Тема 3. Управління логістичними та загальними витратами в логістичних системах

Загальна характеристика витрат у логістичній системі. Класифікація логістичних витрат. Політика управління логістичними витратами. Системи обліку логістичних витрат. Аналіз витрат у логістичній системі. Визначення функції витрат. Аналіз взаємозв’язку «витрати - обсяг реалізації - прибуток» як інструмент обгрунтування управлінських рішень. Функціонально-вартісний аналіз у системі управління логістичними витратами. Системи і методи калькулювання логістичних витрат. Центри тяжіння логістичних витрат. Планування логістичних витрат. Контроль логістичних витрат і стимулювання економії ресурсів. Вплив логістичної інфраструктури на склад і величину витрат.

Для визначення цілей фірми не існує простого мето­ду. Безперечним є тільки одне: цілі фірми визначає сама фірма. Підприємець може ставити будь-які розумні цілі: максимізувати прибуток, максимізувати обсяг про­дажу, мінімізувати витрати, мінімізувати збитки тощо. Проте одночасно домагатися різних цілей не можна.

Один великий економіст зауважив, що у відомій тезі про «максимальне благо для максимального числа лю­дей» одне «максимальне» зайве. Різні підприємці можуть ставити різні цілі. Наприклад, власник невеликої фірми може прагнути максимізувати свій вільний час для культурних цілей за мінімального рівня доходів. Мене­джер великої компанії може домагатися збільшення обсягу продажу, щоб збільшити свої доходи, якщо вони тісно ув’язані з продажем. Інший підприємець намага­тиметься максимізувати обсяг обороту, щоб зберегти конкурентоспроможність фірми, її престиж. Отже, кон­кретні цілі - це справа конкретної фірми.

Як відомо, фірми за організаційно-правовою формою різні, але чи різні у них цілі? Цільовою функцією для фірм, де власник і управляючий виступають в одній особі, економісти більш-менш одностайно називають максимізацію прибутку. Що стосується фірм, в яких функція управління відокремилася від володіння, то тут погляди різняться.

Два відомі американські учені, спочатку У. Баумоль, а потім Дж. К. Гелбрейт, виступили з твердженням, що метою діяльності більшості великих акціонерних фірм є не максимізація прибутку, а максимізація обороту фірми. Цей висновок вони аргументують тим, що інте­реси керівного менеджменту фірм полягають передусім у збільшенні розмірів їхніх підприємств, у зростанні чисельності і влади тієї керівної групи, в яку вони самі входять, тобто у відтворенні самих себе у розширеному масштабі.

В аргументації Баумоля і Гелбрейта є раціональне зерно. Однак при цьому слід враховувати деякі обста­вини. Перша: стратегія фірми, націлена на довгостро­кове економічне зростання і розширення збуту, у свою чергу, потребує нагромадження капіталу для її реаліза­ції. А останнє неминуче пов’язано з масою прибутку. Друга: власники підприємств для відповідної мотивації керівної верхівки встановлюють такі системи матеріаль­ного заохочення, які тісно пов’язують дохід менеджерів з величиною прибутку (а не обороту), яку отримує компанія. Третя: максимальний дохід ще не означає максимального прибутку, бо неефективними можуть виявитися витрати великої фірми. Діє «синдром вели­кого бізнесу», який зменшує ефективність витрат.

Коли мова йде про максимальний прибуток, то ро­зуміють загальний прибуток або масу прибутку. Поняття норми прибутку, яка вимірюється відношенням загаль­ної величини прибутку до загального обсягу інвестова­ного капіталу, має інше значення. Максимальному обсягу загального прибутку не обов’язково має відпові­дати максимальна норма прибутку.

Максимізація прибутку є тим критерієм, який виз­начає становище фірми як у довгостроковому, так і в короткостроковому періодах. Цей принцип дає змогу досягнути точності результатів дослідження поведінки підприємця на ринку.

Доходи підприємства класифікуються за різними ознаками. З метою визнання доходу та визначення його суми розрізняють дохід від:

- реалізації продукції, товарів, інших активів, придбаних з метою продажу (крім інвестицій у цінні папери);

- надання послуг, виконання робіт;

- використання активів підприємства іншими фізичними та юридичними особами, результатом якого є отримання відсотків, дивідендів, роялті.

Під звичайною діяльністю розуміють будь-яку діяльність підприємства (або операції, які її забезпечують чи виникають внаслідок здійснення такої діяльності). Прикладом звичайної діяльності може бути виробництво та реалізація продукції, розрахунки з постачальниками, замовниками, працівниками, банківськими установами, податковими органами тощо. До звичайної діяльності відносяться також списання знецінених запасів, курсові різниці, економічні санкції за господарськими договорами, за порушення податкового законодавства та інші операції, які забезпечують цю діяльність.

Звичайна діяльність поділяється на операційну та неопераційну (фінансову й інвестиційну).

Операційна діяльність - це основна статутна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною або фінансовою діяльністю.

Основна діяльність - це здійснення операцій, пов’язаних з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, послуг), що є визначальною метою створення підприємства та забезпечує основну частку його доходу. Доходи, пов’язані з основною діяльністю, розрізняють за функціями: виробництво, управління, збут.

Інвестиційна діяльність - це операції придбання і реалізації тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Фінансова діяльність - це діяльність, яка призводить до зміни розміру та складу власного й позикового капіталу підприємства.

Надзвичайна діяльність - це подія або операція, яка чітко відрізняється від звичайної діяльності підприємства, та не очікується, що вона буде повторюватися періодично або в кожному наступному звітному періоді. До надзвичайних подій відносяться: стихійне лихо, пожежа, техногенні аварії тощо. Одночасно слід зазначити, що одні й ті ж події можуть бути надзвичайними для одного підприємства та звичайними для іншого. Наприклад, дохід від покриття втрат від стихійного лиха буде розглядатися як надзвичайний для підприємства, яке їх одержало, та буде звичайними витратами для страхової компанії, яка здійснює страхування від таких випадків.

Планом рахунків передбачено окремі рахунки для обліку доходів і фінансових результатів у розрізі видів діяльності.

У бухгалтерському обліку для відображення у Звіті про фінансові результати доходи класифікуються за наступними групами: дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг); інші операційні доходи; фінансові доходи; інші доходи; надзвичайні доходи.

Основною метою управління формуванням доходів підприємства є виявлення основних факторів, що визначають її кінцевий розмір, і вишукування резервів подальшого збільшення його суми.

Механізм управління формуванням доходів будується з урахуванням тісного взаємозв’язку цього показника з обсягом реалізації продукції, прибутком і витратами підприємства. Система цього взаємозв’язку, що одержала назву «Взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку» [Cost-Volume-Profit-relationships; «CVP»] дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного прибутку і забезпечити ефективне управління цим процесом на підприємстві.

Механізм управління різними видами доходу підприємства з використанням системи «Взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку» заснований на її залежності («чутливості») від наступних основних факторів:

а) обсягу реалізації продукції у вартісному чи натуральному вираженні;

б) суми і рівня чистого операційного доходу;

в) суми і рівня перемінних операційних витрат;

г) суми постійних операційних витрат;

д) співвідношення постійних і перемінних операційних витрат;

е) суми податкових платежів, здійснюваних за рахунок прибутку.

Ці показники можуть розглядатися як основні фактори формування суми різних видів операційного прибутку, впливаючи на який можна одержати необхідні результати.

Фінансовий механізм управління прибутком дозволяє істотно впливати на рівень доходів через систему ціноутворення на продукцію підприємства.

В умовах ринкової конкуренції ціни формуються в результаті взаємодії попиту та пропозиції. Ринкова конкуренція - це теоретична модель, що припускає велику кількість продавців і покупців, що мають повну інформацію про ціни, що вільно продає і купує товари, ідентичні з погляду якості.

Ціна, по якій укладається реальна угода, називається ціною рівноваги, чи ринковою ціною. Це ціна, при якій попит точно дорівнює пропозиції. Графічно ціну рівноваги можна представити як крапку перетинання кривої попиту і кривої пропозиції.

Зміни в попиті та пропозиції спричиняють зміну ціни рівноваги. За інших рівних умов збільшення в попиті приводить до росту ціни рівноваги, зменшення в попиті - до її зниження. За збільшенням у пропозиції випливає зниження ціни рівноваги, за зменшенням - ріст.

Ціни виконують роль регуляторів у ринковій економіці. Ріст ціни стимулює нарощування виробництва, але спричиняє падіння попиту. Зворотне справедливо при зниженні цін. Ціни служать, таким чином, сигналами для виробників і покупців, направляючи економіку до стану рівноваги.

Ціноутворення в умовах економічної нестабільності, падіння життєвого рівня населення, здійснюють істотний вплив на загальний обсяг і еластичність (гнучкість, пристосовність, зміни) попиту здобуває особливе значення. Саме тому ціна продукції повинна відбивати відповідність якості виробу запитам конкретного споживчого сегмента. Удосконалювання як технічних, так і інших параметрів, супроводжуване збільшенням витрат виробництва, а виходить, і ростом ціни, повинне проводитися тільки в разі потреби, виявленої в ході маркетингових досліджень. Таким чином, визначення і дослідження можливого діапазону ціни продукції являє собою завершальну стадію системних продуктових маркетингових досліджень.

Границі реального прояву ціни вироби обкреслені собівартістю (нижня границя) і максимальною ціною попиту, як правило, обумовленою унікальністю продукції (верхня границя). Середній рівень ціни визначається цінами на аналоги чи товари-субститути (тобто товари, що заміщаються одні іншими, звичайно подібними по властивостях, призначенню).

Цінова політика в маркетингу повинна бути спрямована на встановлення цін на продукцію підприємства і варіювання ними з обліком ринкової ситуації, що складається, в основному, з метою завоювання визначеної частки чи ринку досягнення наміченого обсягу прибутку.

Головними цілями ціноутворення є ті з них, що ґрунтуються на збуті, прибутках і сформованій ситуації. У першому випадку підприємство бажає збільшити займану їм частку ринку; у другому - максимізувати свій прибуток; у третьому - стабілізувати ціни чи нейтралізувати конкурентів. В умовах ринкової економіки існують наступні альтернативні методи визначення ціни: на основі витрат виробництва; з орієнтацією на попит; з орієнтацією на конкуренцію; з одночасним обліком витрат виробництва і ринкової ситуації. Вибір правильного методу ціноутворення зможе забезпечити конкурентоспроможність продукції на ринку.

За ринкових умов господарювання ключовим еко­номічним важелем, що активно впливає на розви­ток суспільного виробництва та рівень життя на­селення, є ціна. Ціна - це грошовий вираз вартості товару (про­дукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробниц­тва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільне необхідних витрат праці.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу. Об­ліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво ок­ремих видів продукції або надання різноманітних послуг. Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання та населення. Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефектив­ності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (до­хідності) кожному нормально працюючому продуценту, посеред­нику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та спожив­чого призначення.

Ціна одиниці продукції (окремої послуги) формується з відпо­відних складових, що відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними суб’єктами господарювання. Типові складові ціни показано на рис. 2.1.

Уся сукупність чинників, що так чи так вплива­ють на процес ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи: загальні та специфічні. Загальними чинниками, що визначають ціни на товари (продук­цію, послуги), переважно є:

- гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту, і навпаки;

- високі технічні параметри та низька вартість експлуа­тації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;

- орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенцій­них покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впли­вають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслугову­вання, ціна;

Рис. 2.1. Типові структурні елементи ціни одиниці продукції (роботи, послуги)

- можливість надати готовому виробу більшої привабли­вості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з по­казниками якості товару, є привабливішими для потенційних по­купців.

Об’єктивно діють і специфічні чинники ціноутворення на ос­новні види продукції виробничо-технічного призначення (сирови­ну, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування), їх варто розглянути детальніше.

Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її викори­стання чи транспортування або приводить її у відповідність із чин­ними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту та продажу.

Основні матеріали, як правило, купують відповідно до спе­цифікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чин­ником ціноутворення на основні матеріали.

Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприє­мствах майже однакові функції і у зв’язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існу­ючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.

У зв’язку з природним прагненням покупців максимально об­межити кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні зви­чайно купують безпосередньо у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки (типороз­міри) таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за вигідною для них ціною.

У цінах на основне устаткування враховується його універ­сальність або навпаки - спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги як до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основ­ного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаю­чи продаж на виплат та лізинг.

Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування. За умови зростання об­сягів виробництва і збуту такого устаткування з’являється мож­ливість дальшого зниження ціни.

Витрати утворюються в процесі фор­мування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв’язані з безпосереднім вико­нанням підприємством своєї основної функції - ви­готовлення продукції (надання послуг).

За планування, обліку та аналізу витрати класифікуються за певними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності ви­трат, спосіб обчислення для окремих різновидів продукції, зв’язок з обсягом виробництва (рис. 2.2).

Рис. 2.2 Типова класифікація витрат підприємства (організації) за окремими ознаками

Система директ-костинг

Директ-костинг - це система управлінського обліку, яка ба­зується на класифікації витрат на змінні та постійні і включає в себе облік витрат за їх видами, місцями виникнення й носіями, облік результатів виробничої діяльності, а також аналіз витрат і результатів для прийняття управлінських рішень.

Основні ідеї директ-костингу були розроблені у 1936 р. у США, а його фактичне впровадження відбулося у 1953 р. У Ве­ликобританії цей метод дістав назву «marginal costing» - облік маржинальних витрат, а у Франції - «la comptabilite» - маржинальний облік. У США лід час характеристики цього методу часто зустрічається термін «veriable costing» - облік змінних витрат.

Усі ці терміни характеризують сутність директ-костингу, що полягає у поділі витрат на змінні та постійні і, відповідно, у ви­значенні собівартості продукції через калькулювання лише змін­них витрат.

Що ж стосується поняття директ-костинг як обліку прямих витрат, то воно виникло не випадково. На ранніх стадіях практи­чного застосування цього методу у собівартість продукції вклю­чалися лише прямі виробничі витрати, а всі види непрямих ви­трат списувалися безпосередньо на фінансовий результат. Як наслідок, загальна сума змінних витрат збігалася із сумою прямих витрат, що й знайшло відображення у назві методу.

Оскільки на пізніших стадіях розвитку директ-костинг почав передбачати облік собівартості не тільки в частині прямих змін­них витрат, то спостерігається деяка умовність цієї назви.

Метод (система) директ-костинг має два варіанти;

- простий директ-костинг, заснований на використанні в об­ліку даних тільки про змінні витрати;

- розвинутий директ-костинг, при застосуванні якого до со­бівартості разом із змінними витратами включаються також пря­мі постійні витрати на виробництво та реалізацію продукції.

Виникнення простого директ-костингу було пов’язано з нега­тивними наслідками розподілу постійних витрат між виробами (не завжди можна було правильно обрати базу розподілу). Нова кон­цепція управлінського обліку дозволила розподілити витрати на постійні та змінні, що дало можливість подолати дві проблеми:

- усунути вплив зміни обсягу виробництва на собівартість продукції;

- вибір продукту до виробництва визначається не різницею між ціною та повною собівартістю, а тією частиною постійних витрат, яку він відшкодовує.

Простий директ-костинг базується на таких принципах:

- витрати розподіляються на постійні та змінні;

- собівартість продукції обчислюється лише за змінними ви­тратами;

- визначається маржа зі змінної собівартості (маржинальний дохід) як різниця ціни реалізації та змінної собівартості.

Використання методу (системи) директ-костинг усуває необ­хідність розподілу накладних витрат, розширює аналітичні мож­ливості обліку, спостерігається процес тісної інтеграції обліку й аналізу. Недаремно систему директ-костинг називають ще «си­стемою управління собівартістю» або «системою управління підприємством», чим підкреслюється єдність обліку, аналізу і прийняття управлінських рішень.

Отже, основними рисами простого директ-костингу є:

По-перше, класифікація витрат на змінні та постійні, що зумо­влює облік та планування собівартості продукції тільки у частині змінних витрат. Постійні ж витрати списують безпосередньо на «Фінансові результати». За змінною собівартістю оцінюються також залишки готової продукції та незавершене виробництво.

По-друге, використання показника маржинального доходу. Маржинальний дохід - це різниця між доходом від реалізації продукції та змінними витратами. Він покриває загальні постійні витрати, тобто Маржинальний дохід - Обсяг продажу - Змінні витрати, і відображає внесок сегмента (продукту, підрозділу) у покриття постійних витрат та формування прибутку підприємства.

Звіти про фінансові результати, що складаються на основі ма­ржинального доходу, багатоступеневі. Вони мають не менше двох розділів: верхній показує маржинальний дохід, а нижній -чистий дохід (французька модель). Якщо змінні витрати поділяються на виробничі та невиробничі, тоді звіт буде трирівневим. У цьому разі на першому етапі визначається виробничий маржинальний дохід як різниця між обсягом реалізованої продукції та змінними виробничими витратами. На другому етапі як різниця між вироб­ничим маржинальним доходом та невиробничими змінними витратами визначається маржинальний дохід у цілому по підприєм­ству. На третьому етапі шляхом віднімання від загальної суми маржинального доходу суми постійних витрат визначають чис­тий прибуток (американська модель).

Французька модель визначення чистого результату:

1. Дохід від реалізації

2. (-) Змінна собівартість продукції

3. (=) Маржинальний дохід

4. (-) Постійні витрати періоду

5. (=) Результат (прибуток / збиток)

Американська модель визначення чистого результату:

1. Обсяг реалізації

2. (-) Змінна виробнича собівартість проданих виробів

3. Виробнича маржа

4. (-) Змінні витрати на реалізацію

5. Торговельна маржа

6. (-) Постійні витрати

7. Результат-нетто

По-третє, облік і звітність організуються так, що виникає можливість регулярного контролю даних за такою схемою: Ви­трати -» Обсяг виробництва -» Прибуток (рис. 2.3). Незважаючи на простоту застосування простого директ-костингу та його аналі­тичні можливості, він має і певні недоліки, зокрема:

- в оцінці залишків незавершеного виробництва та готових виробів беруть участь лише змінні витрати, у зв’язку з цим зали­шки оцінюються не повністю, що суперечить бухгалтерським та по­датковим правилам більшості країн;

-у разі зниження цін з метою досягнення привілейованого положення на ринку за окремими виробами виникає загроза, що маса неподільних постійних витрат не може бути покритою маржою, бо підприємство потрапить в зону збитків;

- серед постійних витрат є такі, що можуть бути прямо відне­сені на окремі вироби. Наприклад, якщо для виробництва різних виробів використовується обладнання різних видів, то при ди­рект-костингу вся амортизація вважається постійною, тоді як амортизаційні витрати можуть бути віднесені на певні вироби. Отже, з’являється категорія прямих постійних витрат.

Рис. 2.3. Взаємозв’язок обсягу виробництва, собівартості та прибутку

Спроба подолання цих недоліків спричинила появу методу розвинутого директ-костингу, в основу якого покладено такий підхід до калькулювання собівартості продукції, за якого частина постійних витрат (специфічні постійні витрати) може бути відне­сена прямо без умовного розподілу на відповідні вироби, їх гру­пи, центри відповідальності, сегменти діяльності.

І якщо простий директ-косганг не давав можливості визначати результат діяльності підприємства за виробами, центрами відпо­відальності, а обмежувався тільки визначенням маржі за ними, то розвинутий директ-костинг дає змогу все більшу частину постій­них витрат прямо відносити на собівартість цих центрів. Це зу­мовило появу системи напівмарж (маржинальних доходів різного рівня), а метод розвинутого директ-костингу дістав назву методу багатоступеневого покриття постійних витрат.

Відповідно змінилася і методика визначення чистого доходу підприємства, незмінним же залишається основний принцип ди­рект-костингу: взаємозв’язок «витрати -> обсяг -> результати» в межах єдиної системи обліку.

Ознайомитися з етапами розрахунку чистого доходу підпри­ємства за методом розвинутого директ-костингу можна за такою схемою:

І етап. Виручка від реалізації виробу - Змінна собівартість виробу = Напівмаржа за виробом (маржинальний дохід І).

ІІ етап. (-) Постійні витрати на виріб = Напівмаржа групи ви­робів (маржинальний дохід II).

ІІІ етап. (-) Постійні витрати групи товарів = Напівмаржа мі­сця виникнення витрат (маржинальний дохід III).

IV етап. (-) Постійні витрати місця виникнення витрат = На­півмаржа по підрозділу (маржинальний дохід IV).

V етап. (-) Постійні витрати підрозділу = Напівмаржа по під­приємству (маржинальний дохід V).

VI етап. (-) Постійні витрати підприємства = Чистий результат.

Така методика визначення чистого доходу значно розширює аналітичні можливості методу директ-костинг, дає змогу чітко визначити, який «внесок» робить кожен сегмент діяльності в по­криття постійних витрат підприємства та отримання прибутку, а також надає вичерпну інформацію щодо прийняття управлінських рішень стосовно формування та вибору асортименту продукції, що виготовляється.

Особливістю розвинутого директ-костингу, який дістав поши­рення в сучасних умовах, є його тісна інтеграція з елементами методу стандарт-кост, коли в управлінському обліку головною стає система нормативів, причому визначається не тільки норма­тивна собівартість, а й нормативна виручка, оскільки це єдиний спо­сіб порівняти витрати та доходи і визначити нормативну маржу, тобто забезпечити модель: Витрати -> Випуск -> Прибуток.

Таргет-костинг та кайдзен-костинг

Сутність таргет-костингу полягає у встановленні цільової собівартості. На підставі відомої або заданої ціни і бажаної величини прибутку встановлюється цільова собівартість на досягнення якої і повинні бути направлені зусилля керівництва. Застосування цього методу дозволяє досягти мінімізації витрат та довести їх до прийнятного рівня.

Сутність кайдзен-костингу полягає не в досягненні певної величини граничних витрат, а в забезпеченні безперервного якісного вдосконалення бізнес-процесів та розширенні участі працівників в ньому (серед елементів «парасольки» кайдзен є система «бережливе виробництво»).

Оптимізація розміру партії продукції

Мета оптимізації розміру партії полягає в мінімізації складсь­ких витрат, відсотків на капітал і витрат на переналагодження. Таким чином, йдеться про те, фоб розбити заданий річний обсяг виробництва продукції, відповідний попиту, на окремі партії і забезпечити при цьому якнайменший рівень витрат для підпри­ємства.

Продукти, які порівнюють по типу виробництва або виду використання сировини і матеріалів, можуть вироблятись серій­но. Для виготовлення окрема?f продуктів застосовується одне і те ж устаткування. Через певні проміжки часу необхідно робити переналагодження, щоб перейти від виробництва одного проду­кту до виробництва іншого. Розміром партії називають ту кіль­кість одиниць продукції, яка виготовляється одна за одною без­перервно.

Переривання виробничого процесу для випуску нової партії спричиняє за собою зупинку в роботі. Перш ніж може бути поча­то виробництво нової серії, виникають витрати, які не залежать від розміру партії (серії) деталей. Ці витрати називають постій­ними серійними витратами. До них відносяться перш за все витрати на налагодження і переналагодження виробничого уста­ткування. Чим більший розмір партії деталей, тим на більшу кі­лькість деталей розподіляються постійні серійні витрати. З роз­рахунку на одиницю ці витрати зменшуються при зростанні розміру партії деталей, що виготовляються безперервно. Йдеться у такому разі про дегресивну поведінку витрат. При серійному виробництві необхідно враховувати, що повинен бути узгоджений обсяг виробництва серії і черговість продуктів. Попит на різні продукти підприємство повинне задовольняти у будь-який момент.

Підприємець має нагоду задовольнити річний обсяг попиту двома способами:

1. Одна партія деталей, що задовольняє річний попит. Якщо річний попит на якийсь продукт задовольняється відразу при ви­робництві однієї партії, то зростають складські витрати і відсотки на капітал Проте витрати на переналагодження виникають у та­кому разі тільки один раз. Крім того, з’являється небезпека, що попит на інші продукти не буде задоволений. При зменшенні ча­стоти заміни серій до мінімуму або при збільшенні розміру партії постійні серійні витрати на одиницю продукції, що виготовляєть­ся, є низькими. Проте великі розміри партій спричиняють за со­бою високі складські запаси і, як наслідок, значні складські ви­трати і відсотки на капітал. Ці зростаючі витрати називають пропорційними серійними витратами.

2. Декілька партій деталей, що задовольняють річний попит. Розподіл річного обсягу виробництва, що задовольняє попит на декілька серій, веде до зростання витрат на переналагодження, оскільки устаткування потрібне частіше переналагоджувати. Проте складські витрати і відсотки на капітал зменшуються. Та­ким чином, проблема полягає у визначенні оптимального розміру партії, тобто такої кількості деталей, за якої серійні витрати і ви­трати на одиницю мінімальні.

Відповідно до цього складські витрати і витрати на перенала­годження необхідно досліджувати більш детальніше. Зберігання на складі сировини, основних і допоміжних матеріалів, а також напівфабрикатів і готових виробів обумовлює виникнення склад­ських витрат. Разом з ними з’являються калькуляційні відсотки. До складських витрат відносяться витрати на персонал, утриман­ня складських споруд і приміщень Зв’язаний на складі капітал обумовлює калькуляційні відсотки. Зростання розміру партій спричиняє за собою і збільшення відсотків. Обидва ці елементи витрат можуть бути зменшені шляхом цілеспрямованого зниження складських запасів. Нижньою межею повинен залишатися страхо­вий запас. Для організації серійного виробництва необхідно мати складські запаси. їх величину потрібно визначити так, щоб в той час, коли, наприклад, продукт А не виробляється, попит на нього з боку клієнтів все одно задовольнявся. Якщо рівень денного вироб­ництва не зміняється, складський запас зростає безперервно. Ко­ли закінчується виготовлення серії продукту А, необхідно пере­налагодити устаткування для виробництва продукту В. Витрати на переналагодження залежать від тривалості цього процесу і включають витрати на відповідні інструмент і оснащення. Втрати на переналагодження у принципі не залежать від обсягу замов­лення. Вони виникають кожного разу з появою виробничого замовлення. Таким чином, витрати на переналагодження обумовлені дія­льністю з підготовки виробництва нового замовлення. Витрати на переналагодження включають заробітну плату і вартість до­поміжних засобів, які необхідні для переналагодження устатку­вання, наприклад, від виробництва продукту А до виробництва продукту В. Необхідно також враховувати додаткові витрати, що виникають на початковій і кінцевій стадіях процесу виготовлен­ня, коли з’являються, наприклад, дослідні зразки деталей або брак.

Економії складських витрат і калькуляційних відсотків проти­стоять зростаючі витрати на переналагодження. Крім того, вини­кає ризик невчасного задоволення попиту. Ці проблеми вирішу­вані за допомогою оптимізації розміру партій.

Протягом року продається певна кількість продукції (М), що задовольняє річний попит. Без Переривання або перемикання ви­робничого процесу може бути виготовлено певну кількість (т), яка ми називаємо партією. Число партій (и) за рік розраховуєть­ся таким чином: n = M/m.

Постійні серійні витрати m_opt однієї партії позначимо Кf, за­гальні постійні витрати на заміну всіх серій - Kt. Оптимальний розмір партії рівний:

Формула для розрахунку оптимального розміру партії одержана за таких припущень:

1) швидкість виробничого процесу нескінченна (на практиці, проте, заповнення складу відбувається послідовно відповідно до виробництва);

2) швидкість збуту постійна (проте на практиці звичайно ви­никають коливання обсягів продажів);

3) у моделі не враховані складські втрати (на деяких підпри­ємствах необхідно регулярно розраховувати цю величину);

4) постійні серійні витрати не змінюються у часі;

5) інші виробничі витрати змінюються прямо пропорційно;

6) не враховується обмеженість складських потужностей.

Ці припущення знижують точність розрахунків за цією простою моделлю. Проте деякі слабкі місця приведеної формули мо­жна нівелювати за допомогою додаткових умов. Розрахунки при цьому стануть складніші. На практиці достатньо використовува­ти результати, одержані за допомогою простої формули.

Аналіз знижок

Знижки передбачають зменшення ціни товарів і послуг, коли єдину ціну пропозиції диференціюють для різних покупців. При цьому з фактичної ціни віднімається або абсолютна величина, або процентна ставка від ціни пропозиції. Знижки дозволяють прово­дити більш гнучку політику цін. Популярність знижок пояснюєть­ся частіше за все їх психологічним ефектом. Клієнти відчувають, що їм надають перевагу, у них виникає враження, що покупка пропонованих товарів і послуг із знижкою їм особливо вигідна.

Метою надання знижок є: збільшення обсягу продажів (зниж­ки за кількість); регулювання надходження замовлень в часі (тимчасові знижки); зміцнення зв’язків з клієнтами (знижки за «вірність»); розширення переваг від раціоналізації виробництва і збуту; переважне обслуговування клієнтів; більш вигідна пропо­зиція товарів; диференціація цін.

Підприємець може надати одіну або одночасні декілька зни­жок. Солідні клієнти вимагають від деяких підприємств цілий ряд знижок.

Існують такі види знижок:

1. Функціональні знижки. Ці знижки надаються тим продав­цям, які виконують частину функцій реалізації продукції поста­чальника. За допомогою такої винагороди повинні бути покриті торгові витрати.

2. Знижки за кількість. Зниження ціни у цьому випадку про­понується покупцям великих кількостей при кожній поставці. Знижки за кількість повинні стимулювати покупку великих кіль­костей у межах одного замовлення. Тим самим постачальник може знизити витрати, що припадають на замовлення, і зменшити ви­трати з оформлення замовлень. Ці знижки надаються у вартісному або натуральному виразі (поставка додаткової кількості). Знижкою за кількість є також бонус, який частіше за все надається один раз на рік за певну кількість купленого товару. База для розрахунку бонуса - досягнутий у кінці кожного року рівень продажу певному покупцю в натуральному або вартісному виразі.

3. Тимчасові знижки. Вони надаються, якщо замовлення на­дходять у певні моменти або в точно визначені періоди. Тим са­мим досягається за можливістю рівномірний розподіл обсягу збуту постачальника протягом року. Ці знижки надаються також, щоб продати певні старі моделі. Таке ж зниження ціни може бути запропоновано за передчасне придбання сезонних виробів.

4. Знижки за «вірність». Знижки за «вірність» надаються при довготривалому співробітництві. Якщо клієнт купує певні проду­кти протягом встановленого періоду у одного постачальника, він та­кож може одержати знижку за «вірність».

5. Знижки за оплату готівкою (сконто). Ці знижки пропону­ються з метою прискорення процесу отримання платежів. їх можна надати за швидку оплату рахунків. Знижки за оплату готівкою використовують так само, як і сконто.

6. Спеціальні знижки. Існує багато видів спеціальних знижок, наприклад, знижка персоналу, що працює на підприємстві. Знижка може бути встановлена також певним групам осіб, у тому числі за професійною ознакою.

Обсяг збуту більшої кількості виробів, який повинен бути до­сягнутий за рахунок зниження ціни, вимагає обґрунтовування з погляду його впливу на загальний фінансовий результат діяльності підприємства. Крім того, в цьому випадку слід визначити, чи мо­жуть необхідні додаткові обсяги товару бути своєчасно вироб­ленні. Тому важливо розрахувати необхідне збільшення обсягу продажів у натуральному виразі при зниженні ціни. Використо­вують для цього таку формулу:

де DQ - необхідне зростання кількості продаж, %;

S - зниження ціни у відсотках від початкової ціни продажу;

V - початкові змінні витрати у відсотках від нетто-виручки.

ABC-аналіз та XYZ-аналіз

ABC-аналіз полягає у виявленні та оцінці незначного числа кількісних величин, які є найціннішими та мають найбільшу пи­тому вагу у загальній сукупності вартісних показників. Згідно з цим методом досліджувана сукупність, наприклад, запаси сиро­вини та матеріалів, ділиться на три частини:

- група А - запаси, які є найціннішими з погляду їх вартості, однак можуть використовуватися підприємством у незначній кі­лькості в натуральному виразі;

- група В - середні за величиною запаси як у кількісному, так і в грошовому виразі;

- група С - запаси з найбільшою часткою у натуральному ви­разі, однак незначні з погляду їх вартості.

Основна увага в процесі управління товарно-матеріальними запасами приділяється запасам, віднесеним до групи А, меншою мірою - групи В та С. Концентрація уваги на найпріоритетніших напрямах управління запасами та дебіторською заборгованістю, зниження собівартості продукції, найреальніших шляхах збільшення обсягів реалізації дозволяє підвищити ефективність управління фінансами підприємства в цілому. Так, концентрація зусиль на пошуку резервів зниження затрат, які займають найбільшу пито­му вагу в структурі собівартості продукції, принесе відчутніші результати, ніж у разі пошуку резервів зниження тих затрат, які займають невелику частку. В структурі собівартості продукції більшості вітчизняних підприємств значнішу питому вагу за­ймають витрати на сировину та матеріали. Це означає, що суб’єктам підприємництва доцільно проводити ABC-аналіз дано­го елемента затрат.

Аналіз можна здійснювати у розрізі окремих постачальників або окремих видів сировини і матеріалів. В останньому випадку в ході аналізу відбираються види сировини (матеріалів, комплек­туючих), на які у вартісному виразі припадає найбільша питома вага у структурі собівартості за даним елементом затрат. З метою проведення ефективного ABC-аналізу сировини та матеріалів у зарубіжній практиці рекомендується застосовувати таку класифі­кацію окремих їх видів:

1) А-сировина - види сировини (матеріалів), на які припадає понад 50 % затрат у загальній структурі;

2) В-сировина - види сировини (матеріалів), питома вага яких у загальній структурі закупок перевищує 25 %;

3) С-сировина - інші, незначні види сировини (матеріалів).

Зрозуміло, що найбільші резерви зниження затрат за елемен­том «сировина та матеріали» можуть бути виявлені при аналізі А-сировини. Для встановлення цих резервів підбирається відповід­ний каталог заходів:

- детальніша оцінка втрат сировини (матеріалів) на кожній стадії виробництва;

- мінімізація втрати якості сировини (матеріалів);

- обрахунок норм витрат за методом нуль-базис бюджетування;

- підбір економічніших технологій;

- оптимізація запасів;

- переговори з постачальниками на предмет зниження закупі­вельних цін;

- пошук альтернативних постачальників;

- більш жорсткий контроль за збереженням сировини (матері­алів).

З метою оптимізації запасів на практиці досить часто АВС-аналіз комбінують з іншим методом - XYZ-аналізом, який характеризує рівномірність запуску окремих видів сировини (матеріалів) у виробництво. Цей метод широко використовується у процесі нормування обігових коштів для створення виробничих запасів. У ході XYZ-аналізу найважливіші види сировини (мате­ріалів) групуються залежно від рівня їх споживання у три класи:

1) Х-сировина - види сировини (матеріалів), які рівномірно споживаються у виробництві без миттєвих коливань;

2) Y-сировина - види сировини (матеріалів), рівень споживан­ня яких суттєво коливається, наприклад, залежно від виробничо­го циклу чи сезонності виробництві;

3) Z-сировина - сировина та матеріали, які споживаються не­регулярно і характеризуються високим рівнем коливання в їх по­требі.

Залежно від класу, до якого віднесена сировина, визначається точність прогнозування її потреби для виробництва, а отже, ве­личина запасів. Зрозуміло, що пёр і ба у Х-сировині характеризу­ється найвищим рівнем точності прогнозування та нормування, Y-сировині - середнім рівнем то пості. Потребу в Z-сировині дуже важко спрогнозувати. Виходячи з цього, можна дійти ви­сновків щодо рекомендованої величини запасів (обсягу обігових коштів, які заморожуються в них) у першому випадку обсяги запасів є мінімальними; у другому - в певні періоди запаси по­винні бути високими; у третьому постійні запаси створювати взагалі недоцільно.

Результати ABC- і XYZ-аналіз можна комбінувати. Якщо об’єднати дані про співвідношення кількості і вартості АВС-аналізу з даними про співвідношення кількості і структури спо­живання XYZ-аналізу, то одержимо інструменти планування, ко­нтролю і управління для системи забезпечення матеріальними ресурсами.

Комбінація ABC- і XYZ-аналізу дозволяє одержувати додат­кову інформацію про матеріали, ідо використовуються на підп­риємстві (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Комбінація АВС- і XYZ-аналізу

Показник	А-сировина	В-сировина	С-сировина
Х-матеріал	Висока споживна вартість	Середня спожив­на вартість	Низька споживна вартість
Високий ступінь на­дійності прогнозу споживання	Високий ступінь надійності про­гнозу споживання	Високий ступінь надійності прогно­зу споживання
Y-матеріал	Висока споживна вартість	Середня спожив­на вартість	Низька споживна вартість
Середній ступінь на­дійності прогнозу споживання	Середній ступінь надійності про­гнозу споживання	Середній ступінь надійності прогно­зу споживання
Z-матеріал	Висока споживна вартість	Середня спожив­на вартість	Низька споживна вартість
Низький ступінь на­дійності прогнозу споживання	Низький ступінь надійності про­гнозу споживання	Низький ступінь надійності прогно­зу споживання

Функціонально-вартісний аналіз

Функціонально-вартісної аналіз (ФВА) проходить за певними правилами. Спочатку він застосовувався, як правило, для зни­ження витрат на товари. ФВА підходить також для виявлення можливостей раціоналізації і вдосконалення виробничої діяльно­сті підприємства. На відміну від інших методів зниження витрат, ФВА базується на вивченні функцій об’єкта дослідження.

Зниження витрат повинно коливатись у межах між 10 % і 20 %. Успіх ФВА залежить від рівня сприйняття його керівницт­вом підприємства. Якщо воно вірить у результативність цього методу, то може також зацікавити співробітників в його викорис­товуванні. Хоча це передбачає готовність до групової роботи над вирішенням проблем.

Кожне підприємство повинно прагнути запропонувати на ри­нку нові продукти, які можна виробите з якнайменшими витра­тами. Втілення вимог ринку здійснюється перш за все в констру­кторському і дослідницькому відділах. Таким чином, на виробничі витрати впливають рішення, які приймаються на етапі розробок.

Витрати, пов’язані із зміною продукту, прогресивно зроста­ють, якщо пройдені етапи генерації ідей і створення концепцій, конструювання, закупівлі матеріалів,, випробування дослідних зразків, підготовки виробництва, виготовлення і ринкової адаптації. На етапах конструювання і закупівлі матеріалів використання ФВА дає найбільший ефект.

ФВА може також застосовуватися, коли продукт вже впрова­джений на ринок. Оскільки продукти конкурують, співвідношен­ня між витратами і прибутком стає очевидним. Якщо ФВА засто­совується для вже створених продуктів, то говорять про поліпшення їх вартісних характеристик.

Процес оформлення замовлень аналізують за допомогою ФВА. При цьому уважно розглядають інформаційні потоки, роз­поділ прав і обов’язків, а також окремі етапи робіт.

До цілей використовування ФВА відносять: зниження витрат, підвищення продуктивності, збільшення ефективності, поліпшення якості, проведення реорганізацій, ефективне використовування робочої сили.

ФВА може використовуватись у різних областях. До них від­носяться: конструювання нових продуктів; удосконалення про­дуктів, що випускаються; проектування нових робочих місць; розробка нових допоміжних засобів виробництва; вдосконален­ня технологічних процесів; реінжиніринг нематеріальних об’єктів.

Існують різні види ФВА. Класифікувати його можна за такими ознаками:

1. За предметом дослідження.

1.1. ФВА продуктів,

1.2. ФВА процесів.

2. За моментом проведення дослідження на етапі життєвого циклу спостережуваного об’єкта.

2.1. Формування вартісних характеристик об’єкта. Об’єкти знаходяться на етапі розробки.

2.2, Поліпшення вартісних характеристик об’єкта. Продукти або процеси вже створені або введені в дію.

3. За ступенем свободи у проведенні аналізу.

3.1. ФВА з метою зниження витрат. Мінімізація витрат за за­даних функціях.

3.2. Вартісний аналіз з метою підвищення вартості (цінності). Зміна витрат і функцій.

ФВА проводять силами робочих груп. Якщо підприємство ще не має досвіду використання ФВА, то варто доручити керівництво роботою групі консультантів із сторони. Надалі проводити аналіз зможе спеціально навчений співробітник.

Виробництво продукції з меншими витратами вимагає узго­дження інформаційних потоків між підрозділами. Групова робота сприяє такому інформаційному обміну і допомагає подолати бю­рократію мислення. Крім того, робота в групі спонукає до розви­тку творчої думки. До групи повинні входити фахівці з підрозді­лів, які є місцями виникненню витрат, і відділів, що їх обслуговують: дослідницького, конструкторського, виробничого, матеріально-технічного забезпечення, збуту, бухгалтерії, контролінга. Разом з цим у групі повинен бути хоча б один співробіт­ник, який добре знає економіку всього підприємства. Разом з професійною придатністю необхідно враховувати особисті якості учасників, оскільки робота у групі повинна бути гармонійною. Керівник групи повинен бути визнаний всіма учасниками, воло­діти високим авторитетом і добре знати підприємство. Головне завдання групи - розробка альтернатив, причому всі творчі рі­шення повинні бути відповідним чином оформлені. У групі до­зволений вільний виклад ідей, формування яких спирається на використання таких методів, як «мозковий штурм». У ній повин­но бути від шести до восьми чоловік, інакше ефективність роботи буде знижена.

Дата добавления: 2014-10-17