Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Зв'язки детермінації




Типовим прикладом зв'язків детермінації є причинно-наслід-кова залежність. Людині здавна була притаманна переконаність у тому, що будь-яке явище у своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. В стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила — ніщо з нічого не виникає. У подальшому бу­денне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності, або при-чинно-наслідковрго зв'язку (тип відношення між об'єктами, коли один з них за певних обставин дає буття іншому). Явища, які знаходяться у відношенні причинності, це причина і наслідок; при цьому причина — явище породжуюче, а наслідок — поро­джуване. Оскільки причина і наслідок зв'язані генетичною за­лежністю, то їх повинен розділяти часовий проміжок: причина випереджає наслідок за часом.

Поняття причинності відрізняється від споріднених, але не тотожних йому понять детермінізму, каузальності, достатньої основи. Всі вони так чи інакше означають природну зумовле­ність явищ, і все ж таки кожне з них має свій смисловий відті­нок. Детермінізм — найоб'ємніше з понять причиннісного цик­лу — виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагаль-нішому вигляді, універсальній значимості. В ньому відбито на­скрізну взаємозумовленість буття, окремих явищ і універсуму в цілому. Каузальність порівняно з детермінізмом не має уні­версального значення. Навпаки, вона означає зв'язок причини і наслідку у вузько визначеному контексті. Причина і наслідок фіксуються тут як локальні і конкретні агенти взаємодії.

Поняття достатньої основи подібне до поняття причинності: причина і підстава будь-якої дії — в сутності одне й те саме. Та

214 •

у ході науково-теоретичного розвитку вони розійшлися: в XVII ст. поняття достатньої основи виділяється (у Лейбніца) як самостійний закон формальної логіки, а закон причинності збері­гає значення закону буття.

Причина ніколи не виступає в чистому вигляді, її завжди су­проводжують умови і привід. Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не викликають наслідок, однак поза певними умовами причина бездіє, а якщо і діє, то безрезультат­но або не повною мірою.



Умови це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Розрізняють умови необхідні і достатні. Пер­ші створюють можливість виникнення події, другі — забезпечу­ють реалізацію цієї можливості. При всій розбіжності умов і причин їх не слід відривати одне від одного і тим більше проти­ставляти. Важливо зрозуміти, що причина — одна з визначаль­них умов, тобто умова, яка здебільшого викликає дію. Щодо такої вирішальної умови, як причина, всі останні безпосеред­ньо не породжують наслідок, а лише беруть участь у виникнен­ні його.

Не слід також ототожнювати причину і привід. Привід по­в'язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовніш­нім поштовхом. Можна сказати, привід швидше провокує дію, ніж створює її.

Причинно-наслідковий зв'язок відрізняється від часового і функціонального. Причинна залежність як більш багата і бага-томірна включає в себе часову, але не вичерпується нею і не зводиться до неї. Слідувати в часі можуть і генетично не пов'я­зані між собою явища (наприклад, чергування дня і ночі), так що вираз «після цього» не рівнозначний виразові «внаслідок цього».

Значно важче відрізнити причинно-наслідковий зв'язок від функціонального. Вони не лише відмінні, а й протилежні. Мож­на виділити два моменти, які роз'єднують їх, роблять несуміс­ними. По-перше, у функціональному зв'язку залежна величина (аналог наслідку) не породжується незалежною величиною (аналог причини). Наприклад, пройдена відстань залежить від часу, але не породжується ним. У функціональному зв'язку по­дії об'єднані не генетичним, а корелятивним способом, тому в структурі явища окремі взаємопов'язані елементи розуміються безвідносно до загальної причини, що породжує їх. Так, сучас­на західна структурно-функціональна соціологія розглядає су­спільство поза продукуючих і відтворюючих його причин, тлума­чить його як функціональну єдність готових взаємопов'язанихсторін. По-друге, функціональна залежність абстрагується від часу. В ній, власне, все відбувається водночас. Поняття «до» і «після» до неї, суворо кажучи, непридатні, адже цей зв'язок фіксує сформовані, алгоритмічно задані процеси. Типовий ви­падок — надчасова залежність математичних величин.

Особливої уваги заслуговує наступний аспект причинно-на­слідкового зв'язку. Причинна залежність характеризується пев­ною вибірковістю, отже, і спрямованістю подій. Тому є смисл говорити про співвідношення причинності й доцільності. Причи­на і ціль однаковою мірою здатні мотивувати дії або процеси, але характер мотивування буде досить різним. Поняття цілі є правомірним тільки у сфері свідомо-вольової діяльності люди­ни. Тут ціль означає ідеальне передбачення продуктів (наслід­ків) розумової активності людини.

Дещо інше спостерігаємо в природі або у світі тварин. Тут немає цілей, оскільки немає істот, які свідомо і цілеспрямовано здійснюють життєвий процес. Однак це не значить, що в приро­ді панує хаос, а будь-який упорядкований і спрямований рух відсутній. Все це у природі (живій і неживій) є, тільки розум­ність і доцільність її порівняно з людською життєдіяльністю іншого роду. У неживій природі панує необхідність, немислима поза причинними і по-своєму раціональними підставами; у жи­вій природі хоч і присутні елементи доцільності, але це доціль­ність особливого роду, а саме стихійна, позасвідома.

Екстраполяція поняття цілі на зовнішній світ неминуче при­зводить до телеології — вчення про примат цілі у світовому роз­витку над причинними основами. Телеологія розглядає світ за аналогією з людиною: подібно до того, як людина у своїй ді­яльності здійснює свідому ціль, так і світ (космос) прагне до вищого блага (бога) як до цілі власного вдосконалення. Необ­ґрунтованість телеологічного тлумачення буття заключається в тому, що воно повторює помилки практично всіх релігійних пе­реконань, наділяє об'єкти дійсності, в тому числі Всесвіт, всіма ознаками і мотивами людського існування. Телеологія усував поняття причинності, підміняючи його поняттям кінцевої (фі­нальної) цілі.

Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, і наслідок ніколи не: запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ: кожне з них, розглянуте в ланцюгу універсального світового зв'язку, може бути водночас і причиною, і наслідком; в одному відношенні воно — причина, в іншому — наслідок. Виривати причинність із загальної світо­вої залежності, закріплювати за причиною і наслідком одно-

значні і незмінні ознаки — значить свідомо відходити від об'єк­тивного розуміння сутності справи. Причина, породжуючи на­слідок, вступає з ним у зв'язок, у відношення, які об'єднують їх. Проте зв'язок — це вже дещо загальне, притаманне як причині, так і наслідкові. У межах спільності, яка об'єднує їх, причина і наслідок взаємодіють одна з одним, активно обмінюються влас­тивостями. Наслідок, породжений причиною, в свою чергу, зво­ротно впливає на причину і у певному розумінні зумовлює її. Судження Спінози «природа — причина самої себе» вдало пе­редає тотожність причини і наслідку стосовно буття як цілого.

Відносність причинно-наслідкового зв'язку багато в чому за­лежить від специфіки об'єктів, що взаємодіють. Чим далі розта­шовані явища від сфери повсякденного досвіду, тим більше їхня поведінка розходиться із звичними уявленнями причинності. Такою є, наприклад, поведінка фізичних мікрооб'єктів (елемен­тарних частинок). Вона настільки ймовірнісна, більше того, су­перечить традиційним поняттям закономірності і причинності, що у теоретичній фізиці виникла думка про індетермінізм кван­тово-механічної реальності, тобто безпричинність її об'єктів. На думку Н. Бора, висновки квантової механіки несумісні з самою ідеєю каузальності. На цій підставі англійський фізико-теоре-тик Едінгтон навіть стверджував, що у фізиці мікросвіту заяв­ляє про себе присутність Бога. Однак у мікросвіті причинність не відміняється, а лише видозмінюється відповідно до внутріш­ніх особливостей субатомних об'єктів. Жорстка детермінація по­одиноких явищ, типова для макросвіту, у мікросвіті поступаєть­ся місцем більш гнучкій, більш опосередкованій залежності між ними. Поведінка окремої мікрочастинки має непередбачуваний характер, споріднений з вольовими вчинками людини.

І все ж ймовірнісна модель поведінки мікрочастинки не є то­тожною безпричинності. Елементарна частинка обмежена і зу­мовлена груповим ансамблевим життям мікрооб'єктів, яке під­порядковане особливим фізичним законам. Ці закони одержали назву статистичних, тобто вони дійсні не для одного, а для множини об'єктів. Причинна зумовленість окремих явищ мікро­світу при цьому не скасовується, а лише ускладнюється і опо­середковується системою масової взаємодії їх. Тому стосовно фізики мікросвіту слід говорити не стільки про ймовірність як альтернативу причинності, скільки про ймовірнісну форму де­термінації об'єктів.

Детермінальний зв'язок буття уточнюється і доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Всі явища можна роз­глядати з точки зору тієї міри обов'язковості, з якою вони існу­ють. Стосовно будь-якої речі ми маємо право поставити запи­тання: якщо дана річ існує, це випадково, чи необхідно? Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.

Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

На проблему обов'язковості, або випадковості існування ре­чей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхід­ність. Вона бере свій початок у класичній давнині, в атомістиці Демокріта і набуває особливого поширення в механічному ма­теріалізмі XVII—XVIII ст. Представники цієї точки зору пере­конані в тому, що необумовлених явищ немає, а тому, на думку Демокріта, все відбуається «за необхідністю». Звідси, природно, напрошується висновок, який метафізичний матеріалізм Нового часу не забарився зробити: якщо необумовлених речей немає, то, отже, поряд із необхідністю і поза нею не існує жодного ін­шого типу детермінації. Випадковість виключається із системи світового зв'язку.

Для свого часу такий підхід мав позитивну сторону: він ви­ключав з природи і людського життя всілякого роду надпри­родні сили і тим самим сприяв утвердженню просвітницького світогляду Нового часу. В цілому ж метафізичне (з виключним акцентом на необхідності) тлумачення світового зв'язку було необгрунтованим і внутрішньо суперечливим: скасовуючи випад­ковість, метафізика тим самим відкрила дорогу фаталізму — механічній формі провіденціалізму, який, наполягаючи на вста­новленому плині подій, не має нічого спільного із науковим сві­торозумінням. Адже поняття наперед заданої визначеності, в якому б варіанті не брати її, за логікою речей веде до псевдо­наукового погляду на світ.

Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об'єктив­на зумовленість явищ. Необхідність оголошується фікцією або суб'єктивною формою організації даних, які сприймаються чут­тєво. Наприклад, австро-англійський філософ Л. Вітгенштейн у своєму «Логіко-філософському трактаті» стверджує, що дійс­ність є царством випадковості. Необхідність же тлумачиться лише як логічна (психічна) реальність, яка створюється індиві­дом пізнання і нав'язується світові як законодавчий принцип. Тим самим він будує свою концепцію необхідності і випадковос­ті на основі досвіду, який розуміється суб'єктивістськи, тобто досвіду не як практики, а як сукупності безладних даних і від­чуттів, в які наш розум привносить порядок і смисл. Отже, якщоу світі і є необхідність, то вона нав'язана йому законами логіки і міркуваннями пізнання.

Науковий світогляд визнає безумовну об'єктивність необхід­ності і випадковості. Здоровий глузд протиставляє необхідність і випадковість, керуючись формулою «або-або»: явище є або не­обхідним, або випадковим, тобто розглядає ці категорії як такі, що раз і назавжди виключають одна одну. В цьому повсякден­ному уявленні є частка істини: воно фіксує необхідність і випад­ковість у їхній якісній протилежності. Однак повсякденне пі­знання доводить цю фіксацію до категоричного протиставлення, до догматизму, забуваючи, що є межі, за якими це протистав­лення позбавлене виправдання. Відмінність між необхідністю і випадковістю є не абстрактною, а конкретною, тобто умовною і відносною. Жодне явище не може бути зафіксоване як тільки необхідне, або тільки випадкове.

Наприклад, відкриття Америки — подія необхідна, зумовлена всім соціально-економічним розвитком Європи в епоху Відро­дження, і водночас це відкриття є випадковим у тому смислі, що воно могло бути зроблене трохи раніше, або трохи пізніше. Те ж саме можна сказати і про відкриття Дарвіна — ідею по­ходження видів. З кінця XVIII ст. вона наполегливо пробиває собі дорогу в біологічну науку. З одного боку, в цьому була своя необхідність, а з іншого — не було жодної неминучості в тому, що саме Дарвін, а не інший вчений втілив цю ідею в стрункій і завершеній теорії.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два сут­тєвих моменти. По-перше, випадковість виступає формою вияв­лення необхідності. Це значить, що останню не можна зводити ні до окремого факту, ні до арифметичної суми фактів. Необ­хідність— це внутрішня тенденція, яка об'єднує багатоманіття речей і процесів. Не розчиняючись у масі явищ, вона водночас не існує поза ними. Окремі випадкові події виявляють необхід­ність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях,— лише уявна необхідність. По-друге, випадковість виступає як доповнення необхідності. Це означає, що випадковість — не просто зовнішнє виявлення необхідності, вона відіграє роль своє­рідного будівельного матеріалу, з якого зводиться необхідність. Остання прокладає собі шлях через безліч випадковостей, є рівнодіючою випадкових елементів. При цьому випадковість зав­жди залишається по той бік необхідності, ніколи не зливається з нею. Іноді вона настільки віддаляється від необхідності, що може наче випадати з неї, перетворюючись на виняток. Але і тоді випадковість свідчить про необхідність, «працює» на неї. У такій ситуації прийнято говорити: виняток підтверджує пра­вило. Права випадковості і вплив її на необхідність можуть зро-стати залежно від специфіки об'єктів, що належать до конкрет­них систем. Особливо тісно переплітаються необхідність і випад­ковість у людському суспільстві. Характер соціальної детермі­нації опосередкований здатністю людини до вільного вибору і вольового рішення. У зв'язку з цим необмежено зростає ймовір­нісний характер суспільних явищ, що може породити думку про випадкову, об'єктивно необумовлену природу людських вчинків. Але все це лише ілюзія, яка розвіюється, як тільки ми звернемо увагу на умови і передумови людської діяльності. Остання зді­йснюється в межах фізичної, біологічної і соціальної необхіднос­ті, порушити які не в змозі ні випадок, ні сваволя. Людські вчинки безумовно є вільними лише за видимістю, за сутністю ж своєю вони детерміновані зовнішніми або внутрішніми (в обох випадках — реальними) мотивами. Людина може бути вільною в своїх бажаннях і намірах, але як тільки її внутрішня свобода реалізується в дії, остання негайно стає надбанням історичної необхідності.

Необхідність і випадковість — не лише форми буття, а й ка­тегорії наукового пізнання. Функції категорій необхідності і ви­падковості не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди ви­ступає як початкова інстанція, необхідність — як мета. Пізна­вальна діяльність розгортається як сходження від випадкового до необхідного. Це не значить, що в процесі пізнання випадко­вості не відводиться почесного місця (тим більше, що є щасли­ві випадковості), не означає також, що з розвитком наших знань про навколишній світ випадковості поступово зникають. Наука має справу з випадковістю на всіх етапах свого сходжен­ня до істини, адже з поглибленням і розширенням наших знань змінюються і характер випадковості, і її взаємовідносини із не­обхідністю (наприклад, у мікросвіті або у мегасвіті). Отже, ре­альне освоєння світу грунтується на знанні конкретного, діалек­тичного взаємозв'язку необхідності і випадковості.

З особливого боку висвітлюють зв'язок детермінації катего­рії можливості і дійсності. Одна ознака відрізняє їх від інших філософських категорій: за механізмом свого втілення ці кате­горії підкреслено процесуальні, тобто виражають буття в його становленні, у незавершеному прагненні до нових, більш доско­налих форм. їх справедливо відносять до категорій модальнос­ті: об'єктивна реальність відображається в них з точки зору ха­рактеристик, які тільки повинні бути розкритими.

Можливість це філософське поняття, яке відображує об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філо­софське поняття, яке характеризує реалізоване, завершене, ак-

туалізоване буття предмета; дійсність можна назвати здійсне­ною можливістю.

Особливий інтерес для теорії і практики становить категорія можливості. Саме з нею в першу чергу доводиться мати справу, коли йдеться про передумови та умови реалізації будь-якого за­думу. Можливість має кілька ступенів здійсненності, які харак­теризують відношення її до дійсності. Найвищу міру здійснен­ності має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови (такими є, наприклад, можливості фактичного виявлення кварків у квантовій механіці).

Від реальної можливості слід відрізняти формальну, або абстрактну, можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість у принципі допу­скається законами природного і соціального розвитку. Отже, формальна можливість характеризується насамперед відсутніс­тю в даний момент (а не взагалі) реальних умов існування (на­приклад, технічних або інтелектуальних). Такими є сучасні мож­ливості технічного моделювання вільно-вольових актів тощо.

Від реальної і формальної можливостей слід відрізняти не­можливість — можливість із нульовою ймовірністю здійснення. Вона, як правило, йде врозріз із законами природного і соціаль­ного буття; іісможлипим є те, що суперечить законам об'єктив­ного світу. Неможливо, наприклад, щоб ріки у природному по­рядку текли назад, аби певний вид енергії безслідно зник.

Категорії можливості та дійсності утворюють протиріччя. Внаслідок протилежного семантичного знаку існування вони виключають одна одну; можливість ще не є дійсність, а дійс­ність уже не є можливість. І все ж незважаючи на те, що ці поняття взаємно виключають одне одне, вони і передбачають одне одне. Не існує можливості самої по собі, безвідносно до умов і перспектив перетворення її на дійсність. Будь-яка мож­ливість співвідноситься із дійсністю, певним чином передбачає її і тому відображає певну тенденцію в розвитку речей. У свою чергу, дійсність, безвідносна до внутрішніх резервів власного становлення і зростання, тобто до власних можливостей, немож­лива. Таким чином, можливість і дійсність виявляються взаємо­пов'язаними і нероздільними категоріями, так що можна гово­рити про можливості дійсних подій або про дійсність можли­востей, які виникають.

Суперечливість категорій можливості і дійсності зумовлює відносність їх, тобто гнучкість і взаємну неоднозначність. На­приклад, дійсність можна тлумачити двояко: у широкому і вузь­кому (точніше, спеціальному) смислі. У першому випадку дійс­ність розуміють як цілокупну реальність, однією із сторін, мо-Отже, дійсність, включаючи в себе можливість, виявляється багатшою і багатобічнішою за неї, стає її основою і початком. Дійсність у вузькому значенні розуміють як здійснену можли­вість. Тут, навпаки, можливість стосовно дійсності є висхідним началом. Така можливість потенційно багатша за дійсність, адже остання є одним з варіантів здійснення її.

Відносний характер можливості і дійсності, їх взаємозворот-ність яскравіше проявляються, якщо розглядати їх у контексті універсального зв'язку і розвитку явищ. При цьому можливість і дійсність наче обмінюються функціями, заміщають одна одну! Дійсність як здійснена можливість не зупиняється в своєму роз­витку, не перетворюється на мертву даність, позбавлену будь-яких можливостей. Процес реалізації можливості — не що інше, як породження нових можливостей, які раніше не існували. Розвиток реальності постає як безперервний перехід від можли­вості до дійсності, а від неї — до нових можливостей. Тому в будь-якому явищі можливість і дійсність збігаються: реалізова­на можливість є дійсність; як передумова і основа для своїх майбутніх втілень вона є можливість (таким за своїм характе­ром є пізнавальний процес, коли накопичене і реалізоване знан­ня створює можливість для переходу теорії на новий рівень).

Із викладеного, природно, випливає висновок щодо прогнос­тичних, а отже, практичних функцій категорій «можливість» і «дійсність», адже постановка цілей, планування і прогнозування перспектив розвитку науки і практики неможливі без урахуван­ня конкретних можливостей, без знання діалектики можливості і дійсності.





Дата добавления: 2014-11-20; Просмотров: 678; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.023 сек.