Суперечність буття і пізнання

Багатоманітність діалектичних зв'язків у світі, який нас ото­чує, сама по собі не дає ключа для відповіді на запитання: що є джерелом розвитку світу? який механізм, форми і напрями цього розвитку? Відповісти на ці запитання можна лише на грунті знання основних законів матеріалістичної діалектики: єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення.

Джерело розвитку розкривається у законі єдності і бороть­би протилежностей. У змісті цього закону ключовою є категорія «суперечність». Ще Гегель підкреслював: про що б не йшлося, воно життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати у собі су­перечності і витримувати їх. Суперечність охоплює всі форми буття світу — буття природи, суспільства і людського духу. Ба-гатовимірність світу, взаємообумовленість і взаємозв'язок його якісно своєрідних сторін знаходять своє відображення у специ­фіці таких категорій, як буття, природа, матерія, свідомість та ін. Саме тому з'ясування сутності категорії «суперечність» передбачає обов'язкове врахування цієї багатовимірності.

Люди постійно стикаються із суперечливими ситуаціями, по­лярними, протилежними рисами природного і суспільного буття: біле — чорне, праве — ліве, верх — низ, справедливість—не­справедливість, законне — незаконне, красиве — потворне тощо. Суперечливою є і сама поведінка людей. Проте фіксування супе­речливих рис природного, суспільного і духовного буття на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутність діалек­тичної суперечності буття. Згідно з традицією, яка йде від Геге-ля, суперечність є щось об'єктивне, властиве самим речам. Ге­гель писав у «Науці логіки»: «Всі речі самі собою суперечливі» ^;. Метою діалектики є вивчення не просто об'єктивних, а й суттє­вих суперечностей речей; процесів. Це положення є своєрідним інваріантом багатьох філософських шкіл і напрямів. М. Вольф зазначає: «Гегелівське вживання слова «суперечність» оцінюєть­ся по-різному. Для одних — це свідчення логічної неосвіченості Гегеля, якому докоряють, що поняття «суперечність» він непоміт-

Гегель Г.-В.-Ф. Наука логики: В 3 ч.—М., 1971 — Ч. 2.—С. 63.

но відторгнув від логіки і переніс на позалогічні предмети. Ін­ші ж вбачають в такому перенесенні спробу створити новий, ви­щий вид логіки, яка позбавляє закони звичайної, «елементарної» логіки сили. Нарешті, має місце прагнення тлумачити гегелівсь­ку «суперечність» як «нелогічне» поняття. На цьому шляху бажа­ють уникнути конкуренції між гегелівською логікою і звичайною елементарною логікою»². Ключ до розкриття різних підходів зна­ходимо у своєрідності розуміння положення Гегеля про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Як влучно наголошує В. І. Шинкарук, у Гегеля «ця проблема розв'язувалася в дусі ін­терпретації законів мислення, що вивчаються діалектичною логі­кою, як безпосередньо законів буття, а останніх— як безпосеред­ньо законів мислення. В результаті логічні принципи пізнання ідеалістично онтологізувались... а закони розвитку матеріальних систем логізувалися, підводилися під категорії мислительного, логічного процесу» ³. Матеріалістичне розуміння тези про тотож­ність діалектики, логіки і теорії пізнання полягає в тому, що під тотожним розуміють ті діалектичні зв'язки і закони, які діють і в природі, і в суспільстві, і в мисленні. Проте констатацією цього факту даний вид діалектики не вичерпується. Вона вклю­чає в себе і неуніверсальні складові, які розкривають специ­фічні діалектичні зв'язки і закони, діалектику природи, діалек­тику в цілому сфери пізнання і сфери логіки мислення. Влучно ця думка виражена Д. П. Горським і І. С. Нарським, які за­значають, що «у вигляді принципів, законів і категоріальних співвідношень діалектичної логіки приймаються і досліджують­ся не лише зв'язки і відносини, які однаково діють як у природі, так і в суспільстві, і в мисленні, а й принципи, закони і спів­відносний, які специфічно властиві саме процесам пізнання, і передусім — діяльності мислення, яке пізнає» ⁴.

Зміст закону єдності і боротьби протилежностей. Джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних об'єктів та процесів є взаємозв'язок і боротьба протилежностей. Або інак­ше: джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних процесів є діалектичні суперечності.

Для розкриття сутності цього закону слід з'ясувати зміст

² Вольф М. К вопросу о гегелевском учений о противоречии // Филосо-фия Гегеля: проблеми диалектики.— М., 1987.— С. 145.

³ Шинкарук В. И. Проблема единства диалектики, логики и теории по­знания//Материалистическая диалектика как общая теория развития: Фи-лософекие основи теории развития.— М., 1982.—С. 121.

⁴ Горский Д. П., Нарский И. С. О природе и сущности закономерностей диалектики познания как науки//Диалектика научного познания.— М, 1978,—С. 5. категорій «протилежність», «суперечність», «взаємозв'язок», «взаємозаперечення» (боротьба протилежностей), «тотожність», «відмінність».

Що ж таке протилежності? Протилежності — це основ­ні суттєві сторони, частини, сили, властивості об'єктів і проце­сів, внаслідок взаємодії яких виникає рух, розвиток цих об'єк­тів і процесів. Прикладами таких протилежностей у неорганіч­ній природі є ядро і електронна оболонка атомів з їхніми про­тилежними зарядовими характеристиками (позитивний — у яд­ра і негативний — в електронів), асоціація і дисоціація атомів при хімічних перетвореннях речовин. У живій природі — це про­цеси асиміляції і дисиміляції, спадковість і мінливість ознак і властивостей, що отримані організмами в спадщину від попе­редніх поколінь. У суспільному житті — це продуктивні сили і виробничі відносини в структурі способу виробництва та ін. У пізнанні — це чуттєве і раціональне знання, емпіричне і тео­ретичне знання. Це приклади лише деяких основних протилеж­ностей різних сфер дійсності. В реальному процесі пізнання взаємовідносини протилежностей не мають такого спрощеного вигляду, оскільки певний природний, соціальний або духовний об'єкт чи процес є цілісною системою з властивою їй гамою взаємозв'язаних протилежностей. Так, суспільний організм на тому чи іншому етапі свого розвитку — це не лише взаємозв'я­зок, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин. Це також взаємозв'язок, дія таких протилежностей, як економічний базис суспільства (пануючі в ньому виробничі відносини) і над­будова (існуючі в суспільстві політичні, правові, філософські, релігійні та інші ідеї й установи).

Адекватному пізнанню протилежносте! у складних системах заважають не лише труднощі пізнавального характеру, а й різ­ні, аж до протилежних, ціннісні настанови та інтереси, які «за­сліплюють» людей. Так, користолюбство такого сумного дітища нашої вітчизняної історії, як адміністративно-командна систе­ма, стало причиною людської сліпоти стосовно адекватного пі­знання і визнання реальних протилежностей та суперечностей в економічному, соціальному і духовному житті нашого суспіль­ства. В цьому одна з причин розшарування в суспільній сві­домості.

Що означають категорії «взаємозаперечення» («боротьба») і «взаємозв'язок» протилежностей? Взаємозаперечен­ня — це полярна спрямованість тенденції дії або характеристи­ка суттєвого змісту протилежностей, які взаємовиключають одна одну. У випадку протидії заряду ядра і електронів атомів, про­цесів асиміляції та дисиміляції у життєдіяльності організмів зміст взаємозаперечення протилежностей є очевидним. Інший

характер взаємовиключення має в природі протилежностей, взаємозв'язок яких лежить в основі руху об'єктів у просторі та часі. Пізнання протилежності перервності та неперервності про­стору і часу, усвідомлення їхнього діалектичного взаємозв'язку дають ключ до пояснення природи руху. А у випадках взаємо­відносин таких протилежностей, як продуктивні сили і виробни­чі відносини суспільства, маємо взаємозаперечення іншого по­рядку. Воно набирає вигляду руху маятника, тобто поряд із ситуаціями відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил закономірно виникають ситуації невідповід­ності виробничих відносин досягнутому суспільством рівню роз­витку продуктивних сил.

У категоріях «взаємозв'язок» і «єдність» протилежностей фіксується той факт, що лише у процесі взаємодії протилеж­ності утворюють об'єкти і процеси природи, суспільства і ду­ховної сфери життєдіяльності людей. Поза єдністю і взаємо­зв'язком своїх протилежностей об'єкти і процеси не можуть ні існувати, ні розвиватися. Взаємозв'язок і єдність протилежно­стей означають їхнє взаємопокладання, нерозривну, органічну взаємозумовленість. Це одна з невід'ємних граней порядку, бу­дови і динаміки розвитку всіх об'єктів і процесів. Категорія «діалектична суперечність», в свою чергу, означає взаємопокла­дання зв'язків і взаємозаперечення (взаємовиключення) проти­лежностей.

Співвідношення категорій «тотожність», «відмінність» і «про­тилежність» дає можливість зрозуміти механізм виникнення, розвитку і розв'язання діалектичних суперечностей. При цьому слід враховувати принципові відмінності між розв'язанням су­перечностей, яке відбувається в межах існуючого об'єкта або процесу, і розв'язанням суперечностей, яке призводить до руй­нування, відмирання старого об'єкта або процесу і виникнення нового. Тому розвиток суперечностей конкретної історичної фор­ми виробництва — це єдиний історичний шлях розкладу її й утворення нової.

Категорія «тотожність» у контексті аналізу діалектичних суперечностей означає як мінімум три взаємопов'язаних, але таких, які не збігаються за своїм змістом, характеристики об'­єктів і процесів. По-перше, категорія «тотожність» вживається як синонім єдності, взаємозв'язку: тотожність протилежностей як єдність протилежностей. По-друге, ця категорія вживається для позначення тих умов, за яких протилежності перетворюють­ся одна на одну, стають або бувають тотожними. Наприклад, пе­ретворення можливості польоту на місяць у дійсність. Третє значення категорії тотожність означає самототожність об'єкта або процесу самому собі. Заперечуючи проти метафізичного ро-зуміння тотожності об'єктів, згідно з яким кожний об'єкт є деяке А=А і в цьому плані самототожний, прихильники діалек­тики звертають увагу на те, що кожна рослина, тварина, будь-яка клітина в кожний окремий момент свого життя не лише то­тожні самі собі, а й відрізняються від самих себе завдяки засво­єнню, виділенню речовин, відмиранню клітин. Відмінності існу­ють всередині тотожності. Саме ці, непомітні спочатку відмінно­сті переростають потім у протилежності, а взаємовідносини про­тилежностей, що лише формуються, переростають у чітко вира­жені суперечності між ними.

Розглядаючи суперечності, єдність і боротьбу протилежнос­тей як сутність, «ядро» діалектики, слід враховувати специфіку діалектики процесу пізнання і діалектичної логіки. У чому ж полягає ця специфіка? Довгий час у вітчизняній літературі па­нувала точка зору, згідно з якою закони діалектичного мислен­ня, його логіка несумісні з законами формально-логічного мис­лення. Суперечка розгорнулась навколо тлумачення взаємовід­носин формально-логічного закону тотожності і діалектичного закону суперечливості процесу пізнання і логіки мислення, яке пізнає.

Формально-логічний закон тотожності («будь-яке тверджен­ня (заперечення) або лише істинне, або лише неістинне, оскіль­ки істина є істина, а неправда є неправда») виражається фор­мулою А = А.

Абсолютно очевидно, що якщо в ході розмірковування ми водночас дотримуватимемося протилежної думки, наприклад: «А. Карпов — чемпіон світу з шахів» і «А. Карпов не є чем­піоном світу з шахів», то перша думка в даному випадку (2 листопада 1993 р.) буде помилкою, а друга — істиною. До­тримання законів формальної логіки — неодмінна умова визна­ченості, несуперечливості, послідовності і обгрунтованості люд­ського мислення.

Однак норми і закони мислення не вичерпуються формаль­ною логікою. Діалектична логіка, визнаючи суперечливість, мінливість розвитку понять, може теоретично адекватно ви­значити цей процес тільки за умови дотримання законів фор­мальної логіки.

Як же корелюються -закон тотожності формальної логіки і закон діалектичної логіки про рухомість, релятивність, взаємо­перетворення одного з протилежних понять на інше, про супе­речність як серцевину, «ядро» логіки мислення? Це питання багато в чому прояснює природу специфічної процесові пізнан­ня форми розвитку знання — антиномії. Особливість антиномії полягає в тому, що вона як форма постановки пізнавальних питань і проблем фіксує сторони дійсності, які взаємно виклю-

чають, суперечать одна одній. Антиномії водночас є такими формами розвитку знання, які дають змогу розв'язати пробле­му, знайти відповідь на пізнавальні питання лише за умов до­тримання вимог законів формальної логіки.

Як приклад антиномії-проблеми можна навести апорію, яку запропонував ще Зенон Елейський: стріла, що летить, у кожний окремий момент свого польоту знаходиться у певному місці. Проте те, що знаходиться в певному місці, в цьому місці поко­їться. Отже, стріла в кожний момент свого польоту покоїться, проте вона, згідно умови, рухається.

При всій своєрідності кожної з можливих антиномій вони мають загальну рису — вони є ефективною формою постановки наукових (пізнавальних) питань. Якщо позначити вираз «по­коїться» предикатом Р, а вираз «не покоїться» — запереченням предиката Р, тобто ИР, то з'являється не лише можливість представити відмічені положення як кон'юнкцію («логічну су­му») КР№, а й бажання використати її як діалектичне су­дження. Такий хід думок приводить до висновку, що на це положення як на діалектичне судження не поширюється фор­мально-логічний закон несуперечливості,— два твердження (тобто судження), з яких одне стверджує те, що інше запере­чує, не можуть бути одночасно істинними.

Неспроможність такої точки зору полягає в тому, що відпо­відно до неї діалектичні суперечності сумісні з формально-ло­гічними. Як показав І. С. Нарський, ця помилкова точка зору виходить з уявлення, що є «деякі особливі логічні форми, які не лише відрізняються від звичайних форм традиційної (чи ма­тематичної) логіки, але навіть виявляються нею забороненими, «конкурують» з її дозволеними формами і претендують на їх часткове або повне „витіснення і подолання"» ⁵.

Ця спроба протиставити діалектичну і формальну логіки не була простою теоретичною суперечкою. Прихильники сумісності двох логік і особливо спеціалісти, які працювали в галузі про­блем формальної логіки, не уникнули ярликів типу «метафізик». Що ж стосовно згаданої вище антиномії «стріла, що летить», то вона розв'язується шляхом аналізу своєрідності взаємозв'язку дискретності і неперервності простору і часу в процесі руху стрі­ли. При цьому з'ясовується, що твердження, які взаємно ви­ключають одне одного в антиномії — проблемі, при розв'язан­ні проблеми синтезуються у формально-логічне несуперечливе твердження про об'єктивно діалектичне поєднання наявних ді­алектично суперечливих властивостей. Антиномії тому не по-

⁵ Нарский И. С. Проблема противоречия в диалектической логике__М

1969 — С. 63. рушують формально-логічного закону несуперечливості, що су­дження, в яких вони фіксуються (тобто проблеми), не є су­дженнями про стан справ. А лише такі судження істинні або неістинні, а отже підпадають під дію законів несуперечливості. Вони — лише запитання, хоч і поставлені у формі взаємопроти-лежних «відповідей-речень». Запитання не бувають істинними або неістинними, вони лише вірні або невірні, а відповіді — істинні чи неістинні. Відповіді в даному випадку — це розв'я­зання антиномій — проблем.

На особливий статус антиномій у процесі пізнання світу звернув увагу Кант. Розвиток філософської думки підтвердив одну із стрижневих його ідей: антиномія свободи і необхіднос­ті в житті суспільства, окремих людей постійно «відтворюється»," зокрема, у зв'язку з такою формою прояву її, як антиномія знання і цінностей. Це особливі форми діалектично суперечли­вої єдності протилежностей у бутті і пізнанні людей. Змінюють­ся знання, рухливий світ цінностей (етичних, естетичних та ін.), що визнаються людьми. Філософія в цілому антиномічна. її антиномічність (з одної сторони — знання і з другої — пере­конання, вірування) зв'язана не лише з теоретичними виснов­ками, змістоутворюючими орієнтирами життя людей, які пі­знаються раціонально, а й з емоційними, вольовими особливос­тями, психологічно усвідомленими і неусвідомленими нахилами, симпатіями і антипатіями людей. Ці сторони антиномії не мож­на звести, редуціювати одна в одну. Духовна культура певної епохи — це не лише знання, а й наявний клімат психологічного настрою на сприйняття гармонії, краси природи, людини і, на­впаки, відсутність такого клімату. В різних системах цінностей одні й ті самі знання приводять до різних практичних резуль­татів— це положення має пряме відношення до закону єдності і боротьби протилежностей.

Суперечності поділяються на внутрішні і зовнішні, основні і неосновні. Визначаючи внутрішні суперечності об'єктів і про­цесів як джерело їхнього розвитку, потрібно, разом з тим, звер­нути увагу на той факт, що діалектика складних взаємозв'язків, зокрема, суспільного життя, може створити ситуацію, коли зо­внішня суперечливість розв'язання його (наприклад, Велика Вітчизняна війна проти фашизму) може стати основною супе­речністю певного етапу в житті держави і суспільства.

Щодо цього серйозні сумніви викликає у філософів, які орі­єнтуються на діалектичну методологію, доцільність збереження у класифікації такої пари суперечностей, як антагоністичні і неантагоністичні. Монопольно-ідеологічне «право» політичної інтерпретації суперечностей — це анахронізм, від якого слід рішуче відмовитися. Це «право» давало широкий простір для

довільного ігнорування специфіки теоретико-філософського ана­лізу суперечностей, особливостей сфери власне політичних су­перечностей і сфери морально-правових традицій і норм, які пов'язані із загальнолюдськими цінностями і правовими гаран­тіями гідності і свобод окремих осіб, націй і народностей. Ма­сове переслідування, а в багатьох випадках і знищення «антаго­ністів» робітничого класу (дворян, буржуазії, кулаків), старої інтелігенції, чеченців, німців, євреїв, кримських татар є на­слідком ідеолого-політичних втручань, насилля над духом і сут­ністю теоретико-філософського аналізу природи діалектичних суперечностей, ідеологічної маніпуляції псевдофілософськими істинами. «Картина соціального світу, що сформувалася вна­слідок соціально-ідеологічної діяльності з наповнення категорій конкретним змістом, може виявитися перевернутою: необхідне в дійсності стане в ній випадковим... а єдність протилежностей боротьбою їх та ін. Така картина світу створюється не безпо­середньо, а через засвоєння свідомістю еквівалентів діалектич­них категорій, що функціонують не у філософських, а в еконо­мічних, політичних, юридичних та інших знаннях про соціальну дійсність» ⁶. Тому сама по собі теоретично-філософська кодифі­кація ступеня зростання полярних тенденцій у взаємовідношен­нях протилежностей з допомогою категорій «неантагоністичні» і «антагоністичні суперечності» не викликає заперечень. Щодо питання про адекватність політичних, правових, морально-етич­них інтерпретацій цих кодифікацій, то воно знаходиться в іншій площині. І це зрозуміло, бо за таких обставин будь-яке жахли­ве політичне, юридичне, моральне злодіяння було б легко ви­правдати «з допомогою», а вірніше, необгрунтованим поси­ланням на філософію, теорію діалектики.

Дата добавления: 2014-11-20