Залучення фінансових ресурсів підприємства шляхом випуску облігацій

У сучасній діловій практиці часто виникають ситуації, коли підприємства для розширення свого бізнесу або для якихось ін­ших цілей залучають грошові кошти «із сторони». Одним із та­ких способів є розміщення власних облігацій. Відповідно до За­кону України «Про ціні папери і фондовий ринок» облігацією є «цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошей, що ви­значає відношення позики між власником облігації і емітентом, підтверджуюча зобов’язання емітента повернути власнику об­лігації її номінальну вартість в передбачений умовами розміщен­ня облігацій термін і виплатити доход по облігаціях, якщо інше не передбачене умовами розміщення».

З цього визначення можна виділити такі ознаки облігацій:

- облігація - це цінний папір, підтверджуючий передачу гро­шових коштів у позику емітенту (яким може виступати і підприємство). Звідси витікає, що облігації на первинному ринку (тобто емітента) можуть отримуватися тільки за грошові кошти;

- облігації завжди випускаються на певний термін. Після його закінчення емітент повинен виплатити номінальну вартість облі­гації. Крім того, емітент повинен виплатити доход по облігаціях, як­що інше не передбачене умовами розміщення.

Характеризуючи облігації, необхідно додати, що, на відміну від акцій, облігація не дає права її власнику на участь в управлін­ні підприємством.

Облігації класифікують таким чином:

- по емітенту. Згідно Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» в Україні можуть випускатись: облігації підпри­ємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, іпо­течні облігації;

- за способом виконання емітентом своїх зобов’язань облігації діляться на: процентні, цільові, дисконтні і конвертовані. Проце­нтні облігації передбачають виплату їх власнику, крім номіналь­ної вартості, доходу у вигляді відсотків. Зобов’язання емітента по цільових облігаціях можуть виконуватися шляхом надання влас­нику облігацій товарів або ж послуг у порядку, передбаченому умовами розміщення облігацій. Дисконтні облігації розміщують­ся за ціною, яка нижча, ніж їх номінальна вартість. Різниця між номінальною вартістю дисконтної облігації і ціною, по якій вона розміщена, є доходом (дисконтом), який виплачується власнику облігації при її погашенні. У результаті, при погашенні дисконт­ної облігації, її власнику повертається номінальна вартість облі­гації. Крім того, облігації акціонерних товариств можуть бути надалі обмінені на акції. Це конвертовані облігації;

- за формою існування облігації діляться на документарні і бездокументарні. При документарній формі облігацій її власнику видається сертифікат облігацій. При бездокументарній формі об­лігацій емітент оформляє глобальний сертифікат, форма і поря­док заповнення якого наведенні у Положенні про глобальний сертифікат і тимчасовий глобальний сертифікат, затверджений рішенням ДКЦПФР України від 13.09.2006 р.’Ла 806. Цей глобаль­ний сертифікат після реєстрації випуску облігацій передається емітентом на зберігання у вибраний їм депозитарій;

- за формою випуску облігації діляться на іменні (у сертифіка­ті облігації зазначається її власник) і на пред’явника (власник в сертифікаті облігації не вказується).

Підприємство при випуску облігацій повинно дотримуватись таких умов:

По-перше, випуск облігацій допускається тоді, коли статут­ний капітал підприємства повністю сплачений.

По-друге, для підприємства не допускається випуск облігацій для формування або збільшення статутного капіталу, а також для покриття збитків шляхом зарахування доходів від продажу облі­гацій як результату поточної господарської діяльності.

По-третє, підприємство має право випускати облігації на су­му, що не перевищує трикратного розміру власного капіталу (ро­зділ 1 пасиву балансу) або розміру наданого третіми особами за­безпечення. Так, для того, щоб забезпечити виконання своїх зобов’язань з погашення облігацій і виплати доходу по ним, емі­тент має право укласти з третіми сторонами договори гарантії, поручительства або страхування.

Підприємство може розміщувати облігації шляхом відкритого або закритого розміщення. Різниця між двома цими способами полягає у тому, що при відкритому розміщенні інформація про це публікується у друкарському виданні і коло потенційних трима­чів облігацій достатньо широке (більше 100) та наперед не ви­значене. При закритому розміщенні облігацій коло їх тримачів (не більше 100) відоме наперед. Також підприємству необхідно визначитися і з формами випуску облігацій - документарна або бездокументна, іменні або на пред’явника. При цьому якщо підп­риємство має намір випустити облігації на пред’явника, то необ­хідно враховувати, що такі облігації не можуть бути розміщені шляхом закритого розміщення.

Виділяють 10 етапів розміщення облігацій.

Етап 1. Прийняття рішення про випуск облігацій. Це рішення ухвалюється органом, уповноваженим на це установчими доку­ментами підприємства-емітента. Рішення оформляється протоко­лом, який повинен бути пронумерований, прошнурований, а також підписаний керівником підприємства-емітента і скріплений печат­кою. У рішенні повинна міститися інформація про підприємство і його фінансовий стан, інформація про умови розміщення, оплата і погашення облігацій, дані про можливе забезпечення випуску облігацій, перелік осіб, серед яких будуть розміщені облігації (при закритому розміщенні) тощо.

Етап 2. Підготовка проспекту емісії характерний для підпри­ємств, які будуть розміщувати облігації відкрито. Так, після ух­валення рішення про випуск облігацій емітенту необхідно буде підготувати проспект емісії. Це також достатньо об’ємний доку­мент, що включає велику інформацію про підприємство, про його фінансово-господарську діяльність і фінансовий стан, дані про кредитну історію підприємства, а також вичерпну інформацію про облігації, що випускаються. Необхідно додати, що проспект емісії повинен бути прошитий, пронумерований, підписаний ке­рівником підприємства-емітента і аудитором, а також скріплений печаткою.

Етап 3. Залучення до обслуговування випуску облігацій профе­сійного учасника ринку цінних паперів. На цьому етапі необхідно укласти договір з реєстратором про ведення реєстру (при доку­ментарній формі випуску облігацій) або депозитарієм на обслуго­вування випуску облігацій (при бездокументарній формі). Емітент може вести реєстр і самостійно, але за умови наявності у нього ліцензії на ведення реєстру власників цінних паперів.

Етап 4. Укладення договору емітентом з андеррайтером на розміщення облігацій. Цей етап характрений при відкритому роз­міщенні облігацій і не є обов’язковим. Емітент може здійснити розміщення облігацій самостійно, а може укласти договір з андер­райтером. Андеррайтер - це професійний торговець цінними папе­рами, що здійснює розміщення цінних паперів за дорученням, від імені і за рахунок підприємства-емітента. Рішення про залучення ан­деррайтера ухвалюється органом, уповноваженим на це засновни­цькими документами підприємства-емітента. Взаємостосунки емітента облігацій і андеррайтера регулюються договором, вимо­ги до змісту і висновку встановлені Правилами (умовами) здійс­нення діяльності по торгівлі цінними паперами: брокерській дія­льності, ділерській діяльності, андеррайтингу, управлінню цінними паперами, затвердженими рішенням ДКЦПФР від 12.12.2006 р. № 1449. Ці Правила набули чинності 24 березня 2007 року.

Етап 5. Реєстрація проспекту емісії облігації і/або випуску облігацій. При відкритому розміщенні облігацій одночасній ре­єстрації підлягають проспект емісії облігацій і випуск облігацій. У разі ж закритого розміщення облігацій реєстрації підлягає тіль­ки випуск облігацій. Реєстрацію проспекту емісії облігацій і ви­пуску облігацій здійснює ДКЦПФР. Після реєстрації випуску об­лігацій ДКЦПФР починає контролювати розміщення облігацій, які призначені для закритого продажу. За результатами реєстрації проспекту емісії облігацій і/або випуску облігацій підприємству-емітенту видається Тимчасове свідоцтво про реєстрацію випуску облігацій. За реєстрацію проспекту емісії облігацій і випуску об­лігацій необхідно буде сплатити державне мито у розмірі 0,1 % від номінальної вартості облігацій, емісія яких підлягає реєстра­ції.

Етап 6. Отримання міжнародного ідентифікаційного номера (коду). Згідно Закону України «Про цінні папери і фондовий ри­нок» сертифікат облігацій повинне містити в собі міжнародний ідентифікаційний номер, який є кодом, по якому однозначно мо­жна ідентифікувати той або інший цінний папір (зокрема, обліга­цію). Цей код присвоюється Національним депозитарієм Украї­ни. Процедура отримання міжнародного ідентифікаційного коду встановлена Положенням про порядок отримання кодів для ви­пущених і зареєстрованих акцій, інвестиційних сертифікатів, об­лігацій підприємств і місцевих позик, затвердженим рішенням Ради Національного депозитарію України від 25.11.99 р. № 40/99.

Етап 7. Публікація інформації про реєстрацію проспекту емі­сії облігацій в офіційному друкарському виданні ДКЦПФР. Емі­тент облігацій повинен опублікувати в офіційному друкарському виданні ДКЦПФР у повному обсязі проспект емісії облігацій, ви­пущених при відкритому розміщенні. Як правило, така інформа­ція публікується в таких офіційних виданнях - газеті «Цінні па­пери України», газеті «Бюлетень. Цінні папери України», а також у бюлетені «Відомості Державної комісії з цінних паперів і фон­дового ринку». Проспект емісії повинен бути опублікований в одному з перерахованих видань не пізніше ніж за 10 днів до ви­значеного в рішенні про випуск облігацій і проспекті емісії дня початку розміщення облігацій.

Етап 8. Виготовлення сертифікатів цінних паперів. Виготовлення сертифікатів облігацій здійснюється на договірній основі спеціа­лізованими підприємствами, що мають ліцензію на виготовлення бланків цінних паперів і документів строгої звітності. Що ж до тимчасового глобального сертифікату, то його оформлення не вимагає захищеного бланка, тому він оформляється безпосеред­ньо підприємством-емітентом.

Етап 9. Розміщення облігацій. На цій стадії облігації розмі­щуються підприємством серед перших власників. Підприємство може розміщувати облігації самостійно, а може удатися до пос­луг андеррайтера - професійного торговця цінними паперами. Відкрите розміщення облігацій здійснюється на підставі догово­ру, що укладається між підприємством-емітентом (андеррайте­ром) і першим власником облігацій.

Етап 10. Затвердження результатів розміщення облігацій і отримання свідоцтва про розміщення облігацій підприємств. У тому випадку, якщо хоч одна облігація була розміщена, підприємство-емітент повинно скласти звіт про результати розміщен­ня облігацій. Після цього цей звіт повинен бути затверджений рішенням про затвердження результатів розміщення облігацій і звіту про результати розміщення облігацій уповноваженого органу підприємства. Звіт про результати розміщення облігацій підприємство-емітент повинно подати у ДКЦПФР для затвердження. Він надається для затвердження протягом 15 календарних днів після затвердження результатів розміщення облігацій. Реєстрація звіту про розміщення облігацій здійснюється ДКЦПФР протягом 15 календарних днів з моменту надходження необхідного пакету документів. Для облігацій, які були розміщені у закритому режи­мі, цей термін складає 14 календарних днів. Протягом двох тиж­нів після затвердження звіту про розміщення облігацій ДКЦПФР видає підприємству-емітенту свідоцтво про реєстрацію випуску облігацій підприємств.

Одержавши дане свідоцтво, підприємство-емітент облігацій, розміщених у відкритому режимі, повинно в 15-денний термін опублікувати в друкарському виданні ДКЦПФР звіт про розмі­щення облігацій. Це повинно бути те ж видання, в якому був опублікований раніше проспект емісії облігацій. Примірник ви­дання, в якому був опублікований звіт, підприємство-емітент по­винно у п’ятиденний термін направити до ДКЦПФР.

Останнім етапом випуску облігацій є передача реєстратору або депозитарію відповідно свідоцтва про розміщення облігацій підприємств або постійного глобального сертифікату облігацій.

Якщо ж облігації розміщені не були, підприємство разом із звітом про результати розміщення облігацій подає до ДКЦПФР заяву про реєстрацію звіту про результати розміщення облі­гацій і відміну реєстрації випуску облігацій. На основі заяви та прикладених до неї документів ДКЦПФР анульовує тимчасове свідоцтво про реєстрацію випуску облігацій і видає розпоря­дження про відміну реєстрації випуску облігацій, копії якого на­правляють підприємству-емітенту, а також реєстратору (депози­тарію). У вказаний в облігаціях термін підприємство погашає їх шляхом виплати номінальної вартості. Якщо умовами розміщен­ня облігацій було передбачене погашення облігацій шляхом пе­редачі їх власникам товарів або надання послуг, то облігації по­гашаються наданням таких товарів (послуг). У випадку, якщо умовами розміщення облігацій акціонерного товариства було пе­редбачене їхній обмін на акції товариства, облігації підприємства погашаються шляхом їхнього обміну на акції. Облігації можуть бути погашені і достроково, якщо це було передбачено рішенням про розміщення облігацій і проспектом емісії.

Після погашення облігацій підприємство-емітент зобов’язане подати в ДКЦПФР один з документів:

- звіт про результати погашення облігацій; і

- звіт про дострокове погашення облігацій.

Звіт повинен бути поданий до ДКЦПФР не пізніше 15 робо­чих днів з моменту закінчення терміну погашення (дострокового погашення) облігацій.

Як бачимо, процедура випуску облігацій досить трудомістка і вимагає великих витрат часу. Проте випуск облігацій, залежно від кожної конкретної ситуації, може виявитися для підприємства дуже вигідним. У західноєвропейських країнах рекомендується вдаватися до цього інструмента залучення коштів, починаючи з обсягу емісії у 3 млн евро.

У процесі формування капіталу підприємство повинно дотри­муватись таких основних принципів (правил):

1. Урахування перспектив розвитку господарської діяльно­сті підприємства. Формування капіталу доцільно пов’язувати з завданнями забезпечення господарської діяльності не тільки на початковій стадії функціонування підприємства, а й у найближ­чій перспективі. Досягається це шляхом здійснення всіх розраху­нків, пов’язаних з перспективами розвитку підприємства.

2. Забезпечення відповідності позичкового капіталу обсягу оборотних і необоротних активів підприємства. Для створен­ня нового підприємства загальна потреба в капіталі включає:

- капітал, який пов’язаний з початковими витратами (ці ви­трати необхідні для розроблення бізнес-плану; вони становлять незначну частину і мають, як правило, одноразовий характер);

- стартовий капітал, призначенням якого є безпосереднє фо­рмування активів підприємства.

3. Забезпечення оптимальної структури капіталу з позицій ефективного його функціонування. Умови досягнення високих кінцевих результатів діяльності підприємства значною мірою за­лежать від структури капіталу з позиції його належності. Струк­тура капіталу являє собою співвідношення власних і позичкових фінансових коштів, які підприємство використовує у процесі своєї господарської діяльності.

Структура капіталу підприємства визначає багато аспектів не тільки фінансової, а й операційної та інвестиційної його діяльно­сті, впливає на кінцеві результати цієї діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рівень економічної і фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості і платоспро­можності (тобто рівень основних фінансових ризиків), а також формує співвідношення ступеня прибутковості і ризиків у проце­сі розвитку підприємства.

Структура капіталу пов’язана з особливостями кожної з його складових частин, тобто власного і позичкового.

Власний капітал підприємства характеризується такими ос­новними особливостями:

- простотою залучення, тому що рішення, пов’язані зі збіль­шенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх дже­рел його формування), приймаються власниками і менеджерами підприємства без необхідності одержання згоди інших суб’єктів господарювання;

- під час його використання підприємство не несе додатко­вих витрат (сплата відсотків), що сприяє фінансовій стійкості підприємства, забезпеченню його платоспроможності.

Одночасно власний капітал має певні недоліки:

- обмеженість обсягу залучення, а отже, і можливостей істо­тного розширення операційної, фінансової та інвестиційної дія­льності підприємства в періоди сприятливої кон’юнктури ринку на окремих етапах його життєвого циклу;

- висока вартість порівняно з альтернативними позичковими джерелами формування капіталу;

- невикористовувана можливість збільшення рентабельності власного капіталу за рахунок залучених (позичкових) коштів. Без залучених коштів неможливо забезпечити перевищення коефіці­єнта фінансової рентабельності діяльності підприємства над еко­номічною.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт авто­номії дорівнює 1), але обмежує темпи свого розвитку (тому що не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої кон’юнктури ринку) і не викорис­товує фінансових можливостей приросту прибутку на вкладений капітал.

Позичковий капітал характеризується такими позитивними особливостями:

-досить широкими можливостями залучення, особливо за умови високого кредитного рейтингу підприємства, наявності за­стави чи гарантії поручителя;

- забезпеченням зростання фінансового потенціалу підпри­ємства за необхідності істотного розширення його активів і під­вищенням темпів зростання обсягів його господарської діяль­ності;

- нижчою (порівняно з власним капіталом) вартістю завдяки забезпеченню ефекту «податкового щита» (вилучення витрат на його обслуговування з бази оподаткування під час визначення суми податку на прибуток);

- здатністю сприяти приросту фінансової рентабельності (ко­ефіцієнта рентабельності власного капіталу).

Водночас використання позичкового капіталу має такі недоліки:

- використання позичкового капіталу пов’язане з ризиком зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності під­приємства. Рівень цих ризиків зростає пропорційно зростанню питомої ваги використання позичкового капіталу;

- активи, сформовані за рахунок позичкового капіталу, гене­рують меншу (за інших рівних умов) норму прибутку, що знижу­ється на суму виплачуваного позичкового процента в усіх його формах (процента за банківський кредит; лізингової ставки; ку­понного процента за облігаціями; вексельного процента за товар­ний кредит);

- висока залежність вартості позичкового капіталу від коли­вань кон’юнктури фінансового ринку. У ряді випадків за знижен­ня середньої ставки позичкового процента використання раніше отриманих кредитів (особливо на довгостроковій основі) підпри­ємству стає невигідним у зв’язку з наявністю дешевших альтер­нативних джерел кредитних ресурсів;

- складність процедури залучення коштів (особливо у вели­ких розмірах), оскільки надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших суб’єктів (кредиторів), які вимагають у ряді випадків відповідних гарантій: застави (гарантії страхових компаній, чи банків, інших суб’єктів, що надаються, як правило, на платній основі).

Отже, підприємство, що використовує позичковий капітал, має вищий фінансовий потенціал для свого економічного розвит­ку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можли­вості приросту рентабельності власного капіталу. Водночас бі­льшою мірою генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (що зростає в міру збільшення питомої ваги позичкових коштів у загальній сумі капіталу).

4. Забезпечення мінімізації витрат з формування капіталу з різних джерел. Така мінімізація здійснюється в процесі управ­ління вартістю і структурою капіталу. Ці питання будуть розгля­нуті далі.

5. Забезпечення високоефективного використання капіталу в процесі господарської діяльності. Реалізація цього принципу забезпечується шляхом максимізації показника рентабельності власного капіталу за прийнятного для підприємства рівня фінан­сового ризику.

Дата добавления: 2014-10-17