Альтернативні концепції діалектики

Філософія XX ст. певною мірою є філософією діалектичних пошуків. Виникає цілий спектр некласичних концепцій діалекти­ки: екзистенціальна діалектика (К. Ясперс, Ж. П. Сартр), діа­лектична теологія, або теологія кризи (К. Варт, П. Тілліх), діа­лектика російського «конкретного ідеалізму» (С. Л. Франк, П. О. Флоренський), «негативна діалектика» (Т. Адорно, Г. Мар-кузе) тощо. Зупинимося коротко на деяких з них.

Діалектична теологія як концептуальна доктрина склалася в 20—30-х роках нашого "століття. Початок їй був покладений книгою швейцарського теолога Карла Варта «Послання до рим­лян» (1919 р.) і розвинутий такими видатними протестантськи­ми теологами, як Е. Бруннер, Р. Бультман, П. Тілліх, Р. Н. Ні-бур та ін. Головну антропологічну антиномію вони вбачають у зіткненні в людині божественного і гріховного. Однак ні культо­ві маніпуляції, ні інтелектуальні пошуки не дають змоги подо-

лати ситуацію відпаду людини від Бога. Бог несумірний з лю­диною, хоч остання і являє собою творіння та образ божий. Він водночас судія і недосяжний ідеал людини. Ця несумір­ність, оскільки на будь-якому рівні своєї досконалості людина стоїть перед Богом з порожніми руками, відчужена від нього, і породжує в людини неспокій, а потім і страх. Цю саморозірва-ність людини, її відчуження можна подолати лише в акті «абсо­лютної віри», як «межі людських можливостей» (Тілліх). Діа­лектична теологія є теологією кризи, що фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто як такі, які одвічно неможливо вирішити. Саме тому діалектична теологія розвива­лася в тісному контакті з екзистенціалізмом і багато в чому близька до нього.

Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалекти-ко-психологічних прозрінь датського релігійного мислителя

XIX ст. С. К'єркегора. Його «якісна діалектика», або «діалекти­ка парадоксу», відбивала суперечності екзистенціального мис­лення, тобто мислення, яке не допускає примирення протилеж­ностей. Несумірність нескінченного (божественного) і скінченно­го (людського) породжує «парадокс», який є непримиримою суперечністю, а тому є об'єктом віри, а не розуму. Екзистенці­альна діалектика вкрай ірраціоиалістична; і у К'єркегора, і у К. Ясіїсрса вона протистоїть раціональному мисленню. Діалек­тика стосується лише сфери мислення і людського життя. Це діалектика індивідуального існування, суперечності якого не стільки усвідомлюються раціонально, скільки «приголомшують» особистість, це форма індивідуального, суб'єктивного акту. Це не є діалектика розвитку об'єкта і навіть не діалектика понят­тя, яке розвивається. Майже всі основні діалектичні концепції

XX ст. стверджували себе на противагу гегелівському та мате­ріалістичному розумінню діалектики. Екзистенціальна діалекти­ка фіксує увагу на суперечностях самого людського існування, без вирішення їх, а тому неминуче набуває трагічного забарв­лення, що повною мірою виявилося у негативній діалектиці представників франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе).

Дух цієї концепції найяскравіше втілений у книзі Т. Адорно «Негативна діалектика» (1966 р.). Автор її констатує тотальний антагонізм сучасного суспільства, в якому пригнічується людсь­ка сутність, а загальні прагнення людини не задовольняються. Відчуження має загальний характер і тому подолати його надто важко. Сучасному суспільству, яке М. Хоркхаймер назвав «піз-ньобуржуазним», слід протиставити заперечення і тотальну кри­тику. Завдання полягає в тому, щоб зруйнувати сучасну буржу­азну цивілізацію товарно-грошових взаємин і тим самим зняти з неї закляття раціонального мислення. У зв'язку з цим пред-ставники «негативної діалектики» свідомо заперечують діалек­тичну традицію, яка бере свій початок від Платона, Арістотеля та Гегеля, і повертаються до стародавньої філософської тради­ції софістів і кініків.

За визначенням Адорно, «негативна діалектика» є «мислячою конфронтацією поняття і предмета», «логіка руйнування» опредмеченої форми поняття. «Рушієм діалектичного мислення», запевняє Адорно, є не логіка понять, а нещасна свідомість, яка здатна протистояти калькулюючому духу буржуазності і вирази­ти те, що неможливо виразити з допомогою раціонального мислення. «Негативна діалектика» — це саморуйнування понят­тя, логічності, розумності, понятійного мислення, яке розгля­дається як данина традиції буржуазного Просвітництва. Акцент робиться на вкрай індивідуальній, знесиленій нескінченним кон­фліктом з самою собою свідомості. Це діалектика, яка сама себе заперечує.,

Оригінальну концепцію діалектики запропонував російський філософ, вчений і православний богослов П. О. Флоренський. Коротко її можна охарактеризувати як діалектику християн­ського «конкретного ідеалізму». В ній зроблено спробу релігій­но-філософського синтезу віросповідних норм християнства і європейської мислительної традиції, зокрема діалектики антич­ності та- німецького ідеалізму кінця XVIII — початку XIX ст. Висхідним пунктом «конкретної» діалектики Флоренського ста­ла ідея тотального антиномізму, що йде від І. Канта, яка тлу­мачиться як неминуча і внутрішньо зумовлена самосуперечли-вість буття і свідомості. Для такої діалектики неможливе жодне твердження (теза), яке не передбачало б заперечення його (антитеза). Тенденції, які взаємно виключають одна одну, утво­рюють об'єктивну і сутнісну сторону речей і мислення. Ці тен­денції неможливо ні вигадати, ні обійти; їх можна лише брати до уваги або просто використовувати. Ця діалектика тому і на­зиває себе «конкретною», що не бажає затуляти очі і не по­мічати конкретно-живої антиномічності існування. «Якщо світ, що вивчається, надтріснутий, і ми не можемо замурувати його тріщини, то не повинні і приховувати їх. Якщо розум, який пі­знає, роздроблений, якщо він не є монолітним, якщо він сам собі суперечить,— ми знову ж таки не повинні робити вигляд, що цього немає» '. Отже,' ігнорувати протиріччя означає або міркувати абстрактно, або діяти бездумно. Проте діалектика «конкретного ідеалізму» не обмежується вимушеним визнанням тотальної суперечливості сущого. Вона має позитивні цілі і задачі, певну сферу і прийоми своєї діяльності, а також межі

¹ Флоренский П. А. Столп и утверждение истиньї.—М., 1990.—С. 157.

свого застосування. Головна відмінність її від гегелівської і ма­теріалістичної діалектики в тому, що вона прагне бути не на­уковим методом дослідження, сукупністю нормативних логічних процедур, а лише майстерністю мислення, яке притаманне по­шукові істини і сприяє його успіху.

Діалектика в такому розумінні — не більш ніж «вміння за­питувати і відповідати»², здатність порівнювати альтернативні судження і тим самим звільняти мислення від сталих розсудко­во-догматичних означень і понять, спонукати свідомість до ще не дослідженого досвіду життя і творчості. Основна настанова «конкретної» діалектики Флоренського — розхитати звичні уявлення про світ і ствердити точку зору на об'єкт і на думку про об'єкт як такі, що встановлюються («змінні»). Для неї кра­ще спростовувати, а не доводити, сперечатися, а не погоджува­тися, сумніватися, а не сліпо довіряти будь-чому. Тут наочно простежується античний діалектичний субстрат, зокрема сокра-тівська манера зіштовхувати протилежні погляди і показувати умовність та відносність їх, а також арістотелівське розуміння діалектики як лише можливої (а не достовірної) форми знання. Зовсім у дусі античної вірогіднісної логіки та античного раціо­нального скепсису діалектика обмежується інструментально-ириклпдііоіо функцією, іфіфіннкхльсн до віртуозної гри понять, ототожнюється ч майстерністю невмирущої думки, яка до будь-чого ставиться із сумнівом, навіть до того, що здається абсо­лютним і безумовним, і крушить будь-які уявлення, які претен­дують на несуперечливість та достовірність (за словами Фло­ренського, «апостол Хома, що вагається,— символічна фігура філософії»).

Цс, безумовно, не означає, що діалектику «конкретного ідеа­лізму» не займає істина як найвища цінність і предмет пізна­вального устремління. «Конкретна» діалектика не зводиться до релятивізму та поверхневого любомудрування софістики. Біль­ше того, верховна істина становить єдину умову, що виправдо­вує існування і призначення антиномічного мислення (діалекти­ки). Ця істина постулюється не самою діалектикою і взагалі не раціональною свідомістю (логікою чи наукою), вона покла­дається актом релігійної віри як незаперечна догма. Гарантом її достовірності є християнсько-православна Церква. Ця істина є надане в релігійній інтуїції «конкретне всеєдинство» сущого, «зсередини об'єднана цілісність» буття, персоніфікована в обра­зі триіпостасної «Нескінченної Одиниці», або просто Бога. Осяг­нути Бога як одвічну гармонію та «останню Таємницю» сущого діалектика безсила, бо сфера її — це світ скороминучих та

² Флоренский П. А. Столп и утверждение истиньї.—М., 1990,—С. 145. смертних у своїй антиномічності речей. Однак брати участь у цьому осягненні вона все-таки може, смиренно прислуговуючи вірі арсеналом раціональних засобів, спростовуючи уявні й об­межені істини, що перешкоджають вірі на її шляху до «істини справжньої та нескінченної». У такому розумінні Флоренський і визначає діалектику як «християнський шлях міркувань».

Дата добавления: 2014-11-20