Конституційне право на інформацію в Україні

АСПЕКТИ

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: КОНСТИТУЦІЙНИЙ ТА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ

Тема 2

Демократичність та ступінь цивілізованості кожного суспільства визначається, насамперед, тим, наскільки вільни­ми почувають себе у цьому суспільстві його члени, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціаль­но-економічні та культурні права. Можна констатувати, що останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи розбу­дови нового демократичного суспільства. Звичайно, першим кроком стало прийняття нової Конституції України в 1996 році, а також численних законодавчих актів у різних галузях права — конституційного, цивільного, кримінального, адмі­ністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.

Реалії нашого суспільства такі, що відстань між прийнят­тям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини ще величезна. Але головне і най­важче у кожній справі — це початок. А його, незважаючи на безліч труднощів і стереотипів, що склалися у нашому суспільстві за роки радянської влади, вже покладено. Не ос­танню роль відіграв у цьому процесі інформаційний бум, який спостерігається нині завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед Інтернету.

Про розвиток інформаційних відносин свідчать, зокрема, численні документи Ради Європи. А в одній з резолюцій Ге­неральної Асамблеї ООН свобода інформації проголошена ос­новним правом людини і критерієм усіх інших свобод.

Не менш показовими є проведені в Україні в кв-ітні 2003 року парламентські слухання з питань інформаційної діяльності і свободи слова. Депутати обговорювали питання роздержавлення засобів масової інформації (ЗМІ), можли­вості реєстрації Інтернет-видань. Державного регулювання Інтернету в цілому, створення інформаційного кодексу, про­блеми реалізації свободи слова тощо.

Необхідно зауважити, що у розділі II Конституції Ук­раїни наведено перелік основних прав і свобод людини та гро­мадянина, але відсутнє їх чітке розмежування. Умовно в ук­раїнській теорії конституційного права їх поділяють на осо­бисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Причому, право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберіга­ти, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відно­сять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що пе­редбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Во­но притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.

Логічно і природно відносити право людини на інфор­мацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на само­вираження людини.

Такі відомі автори, як В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодика, до особистих прав і свобод людини відносять, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду та віросповідання, свободу пересування тощо. Але до політичних прав і свобод громадян України вони відносять право на свободу друку та інформації, тобто у праві,

Дата добавления: 2014-12-16