Поняття і структура характеру

Індивідуальні відмінності людей виявляються не ли­ше в темпераменті (даному від природи, від народження людині), але й у характері (який набувається соціально). Стосовно особистості слово «характер» позначає чітко ви­ражені її особливості. Характер — сукупність стійких індиві­дуальних особливостей особистості, що складаються і ви­являються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи ти­пові способи поведінки. Пізнання характеру індивіда дає змогу з певною ймовірністю передбачати його поведінку й у такий спосіб коректувати очікувані дії і вчинки.

Сам термін «характер» був ужитий філософом Теофрастом (Феофрастом), учнем Арістотеля (372-287 рр. до н. е.), який написав книгу про характер і запропонував характеристику й опис більше тридцяти його рис (боягу­зтво, лицемірство, честолюбство, жадібність тощо). З роз­витком психології знання про характер збагачувалися.

Характер відображає індивідуальні особливості осо­бистості й обумовлює її вчинки, стосунки з людьми, при­родою, зовнішнім світом. Існують риси характеру. Так, залежно від переваги психічних процесів у діяльності людини розрізняють інтелектуальні риси (гнучкість ро­зуму, спостережливість та ін.), вольові риси (цілеспря­мованість, дисциплінованість, самостійність, твердість і ін.), емоційні риси (грубість, афективність тощо).

Характер не є випадковим набором рис, це завжди си­стема взаємообумовлених залежностей. Характер є цілісною організацією, що називається структурою ха­рактеру. Цінність структури характеру полягає в тому, що, знаючи одні риси, можна припускати, прогнозувати наявність (чи відсутність) інших.

У психологічній літературі розрізняють чотири си­стеми властивостей характеру:

1) властивості, що відображають ставлення до окре­мих людей і колективу (доброта, злість, чуйність, вимог­ливість, принциповість, зарозумілість тощо);

2) властивості, що відображають ставлення до праці (працьовитість, лінощі, сумлінність, відповідальність та ін.);

3) властивості, що відображають ставлення до речей (акуратність, неохайність, недбалість тощо);

4) властивості, що відображають ставлення до самого себе (гордість, самолюбство, скромність, марнолюбство та ін.).

У характері людини виділяють також синтетичні ри­си: моральну вихованість (визначає особливості людини щодо її ставлення до інших людей, форм поведінки, до суспільства загалом: доброта, тактовність, гуманізм то­що); повноту характеру (розкриває багатство характеру особистості, її різнобічність); цілісність характеру (вка­зує на внутрішню єдність особистості, її визначеність); сила характеру (підкреслює енергійність особистості); оригінальність характеру (розкриває індивідуальну своє­рідність людини, її самобутність).

Формування характеру людини відбувається в про­цесі її життєдіяльності, під впливом виховання. Станов­лення характеру обумовлене соціальними умовами жит­тя, найближчим оточенням, впливом родини, школи, друзів.

У психології розрізняють так звані акцентуації ха­рактеру (поняття введене Е. Леонгардом). Акцентуація характеру — надмірна виразність (загостреність) ок­ремих рис характеру та їх сполучень, що становить край­ні варіанти норми, які межують із психопатіями. Акцен­туації характеру притаманна уразливість особистості від­носно не будь-яких, а лише щодо певного роду психотравмуючих впливів, адресованих так званому «місцю най­меншого опору» певного типу характеру, при збереженні стійкості до інших. Залежно від ступеня виразності роз­різняють явні і приховані (латентні) акцентуації харак­теру, що можуть переходити одна в одну під впливом різноманітних чинників. Виділяються такі основні типи акцентуації характеру: 1) циклоїдний — чергування фаз хорошого і поганого настрою з різним періодом; 2) гіпертимний — постійно піднесений настрій, підвищена психічна активність із прагненням діяльності і тенден­цією розкидатися, не доводити справу до кінця; 3) ла­більний — різка зміна настрою залежно від ситуації; 4) астенічний — швидка стомлюваність, дратівливість, схильність до депресій та іпохондрії; 5) сензитивний — підвищена вразливість, боязкість, загострене почуття власної неповноцінності; 6) психастенічний — підвище­ний стан тривоги, помисливість, нерішучість, схильність до самоаналізу, до постійних сумнівів і розмірковувань, тенденція до утворення обсесій і ритуальних дій; 7) шизоїдний — відгородженість, замкнутість, інтроверсія, емоційна холодність, що виявляється у відсутності спів­переживання, труднощах у встановленні емоційних кон­тактів, брак інтуїції у процесі спілкування; 8) епілептоїдний — схильність до злісно-тужливого настрою з наростаючою агресією, яка виявляється у нападах роз­люченості та гніву (іноді з елементами жорстокості), кон­фліктність, повільність мислення, скрупульозна педан­тичність; 9) застрягаючий (паранойяльний) — підви­щена підозрілість і хвороблива уразливість, стійкість негативних афектів, прагнення до домінування, непри­йняття думки інших і, як наслідок, висока конфлікт­ність; 10) демонстративний (істероїдний) — виражена тенденція до витиснення неприємних для суб’єкта фак­тів і подій, до брехливості, фантазіювання, удаваності, що використовуються для привертання до себе уваги; ця тенденція характеризується авантюристичністю, марно­славством, «втечею в хворобу» при невдоволеній потребі у визнанні; 11) дистимний — перевага зниженого на­строю, схильність до депресії, зосередженість на похму­рих і сумних сторонах життя; 12) нестійкий — схиль­ність легко піддаватися впливу оточення, постійний пошук нових вражень, компаній, уміння легко встанов­лювати контакти, переважно поверхового характеру; 13) конформний — надмірна підпорядкованість і залеж­ність від думки інших, брак критичності та ініціатив­ності, схильність до консерватизму. Акцентуацію харак­теру слід враховувати у процесі обрання тактики окре­мих слідчих дій, пов’язаних із спілкуванням.

Характерологічні особливості необхідно враховувати в юридичній практиці. Знання рис характеру дає змогу визначати оптимальні прийоми проведення вербальних слідчих (судових) дій, діагностувати особистість і обран­ня нею можливої поведінки.

Особливості характеру мають важливе значення при визначенні професійної придатності людини, створенні мікроколективів (наприклад, слідчо-оперативної групи чи бригади, колегії суддів тощо). Виконання юридичної діяльності вимагає від людини відповідності високим мо­ральним основам, хоча це не завжди так. Зокрема, був проведений експеримент щодо чесності: агенти комісії з боротьби з корупцією в поліції Нью-Йорка, одягнені в ци­вільне, вручали поліцейським, які стояли на посту, ніби­то знайдені на вулиці гаманці з 20-50 доларами й адре­сою власника. Лише половина власників одержала га­манці з рук поліцейських.

Робились спроби діагностувати характер людини за її почерком. Вчення про почерк як різновид виразних рухів (індивідуальності письма), що відображають психоло­гічні властивості і психічні стани того, хто пише, нази­вається графологією. Графологи робили спроби визначити осо­бисті якості людини за її почерком.

Взагалі ідея зв’язку почерку з душею людини, з її ду­шевними якостями сягає античності (Арістотель, Тео- фраст та ін.). Сам термін «графологія» введений у літера­туру в другій половині XIX ст. абатом Ж. Мішо (Фран­ція). Слід зауважити, що припущення про можливість діагностики за почерком складних за походженням і структурою властивостей особистості не одержало переконливого наукового підтвердження, у більшості випад­ків графологічні дослідження характеризувалися спро­щеністю і примітивізмом; не мали успіх спроби знайти прямі однозначні зв’язки між графічними ознаками письма і нібито рисами характеру, що їм відповідають. Водночас сьогодні є дані, що при деяких психічних за­хворюваннях почерк хворих набуває специфічних ознак (що обумовлено зв’язком психіки і почерку).

Дата добавления: 2014-01-15