З. Закони як джерела земельного права України 15 страница

По-перше, в разі порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки органом влади при на­данні (передачі) ділянки громадянинові чи юридичній особі рішення про надання (передачу) земельної ділянки може бути визнане недійсним. Наприклад, якщо Кабінет Міністрів України прийняв рішення про надання (передачу) особі особливо цінної земельної ділянки сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб без погодження зміни її цільо­вого призначення з Верховною Радою України, то таке рішення може бути визнане недійсним.

По-друге, якщо порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки допущене при укла­денні угоди щодо земельної ділянки, то така угода також може бути визнана недійсною. Наприклад, якщо земельна ділянка, цільове призначення якої передбачає будівництво та експлуа­тацію житлового будинку, передана в оренду іншій особі для сільськогосподарського використання, то така угода може бути визнана недійсною.

По-третє, якщо порушення порядку встановлення та зміни, цільового призначення земельної ділянки виявлене органом, що здійснює державну реєстрацію прав на земельні ділянки, то він має право відмовити в державній реєстрації прав на цю земельну ділянку. Якщо ж таке порушення виявлене після здійснення державної реєстрації прав на земельну ділянку, то така реєстрація може бути визнана недійсною.

Зазначені вище наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок наступають не автоматично. Вони можуть наступити у разі прийняття дер­жавними органами відповідних рішень. Так, рішення районної державної адміністрації про надання (передачу) земельної ділянки, прийняте з порушенням порядку встановлення та зміни її цільового призначення, може бути відмінене органом вищої ланки — обласною державною адміністрацією, а рішення остан­ньої може бути скасоване Кабінетом Міністрів України. Проте рішення сільської чи іншої ради про надання (передачу) земельної ділянки, прийняте з порушенням порядку встанов­лення та зміни її цільового призначення, не може бути відмінене радою вищого рівня, оскільки ради нижчого не є підлеглими ра­дам вищого рівня.

Разом із тим, рішення ради чи органу виконавчої влади про надання (передачу) земельних ділянок, органу державної реєстрації прав про реєстрацію прав на земельні ділянки, угоди щодо земельних ділянок, якщо такі рішення чи угоди прийняті (укладені) з порушенням порядку встановлення чи зміни цільо­вого призначення земельних ділянок, можуть бути визнані недійсними за рішенням суду. Суд може визнати зазначені акти недійсними за позовом заінтересованих осіб.

5. Нормування та стандартизація у сфері використання й охорони земель

Нормування та стандартизація у сфері використання й охоро­ни земель — функція державного управління земельними ре­сурсами, яка полягає у прийнятті та забезпеченні використання суб'єктами земельних відносин вимог щодо якості земель, родю­чості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та гос­подарського освоєння земель. Згідно зі статтями 29, ЗО Закону України «Про охорону земель» стандартизація та нормування у сфері використання та охорони земель передбачає прийняття відповідними органами влади нормативних документів (терміни, поняття, класифікації; методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку, об­робки, збереження, аналізу інформації про якість земель, про­гнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та охорони земель тощо) і стандартів.

Нормативні документи в галузі охорони земель розробляють­ся, затверджуються, перевіряються і переглядаються в поряд­ку, встановленому Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р.¹ Згідно із Законом стандартизація передбачає діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих зав­дань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповід­ності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-техніч­ному співробітництву. Мета стандартизації і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів полягає в за­безпеченні екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які ви­значають вимоги щодо якості земель, допустимого антропоген­ного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

Поряд зі стандартизацією в сучасних умовах застосувується ще один напрям забезпечення впорядкованості суспільних відносин у галузі охорони земель — нормування. Воно полягає у прийнятті нормативів, перелік яких встановлений ЗК України: а) оптимального співвідношення земельних угідь; б) якісного ста­ну ґрунтів; в) гранично допустимого забруднення ґрунтів; г) по­казники деградації земель та ґрунтів.

Згідно зі ст. 31 Закону України «Про охорону земель» норма­тиви оптимального співвідношення земельних угідь встановлю­ються для запобігання надмірному антропогенному, зокрема сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розо-раності земельних угідь сільськогосподарського призначення. До цих нормативів належать: а) нормативи оптимального співвідно­шення земель сільськогосподарського, природоохоронного, оздо­ровчого, рекреаційного призначення, а також земель лісового та водного фондів; б) нормативи оптимального співвідношення сільськогосподарських угідь інтенсивного (рілля) та ощадливого (багаторічні насадження, сіножаті, пасовища) використання тощо (ст. 32 Закону). Нормативи якісного стану ґрунтів встанов­люються для здійснення ефективного контролю за якісним ста­ном ґрунтів сільськогосподарських угідь, які використовуються у сільськогосподарському виробництві, та запобігання їх висна­женню. Ці нормативи встановлюються для різних типів ґрунтів і визначають рівень забруднення, оптимальний вміст поживних речовин, фізико-хімічні властивості тощо.

Нормативи гранично допустимого забруднення ґрунтів запро­ваджуються з метою встановлення критеріїв придатності земель за їх основним цільовим призначенням (сільськогосподарським, оздоровчим, рекреаційним тощо). До нормативів гранично допус­тимого забруднення ґрунтів належать: гранично допустимі кон­центрації у ґрунтах хімічних речовин, залишкових кількостей пестицидів і агрохімікатів, важких металів тощо; максимально до­пустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами (ст. 31 Закону України «Про охорону земель»).

Нормативи рівня деградації земель та ґрунтів встановлюють­ся для кожної категорії земель з метою здійснення ефективного контролю за земельними ресурсами та запобігання погіршенню їх стану (ст. 34 Закону України «Про охорону земель»).

Згідно зі ст. б Закону України «Про стандартизацію» суб'єкта­ми стандартизації є: центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; рада стандартизації; технічні комітети стандартизації; інші суб'єкти, що займаються стандартизацією. До останніх належать Держземагенство України та Мінприроди України, які можуть затверджувати стандарти у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів. Що стосується норма­тивів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів, то їх встановлення належить до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 165 ЗК України). Проте нормативи гранично допу­стимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також перелік цих речовин затверджуються спеціально уповноваже­ними органами виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та санітарного нагляду, екології та природних ресурсів (ст. 167 ЗК України).

Застосування стандартів та нормативів у галузі охорони зе­мель та відтворення родючості ґрунтів може здійснюватися шляхом укладення та реалізації договорів. Наприклад, у дого­ворі оренди земельної ділянки можуть бути визначені обов'язки орендаря щодо дотримання в процесі використання орендованої ділянки певних параметрів (стандартів, нормативів) її викори­стання. Стандарти та нормативи можуть також реалізовуватися через укладення та виконання договорів на рекультивацію зе­мель, їх консервацію, виконання землевпорядних робіт тощо.

Землеустрій як функція державного управління земельними ресурсами становить сукупність організаційно-правових, соціа­льно-економічних та екологічних заходів, спрямованих на забез­печення встановлення меж території адміністративно-тери­торіальних утворень, меж охоронних зон, місцевостей, меж дії обмежень прав на землю та меж земельних ділянок. Так, згідно зі ст. 184 ЗК України землеустрій передбачає: а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіаль­них утворень, землеволодінь і землекористувань; б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охо­рони земель; в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони зе­мель відповідних адміністративно-територіальних утворень; г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами; ґ) складання проектів упорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових; д) складання проектів відведення земельних ділянок; е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок; є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею; ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а та­кож розроблення заходів щодо охорони земель; з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель; и) здійснення авторського нагляду за вико­нанням проектів з використання та охорони земель; і) проведен­ня топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геобота­нічних та інших обстежень і розвідувань земель.

Землеустрій переслідує як землеохоронні, так і соціально-економічні цілі. Його завдання полягає у забезпеченні охорони земельних ресурсів об'єкта навколишнього природного середо­вища, створення сприятливого екологічного середовища та фор­мування раціональної системи використання земель як засобу виробництва й операційного базису для розселення людей та виробничої інфраструктури.

Здійснення землеустрою регулюється ЗК України, Законом України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р.¹, Законом України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р.² та деякими іншими правовими актами. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про землеустрій» об'єктами землеустрою є: територія України; території ад­міністративно-територіальних утворень або їх частин; території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки.

Законом передбачено обов'язкове та добровільне здійснення землеустрою. В обов'язковому порядку землеустрій проводить­ся в разі: а) розробки документації із землеустрою щодо ор­ганізації раціонального використання та охорони земель; б) вста­новлення та зміни меж об'єктів землеустрою, зокрема визначен­ня та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; в) надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок; г) встановлення в натурі (на місцевості) меж земель, об­межених у використанні й обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути); ґ) організації нових і впорядку­вання існуючих об'єктів землеустрою; д) виявлення порушених земель і земель, що зазнають впливу негативних процесів, та проведення заходів щодо їх відновлення чи консервації, рекуль­тивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, заболочення, вто­ринного засолення, висушення, ущільнення, забруднення про­мисловими відходами, радіоактивними і хімічними речовинами та інших видів деградації, консервації деградованих і малопро­дуктивних земель (ст. 20 Закону України «Про землеустрій»). В усіх інших випадках землеустрій може здійснюватися за ба­жанням власників та користувачів земельних ділянок.

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 25. — Ст. 1178. ² Офіційний вісник України. — 2004. — № 28. — Ст. 1849.

Підставою для проведення землевпорядних робіт можуть бути рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою, укла­дені договори між юридичними чи фізичними особами (земле­власниками і землекористувачами) та розробниками докумен­тації із землеустрою, а також судові рішення. Проте в пере­важній більшості випадків землеустрій здійснюється саме за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування.

Незважаючи на те, хто ініціював проведення землеустрою, підготовлена землевпорядна документація підлягає державній експертизі, яка здійснюється відповідно до Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» від 17 червня 2004 р.¹ Згідно зі ст. 7 Закону виконавцями державної експертизи є експерти, які працюють в органах Держкомзему України і мають високу кваліфікацію та спеціальні знання. Ра­зом із тим, Закон дозволяє проведення такої експертизи науко­вими працівниками та іншими висококваліфікованими спе­ціалістами, які залучаються органами Держкомзему України до її проведення відповідно до Закону.

Після проведення експертизи проект землеустрою підлягає затвердженню. У ст. 186 ЗК України встановлений порядок за­твердження землевпорядних проектів. Так, прогнозні матеріали, техніко-економічні обґрунтування використання та охорони зе­мель і схема землеустрою після погодження у порядку, встанов­леному у завданнях на їх розроблення, розглядаються і затверд­жуються відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Ними ж затверджуються і проекти утворення нових землеволодінь і землекористувань після їх по­годження із заінтересованими власниками землі та землекори­стувачами. Проекти відведення земельних ділянок у власність або користування затверджуються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання (продаж) та вилучення (викуп) земельних ділянок. Про­екти внутрігосподарського землеустрою колективних сільсько­господарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів та інших сільськогосподарських підприємств, фермерських гос­подарств після погодження їх з власниками землі і землекористу­вачами, затверджуються сільськими, селищними, міськими рада­ми або районними державними адміністраціями. Робочі земле­впорядні проекти, пов'язані з упорядкуванням, докорінним по­ліпшенням і охороною земель, їх раціональним використанням, розглядаються і затверджуються замовниками цих проектів. Зміни до таких проектів вносяться лише з дозволу останніх. В усіх інших випадках зміни до землевпорядних документів та інших матеріалів з питань землеустрою вносяться за рішенням органів влади, які затвердили ці проекти.

Затверджені у встановленому порядку проекти землеустрою підлягають перенесенню в натуру (на місцевість). Перенесення проекту в натуру передбачає закріплення на місцевості меж зе­мельних ділянок та встановлення межових знаків. Після за­твердження та перенесення в натуру проекту землеустрою власникові землі чи землекористувачеві видається документ, що посвідчує його права на земельну ділянку.

Власники землі, землекористувачі, зокрема орендарі, при здійсненні землеустрою зобов'язані забезпечити доступ розроб­никам документації із землеустрою до своїх земельних ділянок, що підлягають землеустрою. Заходи, передбачені затвердженою в установленому порядку документацією із землеустрою, є обов'язковими для виконання органами державної влади та ор­ганами місцевого самоврядування, власниками землі, земле­користувачами, зокрема орендарями.

Землеустрій здійснюється державними та іншими землевпо­рядними організаціями за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бю­джетів, а також коштів громадян та юридичних осіб.

7. Ведення державного земельного кадастру

Державний земельний кадастр є функцією державного управління земельним фондом, за допомогою якою держава та­кож здійснює вплив на процес забезпечення раціонального вико­ристання та охорони земельних ресурсів. Історично земельний кадастр з'явився через об'єктивну необхідність в отриманні відомостей про землю як про першоджерело матеріальних благ. З виникненням держави земля стала одним із джерел держав­них доходів і у зв'язку з цим — об'єктом спеціального оподатку­вання. Однак у сучасних умовах земельний кадастр набув більш широкого значення і розглядається як система дій з обліку, опи­су та оцінки земель з метою отримання відомостей про землю для запровадження земельного оподаткування, а також забез­печення ефективного управління використанням та охороною земельних ресурсів країни.

Правові засади державного земельного кадастру визначені у статтях 193-204 ЗК України. Згідно зі ст. 194 ЗК України призначенням державного земельного кадастру є забезпечен­ня необхідною інформацією органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування, заінтересованих підпри­ємств, установ і організацій, а також громадян з метою регу­лювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використан­ням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунту­вання бізнес-планів та проектів землеустрою. За змістом дер­жавний земельний кадастр включає відомості і документи про правовий режим земель, їх розподіл серед землевласників і землекористувачів, у тому числі орендарів, за категоріями зе­мель, а також дані про якісну характеристику земель і їх на­родногосподарську цінність. Дані земельного кадастру вико­ристовуються у процесі законодавчого регулювання земель­них відносин, реалізації державою функцій державного управління земельним фондом, а також при вчиненні громадя­нами та юридичними особами дій щодо реалізації їхніх зе­мельних прав та обов'язків.

Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом України, Республіканським комітетом по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим, головними обласними управлін­нями земельних ресурсів, Київським і Севастопольським місь­кими державними управліннями земельних ресурсів, а також районними і міськими відділами земельних ресурсів. Ведення відповідного кадастру здійснюється за рахунок коштів держав­ного, республіканського (Автономної Республіки Крим) і місце­вих бюджетів. Порядок ведення державного земельного када­стру встановлений Положенням про порядок ведення державно­го земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р.¹

Зазначеним Положенням регулюється порядок обліку земель за їх кількістю та якістю. Облік земель за кількістю здійснюється за землевласниками і землекористувачами. При цьому виділя­ються: землі в межах населених пунктів; землі за межами насе­лених пунктів; землі за категоріями; землі за формами власності; зрошувані й осушені землі; землі, що надані в тимчасове кори­стування, зокрема на умовах оренди; землі, що оподатковують­ся, та землі, що не оподатковуються.

Облік земель за якістю охоплює всі категорії земель і містить: а) класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель; б) характе­ристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гуму­су і рухомих поживних речовин, механічним складом ґрунтів, крутизною схилів, еродованістю, кам'янистістю, засоленістю, со­лонцюватістю, кислотністю, перезволоженістю, заболоченістю, забрудненням продуктами хімізації сільського господарства і тех­ногенними факторами, зокрема радіаційним забрудненням; в) ха­рактеристику культуртехнічного стану природних кормових угідь; г) лісотипологічну характеристику лісових угідь; ґ) кла­сифікацію земель населених пунктів за функціональним призна­ченням; д) характеристику земель населених пунктів за інженер­но-геологічними умовами, рівнем забезпеченості соціальною, інженерно-транспортною та природоохоронною інфраструкту­рою, об'єктами оздоровчого, рекреаційного та історико-культур-ного призначення.

Важливу роль в обліку земель за якістю відіграє бонітування ґрунтів, тобто поділ їх на групи за якістю, що визначається бала­ми бонітету (за шкалою від 1 до 100 балів). Бонітування ґрунтів проводиться на основі даних про їх природні властивості, що ма­ють сталий характер та істотно впливають на врожай сільсько­господарських культур.

¹ ЗЛ України.— 1993. — №3. — Ст. 55.

Економічна та нормативна грошова оцінка земель проводиться залежно від їх категорій. Так, оцінка сільськогосподарських угідь проводиться за їх продуктивністю, окупністю витрат і диференціа­льним доходом. Економічна та нормативна грошова оцінка інших категорій земель проводиться за їх місцем розташування, еколо­гічним значенням, інженерним облаштуванням територій, соціаль­но-економічними умовами використання та іншими факторами.

Для забезпечення ведення державного земельного кадастру власники землі і землекористувачі відповідно до форм держав­ної звітності щорічно не пізніше 15 січня подають місцевим дер­жавним адміністраціям звіти за станом на 1 січня про зміни, що відбулися у складі земель, котрі знаходяться у власності чи в ко­ристуванні.

Звітні дані про кількість земель складаються щорічно, про якість земель — один раз на п'ять років. Зведені дані державного земельного кадастру подаються Держкомземом Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим цен­тральним органам виконавчої влади.

8. Державна реєстрація прав на землю

Важливою функцією державного управління земельними ре­сурсами є державна реєстрація прав на землю та іншу неру­хомість. Державна реєстрація прав на землю — офіційне визнан­ня і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав власності, користування, зокрема права орен­ди землі, їх обмежень, земельних сервітутів тощо, що супрово­джується внесенням даних про зареєстровані права до Держав­ного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Формування та ведення в Україні єдиного Державного реєст­ру прав на землю та іншу нерухомість, який базується на дер­жавному обліку земельних ділянок усіх форм власності та роз­ташованого на них іншого нерухомого майна, реєстрації речових прав на об'єкти нерухомого майна, їх обмежень та правочинів щодо нерухомого майна передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх об­межень» від 1 липня 2004 р.¹ Згідно із ст. 4 Закону обов'язковій державній реєстрації підлягають речові'права на нерухоме май­но, що знаходиться на території України, фізичних та юридич­них осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних орга­нізацій, іноземних держав, а саме: 1) право власності на нерухо­ме майно; 2) речові права на чуже нерухоме майно: а) право во­лодіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного користування земельною ділянкою; г) право користування зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітев-зис); ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д) право користування нерухомим майном строком більше ніж один рік.

Здійснення державної реєстрації прав на землю покладено на систему органів державної реєстрації прав, яку складають цен­тральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері держав­ної реєстрації прав, створена при ньому державна госпрозра­хункова юридична особа з консолідованим балансом (центр дер­жавного земельного кадастру) та її відділення на місцях, які є місцевими органами державної реєстрації прав. Держателем Державного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Адміністратором Державного реєстру прав є центр державного земельного кадастру. А власне державна реєстрація прав на землю та іншу нерухомість має проводитися місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі (ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»). Реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень проводиться місцевим органом державної реєстрації прав того реєстраційного (кадаст­рового) округу, в якому розміщена нерухомість або більша за площею її частина.

Важливість державної реєстрації прав на нерухомість поля­гає в тому, що зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна. Крім того, з уведенням у дію Закону України «Про дер­жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обме­жень» правочини щодо нерухомого майна можуть вчинятися, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до цього Закону.

Державна реєстрація прав є публічною. Це означає, що місцеві органи державної реєстрації прав на землю та іншу не­рухомість зобов'язані надавати інформацію про зареєстровані речові права та їх обмеження в порядку, встановленому законом.

Що стосується прав на землю, які були зареєстровані до вве­дення в дію зазначеного Закону, тобто відповідними місцевими радами, то такі права визнаються державою. Разом із тим, якщо власник зареєстрованої до прийняття Закону земельної ділянки виявить бажання здійснити правочин щодо неї (продати, пода­рувати, передати в оренду, спадщину тощо), то він повинен зареєструвати право на землю відповідно до цього Закону.

Слід зазначити, що до цього часу через організаційні причини не всі норми Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» реалізуються на прак­тиці. Тому тимчасово державна реєстрація прав на земельні ділянки здійснюється місцевими відділеннями державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України» відповідно до Тимчасового порядку ве­дення державного реєстру земель, затвердженого наказом Дер­жавного комітету України по земельних ресурсах від 2 липня 2003 р. № 174¹.

Надзвичайно важлива роль у проведенні державної земель­ної політики належить державному контролю за використан­ням та охороною земель. Його основне завдання полягає в забез­печенні додержання всіма суб'єктами земельних відносин — ор­ганами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами — вимог земельного законодавства України. Саме завдяки держав-¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 31. — Ст. 1652.

10.Державний контроль за використанням та охороною земель

ному, а також самоврядному та громадському контролю за вико­ристанням та охороною земель здійснюється моніторинг вико­нання положень чинного законодавства, забезпечується попе­редження земельних правопорушень, виявляються відхилення від норм чинного законодавства при використанні земельних ділянок громадянами та юридичними особами, а також надають­ся вказівки щодо усунення земельних правопорушень та за не­обхідності приймаються рішення щодо притягнення осіб, які до­пускають зазначені порушення, до юридичної відповідальності.

Згідно зі ст. 188 ЗК України державний контроль за викори­станням та охороною земель здійснюється уповноваженими ор­ганами виконавчої влади із земельних ресурсів, а за додержан­ням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ре­сурсів. Цією ж статтею передбачено, що порядок здійснення дер­жавного контролю за використанням та охороною земель має бути встановлений спеціальним законом. Такий закон — Закон України «Про державний контроль за використанням та охоро­ною земель»¹ — був прийнятий 19 червня 2003 р.

Цим законом, як і ЗК України, передбачено, що державний контроль за використанням та охороною земель поширюється на всі землі в межах території України. Проте здійснення цього кон­тролю Закон (ст. 5) покладає на спеціально уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів та з питань охо­рони навколишнього природного середовища (Мінприроди Ук­раїни), а також на спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань аграрної політики (Мінагрополітики України).

Згідно зі ст. 6 Закону повноваження органів державної влади, які здійснюють державний контроль за використанням та охоро­ною земель, полягають у:

а) здійсненні державного контролю за використанням та охо­роною земель у частині: додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановле­ного порядку набуття і реалізації права на землю; виконання ви­мог щодо використання земельних ділянок за цільовим призна­ченням; додержання вимог земельного законодавства в процесі укладення цивільно-правових угод, передання у власність, на­дання у користування, зокрема в оренду, вилучення (викупу) зе­мельних ділянок; ведення державного обліку і реєстрації земель, достовірності інформації про земельні ділянки та їх використан­ня; розміщення, проектування, будівництво та введення в дію об'єктів, що негативно впливають або можуть вплинути на стан земель; виконання комплексу необхідних заходів щодо захисту земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, псування, забруднення, засмічення відходами, заростання бур'янами, чагарниками та дрібноліссям; дотримання строків своєчасного повернення тим­часово зайнятих земельних ділянок та обов'язкового виконання заходів щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; виконання умов зняття, збереження і викори­стання родючого шару ґрунту під час проведення гірничодобув­них, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов'я­заних із порушенням ґрунтового покриву, своєчасного проведен­ня рекультивації порушених земель в обсягах, передбачених проектом рекультивації земель; дотримання правил, установле­ного режиму експлуатації протиерозійних, гідротехнічних спо­руд, збереження захисних насаджень і межових знаків; додер­жання встановленого законодавством порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподар­ського виробництва; додержання строків розгляду заяв чи кло­потань щодо набуття і реалізації прав на землю;

Дата добавления: 2014-11-20