Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах 2 страница

Прийняті Верховною Радою України законодавчі акти та інші документи у галузі охорони земель реалізуються через діяль­ність органів державної виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 13 ЗК України з метою забезпе­чення охорони земель Кабінет Міністрів України здійснює: 1) ре­алізацію державної політики у галузі використання та охорони земель; 2) розроблення і забезпечення виконання загальнодер­жавних програм використання та охорони земель; 3) організацію ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою; 4) встановлення порядку проведення моніторингу земель; 5) роз­порядження землями державної власності в межах, визначених ЗК України, та деякі інші функції.

Підпорядковані Кабінету Міністрів України місцеві державні адміністрації також є суб'єктами правової охорони земель. Так, згідно зі ст. 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій, через виконання яких здійснюються покладені на ці органи завдання щодо охорони земель, належать: участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використан­ня та охорони земель; координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; ко­ординація діяльності державних органів земельних ресурсів; розпорядження землями державної власності в межах, визначе­них ЗК України, та деякі інші.

До суб'єктів правової охорони земель належать також органи місцевого самоврядування, які в межах наданих їм повноважень здійснюють землеохоронну діяльність. Так, обласні ради здійс­нюють: забезпечення реалізації державної політики в галузі ви­користання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території; затвердження та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родю­чості ґрунтів, охорони земель; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; організація землеустрою; розпоря­дження землями, що знаходяться у спільній власності тери­торіальних громад, тощо (ст. 8 ЗК України).

Районні ради як суб'єкти правової охорони земель здійсню­ють: забезпечення реалізації державної політики в галузі охоро­ни та використання земель; організацію землеустрою та за­твердження землевпорядних проектів; координацію діяльності місцевих органів земельних ресурсів; розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад (ст. 10 ЗК України).

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі охорони земельних ресурсів на території сіл, селищ, міст нале­жать: розпорядження землями територіальних громад; ор­ганізація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земель­ного та екологічного законодавства; викуп земельних ділянок для суспільних потреб, пов'язаних з охороною земель та інших природних ресурсів, земель приватної власності в межах сіл, се­лищ, міст; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) викори­стання земель громадянами та юридичними особами у разі пору­шення ними вимог земельного законодавства (ст. 12 ЗК України).

Крім органів державної влади загальної компетенції та ор­ганів місцевого самоврядування, важлива роль у забезпеченні правової охорони земель належить галузевим органам держав­ної виконавчої влади — міністерствам, державним комітетам та іншим відомствам. Серед них слід виділити Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України) та Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України).

Держкомзем України є центральним органом виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів. Тому правова охорона земель є одним з його головних завдань. До повноважень Держкомзему України у галузі охорони земель належать: участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, регіональних програм викори­стання та охорони земель; ведення державного земельного када­стру; здійснення землеустрою, моніторингу земель; здійснення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформуван­ня земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань цих програм і проектів; внесення пропозицій про формуван­ня державної політики у галузі земельних відносин і забезпечен­ня її реалізації; координація робіт з проведення земельної реформи тощо (ст. 15 ЗК України).

Мінприроди України як суб'єкт правової охорони земель здійснює: організацію моніторингу земель; державну екологічну експертизу землекористування; внесення пропозицій щодо фор­мування державної політики в галузі охорони та раціонального використання земель. Крім того, це міністерство бере участь у розробленні та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель, нормативних доку­ментів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів, а також здійснює міжнародне співробітництво з питань охорони земель (ст. 14 ЗК України).

Обов'язок забезпечення охорони земель у процесі їх викори­стання закон покладає також на власників і користувачів зе­мельних ділянок. Тому суб'єктами правової охорони земель є громадяни та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності, праві постійного користування чи праві орен­ди. Так, згідно зі статтями 91 і 96 ЗК України власники та кори­стувачі земельних ділянок зобов 'язані: додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; дотримува­тися обмежень, пов'язаних зі встановленням охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зро­шувальних і осушувальних систем; своєчасно надавати відповід­ним органам виконавчої влади та органам місцевого самовряду­вання дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; забезпечувати ви­користання земельних ділянок за їхнім цільовим призначенням. А згідно зі ст. 14 Закону України «Про оренду землі»¹ в договорах оренди земельних ділянок як їх обов'язкова умова повинні ви­значатися цільове призначення орендованої земельної ділянки, умови її використання та збереження якості землі. Законом та­кож встановлено, що орендодавець має право вимагати від орен­даря земельної ділянки додержання екологічної безпеки земле­користування та збереження родючості ґрунтів, державних стандартів, норм і правил, проектних рішень, а також додержан­ня режиму використання водоохоронних зон, прибережних за­хисних смуг, зон санітарної охорони територій, які особливо охо­роняються.

Згідно із законодавством України охороні підлягають всі землі в межах території нашої держави. Отже, об'єктом пра­вової охорони земель є всі землі, на які поширюється сувере­нітет України. Однак суб'єкти правової охорони земель мають різний правовий статус і, відповідно, різну компетенцію у сфері охорони земель. Крім цього, земельний фонд країни поділяється на дев'ять категорій земель, кожна з яких має особливий право­вий режим і потребує вжиття різних за змістом заходів щодо їх охорони. Відповідно до цього, землі як об'єкт правової охорони за суб'єктами такої охорони та специфікою охорони земель можна поділити на дві групи.

За суб'єктами правової охорони можна виділити землі, охо­рона яких є обов'язком того чи іншого суб'єкта. Так, об'єктом охо­рони власників та користувачів землі є окремі земельні ділянки, що знаходяться у власності чи користуванні громадянина чи юридичної особи. Об'єктом охорони земель, яку здійснюють сільські, селищні та міські ради, є землі в межах відповідних на­селених пунктів. Об'єктом охорони земель, здійснення якої по­кладено на районні та обласні органи влади (районні ради, рай­онні державні адміністрації, обласні ради, обласні державні адміністрації), є землі в межах району чи області. Нарешті, об'єктом охорони земель, яку здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Мінприроди України, Держкомзем України, є весь земельний фонд нашої держави. Однак компетенція органів влади щодо охорони земель не зав­жди поширюється на весь земельний фонд країни чи землі в ме­жах тієї чи іншої адмістративно-територіальної одиниці. Так, наприклад, об'єктом охорони земель, яку здійснює державний комітет лісового господарства України, є землі лісового фонду, межі якого не збігаються з адміністративно-територіальним уст­роєм країни.

За специфікою охорони об'єкти охорони землі класифіку­ються за їх категорійною приналежністю та цільовим призна­ченням. Так, відповідно до ст. 19 ЗК України у складі земель на­шої держави виділяють такі категорії земель: а) землі сільсько­господарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохо­ронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного при­значення; е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення. Використання та охорона кожної із зазначених категорій земель регулюються як загальними, так і спеціальними нормами земельного права, які враховують соціально-економічну та екологічну специфіку земель кожної категорії. Причому питома вага спеціальних норм земельного права в регулюванні суспільних відносин щодо використання зе­мель різних категорій є досить великою. Це у свою чергу зумов­лює необхідність здійснення охорони різних категорій земель з урахуванням їх специфіки. Отже, окремими об'єктами охорони земель слід вважати землі, що віднесені до кожної з передбаче­них ЗК України категорій земель.

Разом із тим, слід зазначити, що в межах кожної з категорій земель можуть бути землі, вимоги щодо використання та охоро­ни яких істотно відрізняються від вимог, що поширюються на всі землі відповідної категорії. Так, наприклад, у складі земель сільськогосподарського призначення виділяються меліоровані сільськогосподарські угіддя, тобто угіддя, на яких штучно регу­люється водний режим (шляхом зрошення посушливих земель, осушення перезволожених земель тощо). У зв'зку з необхідністю проведення на таких землях штучного регулювання їх водного режиму меліоровані землі виділяються як окремий об'єкт правової охорони у складі земель сільськогосподарського при­значення. Аналогічно можна виділити землі, що охороняються за особливими правилами, й у складі інших категорій земель.

Класифікація земель як об'єкта правової охорони має не тільки теоретичне чи дидактичне (навчальне) значення, а й но­сить прикладний характер. Шляхом проведення такої класи­фікації виявляються землі, охорона яких належить до компе­тенції відповідного суб'єкта. Крім того, виділення у складі тієї чи іншої категорії земель окремих їх підвидів, які потребують до­даткових заходів їх охорони, може використовуватися для вдо­сконалення законодавства про охорону різних видів земель чи вдосконалення охоронної діяльності відповідного суб'єкта правової охорони земель.

3. Рекультивація земель

Рекультивація земель — це комплекс організаційних, техніч­них, біотехнологічних та правових заходів, здійснюваних з ме­тою відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та про­дуктивності порушених земель. Запровадження рекультивації земель пов'язане з розширенням видів та масштабів суспільної діяльності, здійснення яких супроводжується порушенням ґрунтового покриву земельних ділянок. Йдеться про такі види діяльності, які неможливо здійснювати без порушення верхньо­го шару ґрунту: возведення будівель і споруд, розвідування по­кладів корисних копалин, їх видобування відкритим способом тощо. Разом із тим, порушення цілісності ґрунтового покриву не тільки погіршує властивості землі як засобу сільськогосподар­ського виробництва, просторового базису для розселення людей та розташування об'єктів їх виробничої діяльності, а й завдає значної шкоди довкіллю. Тому діяльність, пов'язана з порушен­ням ґрунтового покриву земельних ділянок, регламентується нормами права. ЗК України, прийнятий 25 жовтня 2001 р., прого­лошує ґрунти земельних ділянок, незалежно від їх власнісного статусу чи цільового призначення, об'єктом особливої охорони. Це означає, що, по-перше, права власників земельних ділянок та землекористувачів щодо розташованого на їх ділянках ґрунто­вого покриву обмежуються законом. Зокрема, вони не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. По-друге, у разі отримання дозволу на проведення діяльності, пов'язаної з порушенням верхнього шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані забезпечити зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та його нанесення на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. При цьому нанесення знято­го шару ґрунту на земельні ділянки повинно забезпечувати не тільки механічне повернення його на попереднє місце, а й відтво­рення чи поліпшення гідрологічного режиму земельних ділянок, їх рельєфу та екологічного стану ґрунтів і материнських порід. Громадяни та юридичні особи, які невиконують вимоги законо­давства щодо рекультивації земельних ділянок, притягуються до юридичної відповідальності.

По-третє, згідно зі ст. 166 ЗК України землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід та у гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничо­добувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, підлягають рекультивації. Для рекультивації порушених зе­мель, відновлення деградованих земельних угідь повинен вико­ристовуватися ґрунт, знятий при проведенні гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, шляхом його нанесення на малопродуктивні ділянки або на ділянки без ґрунтового покриву.

Рекультивація порушених земель, площа яких в Україні ста­новить понад 190 тис. гектарів, відновлення їх ґрунтового покри­ву і повернення у сферу народного господарства є однією з най­важливіших проблем. Рекультивація земель має здійснюватися на ландшафтно-екологічних принципах, що передбачають опти­мальне співвідношення різних напрямів відновлення порушених територій, створення високопродуктивних ценозів, підвищення і відтворення родючості рекультивованих ґрунтів і запобігання негативному впливу техногенних утворень на довкілля.

За відсутності в Україні спеціального правового акта з питань рекультивації земель остання здійснюється відповідно до зако­нодавства колишнього СРСР, яке не суперечить законодавству України. Зокрема, технологічні питання здійснення рекульти­вації земель регулюються державними стандартами, до яких на­лежать ГОСТ 17.4.2.01-81 «Охорона природи. Ґрунти. Номенкла­тура показників придатності порушеного шару ґрунтів для зем-лювання»; ГОСТ 17.5.3.04-83 «Охорона природи. Землі. Загальні вимоги до рекультивації земель»; ГОСТ 17.5.1.02-85 «Охорона природи. Землі. Класифікація порушених земель для рекульти­вації»; ГОСТ 17.5.3.-06-85 «Охорона природи. Землі. Вимоги до ви­значення норм зняття родючого шару ґрунту при здійсненні зем­ляних робіт».

Згідно із зазначеними державними стандартами рекульти­вація земельної ділянки складається з двох частин: технічної рекультивації та біологічної рекультивації. Технічна рекульти­вація є першим етапом відновлення ґрунтового покриву зе­мельних ділянок. Вона передбачає здійснення таких робіт, як засипання деформованої поверхні материнськими породами, планування, очищення, вирівнювання поверхні порушеної ділянки та деяких інших. Біологічна рекультивація є завер­шальним етапом відновлення ґрунтового покриву земельної ділянки. В межах біологічної рекультивації проводяться роботи щодо нанесення знятого раніше шару родючого ґрунту на пору­шену земельну ділянку в певній послідовності, визначеній про­ектом рекультивації земельної ділянки. Кінцевим результатом рекультивації порушеної земельної ділянки має бути приве­дення її в стан, придатний для використання в сільському, лісо­вому господарстві або інших галузях економіки.

4. Консервація земель

Важливим напрямом охорони земель сільськогосподарського призначення України є консервація деградованих, малопродук­тивних і техногенно забруднених угідь. Згідно із ЗК України (ст. 171) до деградованих земель належать: а) земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карсто-утворення, повеней, добування корисних копалин тощо; б) зе­мельні ділянки з еродованими, перезволоженими ґрунтами, ґрунтами з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудне­ними хімічними речовинами ґрунтами тощо. Малопродуктивни­ми землями вважаються сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостя­ми, низькою родючістю, а їх господарське використання за при­значенням є економічно неефективним. Техногенно забруднени­ми є землі, забруднені внаслідок господарської діяльності люди­ни, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. До техногенно забруднених земель належать також землі радіаційно небезпечні та радіоактивно за­бруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічни­ми елементами тощо (ст. 169 ЗК України).

Консервація земель передбачає тимчасове виведення дегра-дованих, малопродуктивних і техногенно забруднених сільсько­господарських угідь із сільськогосподарського використання, проведення на таких угіддях комплексу робіт з відновлення їх родючості (головним чином, залуження або заліснення) та повер­нення їх у сферу сільськогосподарського виробництва. Земельне законодавство зобов'язує власників і користувачів земельних ділянок вживати заходів щодо збереження якості сільськогоспо­дарських угідь та підвищення їх родючості у процесі викори­стання таких земель. Тому консервація земель здійснюється лише щодо тих земель, відновлення продуктивних та еко­логічних властивостей яких у процесі їх сільськогосподарського використання неможливе. Тому консервації підлягають лише ті деградовані і малопродуктивні землі, господарське використан­ня яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним. А що стосується техногенно забруднених земельних ділянок, то консервації підлягають землі, на яких неможливо одержати еко­логічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечним для їх здоров'я (ст. 172 ЗК України).

З метою конкретизації норм ЗК України щодо консервації зе­мель Держкомзем України видав наказ від 17 жовтня 2002 р. №175, яким затвердив Порядок консервації земель¹. Порядок обов'язковий для керівництва в роботі державними органами виконавчої влади, розповсюджується на власників землі, земле­користувачів, зокрема орендарів, і має рекомендаційний харак­тер для органів місцевого самоврядування.

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 8. — Ст. 323. 364

Оскільки згідно із законом власники і користувачі земельних ділянок зобов'язані вживати заходів щодо підвищення родю­чості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі, то на них покладено й обов'язок ініціювання консервації земель­них ділянок, що знаходяться у їх власності чи користуванні. Крім власників та користувачів землі, з ініціативою проведення кон­сервації тих чи інших земельних ділянок можуть виступити місцеві землевпорядні та природоохоронні органи.

У випадку ініціювання консервації земельної ділянки її влас­ником чи користувачем він має подати заяву або клопотання до відповідної державної адміністрації (сільської, селищної, міської ради) за місцем розташування земельної ділянки, в якій зазна­чаються причини необхідності проведення консервації земель. Зокрема, причиною для проведення консервації земельної ділянки може бути: а) порушення поверхні земельної ділянки унаслідок землетрусів, зсувів, карстоутворення, повеней, добу­вання корисних копалин тощо; б) еродованість земельної ділян­ки, її перезволоження з підвищеною кислотністю або засоленіс­тю, а також забрудненість ґрунту хімічними речовинами й інши­ми видами забруднень, небезпечних для здоров'я людей; в) малопродуктивність земельної ділянки, ґрунти якої характе­ризуються негативними природними властивостями та низькою родючістю; г) радіаційна небезпечність земельної ділянки, її радіоактивна забрудненість або забрудненість важкими метала­ми та іншими хімічними елементами земель тощо.

До заяви або клопотання про ініціювання консервації земель­ної ділянки її власник чи користувач повинні додати: 1) копію до­кумента, що посвідчує право на земельну ділянку; 2) викопію-вання із земельно-кадастрового плану орієнтовних меж земель­ної ділянки, яка пропонується до консервації; 3) агрохімічний паспорт земельної ділянки (за наявності); 4) матеріали власних спостережень (фотознімки), таблиці динаміки врожайності сільськогосподарських культур тощо.

Якщо власник чи користувач деградованої, малопродук­тивної чи техногенно забрудненої земельної ділянки не ініціює її консервацію добровільно, то відповідний землевпорядний чи природоохоронний орган може звернутися до нього з вимогою про консервацію земельної ділянки. У такому випадку Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель видає власнику чи користувачу земельної ділянки вказівку (припис), а Державна екологічна інспекція — припис про припинення госпо­дарського використання ділянки та її консервацію. Після отри­мання вказівки або припису власник землі або землекористу-вач-орендар зобов'язаний протягом ЗО днів ініціювати проведен­ня робіт з консервації земель.

Якщо деградовані, малопродуктивні й техногенно забруднені земельні ділянки розташовані на землях запасу, подання про їх консервацію здійснює місцевий орган земельних ресурсів або природоохоронний орган.

Консервація земель здійснюється за рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. На підставі заяви або клопотання про консервацію земельної ділянки, поданих власником землі, землекористувачем або землевпорядним чи при­родоохоронним органом, відповідна державна адміністрація видає розпорядження (сільська, селищна, міська рада приймає рішення) про створення комісії з обстеження земель у натурі (на місцевості) та підготовки висновків про доцільність їх консервації. До складу комісії залучаються власник чи користувач земельної ділянки, а також представники Кримського республіканського або обласного державного проектно-технологічного центру охорони родючості ґрунтів і якості продукції та землевпорядної організації, які мають ліцензію на проведення землевпорядних робіт, місцевого органу земельних ресурсів та природоохоронного органу. Комісія повинна провести обстеження земельної ділянки у натурі (на місцевості) та підготувати матеріали і висновок про доцільність консервації зе­мель та подати ці матеріали до відповідної державної адміністрації, сільської, селищної чи міської ради. За результатами обстеження земельної ділянки у натурі (на місцевості) складається звіт про її стан та надаються пропозиції щодо її консервації.

Орган влади, якому подані матеріали та висновок про консер­вацію земельної ділянки, повинен протягом ЗО днів розглянути їх та видати розпорядження (рішення) про консервацію земель державної або комунальної власності. Однак якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності, розпорядження

(рішення) про її консервацію приймається на підставі договору з власником земельної ділянки.

Обов'язковою умовою проведення консервації земель є роз­роблення проекту консервації земельної ділянки. Для підготовки проекту власник земельної ділянки повинен укласти з землевпо­рядною організацією, яка має ліцензію на виконання землевпо­рядних робіт, договір на його розробку. Якщо власником земельної ділянки є держава чи територіальна громада, то до­говір на розробку проекту консервації земельної ділянки укла­дає з землевпорядною організацією відповідний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування.

Після схвалення проекту консервації земельної ділянки дер­жавною землевпорядною експертизою він підлягає виконанню. Воно розпочинається з того, що землевпорядна організація, яка його підготувала, визначає межі земельної ділянки, яка підлягає консервації, в натурі (на місцевості) складає акт про перенесення меж земельних ділянок у натуру (на місцевість). Акт підписують представники землевпорядної організації, замовника та місце­вого органу земельних ресурсів.

Реалізовуючи проект консервації земельної ділянки, її влас­ник чи користувач повинні здійснити залуження чи заліснення ділянки. Залуження полягає у її засіванні насінням багаторічних трав, а заліснення — у закладенні деревних насаджень. Викори­стання земельної ділянки, що перебуває у стані консервації, для вирощування сільськогосподарських культур забороняється. Однак за наявності земель запасу власник земельної ділянки може звернутися із заявою (клопотанням) до відповідної дер­жавної адміністрації, сільської, селищної чи міської ради про виділення рівноцінної земельної ділянки взамін ділянки, що пе­ребуває у стані консервації, якщо ділянка стала екологічно не­безпечною, економічно неефективною, техногенно забрудненою не з вини її власника чи користувача.

Після закінчення строку консервації земельної ділянки ко­місія, до складу якої входять представники відповідної держав­ної адміністрації, сільської, селищної чи міської ради, місцевого органу земельних ресурсів, природоохоронного органу, Крим­ського республіканського або обласного державного проектно­технологічного центру охорони родючості ґрунтів і якості про­дукції; власника земельної ділянки, проводить обстеження за­консервованих земель у натурі, (на місцевості) і вносить до від­повідних органів виконавчої влади (місцевого самоврядування), які прийняли рішення про консервацію земель, пропозицію щодо повернення земель до попереднього використання, продовження термінів консервації або про здійснення інших заходів щодо їх раціонального та екологічно безпечного використання.

5. Особливості правової охорони фунтів

Охорона земель передбачає здійснення заходів щодо охорони найважливішого їх компонента — ґрунтів. Ґрунтом називають видозмінені під впливом живих організмів поверхневі шари земної

Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1538.

кори (суходолу), котрі відрізняються від гірських порід своїм складом, перш за все значним вмістом органічних речовин (гумусу) і мають важливу відмінність — родючість, тобто здатність постачати рослинам необхідні для їх росту поживні ре­човини, воду і повітря. Ґрунтовий покрив території України є унікальним. Серед великої кількості наявних в нашій країні типів ґрунтів найбільш поширеними є чорноземи. Чорноземні ґрунти вдрізняються високою природною родючістю, оскільки мають високий вміст гумусу.

Правова охорона ґрунтів є складовою правової охорони зе­мель. Всі передбачені земельним законодавством вимоги щодо раціонального використання та охорони земель стосуються ви­користання та охорони ґрунтів. Однак охорона ґрунтів має ряд особливостей, які знайшли відображення у правовому регулю­ванні їх охорони та використання. Наявність таких особливостей проявляється, по-перше, у забезпеченні підвищеної правової охорони земель, покритих цінними в екологічному, економічно­му, сільськогосподарському та соціальному аспектах видами ґрунтів, та, по-друге, у правовій регламентації використання зе­мель, пов'язаного з відокремленням ґрунтового покриву від материнської основи та його перенесенням на інші землі.

Перша особливість правової охорони ґрунтів проявилася у введенні в земельне законодавство категорії особливо цінних зе­мель. Згідно зі ст. 150 ЗК України до особливо цінних земель на­лежать: 1) ділянки сільськогосподарського та іншого призначен­ня з особливо цінними видами ґрунтів, а саме: чорноземи нееро-довані несолонцюваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно-сірі опідзо-лені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерновобуроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфовища з глибиною залягання торфу більше одного метра й осушені незалежно від глибини; ко­ричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; 2) землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; 3) землі природно-заповідного фонду; 4) землі історико-культурного призначення.

Підвищений рівень правової охорони особливо цінних земель проявляється у встановленні законодавством загальної заборо­ни на використання таких земель не за їх основним цільовим призначенням. Так, вилучення особливо цінних земель, покри­тих особливо цінними видами ґрунтів, а також земель, на яких розташовані дослідні поля науково-дослідних установ і навчаль­них закладів, для несільськогосподарських потреб не допус­кається, за винятком випадків, передбачених ст. 150 ЗК України. Згідно із Законом України «Про природно-заповідний фонд»¹ та Законом України «Про охорону культурної спадщини»² на зем­лях природоохоронного та історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-куль-турних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. Більше того, відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму формування націо­нальної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 29 вересня 2000 р.³ площа земель природно-заповідного фонду підлягає не зменшенню, а збільшенню за рахунок інших земель.

¹ ВВР. — 1992, — №34. — Ст. 502. 2 Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112. ³ Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. — Ст. 1817.

Разом із тим, ЗК України дозволяє вилучення ділянок особли­во цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, для будівництва об'єктів загальнодержавного значен­ня, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осу­шувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, жит­ла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і га­зових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Однак таке вилучення може здійснюватися за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відпо­відної місцевої ради, лише після отримання дозволу на таке ви­лучення від Верховної Ради України.

Дата добавления: 2014-11-20