Додатки

Право

Джерела права. Основними історико-правовими пам'ятками Стародав­ньої Індії є Закони Ману (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) і Артхашастра Каутільї (І ст. до н. е. — І ст. н. е.).

Закони Ману — найбільш відома із дхармашастр (збірників релігійних, моральних і правових настанов), укладення якої за традицією пов'язують з іменем міфічного пращура усіх людей — Ману. їх поява датується II ст. до н. е. — II ст. н. е. Цей документ складається з двадцяти глав, кожна з яких містить велику кількість статей (всього 2 685). Вони написані у вигляді рит­мічної прози, що полегшує їх запам'ятовування. Закони Ману в Індії не були обов'язковими до виконання, носили скоріш рекомендаційний характер і містили у собі норми, на які спиралося все індійське суспільство.

Артхашастра Каутільї — трактат про мистецтво політики й управління державою. Як вважають, належить перу Каутільї — раднику царя Чандрагупти із династії Маур'їв (IV — II ст.ст. до н. е.). За уточненими даними, твір з'явився значно пізніше. Він є кінцевим результатом розвитку світської літературної традиції артхашастр.

Право власності на землю набувалося в Індії такими способами:

— спадкуванням;

— даруванням або знахідкою;

— купівлею;

— завоюванням;

— виконанням робіт;

— отриманням милостині;

— давністю володіння;

— лихварством.

Земля перебувала у власності царя, храмів, общини і приватних осіб. Приватна власність, проте, не набула поширення у Стародавній Індії, адже община боролася за самозбереження і намагалася не допустити зосере­дження землі в руках своїх членів. У разі продажу общинником землі перевага у її придбанні надавалася родичам та сусідам.

Власність охоронялася суворими санкціями. Так, до винного у зни­щенні межового знака застосовувалися тілесні покарання, що завдавалися з такою силою, щоб залишити на тілі ушкодження та рани. Самоправне захоплення земельної ділянки прирівнювалося до крадіжки коштовностей.

Інтереси потерпілого забезпечувалися майновими резервами держави. Якщо викрадене не було знайдене, цар відшкодовував збитки із частини власного майна.

Зобов'язальне право. У Законах Ману йдеться про такі види договорів:

— договір купівлі-продажу — дійсність укладення договору визнача­лася свідками; заборонялося продавати неякісні товари; договір міг бути анульованим без обґрунтування причин, але не пізніше 10 днів після проведення операції;

— договір позики — у разі неспроможності повернути позику грішми боржник мав його відпрацювати; дозволялося повертати його силою, при­мусом або хитрістю; борг померлого переходив до його дітей чи родичів; боргова кабала виникала лише у випадку рівності боржника з кредитором або перший був нижчої варни; боржнику із вищої варни допускалася відстрочка виконання договору;

— договір оренди — землю орендували зубожілі общинники, які її втратили;

— договір особистого наймання — невиконання умов договору тяг­ло за собою штрафні санкції або невиплату платні;

— договір перевезення;

— договір дарування.

За загальним правилом договір визнавався недійсним, якщо він був укладений особою в нетверезому стані, дитиною, душевнохворим, рабом або не уповноваженим до його укладення.

Спадкове право. Давньоіндійське право не знало успадкування за заповітом, лише за законом. У Законах Ману згадуються два способи спадкування батьківського майна: воно або ділилося порівну між синами, або його повністю успадковував старший брат, а інші брати жили при ньому як при батькові. Сестри не брали участі в розподілі майна, але їм надавався посаг.

Шлюбно-сімейне право. Шлюбний вік для чоловіків у Індії наступав з 20 років, для дівчат — з 12 і навіть молодше. Ідеальним вважався шлюб, У якому наречений мав бути втричі старшим за наречену.

Шлюб в Індії - своєрідна угода, внаслідок якої чоловік купував собі дружину, і вона ставала його власністю. Дружина мала поважати свого чоловіка, беззаперечно виконувати його волю. Жінка повністю залежала від свого чоловіка і синів — в дитинстві вона мала бути під владою батька, в молодості — чоловіка, а після його смерті — синів — "жінка не спромож­на до самостійного життя". При вступі до шлюбу наречений мав брати за дружину лише представницю своєї варни. У виняткових випадках дозво­лялося одружуватися з жінкою нижчої варни, але жінці вищої варни заборонялося виходити заміж за представника нижчої. Від шлюбу шудри з брахманкою народжувалися чандали, що вважалися недоторканими.

Шлюб, за Законами Ману, визнавався священним, без права на розлучення з боку жінок. Заборонялися повторні шлюби вдів. Дружина не могла залишити чоловіка за жодних обставин; навіть у разі її продажу, залишення чоловіком чи смерті. Особливою повагою користувалася дружина, що здійснила обряд самоспалення (саті) після смерті чоловіка. Розлучення з боку чоловіка було відносно вільним, особливо тоді, коли дружина мала свої вади: страж­дала безпліддям, іншою тяжкою хворобою, виявляла грубість до чоловіка В такому разі чоловік міг привести до свого будинку іншу дружину.

Кримінальне право зберігало у собі як пережитки первісного суспіль­ства (принцип таліону, ордалії та відповідальність общини за злочин, здійснений на її території, якщо злочинець не знайдений), так і свідчило про значний розвиток його окремих інститутів. Тогочасному праву буливідомі такі категорії, як рецидив, співучасть, форми вини, обставини, що пом'якшують чи посилюють відповідальність.

З-поміж злочинів Закони Ману вирізняють:

— державні злочини — перехід на бік ворогів царя, пролом стіни, псування міських воріт, невиконання царських наказів;

— майнові злочини — розрізнялася крадіжка і пограбування; до відповідальності притягувалися також ті, хто переховував злодія або не сповістив про крадіжку, яку особисто бачив;

— злочини проти життя та здоров'я — вбивство, тілесні ушкодження, що відносилися до образи дією;

— злочини проти моралі, сім'ї та шлюбу — перелюбство дружини, яке розцінювалося як посягання на чужу власність, зґвалтування, розмова чоловіка з чужою дружиною віч-на-віч.

Система покарань у Стародавній Індії мала такий вигляд:

— кваліфікована смертна кара (посадження на палю, спалення на вогнищі тощо);

— проста смертна кара (утоплення);

— гоління голови для брахмана прирівнювалося до смертної кари;

— членоушкоджувальні покарання (відрізання пальців, рук, ніг);

— штрафи;

— вигнання із країни брахмана з усім його майном;

— тюремне ув'язнення;

— таврування;

— перетворення на раба.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте зміст варнової системи Стародавній Індії і дайте кожній варні окремо максимально розгорнуту характеристику.

2. Яка відмінність між "двічі народженими" і "один раз народженими"?

3. Які органи влади і управління існували у Стародавній Індії?

4. Шлюбно-сімейні відносини за Законами Ману.

5. Особливості спадкування за Законами Ману.

Глосарій термінів та понять:

Варна — особлива замкнена соціальна група; в Індії налічувалося чотири варни.

Брахмани — перша варна, до якої входили жерці.

Кшатрії — друга варна, до якої входили воїни та правителі.

Вайшії — третя варна, до якої входили землеволодільці та ремісники.

Шудри — четверта варна, до якої входили слуги.

Раджа — правитель перших державних утворень; функції раджів поля­гали в управлінні, забезпеченні зовнішньої безпеки, суді, розпорядженні земельним фондом, збиранні данини.

Паришад —дорадчий орган при особі монарха.

Джаджмані — давньоіндійська самодостатня, стійка та адаптована община.

Мантрини — радники царя (раджі).

Махаматри — радники царя (раджі).

Мантрипарішад — дорадчий орган при особі монарха, до складу якого входили мантрини, махаматри, представники міст.

Сабха — назва судової колегії у складі брахмана та трьох суддів.

Дхарма — норма поведінки, звід правил, мораль, релігійна добро­чинність.

Ньяя — закон, загальноприйнята норма поведінки, порушення якої тягнуло за собою покарання, яке застосовувала держава.

Хімса — термін, який означав заподіяння шкоди, образу особи.

Дата добавления: 2014-12-10