і думку.

5. Свідомість людини не може бути зведеною ні до її основних потреб і захистів (як у психоаналізі), ні до поведінкових феноменів (як у біхевіоризмі|).

Етичні постулати гуманістичної теорії:

1. У житті людина несе відповідальність за свої вчинки.

2. Людські відносини повинні будуватися на визнанні внутрішнього суб'єктивного світу один одного і визнанні того факту, що кожна людина – творець свого життя.

3. Кожна людина живе лише «тут і тепер» і саме вона суттєва для буття.

Для людей, що засвоїли гуманістичну етику, характерний пошук досвіду, який приводить до розвитку особистості. Тому в практичному плані основна тема гуманістичної психології – використання внутрішнього досвіду організму для вивчення і зміни її особистості. Наслідком цього положення є переосмислення всієї дослідницької парадигми.

Дослідницька парадигма витікає із зіставлення наукового (scientific) і заснованого на досвіді (experiental) підходів до вивчення людини. Гуманістична психологія (перш за все, Карл Роджерс) опирається на другий підхід.

Згідно з цим підходом, наука існує лише в людині, це те, що суб'єктивно приймається членами наукового співтовариства. Наукове знання зароджується (творчий період), розвивається, передається і використовується людьми, на основі їх суб'єктивного досвіду. Прийняття або неприйняття нового знання, вибір теми, методу дослідження тощо завжди залежить від конкретних людей. Тому наука так само, як і психотерапія, як і інші аспекти життєдіяльності, бере початок у внутрішніх органічних переживаннях, які можуть бути передані лише частково і відносно неповно. Використання наукового результату також є справою суб'єктивного вибору. Наука сама по собі ніколи не маніпулює, не контролює і не деперсоналізує. Це роблять лише люди. Чим сильніше людина закривається від свого суб'єктивного досвіду захисними реакціями, тим більша ймовірність антисоціального використання науки. Чим більше людина відкрита своїм переживанням, тим вищою є ймовірність того, що вона використовує результати наукових досліджень у творчих цілях. Таким чином, наука – це не щось безособистісне, а лише людина, яка будує образ навколишнього світу, спираючись на деякі загальноприйняті правила і свій життєвий досвід.

Категорія особистості в гуманістичній психології. Категорія особистості є центральною категорією гуманістичної психології. Вона виражається за допомогою системи понять, що включають: а) поняття, що визначають спосіб існування людини як особи; б) поняття, що виражають уявлення про цілі існування людини, як особистості; в) поняття, що визначають умови і засоби досягнення тих цілей.

Розглянемо поняття, що визначають спосіб існування людини як особистості.

Особистість як відкрита система. Термін запозичений із загальної теорії систем. Він має на увазі, наявність у людини здібності до зміни і розвитку у взаємодії з довкіллям. Ця зміна є способом адаптації відкритої особистості до її довкілля, тоді як прагнення до стабільності – відмінна риса «закритої особистості». Особистість «відкрита» означає те, що вона не існує поза системою своїх виборів, вона ними створюється.

Особистість – це проект, вкорінений у біологічній природі людини, деяка можливість, яка не завжди буває реалізована. Міра реалізації даного «проекту» – міра відповідальності людини за свою власну долю.

Особистість – це одночасно і активне, і потенційне. Існує розрив між тим, чим людина є, і тим, чим вона хоче і може стати. Виявлення потенціалів особистості гуманістична психологія вважає одним з найважливіших своїх завдань, прагнучи не лише описати спосіб набуття людиною досвіду, але і вирішити питання щодо його розширення, збагачення і осмислення.

Гуманістична психологія виділяє три потенціали, без реалізації яких не можна говорити про власне особистісний спосіб існування.

а) Творчий потенціал людини. Це одне з найважливіших уявлень про людину в гуманістичній психології. Креативність властива кожній людині і виявляється не лише в тому, що прийнято вважати творчістю, але у всіх формах самовираження особистості.

б) Здатність до автентичного існування. Автентичне існування – це існування, в якому людина досягає ідентичності своїй власній природі. В основі автентичного існування лежать три моменти: 1) усвідомлення ситуації, в якій здійснюється вибір; 2) здійснення вибору, що веде до зростання особистості; 3) прийняття відповідальності за зроблений вибір.

в) Здатність до зростання особистості. Наявність такої здатності відображає прагнення особистості до автентичного існування і пошук шляхів її досягнення. Роль середовища (і психологічної науки, врешті) полягає в тому, щоб допомогти людині актуалізувати свій власний потенціал.

Мотивація як структурне та ієрархічне утворення складає найзначнішу сторону способу існування людини як особистості.

Згідно Маслоу, людські мотиви є природженими і можуть бути систематизовані у вигляді висхідної ієрархії:

1) основні фізіологічні потреби;

2) потреба в безпеці;

3) потреба в любові і приналежності;

4) потреба в самоповазі;

5) потреба в самоактуалізації особистості.

Дана схема заснована на припущенні, що домінуючі потреби нижчого рівня мають бути задоволені перш, ніж індивід зможе усвідомити свої потреби вищого порядку: коли одна потреба задовільняється, інша, вищого порядку, виникає, усвідомлюється і стає реальною. Для Маслоу ця схема була основним принципом, що визначає мотивацію людини. Маслоу стверджував, що ієрархія потреб досить широка, і чим вище особистість здатна піднятися в цій ієрархії, тим більше в ній індивідуальності, тим ближче вона до власне людського способу існування і психологічного здоров'я.

Маслоу визнавав, що можливі відхилення від даної ієрархії мотивів. Він відзначав, що творчі особистості можуть розвивати і виражати свій талант, незважаючи на серйозні труднощі і соціальні проблеми. Деякі люди можуть створювати власну ієрархію потреб завдяки особливостям своєї біографії, наприклад, віддавати пріоритет потребам пошани і самоповаги перед потребою любові тощо. Проте, як правило, чим нижчою є потреба в ієрархії, тим більшою є її сила і пріоритет. Це виражається, зокрема, в тому, що особистість, яка досягла вершини в ієрархії потреб, спускається на нижчий рівень, якщо потреба даного рівня перестає задовольнятися. Людина залишається на цьому рівні до того часу, поки потреба не буде достатньо задоволена.

Маслоу стверджував, що потреба ніколи не буває задоволена повністю. Потреби частково збігаються, і людина може бути одночасно мотивованою на кількох рівнях потреб. Маслоу зробив припущення, що всередньому людина задовольняє свої потреби приблизно так: 85% - фізіологічні, 70% - безпека і захист, 50% - любов і приналежність, 40% - пошана і самоповага, 10% - самоактуалізація|.

На відміну від Маслоу, який розглядав мотиваційну сферу особистості у вигляді складної ієрархічної структури, Карл Роджерс постулював існування єдиного мотиву, що визначає поведінку людини. Згідно Роджерсу, вся поведінка людини спонукає і регулюється об'єднуючим мотивом, який він назвав тенденцією до актуалізації. Тенденція актуалізації, згідно Роджерсу, є універсальною для всіх форм життя – вона властива всьому живому. На різних рівнях організації життя (рослини, тварини, людини) вона приймає різні форми. На нижчих рівнях організація життя виражається в прагненні збереження свого організму, а також в його (організму) зростанні, розвитку і постійному оновленні. На рівні особистості тенденція актуалізації виражається в прагненні людини реалізувати свій потенціал і стати повноцінно функціонуючою особистістю.

Такі поняття, в яких відображено уявлення про особистісний спосіб існування, розроблені в рамках гуманістичної психології. Необхідно відзначити, що поняття самоактуалізації займає центральне місце в уявленнях про цілі існування людини, як особистості.

За Маслоу, людство страждає через відсутність цінностей (або їх недостатню усвідомленість). На його думку, на сьогодні спростувалися всі зовні задані ціннісні системи (політичні, економічні, релігійні тощо), тобто, склалася така ситуація, коли для людини «немає того, за що варто померти». Крах різних соціальних цінностей на рівні індивідуальної свідомості породжує прагнення до прийняття будь-яких переконань і будь-яких систем цінностей.

Основне завдання гуманістичної психотерапії і полягає, згідно А.Маслоу, Ш.Бюллер тощо, в тому, щоб допомогти людині у пошуках цінностей (а, отже, і у пошуках змісту), в тому, щоб спонукати її до цього пошуку. Тому уявлення про систему цінностей повинне існувати хоча б в теорії гуманістичної психології. Уявлення про цінності та цілі особистісного способу існування задає ядро образу людини в гуманістичній психології, а категорії, що їх виражають, є центральними категоріями даного психологічного напряму.

Однією з основних цілей і цінностей особистісного способу існування є самоактуалізація. Поняття самоактуалізації не лише формує уявлення про спосіб існування, але і може бути розглянуте, як уявлення про кінцеву мету здорової особистості. Cамоактуалізація – це не лише кінцевий стан, але і процес реалізації людиною своїх можливостей, причому завжди – вибір з безлічі можливостей зростання особистості (безперервний процес, що має на увазі багатократні окремі кроки між просуванням вперед і відступом).

Маслоу описує наступні вісім шляхів самоактуалізації|:

1. Повне, живе переживання з повною зосередженістю і зануреністю. Момент, коли «Я» реалізує само себе.

2. Вибір між просуванням вперед, розвитком, або відступом. Вибір з можливостей подальшого розвитку.

3. Можливість слухати (і діяти разом) голос свого «Я», відрізняючи його від голосів батьків, суспільства тощо.

4. Чесність, перш за все щодо самого себе, прийняття на себе відповідальності за своє життя.

5. Незалежність, неконформність, сміливість бути самим собою.

6. Процес реалізації своїх потенційних здібностей. Праця заради того, щоб зробити добро, яке людина хоче зробити.

7. Вищі переживання – моменти самоактуалізації|.

8. Викриття власної психопатології. З'ясування своїх захистів і подолання їх (А. Маслоу, 1982).

Пізнати суть самоактуалізації можливо двома шляхами. По-перше, під час «вищих переживань» (peak-experiences). По-друге, самоактуалізація може бути пізнана шляхом вивчення особливого типу людей, яких Маслоу назвав особистості, які «самоактуалізуються». Такі особистості відрізняються більш вираженою соціальною спрямованістю на загальнолюдські цінності, демократичною структурою характеру (не авторитарні), яскраво вираженою індивідуальністю, реальним «Я», досконалою ідентифікацією, автономією, великою відвертістю досвіду, спонтанністю, експресивністю, гнучкістю, здатністю до емпатії, об'єктивністю, безсторонністю, здатністю любити, наявністю великого творчого потенціалу тощо.

К.Роджерс постулював, що в результаті самоактуалізації виникає «повноцінно функціонуюча людина». Даний термін використовувався Роджерсом для позначення людей, які реалізують свій потенціал, розвивають свої здібності й адекватно сприймають себе і навколишній світ. Роджерс визначив основні межі, властиві повноцінно функціонуючим особистостям.

Здатність до переживання – це здатність слухати себе, відчувати всі переживання, не відчуваючи при цьому провини або загрози. Повноцінно функціонуюча людина намагається досягти цілковитого пізнання себе і свого внутрішнього досвіду. Вона відкрита цьому досвіду, тобто, здатна сприймати його без захисних реакцій. Її уявлення про себе відповідають її досвіду.

Екзистенціальний спосіб життя – це тенденція жити повно і насичено в кожен момент свого існування. Згідно Роджерсу, «те, чим людина є або якою вона буде в наступний момент, виникає з даного моменту, незалежно від колишніх очікувань».

Третьою відмінною рисою повноцінно функціонуючої людини є органічна довіра. Це поняття в концепції Роджерса означає здатність людини брати до уваги свої внутрішні відчуття і розглядати їх як основу для вибору поведінки. Інакше кажучи, зовнішні дії впливають на процес ухвалення рішення значно менше, ніж внутрішні відчуття.

Емпірична свобода є відчуттям особистостістої влади над своїми вчинками, здатність робити вибір і керувати собою. Повноцінно функціонуюча людина вільна у виборі життєвої дороги, але і відповідальна за наслідки свого вибору.

Остання характеристика повноцінно функціонуючої особистості – креативність. Вона є ознакою психологічної зрілості особистості. Творчі люди прагнуть жити повноцінно і адаптивно в своїй культурі, гнучко пристосовуватися до умов оточення, що змінюються. Проте Роджерс вважає, що такі люди не обов'язково повністю пристосовані до культури і, майже поза сумнівом, не є конформістами. Ці люди – члени суспільства і його продукти, але не його полонені.

Вивчення самоактуалізації особистості дозволило виявити ще один важливий етап існування людини: становлення особистості на шляху до автентичного існування. Саме цінності особистості, що самоактуалізується, лягли в основу уявлень про цінність буття. Маслоу визначає їх як істину, добро, красу, цілісність, життєвість, унікальність, досконалість, необхідність, простоту, багатство, легкість, гру, самодостатність.

Перейдемо до розгляду умов і засобів досягнення цілей, здійснення цінностей особистісного способу існування.

Умовою становлення, самоактуалізації і досягнення автентичного буття є сприятливі дії довкілля, але головне – розвиток, розширення сфери самосвідомості.

З одного боку, розширення цієї сфери пов'язане з усвідомленням людиною самої себе (self-consciousness), що формує цілковитий досвід особистості, збільшує можливість вибору і підвищує міру свободи особистості. З іншого боку, розвиток самосвідомості – це відкриття себе як реальності.

Саме К.Роджерс розпочав дослідження уявлення людини про себе і її ролі в розвитку особистості. Він вважав, що «Я» – це складна система уявлень людини. Вона складається з Я-концепції (уявлення людини про себе), у формуванні якої визначальну роль відіграють міжособистісні стосунки, а також «Ідеального «Я» - системи цінностей, тої Я-концепції, яку «Я» хотіло б мати. Воно також формується внаслідок взаємодії людини з соціальним оточенням. Саме через «Ідеальне «Я» буває узгодження або розузгодження Я-концепції і досвіду. Різниця між «Ідеальним «Я» і Я-концепцією і визначає позитивне або негативне ставлення людини до самої себе.

Для того, щоб особистість мала можливості зростання, необхідно, щоб «досвід» (тобто уявлення про світ, своє місце в ньому, про свої дії) був узгоджений з Я-концепцією. Здатність до справжнього узгодження Я-концепції і «досвіду» залежить саме від ступеня розбіжності Я-концепції та «Ідеального «Я». Для того, щоб відкрити людину досвіду, необхідно інтегрувати в єдину систему Я-концепцію та «Ідеальне «Я». Ця інтеграція є умовою «повноцінного функціонування особистості», умовою становлення і зростання особистості: зростання особистості – це розвиток у неї здатності та бажання бути самою собою (К.Роджерс).

Недирективна терапія К. Роджерса. Карл Роджерс розробив оригінальну концепцію порушень (деформацій) психічного розвитку особистості. Згідно Роджерсу, перешкоди особистісному зростанню виникають у дитинстві і є нормальним моментом розвитку. Він розглядав декілька найбільш поширених перешкод особистісному зростанню.

Потреба в любові та позитивному визнанні – універсальна і постійна потреба, властива кожній людській істоті. Любов настільки важлива для дитини, що вона змінює свою поведінку, щоб отримати батьківську любов. В результаті може виникати стан невідповідності між «Я» і досвідом, оскільки дитина може діяти проти власних інтересів, або заперечувати якусь частину себе.

Поведінка або відношення, яке заперечує деяку частину самозвеличання Роджерс називає умовою цінності. Батьки заохочують дітей до поведінки, яку від них очікують. Очевидно, що при цьому інші поведінкові моделі не заохочуються. Виходить, що батьки ніби показують дитині: ми любимо тебе за те-то і те-то; щоб ми тебе любили, тобі треба відмовитися від того-то і того-то. Роджерс вважав, що умова цінності щодо дитини заподіює шкоду її становленню як особистості, оскільки в результаті дитина намагається відповідати чужим стандартам, а не визначає, ким вона насправді хоче бути і чого досягати. Наслідком цього є формування «Я» -концепції, що знаходиться в невідповідності з досвідом людини.

Переживання, що знаходяться в невідповідності з «Я» - концепцією створюють загрозу «Я»-концепції, вони не допускаються у свідомість. Для того, щоб зберегти цілісність «Я»-концепції і не допустити усвідомлення досвіду, що перечить їй, людина формує механізми захисту. Роджерс виділяв два основні захисні механізми – заперечення і спотворення сприйняття. У випадку, якщо між «Я»-концепцією і досвідом існують значні невідповідності, захисти можуть втратити ефективність. Нові «Я»-уявлення проникають у свідомість і стара «Я»-концепція руйнується. Поведінка людини у цей момент стає дивною, нелогічною, «безумною». Для роботи з людьми, страждаючими від таких розладів, Роджерс розробив свою недирективну терапію.

Підхід Роджерса грунтувався на його переконанні в тому, що людина володіє здібністю до самонаправленої зміни особистості, тому терапевт може бути менш директивним у взаєминах із пацієнтом, ніж в інших формах терапії. Терапевт, наприклад, не дає порад, не запитує і не відповідає на питання клієнта. Замість цього терапевт намагається відобразити те, що сказав клієнт і пояснити його відчуття. Згодом Роджерс основним акцентом у своїй терапії визначив розуміння самосприйняття клієнта.

Роджерс вважав, що для здійснення позитивних особистісних змін необхідно і достатньо наявності шести терапевтичних умов. Вони створюють основу того, що відбувається на сеансах недирективної терапії.

Терапевт і клієнт перебувають у психологічному контакті. Не може бути жодної позитивної зміни особистості поза взаєминами.

Клієнт є в стані невідповідності між своїми переживаннями і «Я»-концепцією.

Психотерапевт є гармонійною особистістю. Це означає, що терапевт повинен бути в гармонії з собою, своїми переживаннями і думками; він також має бути щирим у своїх взаєминах із клієнтом.

Терапевт приділяє клієнтові безумовну позитивну увагу. Терапевт відноситься до клієнта з теплом, хвалить його як людину, яка перебуває в процесі становлення і не дає оцінок його відчуттям і переживанням. Завдяки цьому клієнт має можливість зануритися в себе, виразити свої відчуття, не боячись докору, і, зрештою, інтегрувати ці відчуття із зміненою «Я»-концепцією.

Терапевт відчуває, переживає і розуміє внутрішній світ переживань клієнта. Виконання цієї умови сприяє тому, що клієнт також зрозуміє і прийме свої переживання, інтегрувавши їх в свою «Я»-концепцію.

Передача клієнтові емпатійного розуміння і безумовної позитивної уваги терапевта. Лише коли клієнт відчуває, що його приймають, у нього з'являється можливість досягти позитивної зміни особистості.

Роджерс стверджував, що саме клієнт, не терапевт, несе відповідальність за будь-яке особистісне зростання під час терапії. Психотерапевт створює для зміни необхідні умови, та лише клієнт є чинником зміни своєї особистості, що діє. Вважаючи, що при наявності правильних умов люди природно рухатимуться до зростання, актуалізації і здоров'я, Роджерс на своїх сеансах терапії просто створював ці умови. У цьому сенсі психотерапевти, які дотримуються теорії Роджерса, швидше «сприяють зростанню», а не «лікують хворих» (як в психоаналізі) або «модифікують поведінку» (як в біхевіоральній терапії). Метою недирективної психотерапії є усунення невідповідностей між переживанням і самозвеличанням. Коли людина діє відповідно до організмічних оцінних процесів, а не умов цінностей, таку людину можна назвати повноцінно функціонуючою людиною.

Ніхто, за винятком Фройда, не зробив такого впливу на практику психотерапії, як Роджерс. Його підхід успішно застосовується при консультуванні та терапії у таких галузях, як освіта, расові стосунки, сімейні стосунки тощо. Твердження цілісності та унікальності людини, яке базується на важливості «Я»-концепції, також мало величезний вплив на сучасну теорію і практику психотерапії.

Дата добавления: 2014-01-07