Тема 5. Формування капіталу в логістичних системах

Сутність та джерела залучення капіталу в логістичних системах. Методичні підходи до визначення загальної потреби логістичної системи в капіталі. Особливості формування власного капіталу логістичної системи на різних стадіях життєвого циклу логістичної системи. Сутність самофінансування. Характеристика внутрішніх та зовнішніх джерел формування власного капіталу логістичної системи. Рух власного капіталу: причини та наслідки. Дивідендні виплати.

Особливості формування позикового капіталу логістичної системи. Характеристика різних джерел формування позикового капіталу логістичної системи та зобов’язань підприємств щодо їх залучення.

Вплив процесів формування, обслуговування та повернення капіталу на фінансові потоки логістичної системи.

Фінансові ресурси суб’єктів господарювання це сукупність фондів грошових коштів і грошові кошти у не фондовій формі, що є у їх розпорядженні.

Основною метою формування капіталу є забезпечення потреб суб’єктів господарювання у придбанні активів та оптимізації його структури щодо забезпечення умов ефективності його використання.

В процесі кругообороту, капітал проходе три стадії. Спочатку він у грошовій формі інвестується в оборотні та необоротні активи і стає продуктовим капіталом. Потім, в процесі виробництва, він перетворюється у товарну форму. На третій стадії товарний капітал після реалізації товарів, робіт, послуг, перетворюється у грошовий капітал.

За джерелами формування фінансові ресурси суб’єктів господарювання поділяють на такі групи:

1. Привласнені кошти: статутний капітал (вартість активів, що є внеском власників до капіталу підприємства); кошти засновників, спрямовані на поповнення статутного капіталу, надані в обмін на цінні папери; страхові відшкодування; кошти за кредитами, отриманими без вимоги їх повернення; бюджетні кошти.

2. Власні кошти – це частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань. Це основне безстрокове джерело фінансування господарської діяльності та погашення збитків. Власний капітал є індикатором фінансової незалежності суб’єкта господарювання та його кредитоспроможності. Джерелами власного капіталу є чистий прибуток, амортизаційні відрахування та забезпечення наступних витрат та платежів. Фінансування діяльності суб’єктів господарювання за власні кошти не завжди можливе та економічно вигідне для нього. Тому і виникає потреба у позичених фінансових ресурсах.

3. Залучені кошти – це кошти, що не належать суб’єкту господарювання, але за діючої системи розрахунків постійно знаходяться в його обігу. До них належать тимчасово вільні кошти, що формуються за рахунок чистого прибутку, кредиторська заборгованість та усі види поточних зобов’язань.

4. Позичені кошти – це кошти, отримані суб’єктом господарювання на певний термін на умовах платності та повернення. Основним джерелом позичкових ресурсів є усі види кредиту та займи. До них також належать кошти, що надходять з бюджету та міністерств на умовах повернення.

Слід зазначити, що іноді привласнені джерела окремо не виділяють, їх враховують у складі власних. Але з урахуванням того, що у подальшому буде розглянуто таку галузь, як житлово-комунальне господарство, вважаємо що таке виокремлення є доцільним.

За рахунок перелічених джерел формуються фінансові ресурси суб’єктів господарювання – це власний, позичений та залучений грошовий капітал, що використовується суб’єктами господарювання для формування своїх активів та здійснення виробничо-фінансової діяльності з метою отримання відповідного доходу, прибутку.

Склад фінансових ресурсів (капіталу), їх обсяги залежать від виду та розміру суб’єкту господарювання, роду його діяльності, обсягів виробництва, специфіки галузі.

Рівень ефективності господарської діяльності підприємства значною мірою пов’язаний з формуванням його капіталу. Основ­ною метою формування капіталу підприємства є задоволення по­треби у формуванні необхідних активів, оптимізації їх структури з позиції забезпечення умов ефективного використання.

Власний капітал

Залежно від джерел формування власний капітал можна поді­лити на вкладений капітал і нагромаджений капітал.

Вкладе­ний капітал - це капітал, внесений власниками підприємства (статутний капітал, пайовий капітал, додатково оплачений капі­тал). Сума вкладеного капіталу може збільшуватися також унас­лідок конвертування боргових зобов’язань підприємства в акції або частки (паї). Нагромаджений капітал - це капітал, отриманий у процесі діяльності підприємства. Він включає:

- капітал від переоцінки - додатковий капітал, сформова­ний унаслідок дооцінки активів, яка здійснюється у випадках, передбачених чинним законодавством, та відповідно до поло­жень бухгалтерського обліку;

- дарчий капітал - додатковий капітал, отриманий підпри­ємством від інших осіб у вигляді безоплатно одержаних активів (додатково отриманий капітал);

- нерозподілений прибуток - частина чистого прибутку, що не була розподілена між власниками.

У Законі України «Про акціонерні товариства» власний капі­тал визначається таким чином: «власний капітал (вартість чистих активів) товариства - різниця між сукупною вартістю активів то­вариства та вартістю його зобов’язань перед іншими особами». Слід зазначити, що сума власного капіталу - це абстрактна вар­тість майна, яка не є його поточною чи реалізаційною вартістю, а тому не відображає поточну вартість прав власників фірми. На суму власного капіталу суттєво впливають усі умовності бухгал­терського обліку, що були застосовані при оцінці активів і креди­торської заборгованості, і вона може лише випадково співпадати із сукупною ринковою вартістю акцій підприємства чи з сумою, яку можна отримати від продажу чистих активів частинами або підприємства в цілому. Власний капітал є основою для початку і продовження господарської діяльності будь-якого підприємства, оскільки виконує такі функції:

1) довгострокового фінансування - знаходиться у розпорядженні підприємства необмежено довго;

2) відповідальності і захисту прав кредиторів - відображений у балансі підприємства власний капітал є для зовнішніх користу­вачів мірилом відносин відповідальності на підприємстві, а також захистом кредиторів від втрати капіталу;

3) компенсації завданих збитків - тимчасові збитки мають по­гашатися за рахунок власного капіталу;

4) кредитоспроможності - при наданні кредиту, за інших рів­них умов перевага надається підприємствам з меншою кредитор­ською заборгованістю і більшим власним капіталом;

5) фінансування ризику - власний капітал використовується для фінансування ризикованих інвестицій, на що можуть не по­годитися кредитори;

6) самостійності і влади - розмір власного капіталу визначає ступінь незалежності та впливу його власників на підприємство;

7) розподілу доходів і активів - частки окремих власників у капіталі є основою при розподілі фінансового результату та май­на при ліквідації підприємства.

Власний капітал утворюється двома шляхами:

1) внесенням власниками підприємства грошей та інших акти­вів;

2) накопиченням суми доходу, що залишається на підприємс­тві.

Сума власного капіталу може збільшуватися внаслідок конве­ртування зобов’язань, а також збільшення вартості активів, непов’язаного із підвищенням заборгованості перед кредиторами (дооцінка необоротних активів, дарчий капітал).

За формами власний капітал поділяється на дві категорії:

- інвестований (вкладений або сплачений капітал) - це сума простих та привілейованих акцій за їх номінальною (оголоше­ною) вартістю, а також додатково вкладений капітал;, який також може бути поділений за джерелами утворення;

- нерозподілений прибуток - це частина чистого прибутку, що не була розподілена між акціонерами.

За рівнем відповідальності власний капітал поділяється на:

- статутний капітал, сума якого визначається в установчих до­кументах і підлягає обов’язковій реєстрації у державному реєстрі господарюючих одиниць;

- додатковий капітал (нереєстрований) - це додатково вкладе­ний капітал, інший додатковий капітал, резервний капітал та не­розподілений прибуток (непокритий збиток).

Статутний і додатковий капітал виконують різні функції. Так, статутний капітал - це первісне джерело інвестування і форму­вання майна підприємства. На відміну від додаткового, він забезпечує регулювання відносин власності і управління підприємст­вом, його розмір не може бути меншим за встановлену законо­давством суму.

Статутний капітал - капітал товариства, що утворюється з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій товариства.

Додатковий вкладений капітал - сума, на яку вар­тість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну ва­ртість.

Інший додатковий капітал - сума дооцінки необоротних активів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додатково­го капіталу.

Резервний капітал - сума резервів, створених від­повідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства і призначається на покриття непередбачених витрат, збитків, на сплату боргів пі­дприємства при його ліквідації.

Нерозподілений прибуток є складовою частиною власного капіталу. Це прибуток, що зали­шається у підприємства після виплати доходів власникам та фо­рмування резервного капіталу.

Складовими власного капіталу є ще вилучений і неоплачений капітал. Вилучений капітал - це капітал, який викуплений товариством у його учасників за фак­тичною собівартістю акцій власної емісії або часток. Неоплаче­ний капітал - це сума заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу.

За ринкових відносин важливе значення набуває вибір опти­мальної структури джерел фінансування підприємств. Фінансу­вання підприємств здійснюється за рахунок власних і залучених коштів (рис. 1.12).

Структура джерел фінансування підприємства залежить рід багатьох факторів:

- рівень оподаткування доходів підприємства;

- темпи зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності;

- структура активів підприємства;

- стан ринку капіталу;

- відсоткова політики комерційних банків;

- рівень управління фінансовими ресурсами підприємства, тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування.

Необхідно врахувати, що фінансування за рахунок власного капіталу не призводить до виникнення зобов’язань, а за рахунок позичкового капіталу викликає фінансові зобов’язання підприємства. Водночас треба мати на увазі, що за всі зовнішні фінансові ресу­рси підприємства необхідно платити проценти. Тому ці ресурси є предметом особливої уваги менеджерів підприємства.

У науково-практичній літературі можна зустріти дві основні концепції трактування сутності та класифікації внутрішніх джерел фінансування.

Перший підхід зорієнтований на метод нарахування (зіставлення нарахованих доходів та нарахованих витрат із відпові­дною корекцією), другий - на касовий метод (зіставлення реальних грошових надходжень та грошових видатків).

Наявність різних під­ходів зумовлена тим, що доходи та витрати підприємства, які ві­дображені у звіті про фінансові результати, як правило, не збіга­ються з грошовими надходженнями (видатками) у рамках операційної та інвестиційної діяльності відповідного періоду.

За логікою методу нарахування, який переважає у вітчизняній практиці, у Німеччині та у інших країнах, основними елементами внутрішніх джерел фінансування підприємств є такі:

- чистий прибуток;

- амортизаційні відрахування;

- забезпечення наступних витрат і платежів.

З погляду використання касового підходу величина внутріш­ніх джерел фінансування в окремому періоді відповідає сальдо вхідних грошових потоків від операційної та інвестиційної діяльнос­ті підприємства і вихідних грошових потоків у рамках операцій­ної діяльності.

Принциповим є те, що при внутрішньому фінан­суванні капітал, який був вкладений у необоротні та оборотні (за вирахуванням грошових еквівалентів) активи, вивільняється і тра­нсформується в ліквідні засоби у вигляді частини виручки від реа­лізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків.

Характеристика внутрішніх джерел фінансування за використання касового підходу

Основним внутрішнім джерелом у цьому разі є самофінансу­вання, яке пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті. У світовій економічній літературі залежно від способу відображення прибутку у звітності, зок­рема в балансі, виділяють:

а) приховане самофінансування (пов’язане із використанням прихованого прибутку), який виникає внаслідок формування прихованих резервів;

б) відкрите самофінансування (тезаврація офіційного прибутку).

Приховані резерви - це частина власного капіталу підприємст­ва, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді. Вони формуються шляхом не­дооцінки активів або переоцінки зобов’язань. До суттєвого недолі­ку прихованого самофінансування слід віднести порушення прин­ципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користува­чів.

Тезаврація прибутку - це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвести­ційної та операційної діяльності. Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився у розпорядженні підп­риємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів.

До основних переваг самофінансування слід віднести такі:

- залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати ви­нагороду за користування ними;

- відсутність затрат при мобілізації коштів;

- не потрібно надавати кредитне забезпечення;

- підвищується фінансова незалежність та кредитоспромож­ність підприємства.

Недоліки відкритого самофінансування (тезаврації) стисло можна охарактеризувати так:

- оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, у результаті чого вар­тість цього джерела фінансування збільшується;

- обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів;

- помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижчою середньоринкової процентної ставки, це може призвести до зниження ефективності ринку капіталів у цілому).

Звертаємо увагу на те, що амортизаційні відрахування не на­лежать до джерел самофінансування (як це досить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі).

Ефект фінансу­вання завдяки амортизації виникає у результаті специфічного виду реструктуризації активів: заморожені в необоротних активах фінансові ресурси вивільняються і залишаються на поточному рахунку підприємства у вигляді відповідної частини виручки від реалізації. У результаті спрямування амортизаційних відрахувань на фінансування реальних інвестицій проявляється так званий ефект розширення потужностей, або ефект Ломана-Ружді. Згада­ний ефект є наслідком незбігу періоду вивільнення капіталу, ава­нсованого в необоротні активи, що амортизуються, з періодом вибуття зношених активів із виробничого процесу. Здебільшого авансований капітал повертається на підприємство швидше, ніж виникає потреба в оновленні засобів.

Під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріаль­них активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх при­дбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань. Амортизації підлягають витрати на:

- придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощу­вання багаторічних насаджень до початку плодоношення;

- самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких осно­вних фондів;

- проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модерні­зації та інших видів поліпшення основних фондів;

- капітальні поліпшення землі, не пов’язані з будівницт­вом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капі­тальні поліпшення землі.

До внутрішніх джерел фінансування відносять також створю­вані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов’язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а та­кож залишки коштів цільового фінансування і цільових надходжень.

Ефект фінансування за рахунок забезпечень проявляється за­вдяки існуванню часового розриву між моментом їх формування (нарахування) та використання (грошових виплат). Залежно від цього визначають можливий строк використання їх як джерела фінансування. Якщо забезпечення мають короткостроковий хара­ктер, однак нарахування здійснюється регулярно (револьверно) і збе­рігаються стабільні залишки на відповідних рахунках, то їх мож­на трактувати як довгостроковий капітал. Величина забезпечень визначається на основі прогнозних розрахунків фінансових та бухгалтерських служб підприємства. Розмір забезпечень, які від­носяться на валові витрати, лімітується податковим законодавством.

За своїми характеристиками забезпечення можна трактува­ти як позичковий капітал підприємства з невизначеними стро­ками та сумами погашення. До основних видів забезпечень, які можуть створюватися на підприємствах, відносять такі:

- забезпечення виплат персоналу;

- на додаткове пенсійне забезпечення;

- на виконання гарантійних зобов’язань;

- на реструктуризацію;

- на виконання зобов’язань за ризиковими (обтяжливими) кон­трактами тощо.

Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони бyли створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від дія­льності підприємства.

Характеристика внутрішніх джерел фінансування за використання методу нарахування

Сучасна теорія корпоративних фінансів розглядає грошовий потік як стійку сукупність розподілених у часі фактів надходження або вибуття грошових коштів та їх еквівалентів, що генеруються суб’єктом підприємництва у результаті здійснення його операцій­ної, інвестиційної та фінансової діяльності. Таким чином, грошо­вий потік можна представити як сукупність послідовних подій, які пов’язані із відособленим та логічно завершеним фактом зміни власника грошових коштів з приводу виконання договірних зо­бов’язань між суб’єктами підприємництва, іншими економічними агентами (державою, домогосподарствами, міжнародними органі­заціями). З іншого боку, грошові потоки, генеровані суб’єктом го­сподарювання протягом певного періоду, що аналізується, фор­мують також грошовий потік, який називають сукупним грошовим потоком підприємства. Відповідно, виникнення та формування грошового потоку при здійсненні фінансово-господарської діяльності підприємства є результатом цілеспрямо­ваного прояву сукупності фінансово-економічних відносин та має певні ознаки, основними серед яких необхідно вважати такі:

1) рух грошових коштів відбувається у результаті виконання певної уго­ди між двома суб’єктами підприємництва, оформленої належним чином;

2) грошові потоки, що генеруються суб’єктом підприємни­цтва, мають виключно фінансовий характер, адже їх результатом є формування, розподіл, перерозподіл чи споживання фондів гро­шових коштів;

3) грошові потоки визначають порядок та особли­вості реалізації інших фінансових відносин, що формують фінанси підприємства, у тому числі формування фінансових результатів, забезпечення ліквідності та платоспроможності і т.д.

Коротко зупинимося на дослідженні основних (базових) фун­кціонально-організаційних характеристик грошових потоків, які генеруються суб’єктом підприємництва у результаті здійснення його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Так, грошо­вий потік представляється як комплексна категорія із власною структурною характеристикою, яка включає у себе сукупність окремих складових елементів. Серед таких складових грошового потоку можна розглядати такі елементи, як:

1) причина форму­вання грошового потоку - визначає як джерело формування грошо­вого потоку (господарська операція суб’єкта підприємництва або їх сукупність, виконання якої пов’язано із відповідним формуван­ням руху грошових коштів), так і фактори формування грошово­го потоку;

2) форма узгодження грошового потоку - фінансово-математична процедура ідентифікації та структурування грошового потоку, забезпечення його співставності, а також групування та зведення грошових потоків з метою формування інформаційної бази для аналізу руху грошових коштів, наприклад розрахунку Cash Flow від основної діяльності, Free Cash Flow тощо;

3) на­прямок руху грошових коштів - форма впливу грошового потоку на фінансове положення суб’єкта підприємництва та основні фінан­сові показники його діяльності, зокрема зменшення абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів у розпорядженні, або ж їх збільшення;

4) кількісна оцінка грошового потоку пе­редбачає ідентифікацію абсолютної величини руху грошових коштів у рамках як одного грошового потоку, так і сукупності грошових потоків, зокрема шляхом кількісної оцінки абсолютної величини сальдо руху грошових коштів.

Базовою формою структурування грошових потоків є виді­лення вхідних (Cashlnflows) та вихідних (CashOutflows) грошо­вих потоків. Необхідність виокремлення як вхідного, так вихід­ного грошових потоків як окремого виду пояснюється, окрім функціонально-організаційних його особливостей, ще й методо­логічними потребами інформаційного забезпечення фінансового аналізу та управління грошовими потоками суб’єкта підприєм­ництва.

Вхідний грошовий потік є складовою частиною сукупного грошового потоку суб’єкта підприємництва у результаті здійс­нення його основної, інвестиційної та фінансової діяльності. При цьому грошовий потік класифікується як вхідний за умови, коли рух коштів у рамках такого грошового потоку призводить до збі­льшення абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів, що знаходяться у розпорядженні суб’єкта підприємництва на певний момент часу. У якості прикладу вхідних грошових потоків підп­риємства можна навести такі: 1) надходження виручки від реалі­зації товарів, робіт та послуг; 2) отримання банківського кредиту; 3) отримання безповоротної фінансової допомоги; 4) надходжен­ня від емісії корпоративних облігацій та інші.

Крім того, необ­хідно відмітити, що вхідний грошовий потік забезпечує виконан­ня сукупності функцій, у тому числі:

- формування фінансових ресурсів суб’єкта підприємництва - грошових коштів;

- збільшення ліквідності та платоспроможності підприємства;

- фінансове забезпечення вихідних грошових потоків;

- виконання зобов’язань між суб’єктами підприємництва у рамках господарських договорів тощо.

У свою чергу, вихідний грошовий потік також є складовою ча­стиною сукупного грошового потоку суб’єкта підприємництва у результаті здійснення його основної, інвестиційної та фінансової діяльності. Грошовий потік класифікується як вихідний за такою ознакою: рух коштів у рамках цього грошового потоку призво­дить до зменшення абсолютної величини грошових коштів та їх еквівалентів, які знаходяться у розпорядженні суб’єкта підприє­мництва на певний момент часу. Наприклад, оплата рахунків пос­тачальників, погашення банківського кредиту, виплати дивідендів власникам корпоративних прав, викуп корпоративних облігацій, фінансування придбання основних засобів та інші. Вихідний грошовий потік забезпечує виконання сукупності функцій, у то­му числі:

- фінансування потреби підприємства у капіталі на основі грошових коштів, сформованих у рамках вхідних грошових по­токів;

- забезпечення виконання поточних зобов’язань підприємства;

- виконання зобов’язань між суб’єктами підприємництва у рамках господарських договорів тощо.

Виділяють два напрями кількісної оцінки грошового потоку:

1) оцінка грошового потоку як одиничного факту руху грошових коштів;

2) узагальнююча оцінка грошових потоків - руху грошо­вих коштів, об’єднаних спільною функціонально-організаційною характеристикою.

Абсолютна величина грошового потоку як одиничного факту руху грошових коштів має незначне практичне застосування, од­нак і особливих складнощів щодо її кількісної оцінки не виникає: достатньо проаналізувати первинний документ, який засвідчує проведення фінансово-господарської операції та, відповідно, містить усю необхідну інформацію. Основне її призначення - це ін­формаційне забезпечення управлінського фінансового обліку, а також формування основи розрахунку часткових та узагальнюю­чих показників руху грошових коштів з метою їх наступного аналізу.

Значно більше інформаційне навантаження несуть узагальнюючі показники руху грошових коштів суб’єкта підприємництва шля­хом формування зведених показників грошових потоків (напри­клад, грошовий потік, від основної діяльності, Free Cash Flow та інші), кількісна оцінка таких показників реалізується як аналіз структури сукупності грошових потоків підприємства за таким алгоритмом:

1) узгодження грошових потоків суб’єкта підприємництва, що передбачає проведення, перш за все, вибірки необхідних для подальшої оцінки грошових потоків за обраним критерієм групу­вання;

2) визначення абсолютної величини окремих грошових потоків;

3) ідентифікація форми впливу грошового потоку на фінан­совий стан суб’єкта підприємництва, перш за все, класифікація грошового потоку як вхідного або вихідного;

4) математичний розрахунок кількісної оцінки абсолютної величини грошового потоку.

У П(С)БО виділяють три види діяльності, відповідно до яких формуються грошові потоки:

- операційна діяльність (operating activity),

- інвестиційна діяльність (investing activity),

- фінансова діяльність (financing activity).

Грошовий потік від операційної діяльності суб’єкта підприєм­ництва розглядається як основне джерело фінансового забезпе­чення його господарської діяльності у наступні періоди. Тому од­нією із ключових характеристик ефективно функціонуючого підприємства є наявність протягом тривалого періоду часу пози­тивного операційного грошового потоку (Operating Cash Flow) із відносно стабільною абсолютною величиною, при цьому високий рівень абсолютної величини операційного Cash Flow розгляда­ється як позитивне явище.

Інвестиційна діяльність суб’єкта підприємництва не є основ­ним джерелом формування його фінансових ресурсів. Тому її ро­зглядають як обслуговуючу відносно передбаченої статутними документами діяльності. Абсолютна величина інвестиційного грошового потоку (Investing Cashflow), як правило, незначна. У випадку ж реалізації підприємством певного проекту (наприклад, модернізації обладнання) формується значний негативний інвести­ційний Cash Flow.

Величини фінансового грошового потоку (finance Cash Flow) є основою для розрахунку як сукупного грошового потоку суб’єкта підприємництва, так і більшості фінансових показників та коефі­цієнтів, що використовуються при управлінні грошовими пото­ками суб’єкта підприємництва. Грошовий потік від фінансової діяльності суб’єкта підприємництва розглядають як корегуючий механізм формування фінансового забезпечення потреби підпри­ємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. При цьому у якості сигналу щодо формування перед­умов потенційної фінансової кризи на підприємстві можна розг­лядати наявність значного за абсолютною величиною позитивно­го фінансового Cash Flow протягом відносно тривалого періоду часу - загроза втрати платоспроможності суб’єкта підприємництва. Так, перманентність формування позитивного фінансового Cash Flow свідчить про значну частку зовнішнього (перш за все, пози­кового) фінансування, що ставить питання про спроможність підп­риємства забезпечити формування у майбутньому необхідної аб­солютної величини операційного грошового потоку - забезпечити джерело погашення таких фінансових зобов’язань.

Важливим показником структурування грошових потоків суб’єкта підприємництва є чистий сукупний грошовий потік (Cash Flow), що є зміною абсолютної величини грошових коштів, які знаходяться у розпорядженні підприємства, за певний період часу. Така зміна грошової позиції суб’єкта підприємництва еквівалентна арифметичній сумі грошових потоків від його опера­ційної, інвестиційної та фінансової діяльності, кількісна оцінка абсолютної величини яких і є основною для розрахунку чистого сукупного грошового потоку підприємства.

Розрахунок величини грошового потоку може здійснюватися за одним із двох предста­влених нижче алгоритмів.

1. Прямий метод розрахунку операційного (інвестиційного чи фінансового) грошового потоку, який передбачає аналіз кож­ної окремої господарської операції, ідентифікацію грошового по­току, який генерується у межах такої операції, та визначання на­пряму руху грошових коштів (вхідний грошовий потік або ж вихідний грошовий потік). Отримані абсолютні величин окремих грошових потоків формують цільовий показник у такому порядку:

де Cash Flow - грошовий потік, що оцінюється;

ICFj - і-ий вхідний грошовий потік (Cash Inflows);

OCFj - j-тий грошовий потік (Cash Outflows).

2. Непрямий метод розрахунку грошового потоку, перш за все, операційного. Так, операційний грошовий потік суб’єкта пі­дприємництва відповідно до непрямого методу визначається як арифметична сума чистого прибутку підприємства, нарахованої протягом періоду амортизації та приросту абсолютної величини забезпечень:

Cash Flow = N1 + D + DS,

де Cash Flow - операційний грошовий потік суб’єкта підприємництва;

N1 - чистий прибуток суб’єкта підприємництва за період, що аналізується (Net Income);

D - нарахована протягом періоду амортизація (Depreciation);

DS - приріст абсолютної величини забезпечень наступних втрат та платежів суб’єкта підприємництва.

Для аналізу грошових потоків підприємства та їх складових елементів для цілей прогнозування, планування та контролю за останніми використовується сукупність фінансово-математичних моделей, основу яких складають фінансові показники та коефіці­єнти.

Управління грошовими потоками (Cash Flow) підприємства

Модель управління грошовими потоками суб’єкта підприєм­ництва передбачає визначення та обгрунтування цілей та завдань управління, використання фінансово-математичних методів, які поряд із критеріями прогнозування та планування руху грошових коштів забезпечують методологічну основу такої моделі управ­ління. Загалом механізми (моделі) прогнозування та плану­вання руху грошових коштів суб’єкта у плановому періоді мо­жна визначити таким чином: метод прогнозування (планування) грошових потоків - сукупність конкретних методик, способів та прийомів визначення якісних характеристик та проведення кіль­кісної оцінки основних параметрів руху грошових коштів суб’єкта підприємництва у плановому періоді.

Так, у сучасній фінансовій літературі до основних методів, які можуть використовуватися при прогнозуванні та плануванні грошовими потоками підприємства, належать такі:

1) нормативний метод;

2) розрахунково-аналітичний метод;

3) метод оптимізації фінансових рішень;

4) фінансово-математичне моделювання.

В основі нормативного методу лежить система фінансових норм та техніко-економічних нормативів, що описують процеду­ру формування грошових потоків суб’єкта підприємництва, а також характеризують джерела їх формування та фінансового забезпе­чення. Слід зазначити, що згадані норми та нормативи можуть бути розділені за категоріями джерел формування грошових по­токів, видів господарських операцій, що генерують рух грошових коштів, строків виникнення та формування грошових потоків тощо. Прогнозування та планування грошових потоків підприєм­ства на основі нормативного методу є досить простим. Цей метод не потребує також значних затрат трудових ресурсів і може бути застосований на підприємствах незалежно від їх організаційно-правової форми, розмірів та сфери діяльності. Але все ж таки спектр його використання обмежений через методологічні його особливості та обмеження. Так, застосування нормативного ме­тоду оцінки прогнозних та планових величин руху грошових ко­штів підприємства можливе лише у випадку можливості встанов­лення абсолютних та відносних нормативів для організації окремих видів грошових потоків, які можуть бути виражений у кількісній формі.

Сутність розрахунково-аналітичного методу для оцінки про­гнозних та планових величин руху грошових коштів підприємст­ва полягає у тому, що на основі фінансово-економічних характе­ристик грошових потоків за попередні періоди, які приймаються за базові, та індексів його зміни у плановому періоді відповідно до зміни інших показників операційної, інвестиційної та фінан­сової діяльності суб’єкта підприємництва розрахунків розрахову­ється цільова (прогнозна або планова) величина руху грошових коштів підприємства. Розрахунково-аналітичний метод застосову­ється у якості доповнення до нормативного і дозволяє формулюва­ти цільові показника та орієнтири при формуванні стратегії управління грошовими потоками суб’єкта підприємництва. Слід відзначити, що використання цього методу супроводжується певним суб’єктивізмом, адже аналіз і прийняття управлінських фінансо­вих рішень базується на проведенні експертної оцінки базових параметрів рух грошових коштів у результаті здійснення сукуп­ності тих чи інших господарських операцій, основу якої, звичай­но, складає особиста думка експертів.

Сутність методу оптимізації фінансових рішень щодо управ­ління грошовими потоками полягає у розробці кількох сценарії з метою вибору найбільш оптимального варіанту за визначених та фіксованих інших умовах. У межах методу оптимізації фінансо­вих рішень при визначені окремих параметрів руху грошових по­токів логічним та доцільним бачиться широке використання ін­ших методів та прийомів фінансового менеджменту. Розробка стратегії та тактики, а також обґрунтування окремих параметрів руху грошових потоків суб’єкта підприємництва у плановому пері­оді може здійснюватися, базуючись на різних критеріях здійснен­ня оптимізації параметрів та показників моделі грошових розра­хунків на підприємстві. Так, враховуючи специфіку фінансово-господарської діяльності в умовах ринкової економіки, при про­гнозуванні та плануванні грошових потоків суб’єкта підприєм­ництва, а також визначенні та обґрунтуванні розрахункових опе­рацій на основі використання методу оптимізації фінансових рішень доцільно використовувати такі критерії оптимізації фі­нансових рішень та реалізації моделі управління грошовими по­токами:

- максимізація вартості капіталу підприємства;

- мінімізації накладних витрат;

- скорочення строку іммобілізації фінансових ресурсів у сферу обігу;

- максимізація використання ефекту фінансового лівериджу;

- максимізація абсолютної суми прибутку підприємства та максимізація прибутку на одиницю вкладеного капіталу;

- максимізація рентабельності власного капіталу;

- мінімізація тривалості обороту капіталу, тобто приско­рення оборотності капіталу;

- мінімізація податкових зобов’язань тощо.

Що ж стосується фінансово-математичного моделювання як метода управління грошовими потоками, то його сутність поля­гає у тому, що даний метод дозволяє здійснити кількісну оцінку взаємозв’язків між окремими фінансовими показниками та фак­торами, що впливають на них. Цей взаємозв’язок виражається через фінансово-математичну модель, що являє собою максима­льно наближену до реального життя математичну інтерпретацію фінансових процесів (у нашому випадку - руху грошових коштів суб’єкта підприємництва у результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності), тобто опис факторів, що характеризують структуру та основні закономірності формування грошових потоків через математичні символи та прийоми - рів­няння, нерівності, функції, таблиці, графіки тощо.

До основних методів проведення кількісного аналізу у процесі моделювання прогнозних та планових параметрів грошових потоків суб’єкта під­приємництва відносять такі:

- теорія проценту та часова вартість грошей. Це дозволяє здійснювати порівняння вартості відділених у часі грошових по­токів на підприємстві, використовуючи значення теперішньої чи майбутньої вартості грошей, визначеної на основі дисконтування чи компаудинування;

- диференційне та інтегральне числення. Цей метод до­зволяє, з одного боку, визначити швидкість зміни одного фактора моделі відповідно до зміни другого фактора, а з іншого боку -провести оптимізацію цільової функції через пошук її екстрему­мів - максимуму та мінімуму;

- теорія ймовірності та статистичні висновки. Дозволяє оцінити величину ймовірності настання певної події, на основі оцінювання чи перевірки гіпотези визначити достовірність побу­дованого на основі минулих періодів тренду зміни величини па­раметра;

- регресивний аналіз - дозволяє оцінити взаємозв’язок між залежним параметром і одним із незалежних змінних (фак­тором);

- аналіз часових рядів - дозволяє побудувати та оцінити однофакторний стохастичний процес, тобто стохастичний про­цес, члени якого знаходяться у функціональній залежності від однієї змінної, що досліджується;

- метод Монте-Карло є процесом знаходження рішень че­рез імітацію випадкових процесів (модель являє собою середнє значення, знайдене на основі здійснення багатократних розраху­нків математичної моделі);

- оптимізація рішень на основі математичного програмування;

- багатовимірний аналіз;

- аналіз головних компонентів та факторний аналіз до­зволяє провести аналіз багатофакторних моделей шляхом оцінки взаємозв’язку між внутрішніми параметрами моделі, мінливість багатофакторної структури та кореляцію чи коллініарність пара­метрів.

Оцінка ефективності управління грошовими потоками є складовою моделі управління грошовими потоками підприємства як на етапі кількісної та якісної оцінки результатів (досягнення поставлених цілей), так і на етапі прогнозування та планування грошових потоків, а також корегування планових показників від­повідно до зміни зовнішнього та внутрішнього середовища здійс­нення підприємницької діяльності суб’єктом господарювання.

Виділяють такі завдання, що можуть ставлять перед фінансис­том при проведенні оцінки ефективності моделі управління гро­шовими потоками, зокрема:

1) ретроспективний аналіз результатів фінансово-господарської діяльності підприємства та визначення ос­новних факторів формування його фінансових результатів;

2) до­слідження особливостей формування тенденцій та розвитку трендів фінансування (перш за все, самофінансування) суб’єкта підприємництва та рівень їх узгодженості із фінансовою його стратегією;

3) визначення оптимальних параметрів та показників фінансового плану підприємства, у тому числі стратегічного та оперативного;

4) оцінка обґрунтованості прогнозних показників руху грошових коштів суб’єкта підприємництва та інших плано­вих фінансових показників та рівня їх впливу на формування фі­нансових результатів підприємства;

5) визначення форм та мето­дів впливу фінансової діяльності підприємства на основні параметри його грошових потоків з метою забезпечення цільово­го рівня прибутковості за прийнятного рівня ліквідності та пла­тоспроможності суб’єкта підприємництва та інші завдання, що випливають із фінансової та корпоративної стратегії.

Суттєвим фактором моделі грошових розрахунків є рівень її впливу на формування абсолютної величини та напряму грошо­вих потоків, а отже, необхідність узгодження основних парамет­рів грошових розрахунків їх потребами моделі управління гро­шовими потоками суб’єкта підприємництва. Серед основних напрямів такого узгодження виділяють такі:

1) розподіл у часі аб­солютної величини грошового потоку;

2) взаємоузгодження абсолю­тних величин вхідних та вихідних грошових потоків суб’єкта пі­дприємництва з позицій максимального покриття потреби підприємства у капіталі за рахунок внутрішніх джерел фінансо­вих ресурсів (перш за все, вхідних грошових потоків від опера­ційної діяльності);

3) забезпечення своєчасності та повноти фор­мування грошового потоку (як з позицій інкасації виручки від реалізації та дебіторської заборгованості, так і фінансування грошових та фінансових зобов’язань підприємства) тощо.

Оптимізація грошових розрахунків як напрямок управління грошовими потоками суб’єкта підприємництва тісно переплітається із формування, обігом та погашенням дебіторської та кредиторської заборгованості.

Модель управління дебіторською заборгованістю включає такі складові елементи:

1) статичний аналіз фінансової інформації щодо дебіторської заборгованості суб’єкта підприєм­ництва, інтерпретація значень основних фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються для такого аналізу;

2) ди­намічний (трендовий) аналіз та оцінка тенденцій розвитку ситуа­ції із погашенням контрагентами дебіторської заборгованості;

3) обґрунтування оптимального терміну надання відстрочки оплати рахунків покупцями;

4) рефінансування дебіторської заборгова­ності підприємства (використання обліку векселів, факторингу та форфейтингу боргових вимог підприємства до третіх осіб для покриття поточної потреби у капіталі);

5) контроль простроченої де­біторської заборгованості та попередження формування безнадій­ної заборгованості тощо.

Модель управління кредиторською заборгованістю включає такі складові елементи:

1) статичний та динамічний аналіз формування та погашення кредиторської за­боргованості суб’єкта підприємництва та її впливу на величину його грошових потоків;

2) обґрунтування доцільності отримання відстрочки оплати рахунків постачальників, а також оптимального терміну такої відстрочки;

3) попередження формування прострочен­ня кредиторської заборгованості та забезпечення за необхідності пролонгації кредиторської заборгованості тощо.

Дата добавления: 2014-10-17