Навчальний блок І

Право

Закони царя Хаммурапі 1775 року до н. е. стали своєрідним підсум­ком розвитку попередньої традиції писаного права в Месопотамії. їх вия­вили на діоритовій 2,5-метровій стелі французькі археологи у 1901 році. Зараз вона зберігається у паризькому музеї — Луврі. Текст складається із 282 статей, 37 із яких були знищені, однак пізніше їх відновили, знай­шовши втрачений текст під час розкопок бібліотеки царя Ашурбаніпала. У верхній частині стелі Хаммурапі зображений стоячи перед богом Сонця Шамашем — покровителем суду, який і передає йому закони.

Законник нагадує скоріше збірку юридичних новел, що складається із трьох частин - преамбули, викладу правових норм і епілогу. Базовим для нього стало попереднє законодавство Месопотамії, зокрема найдавніші Закони Ур-Наму, Закони Ліпід-Іштара, Закони Ешнунни (XXI—XX ст.ст. до н. е.).

Для законів Хаммурапі характерна відсутність стрункої системи викла­ду правового матеріалу, поділу тексту за окремими галузями права. Проте внутрішньої логіки не можна не помітити. Норми згруповані в окремі блоки за предметом регулювання. Так, в ст.ст. 1—5 містяться процесуальні норми; ст.ст. 6—25 — охорони власності; ст.ст. 26—41 — правила користу­вання царською землею; ст.ст. 42—88 — норми земельного права; ст.ст. 89—126 — торговельні та комерційні операції; ст.ст. 127—194 — шлюбно-сімейні відносини; ст.ст. 195—214 — норми кримінального права; ст.ст. 215—277 — особистий найм та оплата праці; ст.ст. 278—282 — купівля-продаж рабів. Усередині цих блоків правові норми розташовані за асоціа­тивним принципом, за яким у тексті Законника виділяється певне поняття чи слово, що має ключове значення.

Право власності. Суспільство Стародавнього Вавилону не знало при­ватної власності на землю. Общинна власність базувалася на природному праві. Царська земельна власність збільшувалася за рахунок общинної, а також купленої правителем. Земельні площі храмів та жерців розширя­лися завдяки пожертвам з боку царів.

Храмові та царські землі оброблялися різноманітними категоріями за­лежного населення, передавалася в оренду, надавалася за службу особам із числа адміністрації, ремісникам, тамкарам (лихварі, кредитори).

Общинна земля перебувала у володінні всього колективу або окремих родин. Вільний общинник мав право землю продавати, обмінювати, зда­вати в оренду, заповідати. Однак перелічені операції могли відбуватися лише в межах общини або родинного кола. Особа втрачала право воло­діння на землю, якщо виходила з общини. Як бачимо, право володіння землею у Вавилоні було дуже близьким до права власності, проте пред­метом вільного і безперешкодного товарообороту вона не стала. Відчу­ження ділянки землі вважалося нещастям, а купівля — несправедливістю.

Земельні наділи воїнів ("ілку") разом із будинком і садом потрапляли під особливий статус. Їх виділяв цар із власного фонду особам за вико­нання військової повинності. "Ілку" заборонялося продавати, купувати, передавати у спадщину. Якщо воїн (редум чи баірум) втікав від служби, то впродовж року він не втрачав право на землю за умови повернення до своїх обов'язків.

Зобов’язальне право. У Стародавньому Вавилоні склалися такі види договорів:

— оренди;

— майнового та особистого найму;

— купівлі-продажу;

— міни;

— поклажі;

— позики;

— поручництва.

У більшості своїй вони укладалися у письмовій формі за присутності свідків.

Велике значення у земельних відносинах мала оренда землі. Дозволя­лося, зокрема, передавати в оренду поле, сад, цілинні ділянки. Орендна плата була дуже високою і становила 2/3 від зібраного урожаю.

Договір купівлі-продажу мав велике поширення. Дозволявся продаж як рухомого майна (худоби, рабів), так і нерухомого (землі, будівлі). Продавцем могла бути лише дієздатна особа, власник речі, а відчужува­лися могли лише ті предмети, що перебували в товарообороті. Обман при укладенні договору вважався злочином. Після виплати продавцю ціни товару операція купівлі-продажу була завершеною. Розрив договору прак­тично не допускався.

Договір майнового найму за законами Хаммурапі передбачав наймання приміщень, домашніх тварин, човнів, рабів. У разі втрати, пошкоджень чи загибелі чужого майна встановлювалася відповідальність для наймача

Договір особистого найму укладався як із кваліфікованими робітни­ками — лікарями, будівельниками, ветеринарами, так і з сільськогоспо­дарськими працівниками, інколи — з рабами. Умови оплати праці перших залежали від соціального становища клієнта. Кращу платню отримував той, хто укладав угоду з особою, що мала вищий соціальний статус.

У разі загибелі тварин господаря, крадіжки його речей найманий працівник мав сплатити штраф зерном. Хто не міг платити — прирікався на смерть.

При укладенні договору позики (як грошового, так і натурального) простежується намір автора Законника не допустити узаконення боргово­го рабства. Із цією метою обмежувався розмір процентної ставки; забо­ронялося самоуправство кредитора; встановлювався трирічний термін відпра­цювання боргу. Також царями широко застосовувалася практика ухвален­ня "указів справедливості", згідно з якими борги вільних общинників час­то скасовувалися, а закладене майно поверталося попереднім власникам.

Спадкове право. Закони Хаммурапі знали спадкування за законом і заповітом, хоча переважало спадкування за законом. У рівних долях спадко­ве майно батька отримували сини — рідні та усиновлені. Старшому сину передавалася нерухома частина майна (земля, батьківський будинок). Доньки спадкували частку майна у вигляді приданого. Спадкоємцями визнавалися народжені від наложниці, якщо батько офіційно визнавав їх своїми дітьми. У протилежному разі вони отримували лише право на звільнення із рабства.

Заповіт складався у письмовій формі, завірений печаткою. Сини могли бути позбавлені своєї частки, якщо здійснили два злочини проти батька і за цими фактами було рішення суду.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб укладався на основі письмової уго­ди між нареченим і майбутнім тестем, якою передбачалася сплата викуп­ного платежу родині нареченої. Таким чином відбувалася певна компенса­ція батьку нареченої за втрату ним робочих рук. Нерідко батько обирав дружину своєму синові.

Главою сім’ї був чоловік. Він міг залишити дружину, що не народжува­ла йому дітей. Мав право, не розлучаючись, брати собі наложницю. Дру­жині в такому випадку дозволялося лише вибрати наложницю із числа своїх рабинь. Дружина, проте, мала певну правоздатність. їй дозволялося мати майно, користуватися своїм приданим, укладати договори, обіймати певні посади в общині. Лише в кількох випадках дружина мала право на розлучення, а саме: в разі звинувачення, але не доведення перелюбства з її боку, жорстокого з нею поводження, а також у разі полону чоловіка і залишення при цьому дружини без засобів до існування. За борги чоловіка дружина не платила своїм майном.

Як голова сім'ї батько мав величезні права щодо своїх дітей. Йому дозволялося їх продавати, віддавати в заставу, відрізати язика за брутальні слова на адресу батька. Однак якщо усиновитель не навчив усиновленого своєму ремеслу, то останній мав право покинути його і повернутися до рідного батька

Види злочинів. Загальне поняття "злочин" і перелік усіх діянь, які до нього відносяться, збірник законів Хаммурапі не надає. Класифікація зло­чинів за критеріями сучасного кримінального права є досить умовною. Саме тому в переліку усіх протиправних діянь можна виділити такі їх види:

—злочини проти особи. Законник виділяє такі злочини, як вбивство чоловіка дружиною, невдало здійснена лікарем операція, тілесні ушко­дження під час бійки, образа словом і фізичною дією, надумані звинува­чення тощо. Велике значення мало соціальне становище звинуваченого ¹ потерпілого. За ідентичні злочини аристократична верхівка обкладалася Різними штрафами, у той час як залежне населення — тілесними або калічницькими покараннями;

— серед майнових злочинів найчастіше зустрічаються крадіжки, погра­бування, пошкодження чужого майна, шахрайство, численні посягання на чужих рабів. Якщо злодій зізнавався до моменту збору доказів, йому дозволялося оплатити вартість вкраденої речі у 10- чи 30-кратному розмірі. У разі неможливості сплатити означену суму винного вбивали. Особа, що здійснила крадіжку із царського палацу чи із храму, також підлягала смертній карі, як і та, що купила крадене. У східних деспотіях (Вавилон відноситься за формою правління до таких країн), де правитель обожню­вався, цар, храм і держава були поняттями тотожними;

— злочини проти сім'ї та шлюбу. Законник Хаммурапі називає таки­ми перелюбство дружини (і тільки дружини), кровозмішення, викрадення та підміну дитини, зґвалтування тощо. Смертю каралася дружина за зраду свого чоловіка. Проте з огляду на домінуючу роль чоловіка в родині законодавець дозволяв царю помилувати свою піддану за умови прощен­ня її власним чоловіком. З тих же причин, за яких дружина вважалася елементом власності чоловіка, суворіші санкції застосовувалися до зло­чинця за зґвалтування заміжньої жінки, ніж незаміжньої;

— серед посадових злочинів виділяються діяння судді, який змінив своє рішення після його оприлюднення; воїнів молодшого командного складу. В Законнику жодним словом не згадуються злочини проти держави. Вважається, що відсутність складу таких злочинів свідчить про безумовну їх караність та різко негативне ставлення до них суспільної думки.

Система покарань. Відплата за скоєне — такою є мета покарання згідно із Законами Хаммурапі. На це вказує широке застосування принци­пу таліону. Він відомий у двох формах: "дзеркальній", за якою передбача­лася абсолютна тотожність покарання здійсненому протиправному вчинкові ("око за око", "зуб за зуб"), та "символічній", коли відрізанню чи відрубуванню підлягає та частина тіла, яка начебто винна у здійсненні правопорушення. Наприклад, ст. 194, за якою відрізають груди у году­вальниці, якщо дитина померла на її руках, чи ст. 218 — за смерть пацієнта під час операції лікарю відрубують кисть руки.

Покарання були різноманітними та досить жорстокими. Про смертну кару йдеться у більш ніж 40 статтях Законів Хаммурапі. Страта засудже­ного здійснювалася простим і кваліфікованим способом. Простий — це спосіб, за яким смерть засудженого наставала одразу. До нього відносилися утоплення, повішення. Кваліфікована смертна кара передбачала муки засудженого перед смертю: спалення, закопування живцем тощо. Часто застосовувалися членоушкоджувальні покарання, а саме — відрізання язика, вуха, відрубування руки чи пальців рук. Відомі й покарання, які спрямовувалися на знеславлення злочинця — гоління половини голови, вигнання із общини чи із власного будинку. Серед покарань значну частий ну становлять штрафні санкції (композиція).

В одному випадку допускався самосуд. Злодій, що намагався здійсни-1 ти крадіжку під час пожежі, мав бути кинутий у вогонь.

Певною мірою Законник Хаммурапі звернув увагу й на пом'якшуючі вину обставини. Так, особа, яка у бійці вдарила іншу людину, підлягала грошовому стягненню лише у разі смерті потерпілого. В іншому випадку винний оплачував витрати на лікування.

Питання для самоконтролю:

1. Ознайомтеся за хрестоматією з історії держави та права зарубіжних країн чи за іншим джерелом із Законами Хаммурапі і запишіть у зошит усі види злочинів, за які передбачалася смертна кара.
2. Які особливості притаманні розвитку права Стародавнього Вавилону?
3. Охарактеризуйте структуру та зміст законів царя Хаммурапі?
4. Яка соціальна структура населення Стародавнього Вавилону?
5. Які види договорів зафіксовані історико-правовими пам'ятками Ста­родавнього Вавилону?
6. Як класифікувалися злочини і покарання у Вавилонському царстві?

Глосарій термінів та понять:

Рабовласник — людина, яка володіє рабами.

Раб — безправна категорія населення, яка розглядалася як майно гос­подаря; раба можна було продати, купити, покарати тощо.

"Відпущений" — людина, яка була звільнена від тих чи інших обо­в'язків та пов'язаної з ними особистої залежності.

Авілуми — категорія населення, яка, найімовірніше, була місцевим населенням, пов'язаним з місцевою общиною.

Мушкенуми — категорія населення, яка не мала коріння в місцевій общині; були прийшлим населенням, навіть коли їхні предки проживали на цій землі з давніх-давен.

Тамкари — категорія населення, назва якої могла перекладатись як лихвар, кредитор, торговець; ця категорія населення була особисто за­лежною, але вільною в торгово-фінансових справах.

Лугаль-гегемон — це новий вид правителя, влада якого виходила за межі одного міста та не обмежувалася органами управління общиною.

Шакканаккум — людина, яка очолювала певну адміністративно-тери­торіальну одиницю і мала певні функції.

Рабіанум — людина, яка очолювала давньовавилонську общину.

Кудуру — "прикордонний камінь", тобто кам'яний монумент, який стояв на землях землеволодільця та містив текст привілеїв, які надавалися Даному землевласнику, вождю племені або храму.

Дата добавления: 2014-12-10