Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах 1 страница

В умовах проведення земельної реформи та приватизації зе­мель значна частина державного земельного фонду перейшла у власність громадян та юридичних осіб. І хоча процес масової приватизації земель в Україні ще не завершений, питома вага земель державної власності постійно зменшується. Це у свою чергу породило потребу в установленні справедливого порядку розподілу земель державної власності між приватними особами, які мають намір здійснювати певну інвестиційну діяльність. У зв'язку з цим у ст. 134 ЗК України встановлене загальне пра­вило про те, що земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу виключно на кон­курентних засадах (земельних аукціонах). Тим самим ЗК Украї­ни забезпечив, по-перше, надходження досить великих коштів до відповідних бюджетів, оскільки земельні аукціони мають од­ним із своїх наслідків зростання цін на земельні ділянки. По-дру­ге, відчуження земель державної власності на конкурентних за­садах забезпечило відсів випадкових, фінансово нездатних суб'єктів господарської діяльності отримувати у власність зе­мельні ділянки без внесення інвестицій, тобто з метою спекуля­тивного їх перепродажу.

Порядок конкурентного продажу земельних ділянок поши­рюється не на всі земельні ділянки державної власності. Він сто­сується лише тих з них, які, по-перше, відчужуються суб'єктам підприємницької діяльності. Отже, не підлягають обов'язковому продажу на земельних торгах земельні ділянки державної влас­ності, які: 1) відчужуються у власність громадянам не для здійснення підприємницької діяльності, а для задоволення осо­бистих потреб (для житлового, дачного, гаражного будівництва, колективного чи індивідуального садівництва тощо); 2) відчужу­ються у власність юридичних осіб, які не є суб'єктами підприєм­ницької діяльності. Крім того, правило про обов'язковість відчу­ження земель на конкурентних засадах не поширюється на відчуження: 1) земельних ділянок державної власності, на яких розташовані вже побудовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, в яких відсутні акції (частки, паї), що належать державі; 2) земельних ділянок державної та комунальної власності, на яких розташовані об'єкти незаверше­ного будівництва, що приватизуються.

Як правило, земельні торги є публічними. їх учасниками мо­жуть бути будь-які юридичні особи і громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності, які сплатили реєстраційний і га­рантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до зако­нодавства України.

Земельний аукціон — це різновид публічних земельних тор­гів, на підставі яких право власності на виставлену на аукціон зе­мельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який за­пропонує найбільш високу ціну.

Земельний конкурс — це різновид публічних земельних торгів, на підставі якого право власності на виставлену на кон­курс земельну ділянку набуває той учасник земельних торгів, який запропонує найбільш вигідні умови використання земель­ної ділянки відповідно до умов конкурсу та її цільового призна­чення, а також кращі умови її придбання. Отже, якщо для визна­чення переможця земельного аукціону головне значення має за­пропонована ціна земельної ділянки, то для земельного конкурсу ціна має другорядне значення у порівнянні з конкурсними умо­вами використання земельної ділянки переможцем земельного конкурсу після її придбання.

Згідно зі ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону. Організатором земельних торгів є орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, держав­ний орган приватизації чи центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, уповноважений здійснювати відчу­ження земельної ділянки, призначеної для продажу, або дер­жавний виконавець відповідно до рішення суду. Проведення зе­мельних торгів здійснює юридична особа, яка має дозвіл (ліцен­зію) на проведення земельних торгів, на підставі договору з відповідним органом державної влади чи органом місцевого са­моврядування, державним органом приватизації чи централь­ним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ви­конавець земельних торгів).

Земельні торги проводяться з дотриманням спеціальних вимог, які визначені ЗК України. По-перше, Кодекс передбачає, що на земельні торги може виставлятися лише підготовлена для їх про­ведення земельна ділянка. Підготовленість ділянки до земельних торгів означає, що: а) її межі визначені в натурі (на місцевості) та закріплені межовими знаками; б) виготовлений технічний пас­порт земельної ділянки. В технічному паспорті земельної ділянки мають міститися відомості про: а) розмір земельної ділянки; б) місце її розташування (адресу); в) належність до державної чи комунальної власності; г) грошову оцінку земельної ділянки та її стартову ціну, яка дорівнює нормативній грошовій оцінці земель­ної ділянки; ґ) природний і господарський стан земельної ділянки; д) цільове призначення земельної ділянки (ст. 136 ЗК України). Порядок виготовлення технічного паспорта встановлений поста­новою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положен­ня про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги» від 16 травня 2002 р.¹

По-друге, земельні торги можуть проводитися не раніше ЗО днів з моменту опублікування у пресі офіційної інформації про виставлення на земельні торги земельних ділянок, а також розміщення на таких земельних ділянках рекламних щитів з офіційною інформацією про виставлення на земельні торги зе­мельних ділянок. Така офіційна інформація повинна містити відомості про: а) розмір земельної ділянки; б) цільове призначен­ня; в) стартову ціну, яка не може бути нижчою оцінки земельної ділянки за цінами, що склалися на земельних аукціонах у відповідному населеному пункті або районі населеного пункту; г) місце і час проведення торгів; ґ) назву та адресу установи, прізвище та посаду, номер телефону особи, в якої можна ознайо­митися з технічним паспортом земельної ділянки.

По-третє, оголошені у встановленому законом порядку зе­мельні торги не можуть бути скасовані їх організатором будь-ко­ли. Він має право відмовитися від їх проведення не пізніше, ніж за 10 днів до їх проведення з обов'язковою публікацією офіційної інформації про скасування земельних торгів із зазначенням причини скасування (ст. 137 ЗК України).

По-четверте, земельні торги можуть бути визнані такими, що не відбулися, лише у разі: а) відсутності покупців або наяв­ності тільки одного покупця; б) якщо жоден із покупців не за­пропонував ціну, вищу за стартову ціну земельної ділянки; в) несплати в установлений термін переможцем земельних торгів належної суми за придбану земельну ділянку. Проте у разі незгоди учасника чи переможця земельних торгів з рішен­ням організатора аукціону про визнання земельних торгів та­кими, що не відбулися, спір вирішується у судовому порядку (ст. 138 ЗК України).

Положення ЗК України про земельні торги підлягають де­талізації в законопроекті «Про ринок земель», який перебуває на розгляді у Верховній Раді України.

4. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

Закріплений у ст. 41 Конституції України принцип непоруш­ності права власності на землю означає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності на землю. Більше того, Основним законом країни встановлено, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути засто­соване як виняток із мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Зазначені конституційні нор­ми гарантують надійність набути у встановленому законом по­рядку прав на землю.

Захищаючи як сам інститут права власності на землю, так і тих, хто набув землю у власність, Конституція України та ЗК України передбачають правову можливість примусового викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян чи юридичних осіб. Такий викуп може мати місце лише у випадку необхідності задоволення за рахунок приватної земельної ділян­ки певної суспільної потреби.

Перелік суспільних потреб, для задоволення яких можуть примусово викуплятися земельні ділянки приватної власності, встановлений у ст. 146 ЗК України. Згідно з цією статтею такими суспільними потребами може бути необхідність використання земельної ділянки: а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування; б) під будівлі, спору­ди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної влас­ності; в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохо­ронного призначення; г) під об'єкти оборони та національної без­пеки; ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, га­зопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представ­ництв іноземних держав та міжнародних організацій; е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Наведе­ний перелік суспільних потреб у земельних ділянках є вичерп­ним. Примусовий викуп приватних земель для інших потреб не може розглядатися як викуп для суспільних потреб.

Ще однією важливою умовою викупу земельної ділянки у її приватного власника для суспільних потреб є його попередження про майбутній викуп не пізніше, ніж за один рік до викупу. Обов'я­зок здійснення такого попередження покладений на орган влади, який має намір викупити земельну ділянку для суспільних потреб.

ЗК України містить вимогу про необхідність попередження про майбутній викуп власника земельної ділянки органом влади, який має намір викупити земельну ділянку для суспільних по­треб: не пізніше ніж за один рік до майбутнього викупу власник має бути письмово попереджений органом, який приймає рішен­ня про її викуп. Попередження здійснюється у письмовій формі з зазначенням в ньому дати можливого викупу земельної ділянки та запропонованої викупної ціни.

Власник земельної ділянки може не погодитися із запропоно­ваними умовами її викупу. У такому випадку спір щодо такого викупу може вирішити суд за позовом органу влади, що має намір викупити ділянку. Проте предметом судового розгляду в такому випадку, по суті, буде розмір викупної ціни.

Останньою умовою викупу земельної ділянки у приватного власника для суспільних потреб є сплата йому викупної ціни до припинення права власності на землю у повному розмірі. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб із розстрочкою плате­жу не допускається.

Отже, викуп земельної ділянки для суспільних потреб — це перехід права власності на земельну ділянку від приватної осо­би до держави чи територіальної громади, який здійснюється на підставі двох юридичних фактів: 1) рішення відповідного ор­гану влади про викуп земельної ділянки для суспільних потреб на певних умовах; 2) договору купівлі-продажу земельної ділян­ки про продаж земельної ділянки державі чи територіальній громаді.

Після викупу земельної ділянки приватного власника для суспільних потреб останній може виявити, що колишня його зе­мельна ділянка використовується не для суспільних, а для інших потреб (наприклад, передана в оренду іншій особі для його приватних потреб). У такому випадку колишньому власнику земельної ділянки закон надає право відновити свій попередній власнісний статус щодо такої ділянки. Зокрема, він має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкоду­вання збитків, пов'язаних із викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка вико­ристовується не для суспільних потреб (ст. 153 ЗК України).

Слід, однак, зазначити, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб може мати місце у випадку незгоди її власни­ка з таким викупом. Якщо запропоновані умови викупу його цілком влаштовують, то перехід права власності на земельну ділянку оформляється шляхом укладення звичайного договору купівлі-продажу, тобто без дотримання вимог, установлених для викупу земельних ділянок для суспільних потреб.

5.Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

Крім викупу земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб, Конституція України (ст. 41) передбачає ще одну можливість примусового припинення права приватної власності на земельні ділянки — з мотивів суспільної необхід­ності. Така можливість пов'язана з введенням на всій чи частині території країни воєнного або надзвичайного стану в порядку, встановленому законами України «Про правовий режим воєнно­го стану» від 6 квітня 2000 р.¹ та «Про правовий режим надзви­чайного стану» від 16 березня 2000 р.²

Режим воєнного чи надзвичайного стану має певні земель­но-правові наслідки. Вони полягають у тому, що органи влади, на які покладається обов'язок введення та забезпечення воєнного чи надзвичайного стану, набувають права примусового припи­нення права власності на земельні ділянки, які потрібні зазначе­ним органам влади для забезпечення воєнного чи надзвичайного стану.

Правові підстави і порядок примусового відчуження земель­них ділянок з мотивів суспільної необхідності визначені ст. 147 ЗК України. З цієї статті випливає, що примусове відчуження земельної ділянки у її приватного власника з мотивів суспільної необхідності здійснюється на підставі адміністративного акта — рішення відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи військового командування. Керуючись моти­вами суспільної необхідності, обумовленими введенням воєнного чи надзвичайного стану, відповідний орган влади має право вилу­чити земельну ділянку у її приватного власника без його попере­дження та його згоди на це. А відшкодування вартості вилученої земельної ділянки закон відносить на майбутнє — на період, коли режим воєнного чи надзвичайного стану буде скасований.

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 17. — Ст. 691. Офіційний вісник України. — 2000. — № 15. — Ст. 588.

Проте слід підкреслити, що зазначені органи влади мають право на примусове вилучення земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності лише в тому разі, якщо це передбачено в Указі Президента України про запрова­дження правового режиму воєнного стану чи надзвичайного ста­ну, який затверджений Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону України. При цьому у разі запро­вадження правового режиму надзвичайного стану примусове відчуження земельної ділянки здійснюється тимчасово — на строк дії режиму надзвичайного стану.

Право приватної власності на земельну ділянку припи­няється з моменту прийняття відповідним органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи військовим коман­дуванням рішення про вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності.

Після скасування воєнного чи надзвичайного стану колишній власник вилученої з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки має право вимагати від органів державної влади чи міс­цевого самоврядування надання йому компенсації за вилучену земельну ділянку. Така компенсація може здійснюватися шля­хом сплати йому повної вартості земельної ділянки або повер­нення йому земельної ділянки з відновленням права власності на неї. У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка. Порядок і строки відшкодування вартості примусово вилучених з мотивів суспільної необхідності земель­них ділянок при запровадженні правового режиму воєнного чи надзвичайного стану визначаються Указом Президента України про припинення дії правового режиму воєнного стану.

• РОЗДІЛ 13

ПРАВОВА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ

1. Поняття і зміст правової охорони земель

Земля виконує три важливі функції, які є ключовими для за­безпечення нормальної життєдіяльності суспільства, а саме: економічну, соціальну та екологічну. Виконуючи економічну функцію, земля виступає як важливий матеріальний ресурс, який відіграє роль основного засобу виробництва і предмета праці в сільському господарстві та просторового базису для роз­витку інших галузей економіки. Соціальне значення землі зво­диться до того, що вона є місцем проживання всього людства. Екологічна функція землі полягає у тому, що земля є централь­ним, цементуючим ресурсом екологічної системи, який значною мірою обумовлює функціональну стійкість як цієї системи в цілому, так і окремих елементів природного середовища. Отже, охорона земель має здійснюватися на основі комплексного підхо­ду до земельних ресурсів з урахуванням необхідності збалансо­ваного використання землі як економічного, соціального та еко­логічного ресурсу.

Особливістю земельних ресурсів України є потенційно висока їх родючість. За різними оцінками, Україна володіє від 8 до 15 % світових запасів чорноземів, які є найродючішою частиною зе­мельних ресурсів планети. Територія нашої країни складає 60,3 млн гектарів, з них сільськогосподарські угіддя займають 41,8 млн гектарів, зокрема рілля — 32,8 млн гектарів. Розо-раність сільськогосподарського земельного фонду нашої країни

є найвищою у світі і становить 72 %, а в деяких областях — 88 %. Разом із тим, площа земель, зайнятих лісами, об'єктами природ­но заповідного фонду та іншими природними ресурсами, що особливо охороняються, є недостатньою. Тому одне із завдань правової охорони земель на сучасному етапі розвитку нашої держави полягає у забезпеченні збалансованого використання земельної території не тільки для розвитку економічної сфери, але й для забезпечення екологічних пріоритетів.

Конституція України проголошує землю основним національ­ним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це положення Основного Закону країни знайшло відображення і деталізацію у ЗК України та інших актах земельного законодав­ства. Так, ст. 5 Кодексу встановлено, що земельне законодавство базується на таких «землеохоронних» принципах, як принцип забезпечення раціонального використання й охорони земель та принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це означає, що головним завданням ЗК України у галузі регулювання земель­них відносин є охорона земель. Інші завдання Кодексу, такі як приватизація земель та досягнення економічної ефективності землекористування, можуть досягатися за умови забезпечення охорони земельних ресурсів.

Викладені в ЗК України принципи охорони земельних ре­сурсів знайшли свою конкретизацію в інших законодавчих ак­тах, у першу чергу в Законі України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р.¹ В цьому Законі визначені принципи державної політики у сфері охорони земель. Згідно зі ст. З Закону такими принципами є: 1) забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; 2) пріоритет ви­мог екологічної безпеки у використанні землі як просторового ба­зису, природного ресурсу й основного засобу виробництва; 3) від­шкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель; 4) нормування і планомірне обме­ження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; 5) поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; 6) публічність у

вирішенні питань охорони земель, використанні коштів Держав­ного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.

Зазначені принципи відображені в актах земельного та іншого законодавства, які регламентують охорону та використання зе­мельних ресурсів і складають зміст правової охорони земель. Отже, правова охорона земель є системою врегульованих нор­мами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання зе­мельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилучен­ню земель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового ре­жиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні зав­дань правової охорони земель відіграє держава шляхом вико­нання низки своїх функцій, що закріплені в чинному законо­давстві, зокрема шляхом: законодавчого регулювання земель­них відносин; розроблення та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підви­щення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів у ком­плексі з іншими природоохоронними заходами; переданні (про­дажу) земельних ділянок у власність та надання їх у користу­вання, вилучення (викупу) земель для суспільних потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визна­чення цільового призначення земельних ділянок; організації землеустрою; ведення державного земельного кадастру; здійс­нення моніторингу ґрунтів; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Законодавство України покладає обов'язок щодо забезпечен­ня правової охорони земель і на власників та користувачів зе­мельних ділянок, які в процесі їх використання мають дотриму­ватися вимог екологічної безпеки та раціонального землекори­стування.

Важлива роль у забезпеченні реалізації норм правової охоро­ни земель належить громадськості в особі недержавних еко­логічних та інших організацій, рухів, громадських інспекторів з питань використання земель тощо.

У процесі здійснення державою, власниками і користувачами земельних ділянок та громадськістю землеохоронної діяльності реалізуються правові приписи щодо охорони земель, внаслідок чого забезпечується виконання чотирьох основних функцій правової охорони земель: регулюючої, стимулюючої, контроль­ної та каральної.

Регулююча функція правової охорони земель полягає у вста­новленні правил раціонального використання земельних ре­сурсів. Перш за все такі правила встановлюються у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуа­тації земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антро­погенного навантаження на земельні ресурси. Так, у статтях 91 та 96 ЗК України визначені обов'язки осіб, що використовують земельні ділянки. Власники землі і землекористувачі зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі, дотримуватися обмежень, пов'язаних зі встановлен­ням охоронних зон, зберігати протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем тощо.

Характерним проявом здійснення регулюючої функції дер­жави у галузі охорони земель є встановлення навколо окремих земельних ділянок та територій земель охоронних зон, в яких об­межується господарська та інша діяльність людей саме в інтере­сах охорони земель. Так, охоронні зони створюються навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спад­щини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і за­хисту їх від несприятливих антропогенних впливів (ст. 112 ЗК України). Навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела во­допостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності створюються зони санітарної охо­рони зазначених об'єктів. У межах цих зон забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочис­ним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (ст. 113 ЗК України). Уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охоро­ни поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги, тобто природо­охоронні території з режимом обмеженої господарської діяль­ності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо во­дойм та на островах забороняється: а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівни­цтво та городництво; б) зберігання та застосування пестицидів і добрив; в) влаштування літніх таборів для худоби; г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопи-чувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, ското­могильників, полів фільтрації тощо; д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки. Об'єкти, що знаходяться у при­бережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується режим захисної смуги. Ті з них, які не відповідають встановленим режимам господарювання, підляга­ють винесенню з прибережних захисних смуг (ст. б 1 ЗК України).

Стимулююча функція правової охорони земель полягає в за­провадженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів. Такі стимули передбачені у ст. 205 ЗК України. Згідно зі статтею економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель спрямовано на підвищення заінтересованості власників і користувачів земель­них ділянок у виконанні вимог законодавства щодо охорони зе­мельних ресурсів. Економічне стимулювання раціонального ви­користання та охорони земель передбачає: а) надання податко­вих і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодер­жавними та регіональними програмами використання й охорони земель; б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини; в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподар­ського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами; г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів вна­слідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктив­них земель, що стали такими не з їх вини.

Контрольна функція правової охорони земель зводиться до здійснення відповідними органами державної влади та місцево­го самоврядування державного контролю за використанням та охороною земель. Провідна роль у здійсненні такого контролю належить Державній інспекції з контролю за використанням та охороною земель — урядовому органу державного управління, який діє у складі Мінприроди України. Крім того, державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють Державний комітет лісового господарства України, Міністер­ство охорони здоров'я України та деякі інші центральні органи виконавчої влади. ЗК України, прийнятим 25 жовтня 2001 р., на органи місцевого самоврядування покладений обов'язок здійс­нення самоврядного контролю за використанням та охороною земель, які перебувають у комунальній власності, а також зе­мель у межах відповідних населених пунктів. Органи місцевого самоврядування можуть також призначати громадських інспекторів з контролю за використанням та охороною земель з числа громадян, які не є посадовими особами відповідних ор­ганів владі.

Каральна функція правової охорони земель проявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального вико­ристання й охорони земель та їх застосуванні до порушників зе­мельного законодавства. Санкції за порушення норм земельного законодавства застосовуються судами, а також державними інспекторами з контролю за використанням і охороною земель та деякими іншими посадовими особами.

Правові положення щодо охорони земель виділяють як від­носно самостійний об'єкт охорони ґрунтовий покрив, або ґрунти. Згідно із ЗК України при здійсненні діяльності, пов'язаної з по­рушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних діля­нок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складу­вання, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Крім того, деградовані і малопродуктивні землі, господарське використан­ня яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають консервації з метою відновлення природних власти­востей їх ґрунтового покриву.

Отже, вимоги законодавства щодо охорони земель реалізу­ються шляхом закріплення у правових нормах правил раціо­нального використання земельних ділянок, регламентації функ­цій державного управління земельним фондом країни, а також шляхом встановлення заходів юридичної відповідальності за по­рушення земельного законодавства.

2. Суб'єкти й об'єкти правової охорони земель

Надання землі на законодавчому рівні статусу основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, покладає на органи державної влади, а також на орга­ни місцевого самоврядування загальний обов'язок забезпечити раціональне використання та охорону земельних ресурсів краї­ни. Виконання цього обов'язку забезпечується здійсненням орга­нами державної влади та органами місцевого самоврядування низки функцій управління землями, які спрямовані на охорону земельних ресурсів.

Важливу роль у сфері правової охорони земель країни відіграє Верховна Рада України, яка визначає засади державної політики в галузі використання та охорони земель, приймає за­кони у галузі регулювання земельних відносин та затверджує загальнодержавні програми щодо використання та охорони зе­мель (ст. 6 ЗК України).

Дата добавления: 2014-11-20