Тема 4. Формування та фінансування оборотних активів в логістичних системах

Поняття та види оборотних активів у логістичних системах. Сутність операційного циклу логістичних систем. Сутність фінансового циклу логістичних систем. Вплив довжини операційного і фінансового циклів на потребу у фінансуванні оборотних активів логістичних систем. Поняття оборотного капіталу. Джерела формування оборотного капіталу. Поняття власного оборотного капіталу. Поняття фінансово-експлуатаційних потреб логістичних систем. Рефінансування дебіторської заборгованості як спосіб фінансування оборотних активів логістичних систем. Методологічні засади планування оборотного капіталу. Баланс оборотних активів, його зміст та методика розробки.

Політика фірми щодо оборотного капіталу

Оборотні кошти (Current Assets) - це активи підприємства, поновлювані з певною регулярністю для забезпечення поточної діяльності. Це кошти, що як мінімум однократно обертаються впродовж року або одного виробничого циклу, що становить не більше 12 міс. Оборотні активи представлені в балансі окремим розділом.

Оборотні кошти і політика щодо управління ними важливі насамперед з позиції забезпечення безперервності й ефективності поточної діяльності підприємства. Оскільки в багатьох випадках зміна оборотних активів супроводжується зміною короткострокових зобов’язань (пасивів), обидва об’єкти обліку розглядаються, як правило, спільно в межах політики управління чистим оборотним капіталом, величина якого розраховується як різниця оборотного капіталу (СА) і короткострокових зобов’язань (CL).

Управління чистим оборотним капіталом має на меті оптимізацію його величини, а також співвідношення і значень окремих факторів зміни. Щодо загальної величини чистого оборотного капіталу, то його зростання вважається позитивною тенденцією; однак можуть бути і виключення. Наприклад, зростання за рахунок збільшення безнадійних дебіторів є негативним

В процесі факторного аналізу прийнято виділяти такі факторні компоненти чистого оборотного капіталу, як виробничі запаси (Inv), дебіторська заборгованість (АR), кошти (СЕ), короткострокові пасиви. Аналіз ґрунтується на такій моделі:

WC = CA – CL = Inv + AR + CE - CL.

Однією з основних складових оборотного капіталу є виробничі запаси підприємства, що включають сировину і матеріали, незавершене виробництво, готову продукцію та інші запаси.

Внаслідок того, що підприємство вкладає свої кошти у створення матеріальних запасів, виникають витрати збереження. Вони пов’язані не тільки зі складськими витратами, але і з ризиком псування й застарівання сировини і товарів. Крім того існують витрати пов’язані з тим, що існує норма прибутку, що могла бути отримана в результаті інших інвестиційних можливостей з еквівалентним ступенем ризику.

Більшість підприємств припускає, що утворення запасів має такий же ступінь ризику, що і типові для даного підприємства капітальні вкладення, і тому при розрахунку витрат збереження використовують середню вмінену вартість капіталу підприємства.

Економічний і організаційно-виробничий результат від збереження певного виду оборотних активів у тому чи іншому обсязі носить специфічний характер. Наприклад, суттєвий запас готової продукції (пов’язаний з передбачуваним обсягом продажів) скорочує дефіцит продукції при неочікуваному зростанні попиті. Аналогічно, наявність запасів сировини і матеріалів необхідне підприємству у випадку несподіваної нестачі запасів внаслідок припинення їх виробництва або необхідності придбання більш дорогих матеріалів-замінників. Великі кількість замовлень на придбання сировини і матеріалів хоча і призводять до утворення великих запасів, мають сенс, якщо підприємство може домогтися від своїх постачальників зниження цін (тому що більший розмір замовлення звичайно передбачає деяку пільгу, надану постачальником у виді знижки). За тих самих причин підприємство намагається мати запас готової продукції, що дозволяє довше і більш економічно керувати виробництвом. У результаті цього вже саме підприємство, як правило, надає знижку своїм клієнтам. Задача фінансового менеджера - виявити результат і витрати, пов’язані зі збереженням запасів, і підвести розумний баланс.

Дебіторська заборгованість – ще один важливий компонент оборотного капіталу. Коли одне підприємство продає товари іншому, це зовсім не означає, що товари будуть оплачений негайно; як результат - утворення заборгованості покупців перед підприємством. Ці неоплачені рахунки за поставлену продукцію (чи рахунка до отримання) складають велику частину дебіторської заборгованості. Специфічний елемент дебіторської заборгованості - векселя до отримання, що є, власне кажучи, цінними паперами (комерційними цінними паперами). Однією із задач фінансового менеджера в управлінні дебіторською заборгованістю є визначення ризику неплатоспроможності покупців, розрахунок прогнозного значення резерву за сумнівними боргами, а також надання рекомендацій по роботі з фактично чи потенційно неплатоспроможними покупцями.

Кошти і їхні еквіваленти - найбільш ліквідна частина оборотного капіталу. До коштів належать гроші в касі, на розрахункових і депозитних рахунках. До еквівалентів коштів відносять ліквідні короткострокові фінансові вкладення: цінні папери інших підприємств, державні казначейські білети, державні облігації і цінні папери, випущені місцевими органами влади.

Обираючи між наявними засобами і цінними паперами, фінансовий менеджер вирішує задачу, подібну тій, що вирішує менеджер з виробництва. Завжди існують переваги, пов’язані зі створенням великого запасу коштів. Вони дозволяють скоротити ризик зменшення обсягу готівки і дають можливість оплатити тариф раніше встановленого законом терміну. З іншого боку, витрати збереження тимчасово вільних, невикористовуваних коштів набагато вище, ніж витрати, пов’язані із короткостроковим вкладенням грошей у цінні папери. Зокрема, їх можливо умовно прийняти в розмірі неотриманого прибутку при можливому короткостроковому інвестуванні. Таким чином, фінансовому менеджеру необхідно вирішити питання щодо оптимального запасу наявних засобів.

Короткострокові зобов’язання (пасиви) - це зобов’язання підприємства перед своїми постачальниками, працівниками, банками, державою й ін., заплановані до погашення впродовж найближчих 12 міс. Основна питома вага в них належить банківським кредитам і неоплаченим рахункам інших підприємств (наприклад, постачальників). В умовах ринкової економіки основним джерелом кредитів є комерційні банки. Тому звичайною є вимога банку про забезпечення наданих кредитів товарно-матеріальними цінностями. Альтернативний варіант полягає в продажі підприємством частини своєї дебіторської заборгованості фінансовій установі з наданням можливості одержувати гроші по борговому зобов’язанню. Отже, одні підприємства можуть вирішувати свої проблеми короткострокового фінансування шляхом застави наявних у них активів, інші - за рахунок часткового їхнього розпродажу.

У моделі (1) важливі усі компоненти, однак з позиції ефективного управління особливу роль відіграють оборотні активи, оскільки саме вони служать забезпеченням кредиторської заборгованості; у певній мірі можливо говорити про первинність активів щодо заборгованості. Саме тому задача оптимізації величини і структури оборотних коштів має першорядну важливість.

Оборотні кошти можуть бути охарактеризовані з різних позицій, однак основними характеристиками є їхній обсяг, структура і ліквідність.

У процесі виробництва відбувається постійна трансформація окремих елементів оборотних коштів. Підприємство купує сировину і матеріали, виробляє продукцію, потім продає її (як правило, у кредит), у результаті чого утвориться дебіторська заборгованість, що через деякий проміжок часу перетворюється в кошти. Цей кругообіг засобів показаний на рис. 4.1.

Підкреслимо, що коли говорять про оборотність активів, мають на увазі, що обертаються не власне активи, а вкладення в них.

Рис. 4.1. Кругообіг вкладень в оборотні активи

Циркуляційна природа оборотних активів має ключове значення в управлінні чистим оборотним капіталом. Що стосується обсягу і структури оборотних коштів, то вони в значній мірі визначаються галузевою приналежністю. Так, підприємства сфери виробництва мають високу питому вагу вага товарних запасів; у фінансових компаній - спостерігається наявність значної сума коштів і їхніх еквівалентів. Прямого зв’язку між оборотними коштами і кредиторською заборгованістю немає, однак вважається, що в нормально функціонуючого підприємства повинне бути перевищення оборотних активів над короткостроковими зобов’язаннями.

Величина оборотних коштів визначається не тільки потребами виробничого процесу, але і випадковими факторами. Тому прийнято підрозділяти оборотний капітал на постійний і змінний (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Компоненти динамічного ряду активів підприємства

У теорії фінансового менеджменту існують два основні трактування поняття «постійний оборотний капітал». Відповідно до першого трактування постійний оборотний капітал (чи системна частина оборотних активів) є тією частиною коштів, дебіторської заборгованості і виробничих запасів, потреба в який відносно постійна впродовж всього операційного циклу. Це усереднена (наприклад, по тимчасовому параметрі) величина оборотних активів, що знаходяться в постійному веденні підприємства.

Відповідно до другого трактування постійний оборотний капітал - це необхідний мінімум оборотних активів для здійснення виробничої діяльності. Підприємству для здійснення своєї діяльності необхідний деякий мінімум оборотних коштів (деякий варіант страхового запасу), наприклад постійний залишок коштів на розрахунковому рахунку, деякий аналог резервного капіталу. Надалі ми будемо дотримувати другого трактування.

Категорія змінного оборотного капіталу (чи частини оборотних активів, що варіює) відбиває додаткові оборотні активи, необхідні в пікові періоди чи як страховий запас. Наприклад, потреба в додаткових матеріально-виробничих запасах може бути пов’язана з підтримкою високого рівня продажів під час сезонної реалізації. У той же час, по мірі реалізації, зростає дебіторська заборгованість. Додаткові кошти, необхідні для оплати сировини і матеріалів, а також трудової діяльності, що передує періоду високої ділової активності.

Цільовою настановою політики управління чистим оборотним капіталом є визначення обсягу і структури оборотних активів, джерел їхнього покриття і співвідношення між ними, достатнього для забезпечення довгострокової виробничої й ефективної фінансової діяльності підприємства. Взаємозв’язок даних факторів і результатних показників цілком очевидна, оскільки хронічне невиконання зобов’язань перед кредиторами може привести до розриву економічних зв’язків.

Сформульована цільова настанова має стратегічний характер; не менш важливим є підтримка оборотних коштів у розмірі, що оптимізує управління поточною діяльністю. З позиції повсякденної діяльності найважливішою фінансово-господарською характеристикою підприємства є його ліквідність і платоспроможність, тобто здатність вчасно погасити короткострокову кредиторську заборгованість. Для будь-якого підприємства оптимальний рівень ліквідності є однією з найважливіших характеристик стабільної господарської діяльності. Втрата ліквідності може призвести до додаткових витрат та періодичних зупинок виробничого процесу.

На рис. 4.3 схематично показана зміна ризику ліквідності фірми при високому і низькому рівнях оборотного капіталу щодо поточних зобов’язань.

Рис. 4.3. Ризик і співвідношення короткострокових активів і зобов’язань

Якщо кошти, дебіторська заборгованість і матеріально-виробничі запаси підтримуються на відносно низьких рівнях (у порівнянні з короткостроковою кредиторською заборгованістю), то імовірність неплатоспроможності чи нестачі засобів для рентабельної діяльності - висока. Більша частина ресурсів фірми вкладена у позаобігові активи; страхові запаси оборотних коштів відсутні, тому при певних відхиленнях від планових показників продажів продукції і надходженні платежів можливі порушення в розрахунках із кредиторами. З ростом величини чистого оборотного капіталу ризик ліквідності зменшується. Безумовно, взаємозв’язок має більш складний вигляд, оскільки не всі оборотні активи в однаковій мірі позитивно впливають на рівень ліквідності. Проте можливо сформулювати найпростіший варіант управління чистим оборотним капіталом, що зводить до мінімуму ризик втрати ліквідності.

Чим більше перевищення оборотних активів над короткостроковими пасивами, тим менше ступінь ризику. Тому треба прагнути до виправданого нарощування чистого оборотного капіталу. Необхідно враховувати, що будь-який актив (за деяких обставинах - грошовий актив), що не приймає участі у виробничо-фінансовій діяльності, вважається іммобілізованим засобом, тобто потребує прямих чи непрямих втрат.

Інша залежність між прибутком і рівнем чистого оборотного капіталу (рис. 4.4). При низькому його значенні виробнича діяльність не підтримується належним чином, можлива втрата ліквідності, періодичні збої в роботі і низькому прибутку. При деякому оптимальному рівні чистого оборотного капіталу і його компонентів, прибуток стає максимальним, а будь-яке відхилення від нього в принципі є небажаним. Зокрема, невиправдане підвищення величини оборотних коштів призведе до того, що підприємство буде мати бездіяльні оборотні активи, а також зайві витрати їхнього фінансування, що спричинить зниження прибутку. Звідси сформульований вище варіант управління оборотними коштами не цілком коректний.

Рис. 4.4. Взаємозв’язок прибутку і рівня оборотного капіталу

Таким чином, політика управління оборотним капіталом повинна забезпечити компроміс між ризиком втрати ліквідності й ефективністю роботи. Це зводиться до рішення двох важливих задач.

1. Забезпечення платоспроможності. Така умова відсутня тоді, коли підприємство не в змозі оплачувати рахунки, виконувати зобов’язання і, можливо, знаходиться на межі банкрутства. Підприємство, що не має достатнього рівня чистого оборотного капіталу, може стати неплатоспроможним.

2. Забезпечення прийнятного обсягу, структури і рентабельності активів. Відомо, що різні рівні оборотних активів по-різному впливають на прибуток. Наприклад, високий рівень виробничо-матеріальних запасів потребує значних поточних витрат, у той час як різноманітний асортимент готової продукції надалі може сприяти реалізації і збільшенню доходів. Кожне рішення, пов’язане з визначенням рівня коштів, дебіторської заборгованості і виробничих запасів, повинне бути розглянуте з позиції як оптимальної величини даного виду активів, так і оптимальної структури оборотних коштів у цілому. Пошук компромісу між прибутком, ризиком втрати ліквідності і станом оборотних коштів і джерел їхнього покриття припускає знайомство з новими видами ризику, що мають відношення до даного сегмента діяльності фірми.

Ризик втрати ліквідності чи зниження ефективності, обумовлений змінами в оборотних активах, прийнято називати лівостороннім, оскільки ці активу розміщені в лівій частині балансу.

Подібний ризик, обумовлений змінами в зобов’язаннях, за аналогією називають правобічним.

Сутність цих ризиків така. Збільшення оборотних активів за інших рівних умов, з одного боку, сприяє зростанню власних оборотних коштів (або чистого оборотного капіталу), знижує ризик неритмічності у постачанні сировини і напівфабрикатів, у погашенні дебіторської заборгованості й ін. З іншого боку, це підвищує ризик втрат від омертвляння засобів у зайвих (наприклад, наднормативних) запасах. Аналогічно, за інших рівних умов збільшення короткострокових пасивів (зобов’язань), з одного боку, сприяє одержанню додаткових джерел фінансування, тобто може розглядатися як позитивний фактор для здійснення поточної діяльності. З іншого боку, зменшується чистий оборотний капітал, підвищується ризик поточної неплатоспроможності чи може відбутись порушення ритмічності в розрахунках з контрагентами. Таким чином, по-перше, короткострокові активи і зобов’язання повинні управлятись не окремо, а в комплексі; по-друге, повинна бути знайдена «золота середина» у рівнях цих об’єктів управління.

Можна виділити такі явища, що потенційно несуть у собі лівосторонній ризик.

1. Недостатність коштів. Підприємство повинне мати кошти для ведення поточної діяльності, на випадок непередбачених витрат і ймовірних (тобто заздалегідь не спланованих) ефективних капіталовкладень. Нестача коштів у потрібний момент пов’язана з ризиком припинення виробничого процесу, можливим невиконанням зобов’язань або з втратою можливого прибутку.

2. Недостатність власних кредитних можливостей. Цей ризик пов’язаний з тим, що при продажі власної продукції з відстрочкою платежу чи в кредит покупці можуть оплатити їх впродовж декількох днів чи місяців, у результаті чого на підприємстві утвориться дебіторська заборгованість. З позиції фінансового менеджменту дебіторська заборгованість має двояку природу. З одного боку, нормальне зростання дебіторської заборгованості свідчить про збільшення потенційних доходів і підвищенні ліквідності. З іншого боку, підприємство може витримати не всякий розмір дебіторської заборгованості, оскільки невиправдана дебіторська заборгованість є іммобілізацією власних оборотних коштів, а перевищення нею деякої межі може призвести до втрати ліквідності і зупинці виробництва. У нестабільній економіці подібне може мати каскадний ефект, коли затримка платежу однією фірмою позбавляє її контрагентів можливості розрахуватися за своїми обов’язками.

3. Недостатність виробничих запасів. Підприємство повинне мати у своєму розпорядженні достатню кількість сировини і матеріалів для виробництва; готової продукції повинно вистачати для виконання всіх замовлень і т.ін. Неоптимальний обсяг запасів пов’язаний з ризиком додаткових витрат чи зупинки виробництва.

4. Зайвий обсяг оборотних активів. Оскільки величина активів прямо пов’язана з витратами фінансування, то підтримка зайвих активів скорочує доходи. Можливі різні причини утворення зайвих активів: неходові і залежалі товари, звичка мати про запас і т.ін. Відомі деякі специфічні причини. Наприклад, ТНК нерідко зіштовхуються з проблемою перекидання неефективно використовуваних оборотних коштів з однієї країни в іншу, що призводить до появи заморожених активів.

До найбільш істотних явищ, що потенційно несуть у собі правосторонній ризик, належать такі:

1. Високий рівень кредиторської заборгованості. Коли підприємство отримує виробничо-матеріальні запаси з відстрочкою платежу, утворюється кредиторська заборгованість з певним терміном погашення. Можливо, що підприємство купило запасів у більшій кількості, ніж йому необхідно в найближчому майбутньому. Отже, при значному розмірі отриманого від постачальника короткострокового кредиту і з бездіяльними надмірними запасами підприємство не буде генерувати кошти в розмірі, достатньому для оплати рахунків, що веде до невиконання ним своїх зобов’язань перед контрагентами.

2. Неоптимальне співвідношення між короткостроковими і довгостроковими джерелами позикових засобів. Як відомо, джерелами покриття оборотних активів є як короткострокова кредиторська заборгованість, так і власний капітал. Незважаючи на те що довгострокові джерела, як правило, дорожчі, у деяких випадках саме вони можуть забезпечити менший ризик ліквідності і велику сумарну ефективність. Мистецтво сполучення різних джерел засобів є новою проблемою для більшості вітчизняних менеджерів.

3. Висока частка довгострокового позикового капіталу. У стабільно функціонуючій економіці це джерело засобів є дорогим. Відносно висока частка його в загальній сумі джерел засобів вимагає і великих витрат з його обслуговування, тобто веде до зменшення прибутку. Надмірна короткострокова кредиторська заборгованість підвищує ризик втрати ліквідності, а надмірна частка довгострокових джерел - ризик зниження рентабельності, тобто темпів генерування прибутку. Безумовно, що ситуація може змінюватись за певних обставин: інфляція, специфічні чи пільгові умови кредитування і т.ін.

У теорії фінансового менеджменту розроблені різні варіанти впливу на ризик.

1. Мінімізація поточної кредиторської заборгованості скорочує можливість втрати ліквідності. Однак ця стратегія вимагає використання довгострокових пасивів і власного капіталу для фінансування більшої частини оборотного капіталу.

2. Мінімізація сукупних витрат фінансування. У цьому випадку ставка робиться на переважне використання короткострокової кредиторської заборгованості як джерела покриття оборотних активів. Це джерело є найдешевшим, разом з тим для нього характерний високий ризик невиконання зобов’язань, на відміну від ситуації, коли фінансування оборотних активів здійснюється переважно за рахунок довгострокових джерел.

3. Максимізація сукупної ринкової вартості фірми включає управління оборотним капіталом у фінансову стратегію фірми. Суть її в тому, що будь-які рішення щодо оборотного капіталу, що сприяють підвищенню вартості підприємства, варто визнати доцільними.

Управління вкладеннями у виробничі запаси

Виробничі запаси в даному випадку розуміють у більш широкому аспекті, ніж просто сировину і матеріали, необхідні для виробничого процесу; до них відносяться сировина і матеріали, включаючи малоцінні і швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, готову продукцію і товари для перепродажу. Для фінансового менеджера предметно-речова природа запасів не має особливого значення; важлива лише загальна сума коштів, заморожених у запасах впродовж технологічного (виробничого) циклу. Саме тому можливо об’єднати ці, на перший погляд, різнорідні активи в одну групу.

Управління запасами має величезне значення як у технологічному, так і у фінансовому аспектах. Для фінансового менеджера запаси - це іммобілізовані засоби, тобто засоби, відвернені з обороту. Зрозуміло, що без такої змушеної іммобілізації не обійтися, однак цілком природним є бажання мінімізувати викликувані цим процесом непрямі втрати. З певною часткою умовності вони чисельно рівні доходу, який можливо було б отримати в разі інвестування відповідної суми в альтернативний проект (наприклад, найпростіше рішення - покласти вивільнені гроші в банк під відсотки). Непрямі втрати за певних обставин можуть стати прямими. Дослідження показують, що при змушеній реалізації активів (наприклад, у випадку банкрутства компанії) багато оборотних коштів потрапляють у розряд неліквідів, а виручена за них сума може бути набагато нижчою облікової вартості.

Ці зауваження певною мірою пояснюють поширеність моделей управління запасами, особливо у великих компаніях з налагодженим і жорстко структурованим виробничо-технологічним процесом. Незалежно від того, використовує керівництво компанії формалізовані моделі чи ні, воно інтуїтивно додержується деяких принципів управління запасами, тобто вибирає ту чи іншу стратегію фінансування запасів. Ці принципи припускають відповіді на питання:

1. Яка повинна бути структура джерел фінансування запасів?

2. Який повинний бути обсяг запасів?

Щоб зрозуміти суть першого питання, уявимо собі наступні ситуації:

- усі запаси фінансуються тільки за рахунок власних коштів (відсутня кредиторська заборгованість по товарних операціях);

- фінансування здійснюється винятково за рахунок кредиторів.

Очевидно, що вибір тієї чи іншої моделі поводження може мати різні наслідки з позиції ризику поточних витрат, упущених доходів і ін. З цього приводу можливо виокремити чотири моделі політики фінансування оборотних активів: ідеальну, агресивну, консервативну і компромісну.

Для фінансового менеджера величезну роль грає знання аналізу вкладень у виробничі запаси. Не вдаючись докладно в методику аналізу, відзначимо, що в її основі лежить, зокрема, розуміння методів представлення запасів й звітності. У залежності від того, які методи обліку запасів (чи собівартості продукції) визначені обліковою політикою суб’єкта, можлива різна оцінка засобів, вкладених у запаси, а отже, і різні значення параметрів, що беруть участь у визначенні оптимальної політики управління ними.

Найважливішим елементом аналізу запасів є оцінка їхньої оборотності. Основний показник - час обертання в днях, що розраховується розподілом середнього за період залишку запасів на одноденний оборот запасів у цьому ж періоді. Прискорення оборотності супроводжується додатковим залученням засобів в оборот, а уповільнення - відволіканням засобів з господарського обороту, їх відносно більш тривалим омертвлянням у запасах (інакше - іммобілізацією власних оборотних коштів).

Особливому контролю і ревізії повинні піддаватися залежалі і неходові товари, що представляють собою один з основних елементів іммобілізованих оборотних коштів.

При аналізі нестач і втрат від псування товарно-матеріальних цінностей, не списаних з балансу у встановленому порядку, необхідно вивчити їхній склад і заподій утворення, постаратися установити конкретних винуватців для стягнення з них, заподіяного збитку. Потрібно також перевірити умови збереження цінностей, забезпечення їхньої схоронності те кількості і якості, кваліфікацію матеріально відповідальних облич, чи запущений облік товарно-матеріальних цінностей, дотримуються; чи правила проведення інвентаризацій і виявлення їхніх результатів.

Управління дебіторською заборгованістю

У процесі фінансово-господарської діяльності в підприємства постійно виникає потреба в проведенні розрахунків зі своїми контрагентами, бюджетом, податковими органами. Відвантажуючи продукцію чи надаючи послуги, підприємство, як правило, не одержує гроші в оплату негайно, тобто по суті воно кредитує своїх покупців. Тому впродовж періоду від моменту відвантаження продукції до моменту надходження платежу засобу підприємства омертвлені у виді дебіторської заборгованості. Її рівень визначається багатьма факторами: видом продукції, місткістю ринку, ступенем насиченості ринку даною продукцією, умовами договору, прийнятою на підприємстві системою розрахунків і ін. Останній фактор особливо важливий для фінансового менеджера в контексті планування поточних грошових потоків.

Управління дебіторською заборгованістю припускає насамперед контроль за оборотністю засобів у розрахунках. Прискорення оборотності в динаміці розглядається як позитивна тенденція. Велике значення має добір потенційних покупців і визначення умов оплати товарів, що передбачаються в контрактах.

Добір здійснюється на основі неформальних критеріїв; це дотримання платіжної дисципліни в минулому, прогнозні фінансові можливості покупця по оплаті запитуваного їм обсягу товарів, рівень поточної платоспроможності, рівень фінансової стійкості, економічні і фінансові умови підприємства-продавця (затовареність, ступінь потреби в готівці і т.п.). Необхідна для аналізу інформація може бути отримана з фінансової звітності, від інформаційних агентств, з неформальних джерел. Так, найбільше в США інформаційне агентство «Dun & Bradstreet» має інформацію про кредитоспроможність декількох мільйонів компаній. Надана ним інформація включає діапазон зміни власного капіталу, ступінь кредитоспроможності (висока, гарна, достатня, обмежена) і інші корисні зведення. В Україні подібне більш-менш формалізоване одержання інформації про кредитоспроможність юридичних осіб не налагоджено.

Оплата товарів постійними клієнтами проводиться в кредит, умови якого залежать від безлічі факторів. Виробляючи політику кредитування покупців своєї продукції, підприємство повинне визначитися по наступних ключових питаннях.

1. Термін надання кредиту. Найчастіше застосовуються стандартизовані за умовами оплати, у тому числі тривалості кредитування, договори, проте можливі відхилення від даної політики. Визначаючи договором максимально припустимий термін оплати поставленої продукції, варто брати до уваги як правові аспекти висновку договорів постачання, так і економічні наслідки того чи іншого варіанта (зокрема, вплив інфляції).

2. Стандарти кредитоспроможності. Укладаючи договір на постачання продукції і визначаючи в ньому умови оплати, підприємство може дотримувати встановлених їм критеріїв фінансової стійкості у відношенні покупців. У залежності від того, наскільки кредитоспроможний і надійний покупець, умови договору, у тому числі у відношенні наданої знижки, розміру партії продукції, форм оплати й ін., можуть мінятися.

3. Система створення резервів по сумнівних боргах. При укладанні договорів підприємство, природно, розраховує на своєчасне надходження платежів. Однак не виключені варіанти з виникненням простроченої дебіторської заборгованості і повної нездатності покупця розрахуватися за своїми обов’язками. Виникають поняття сумнівного і безнадійного боргу.

Під сумнівним боргом (Doubtful Debt) розуміється будь-яка заборгованість перед платником податків, що не погашена в терміни, установлені договором, і не має відповідного забезпечення (застава, поручительство, банківська гарантія). Виходячи з принципу обачності (обережності), для подібної заборгованості створюють резерв за рахунок прибутку до оподатковування й у балансі показують дебіторську заборгованість за винятком резерву. Згідно вітчизняним бухгалтерським стандартам резерв по сумнівних боргах створюється за результатами інвентаризації на останній день звітного періоду, тобто по факті. У міжнародній практиці, крім прямого списання простроченого боргу на результати звітного періоду (протягом звітного періоду подібні борги відокремлюються, накопичуються на окремому рахунку і на дату складання звіту списуються), передбачаються й інші варіанти розрахунків з дебіторами, а саме формування резерву по сумнівних боргах у відсотках від обсягу чи реалізації дебіторської заборгованості (іншими словами, акцент робиться не на ретроспективу, а на перспективу).

Обґрунтовуючи доцільність створення резерву по сумнівних боргах як альтернативи списанню фактично простроченого боргу, звичайно приводять наступні аргументи. Подібний варіант дозволяє, по-перше, у рамках звітного періоду більш строго додержуватися принципу зіставлення доходів з витратами, ці доходи що обумовили; по-друге, уникати фактичного завищення звітної суми дебіторської заборгованості, тобто прикрашання поточного фінансового положення фірми. От чому великі західні фірми, як правило, не користаються методом списання прострочених боргів по факту, а роблять резерв за згаданою методикою.

Процедура створення резерву по сумнівних боргах в обліку має такий економічний зміст: у резерв «перекидається» частина прибутку до оподатковування, за рахунок якої і можна буде надалі списати сумнівний борг у випадку його трансформації в безнадійний. Резерв може бути використаний винятково на покриття збитків від боргів, визнаних безнадійними.

Безнадійний борг (Bad Debt) - це борг, нереальний до стягнення, тобто борг перед платником податків, по якому минув установлений термін задавнення позову, а також борг, по якому зобов’язання припинене внаслідок неможливості його виконання, на підставі акта державного чи органа ліквідації організації.

Практика створення резервів по сумнівних боргах існує у всіх економічно розвитих країнах. Це дозволяє, по-перше, формувати джерела для покриття збитків; по-друге, мати більш реальну характеристику фінансового стану фірми. Дані про резерви по сумнівних боргах і фактичних втратах, пов’язаних з непогашенням дебіторської заборгованості, повинні піддаватися ретельному регулярному аналізу.

У нашій країні досвід у визначенні резерву по сумнівних боргах не накопичений. В економічно розвитих країнах компанії в процесі підготовки звітності найчастіше нараховують резерв у відсотках стосовно загальної суми дебіторської заборгованості; при цьому варіація може бути дуже істотної. Так, американська компанія «US Steel» нараховує резерв у розмірі 0,78%, корпорації «Eastmen Kodak», «General Electric» - від 3 до 6%. Проведене Міністерством торгівлі США дослідження показало, що частка безнадійних боргів прямо залежить від тривалості періоду, протягом якого дебітор зобов’язується погасити свою заборгованість. У загальній сумі дебіторської заборгованості з терміном погашення до 30 днів близько 4% відноситься до розряду безнадійної; 31-60 днів - 10; 61-90 днів - 17; 91-120 днів - 26%; при подальшому збільшенні терміну погашення на чергові 30 днів частка безнадійних боргів підвищується на 3-4%.

4. Система збору платежів. Цей розділ роботи з дебіторами припускає розробку процедури взаємодії з ними у випадку порушення умов оплати; критеріальних значень показників, що свідчать про істотність порушень; системи покарання несумлінних контрагентів.

5. Система наданих знижок. Вище робився акцент на репресивні методи роботи з несумлінними дебіторами. Набагато більший ефект мають методи заохочення, до яких у даному випадку відноситься надання покупцям опціону на одержання знижки з відпускної ціни.

В економічно розвитих країнах однієї з найбільш розповсюджених є схема типу «d/k чисто n» (d/k net n), що означає, що:

(а) покупець одержує знижку в розмірі d% у випадку оплати отриманого товару протягом k днів з початку періоду кредитування (наприклад, з моменту одержання чи відвантаження товару);

(б) покупець оплачує повну вартість товару, якщо оплата відбувається в період з (k + 1)-го по n-й день кредитного періоду (звідси, до речі, видне значеннєве навантаження слова net. До кінця терміну кредитування покупець зобов’язаний «розчистити» свої зобов’язання перед постачальником);

(в) у випадку несплати протягом n днів покупець буде змушений заплатити штраф, величина якого може варіювати в залежності від моменту оплати.

Надання знижки вигідно як покупцю, так і продавцю. Перший має пряму вигоду від зниження витрат на покупку товарів, другий одержує непряму вигоду в зв’язку з прискоренням оборотності засобів, вкладених у дебіторську заборгованість, що (як і виробничі запаси) являє собою по суті іммобілізацію коштів.

Фінансовий менеджер може варіювати будь-яким параметром у даній схемі, однак найбільш істотним є знижка. Вона може встановлюватися різними способами, у тому числі з використанням деяких формалізованих алгоритмів, що враховують вплив інфляції і скорочення витрат на підтримку джерел фінансування дебіторської заборгованості.

Система управління дебіторською заборгованістю вимагає постійного контролю по ряду параметрів. До них відносяться час обертання засобів, вкладених у дебіторську заборгованість; структура дебіторів за різними ознаками, застосовувані схеми розрахунків з покупцями і можливість їхньої уніфікації, схема контролю за виконанням дебіторами своїх зобов’язань, схема контролю і принципи резервування сумнівних боргів, система вживання заходів до несумлінних чи неретельних покупців і ін. Процедури прийняття рішень носять, в основному, неформалізований характер і напрацьовуються в міру становлення компанії.

Аналіз і контроль дебіторської заборгованості можна проводити за допомогою абсолютних і відносних показників, розглянутих у динаміці. Зокрема, значний інтерес представляє контроль за своєчасністю погашення заборгованості дебіторами. Для цього на додаток до показників наявності простроченої дебіторської заборгованості, можна використовувати коефіцієнт погашаємості дебіторської заборгованості, що розраховується як відношення середньої дебіторської заборгованості по основній діяльності (розрахунки з дебіторами за товари, роботи і послуги; розрахунки по векселях отриманим; аванси, видані постачальникам і підрядчикам) виторгу від реалізації. Значення цього показника залежить від виду договорів, що превалюють на даному підприємстві.

У залежності від розміру дебіторської заборгованості, кількості розрахункових документів і дебіторів аналіз її рівня можна проводити як суцільним, так і вибірковим методом. Загальна схема контролю й аналізу, як правило, включає кілька етапів.

1. Задають критичний рівень дебіторської заборгованості; усі розрахункові документи, що відносяться до заборгованості, що перевищує критичний рівень, піддають перевірці в обов’язковому порядку.

2. З розрахункових документів, що залишилися, роблять контрольну вибірку. Для цього застосовують різні способи. Одним з найпростіших є n-процентний тест (так, при n = 10% перевіряють кожен 10-й документ, що відбирається по якій-небудь ознаці, наприклад за часом виникнення зобов’язання). Існують і більш складні статистичні методи добору, засновані на завданні критичних значень рівня значимості, помилки вибірки, припустимого відхилення між відбитим у звітності й обчисленим по вибірковим даним розміром дебіторської заборгованості і т.п. У цьому випадку визначають інтервал вибірки (по грошовому вимірнику), а кожен розрахунковий документ, на який падає границя чергового інтервалу, відбирають для контролю й аналізу.

3. Перевіряють реальність сум дебіторської заборгованості у відібраних розрахункових документах. Зокрема, можуть направлятися листа контрагентам із проханням підтвердити реальність проставленої в чи документі минаючої в обліку суми.

4. Оцінюють істотність виявлених помилок. При цьому можуть використовуватися різні критерії. Так, національними обліковими стандартами Австралії відхилення між обліковою і підтвердженою в результаті контрольної перевірки сумами в розмірі, що перевищує 10%, визнається істотним (матеріальним). Якщо відхилення 5-10%, рішення про його істотність приймає аналітик (керуючий, бухгалтер, аудитор) за своїм розсудом. Відхилення, що не перевищує 5%-ного рівня, визнають несуттєвим. Після узагальнення результати аналізу поширюють на всю сукупність дебіторської заборгованості й у виді висновків приводять у відповідному розділі звіту (річного звіту, аналітичної записки, звіту внутрішнього аудитора і т.п.).

Дуже актуальне питання про правомочність зіставлення дебіторської і кредиторської заборгованості. Тут позиції аналітика і бухгалтера можуть бути діаметрально протилежними: перший допускає можливість зіставлення (зокрема, весь аналіз ліквідності і платоспроможності з використанням спеціальних коефіцієнтів заснований на такім зіставленні), другий - немає.

Іноді вважають, що дебіторська заборгованість може бути будь-який, аби вона не перевищувала кредиторську, і що при аналізі варто брати до уваги тільки їхня різниця. Це думка глибока помилково, тому що підприємство зобов’язане погашати свою кредиторську заборгованість незалежно від того, одержує воно борги від своїх чи дебіторів ні. Тому при аналізі дебіторську і кредиторську заборгованість варто розглядати роздільно: дебіторську - як засоби, тимчасово відвернені з обороту, а кредиторську - як засоби, тимчасово притягнуті в оборот. Приведені аргументи вагомі. Помітимо, що у світовій обліково-аналітичній практиці зіставлення дебіторської і кредиторської заборгованості - звичайний і дуже розповсюджений аналітичний прийом, використовуваний при розрахунку коефіцієнтів ліквідності.

Для того щоб підвищити ефективність роботи з дебіторами, багато великих компаній створюють самостійні підрозділи чи дочірні компанії. Вузька спеціалізація цих підрозділів дозволяє їм не тільки користатися традиційними прийомами роботи з дебіторами, але і застосовувати сучасні методи, такі як секъюритизація і факторинг.

Управління коштами і їх еквівалентами

Управління коштами є одним з найважливіших напрямів діяльності фінансового менеджера і включає розрахунок часу обертання коштів (фінансовий цикл), аналіз грошового потоку, його прогнозування, визначення оптимального рівня коштів, складання бюджетів коштів і т.ін. Значимість такого виду активів, як кошти, на думку Дж. Кейнса, визначають основні причини:

(1) рутинність; кошти використовуються для виконання поточних операцій; оскільки між вхідними і вихідними грошовими потоками завжди мається часовий лаг, підприємство змушене постійно тримати вільні кошти на розрахунковому рахунку;

(2) обережність; діяльність підприємства не носить жорстко визначеного характеру, тому кошти необхідні для виконання непередбачених платежів;

(3) спекулятивність; кошти необхідні зі спекулятивних розумінь, оскільки постійно існує ненульова імовірність того, що раптово може виникнути можливість вигідного інвестування.

Разом з тим омертвляння фінансових ресурсів у виді коштів пов’язано з певними втратами; з деякою часткою умовності їхню величину можна оцінити розміром упущеної вигоди від участі в якому-небудь доступному інвестиційному проекті. Тому будь-яке підприємство повинне враховувати дві взаємовиключні обставини: необхідність підтримка поточної платоспроможності та одержання додаткового прибутку від інвестування вільних коштів. Таким чином, однією з основних задач управління коштами є оптимізація їх середнього поточного залишку.

Наявність у підприємства коштів нерідко пов’язується з тим, чи є його діяльність прибутковою. Такий зв’язок не завжди очевидний. В разі загострення проблеми взаємних неплатежів, підприємство може бути прибутковим (за даними бухгалтерського обліку) і одночасно мати труднощі в забезпеченні оборотними коштах, і, в кінцевому рахунку це може призвести до банкрутства.

У контексті управління оборотними активами кошти звичайно розглядаються разом з так називаними грошовими еквівалентами. Еквівалент коштів (Cash Equivalent) - це умовний термін в аналізі і фінансовому менеджменті, що характеризує високоліквідні ринкові цінні папери. Вони знаходиться на балансі підприємства і придбаним ним з метою формування страхового запасу коштів. Ці папери, в разі необхідності, можуть бути трансформовані у гроші з мінімальним тимчасовим лагом і мінімальними втратами.

Втрати можуть виникнути, якщо підприємство має потребу в грошах і для їхнього одержання змушено продати частину своїх матеріальних активів (запаси, верстати й ін.). В цьому разі може статись так, що отримана від продажу сума буде набагато меншою тієї, що могла бути отримана від використання вимушено продаваних активів.

При вимушеному продажі високоліквідних цінних паперів подібних утрат не виникає. При взаємній згоді контрагентів еквіваленти коштів можуть бути використані і як засіб платежу.

Зміст еквівалентності такий. Справа в тім, що будь-який актив (наприклад, виробничі запаси), фірма придбає або спонтанно, або в разі виникнення потреби (наприклад, дебіторська заборгованість). При цьому повинна досягатись основна мета, що стоїть перед суб’єктом - генерування прибутку. Проте активам, розглянутим ізольовано, у певній мірі притаманна іммобілізуємість (кошти, заморожені в даному активі, у певній мірі «не діють» і тим самим не сприяють генеруванню прибутку). Іммобілізуємість повною мірою притаманна й такому абсолютно ліквідному активу, як гроші. Справді, навряд чи доцільно тримати на розрахунковому рахунку невиправдано високу суму коштів, оскільки вони в цьому випадку, як правило, не приносять доходу. Однак не представляється виправданим і негайне їх використання, наприклад, для вкладення в матеріальні запаси чи дострокового погашення кредиторської заборгованості, оскільки величина потреби в поточних грошових платежах і терміни її настання (особливо якщо мова йде про реалізацію раптових інвестиційних можливостей) не є жорстко визначеними. Тому виникає необхідність створення страхового запасу коштів, у якості якого виступають високоліквідні короткострокові фінансові активи. Вони можуть бути швидко трансформовані в кошти, приносять доход, можуть бути використані в заставних і платіжно-розрахункових операціях і т. ін.

Кошти самі по собі, тобто не вкладені в справу, не можуть принести доходу. З іншого боку, підприємство завжди повинне мати певну суму вільних коштів за причин, наведених вище. Цим визначається необхідність систематизації підходів до управління цими активами. У цілому система ефективного управління коштами має на меті виділення чотирьох блоків процедур, що вимагають уваги фінансового менеджера (аналітика):

- розрахунку фінансового циклу;

- аналізу руху коштів;

- прогнозування грошових потоків;

- визначення оптимального рівня коштів.

Розрахунок операційного і фінансового циклів

У числі найважливіших характеристик ефективності поточної діяльності - показники тривалості операційного і фінансового циклів. Операційний цикл (Operating Cycle) - це умовна назва періоду - типового повторюваного елемента виробничо-комерційного процесу (від одержання сировини до повернення коштів у виді виторгу), впродовж якого кошти омертвлені в запасах і розрахунках (дебіторах). Аналітичний показник, що характеризує середній час омертвляння коштів у цих активах, називають тривалість операційного циклу (Operating Cycle Period). Початок операційного циклу - поява матеріальних запасів, на балансі фірми як сигнал про початок трансформаційного ланцюга «сировина (з появою зобов’язання оплатити його) - продукція - кошти», а його закінчення - поява на балансі виторгу від реалізації виробленої і проданої продукції.

Операційний цикл починається з моменту появи зобов’язання оплатити придбані виробничі запаси, тобто з моменту формального (але не обов’язково фактичного) вкладення коштів у запаси, і закінчується моментом повернення коштів на рахунки фірми у виді виторгу (рис. 4.5). Алгоритм розрахунку має вигляд:

Dос = Inv_d+AR_d,

де Inv_d - оборотність запасів (у днях);

AR_d - оборотність засобів у розрахунках (у днях).

Рис. 4.5. Трансформація коштів в оборотних активах

З формули видно, що приведений індикатор показує, скільки днів омертвлені кошти у негрошових оборотних активах. Зниження показника в динаміці - сприятлива тенденція. Середньогалузеві значення цього показника, а також показників оборотності можуть використовуватися при оцінці базових параметрів планованого до впровадження нового проекту як орієнтири для розрахунку суми оборотних коштів, що необхідно зарезервувати.

В економічно розвитих країнах дані про тривалість операційного циклу розраховуються за галузями інформаційно-аналітичними агентствами і включаються в довідкові видання.

Фінансовий цикл (Cash Cycle) є умовною назвою періоду, як типового повторюваного елемента торгово-технологічного процесу, на початку якого кошти фактично ідуть на оплату постачальникам за придбані в них сировину і матеріали і наприкінці якого повертаються у вигляді виторгу. Показник, що характеризує середній час між фактичним відтоком коштів у зв’язку зі здійсненням поточної виробничої діяльності і їхнім фактичним надходженням, як результатом виробничо-фінансової діяльності, називається тривалістю фінансовий цикл (Cash Cycle Period).

Зміст фінансового циклу полягає в такому. Ефективність фінансової діяльності фірми в частині розрахунків з контрагентами характеризується не тільки своєчасністю погашення дебіторської заборгованості, але і раціональною політикою щодо кредиторів. Кредиторською заборгованістю можливо управляти шляхом відкладення або наближення термін її погашення. Завдяки цьому вирішують дві задачі: регулюється величина коштів на рахунку і розглядається доцільність підтримки додаткового джерела фінансування. Дебіторська і кредиторська заборгованість взаємоурівноважуютб одна одну, а їхній спільний вплив на ефективність руху коштів виражається через показник тривалості фінансового циклу Dcc, що розраховуються за формулою:

Dcc = Inv_d + AR_d - AР_d

де Inv_d - оборотність засобів, омертвлених у виробничих запасах;

AR_d - оборотність засобів, омертвлених у дебіторській заборгованості;

AР_d - період погашення кредиторської заборгованості.

Як бачимо з наведених формул і рис. 1.8, фінансовий і операційний цикли пов’язані між собою через період погашення кредиторської заборгованості, а логіка взаємозв’язку така. Операційний цикл характеризує загальний час, впродовж якого фінансові ресурси омертвлені в запасах і дебіторській заборгованості. Оскільки підприємство сплачує рахунка постачальників з часовим лагом, час, впродовж якого кошти відвернені з обороту, тобто фінансовий цикл, менше на середній час обертання кредиторської заборгованості. Скорочення операційного і фінансового циклів у динаміці розглядається як позитивна тенденція. Якщо скорочення операційного циклу може бути здійснене за рахунок прискорення виробничого процесу й оборотності дебіторської заборгованості, то фінансовий цикл може бути скорочений за рахунок як цих факторів, так і деякого некритичного уповільнення оборотності кредиторської заборгованості.

Інформаційне забезпечення розрахунку - бухгалтерська звітність. Розрахунок можна виконувати двома способами: за всіма даним про дебіторську і кредиторську заборгованість; за даними про дебіторську і кредиторську заборгованість, що безпосередньо відноситься до виробничого процесу.

Аналіз руху коштів

Зміст цього фрагмента аналізу очевидний і визначається такими обставинами. По-перше, з позиції поточної діяльності, кошти відіграють найважливішу роль, оскільки вони служать засобом для ліквідації будь-яких збоїв у фінансовому і виробничому процесах. По-друге, уже відзначалося, що прибуток і кошти - не те саме; у поточній діяльності приходиться працювати не з прибутком, а з грошима. По-третє, з позиції контролю й оцінки ефективності функціонування підприємства дуже важливо уявляти, які види діяльності генерують основний обсяг грошових надходжень і відтоків. Не випадково звіт про рух коштів, що є квінтесенцією методики аналізу, входить у число основних звітних форм будь-якого західного підприємства і нерідко приводиться в річному звіті. У нашій країні ця форма вперше з’явилася в річній звітності за 1996 р., однак дотепер її роль менш значима в порівнянні з балансом і звітом про прибутки і збитки.

Результатом аналізу є побудова для грошового потоку звичайного балансового рівняння:

Дсн + Дсп - Дсв = Дск

де Дсн - залишок коштів на початок звітного періоду;

Дсп - надійшло грошей впродовж звітного періоду;

Дсв - вибуло коштів впродовж звітного періоду;

Дск - залишок на кінець звітного періоду.

У звітній формі показники припливу і відтоку коштів приводяться в розбивці за напрямами діяльності (поточна, інвестиційна, фінансова). В аналітичному плані особливий інтерес представляють кілька показників, виведених у ході побудови звіту, зокрема зміна залишку коштів, тобто різниця сумарних припливів і відтоків (ДС = Дсп - Дсв). Оскільки виділяється кілька напрямків діяльності, то в звіті про рух коштів по суті робиться факторне розкладання показника ДС.

Аналіз руху коштів проводиться за даними звітного періоду. На перший погляд, такий аналіз, як і будь-який інший розділ ретроспективного аналізу, має порівняно невисоку цінність для фінансового менеджера, однак можна навести аргументи, що певною мірою виправдовують його проведення. Вище був наведений приклад парадоксальної ситуації, коли підприємство є прибутковим, але не має засобів розплатитися зі своїми працівниками і контрагентами. Така ситуація цілком повсякденна в економіці перехідного періоду.

Теоретично цього парадокса можливо уникнути; це відбудеться в тому випадку, якщо на підприємстві послідовно використовують метод визначення виторгу від реалізації в міру оплати товарів і послуг. Однак, відповідно до нормативних документів, цей метод є альтернативним методу визначення виторгу від реалізації в міру відвантаження товарів і пред’явлення покупцю розрахункових документів і може застосовуватися лише у випадках, коли це передбачено договором. Якщо застосовується метод нарахування, що є основним, то виникає ситуація, коли грошовий потік і потік цінностей і розрахунків, що генерує прибуток, не збігаються в часі. Аналіз руху коштів дозволяє з відомою часткою точності пояснити розбіжність між величиною грошового потоку, що мав місце на підприємстві в звітному періоді, і отриманої за цей період прибутком.

Логіка аналізу очевидна: необхідно виділити всі операції, що стосуються руху коштів. У міжнародній обліково-аналітичній практиці для цієї мети розроблені два методи. Різниця між ними складається в різній послідовності процедур визначення потоку коштів у результаті поточної діяльності: або за даними рахунків бухгалтерського обліку (прямий метод), або в процесі коректування чистого прибутку в контексті руху коштів (непрямий метод).

Прямий метод заснований на численні припливу коштів (виторгу від реалізації продукції, робіт і послуг, авансів отриманих і т. ін.) і їхнього відтоку (оплати рахунків постачальників, повернення отриманих короткострокових позичок і позик і ін.), тобто вихідним елементом є рух засобів, що виявляється за даними рахунків бухгалтерського обліку. Як відомо, у бухгалтерії будь-якого підприємства ведеться так називана Головна книга, призначена для систематизації реєструємих у системі подвійного запису бухгалтерських проводок, що відбивають факти господарського життя, вона є переліком синтетичних рахунків. Прямий метод припускає ідентифікацію всіх проводок, що стосуються дебету грошових рахунків (це приплив коштів) і кредиту грошових рахунків (це відтік коштів). Послідовний перегляд усіх проводок забезпечує, крім іншого, угруповання відтоків і припливів коштів за основними видами діяльності (поточна, інвестиційна й ін.). Оскільки при реалізації прямого методу розрахунки здійснюють, виходячи з рахунків, формальний аналіз грошового потоку можна виконувати на будь-яку дату. Даний метод трудомісткий при оформленні вручну, однак при автоматизованому веденні бухгалтерського обліку звіт про рух коштів порядково можливо складати автоматично. Остаточна повна автоматизація при складанні звіту складно здійсненна на практиці, оскільки розбивка на поточний, інвестиційний і фінансовий види діяльності носить умовний характер і не завжди визначається конкретними бухгалтерськими кореспонденціями. Деякі рядки звіту взагалі не розбиваються за видами діяльності (наприклад, виплати по заробітній платі і виплати соціального характеру).

Непрямий метод припускає коректування отриманого підприємством чистого прибутку і носить теоретичний характер. Він заснований на ідентифікації операцій, що впливають на величину прибутку. Він не враховує руху коштів, що не впливають на величину прибутку. Усі подібні операції послідовно ідентифікуються, а відповідні суми коректують значення чистого прибутку. Наприклад, дострокове вибуття (списання) основних засобів і інших позаоборотних активів пов’язано з одержанням збитку в розмірі їхньої залишкової вартості, що формується на рахунку «Інші доходи і витрати» і потім списується в дебет рахунка «Прибутки та збитки». Ця операція позначається на величині прибутку убік зменшення, але не приводить до руху коштів, а тому недоамортизована вартість повинна бути додана до величини чистого прибутку. Не викликає відтоку коштів нарахування амортизації, також треба враховувати доходи раніше реального надходження коштів (якщо підприємство застосовує метод визначення виторгу по моменті відвантаження товарів і пред’явлення покупцю розрахункових документів) і ін. Відкоригувавши прибуток на припливи і відтоки коштів, теоретично можна вийти на поточне сальдо по рахунках обліку коштів.

Безумовно, описані методики складні в реалізації, тому їхнє застосування доцільне лише при використанні табличних процесорів. На практиці більше поширення одержав прямий метод, оскільки представлений в звітності прибуток носить дуже умовний характер, а процес коректування занадто трудомісткий (багато показників, що формують прибуток, не пов’язані прямо з рухом коштів).

Прогнозування грошових потоків

Необхідність прогнозування коштів в умовах ринкової економіки стає актуальною задачею. Причин тому багато. Зокрема, ці розрахунки вимагаються при розробці бізнес-плану, при обґрунтуванні інвестиційних проектів, запитуваних кредитів і т. ін. Строго формалізованих процедур прогнозування, природно, не існує: це творча операція. Найчастіше при прогнозуванні використовується метод «від досягнутого», коли прогнозне значення визначається множенням досягнутого рівня показника на планований (очікуваний) темп росту. Якщо мова йде про новий інвестиційний проект, то прогноз грошових потоків може бути виконаний, виходячи з експертних даних про розміри планованої виручки від реалізації продукції (припливах коштів), очікуваних обсягах інвестицій і поточних витрат (відтоках коштів). Звичайно прогноз здійснюється імітаційним моделюванням.

Грошові потоки фірми

У технологічному аспекті функціонування фірми можна представляти як складну сукупність ресурсних потоків. Ці потоки мають як внутріфірмову, так і внефирменную природу. У першому випадку потоки зосереджені в самій фірмі, вони відбивають взаємні трансформації ресурсі фірми. (Наприклад, за готівку куплені запаси сировини. Очевидно, що сукупний майновий потенціал фірми не змінився). В другому випадку потоки виходять за межі фірми вони злизують фірму з деяким контрагентом, при цьому майновий і фінансовий потенціали міняються. Помітимо, що ця зміна не обов’язкова синхронізоване: наприклад, майновий потенціал збільшується, фінансове положення погіршується; можливі й інші очевидні сполучення.

Як відомо, одне з найкращих модельних представлень фірми - це її бухгалтерський баланс. Переважна більшість операцій з ресурсами знаходять у ньому відображення. Операції з ресурсами, що безпосередньо позначаються на балансі, породжують три види потоків: матеріальні (наприклад, відпустка сировини у виробництво), розрахункові (наприклад, нараховані відсотки за користування кредитом) і грошові (наприклад, отримані доходи у вигляді дивідендів від вкладення в акції деякої компанії). Безумовно, для фірми ці потоки важливі в однаковій мірі. Разом з тим, з позиції основної мети фірми, саме грошові потоки мають першорядне значення. Найбільше чітко дана теза виявляється в зіставленні потоку розрахунків і потоку коштів. Наприклад, можна нарахувати які завгодно великі дивіденди, виникає питання - чи будуть вони реально виплачені. Можна вважати як завгодно великий очікуваний прибуток від реалізації привабливого проекту, але от чи втілиться цей прибуток у реальні припливи коштів - знову велике питання. Саме тому грошові потоки відіграють найважливішу роль у фірмі (не випадково одне з її трактувань зводиться до розуміння фірми як сукупності взаємозалежних грошових потоків), а їхня оцінка в тім чи іншому ступені важлива при прийнятті управлінських рішень стратегічного характеру.

У технологічному плані грошові потоки пов’язують фірму як суб’єкта бізнесів-відносин з багатьма контрагентами, загальна сукупність яких піддається типізації. Зокрема, у контексті економічних відносин, що породжують рух коштів, підприємству протиставляються дебітори (фізичні і юридичні особи, що тимчасово користаються засобами даного підприємства) і кредитори (фізичні і юридичні особи, засобами яких тимчасово користається дане підприємство).

У загальній сукупності кредиторів особливим є ставлення до бюджету. Цим терміном ми узагальнено характеризуємо органи державної і муніципальної влади, з якими в суб’єкта, що хазяює, виникають взаємини з податкових платежів. Справа в тім, що із суб’єктами бізнесів-відносин (тобто зі звичайними кредиторами і дебіторами) фінансові відносини ініціюються, тоді коли з бюджетом вони визначаються вимогами податкового законодавства. У загальному вигляді взаємини, що породжують грошові потоки, між зазначеними суб’єктами, представлені на рис. 4.6.

Логіка наведеної схеми очевидна. Фірма періодично платить податки в бюджет, тобто її відносини з бюджетом характеризуються відтоками коштів. Наявність у фірми дебіторів зумовлює припливи коштів; наявність кредиторів - відтоки. Можливі і взаємозаліки, коли, наприклад, дебітор, будучи покупцем продукції фірми, у той же час іноді робить їй платні послуги і (чи) виступає в ролі постачальника сировини і матеріалів. Взаємозаліки вже не породжують реального руху коштів, але позначаються на фінансових результатах фірми.

Отже, грошовий потік, що розуміється узагальнено, і циркулює через фірму (в основному, через її розрахункові рахунки), складається з двох частин - припливів коштів як результату продажу виробленою фірмою продукції і грошових відтоків, як результату сплати за використані фірмою ресурси. Ключове місце, безумовно, приділяється припливам коштів. Основне джерело - успішна поточна діяльність.

Рис. 4.6. Типова схема грошових потоків, що зв’язують фірму й інших суб’єктів бізнесів-відносин у ході поточних операцій

Зрозуміло, що припливи і відтоки мають дискретні розподіли з характеристиками, що розрізняються, тобто в кожен короткий проміжок часу припливи і відтоки не обов’язково погодяться один з одним. І тут треба виділити два аспекти: короткостроковий (чи поточний) і довгостроковий (стратегічний).

Поточна діяльність: короткостроковий аспект. Тут ми розглядаємо повсякденну діяльність, у якій і припливи, і відтоки коштів мають місце з більшою чи меншою частотою, але вплив менеджерів фірми на них має принципово різну природу. Відтоки коштів знаходяться під безпосереднім контролем управлінського персоналу фірми, тому що саме керівник фірми приймає рішення про той чи інший платіж. З припливами коштів справа складніша - тут головну роль грає контрагент, від якого очікуються платежі. Як відзначалося, взаємні платежі між контрагентами здійснюються у формі безготівкових розрахунків: при надходженні платіжних документів у банк засобів або зараховуються на рахунок фірми, або списуються з його. У самому загальному випадку, коли банк не кредитує фірму по поточним операціях, списання засобів з її рахунка може відбутися, якщо ці засоби є на рахунку. Тому в короткостроковому аспекті фірма змушена організовувати деяку систему узгодження припливів і відтоків коштів за часом і сумами; робиться це шляхом розробки і здійснення спеціальної політики у взаєминах з контрагентами (система знижок, заохочень і покарань). Звідси з очевидністю випливають два загальні правила, корисних для розуміння суті поточних грошових потоків.

По-перше, бажано, щоб припливи передували відтокам. Зміст тези очевидний: настає термін платежу кредитору, а грошей на рахунку немає; відстрочка зі сплатою необхідного платежу може спричинити штрафні санкції, а в гіршому випадку - утрату контрагента.

По-друге, темпи зміни кредиторської і дебіторської заборгованостей повинні по можливості узгоджуватися. Причини чи росту зниження кожної з них повинні розумітися і порозуміватися, повинні визначатися і «коридори» їхнього варіювання.

Оскільки сучасний бізнес-процес не обходиться без дебіторів і кредиторів, мова повинна вестися лише про те, яке повинне бути співвідношення між ними; очевидно, крайності навряд чи припустимі. При нормальному розвитку бізнесу кредиторська і дебіторська заборгованості приблизно збігаються по величині, а тому невиправдане збільшення кредиторської заборгованості чревате підвищенням рівня фінансового ризику, що уособлюється з даною фірмою, тоді як невиправдане збільшення дебіторської заборгованості означає, як правило, іммобілізацію власних оборотних коштів фірми (дебітор користається засобами фірми).

Поточна діяльність: стратегічний аспект. Оцінка співвідношення грошових припливів і відтоків з позиції довгострокової перспективи не представляє складності. Ясно, що розвиток фірми можливо лише у випадку перевищення припливів над відтоками, що виявляється в росту капіталу власників фірми (рис. 4.7). Умова успішності фірми виражається очевидною нерівністю (на схемі для простоти не зазначені грошові потоки між фірмою і її власниками)

CF3 > CF1 + CF2.

Грошові потоки в контексті проектів інвестування і фінансування.

Управління фінансами фірми в технологічному змісті являє собою безупинний потік різних комбінацій двох типових фінансових процесів - інвестування і фінансування. Обоє мають безпосереднє відношення до грошових потоків.

У контексті руху коштів проект інвестування припускає відтік, що змінюється припливом. Точніше, проект означає споконвічне вкладення засобів, тобто їхній відтік (мається на увазі трансформація коштів у деякі негрошові активи і витрати), що у майбутньому, як очікується, переміниться припливом коштів, що не тільки компенсують попередній відтік, але й забезпечує загальне позитивне сальдо (тобто перевищення припливів над відтоками) з урахуванням тимчасової цінності грошей.