Роль державного регулювання в сфері підтримання інновацій в оборонно-промисловому комплексі

Механізм інноваційного підприємства являє собою спосіб організації
інновацій, сукупності спонукальних мотивів, економічних форм і методів управління системою нововведень, що складається під впливом ринкової кон’юнктури та державного регулювання. Головним спонукальним мотивом запровадження інновацій стає не потенційний прибуток як результат досягнення конкурентних переваг, мінімізації витрат, а можливість створити
новий ринок або нову нішу на ринку, тобто новий попит завдяки появі на
ринку принципово нових продуктів або диференціації існуючих продуктів. Економічні форми і методи управління інноваційним процесом значною
мірою визначаються впливом держави.

Нова модель економічного зростання, що ґрунтується на інноваційному типі розвитку, передбачає зміну поняття науково-технічного прогресу і
науково-технічного розвитку. З’явились нові пріоритети: інтелектуалізація виробничої діяльності, екологічність, використання високих технологій
тощо. Ця модель потребує нової державної інноваційної політики ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природо-експлуатуючих галузей.

Особлива ситуація складається з реалізацією інноваційного потенціалу української економіки, пов’язаної зі стимулюванням на основі оптимізації організаційних механізмів трансферу інноваційного продукту у виробництво. Такий рух може відбуватися лише на основі ринкових механізмів і комерці-алізації науково-технічної сфери. Мета трансфертної технології полягає в
максимальному наближенні науки і виробництва, освоєнні ринку наукоємної продукції.

Трансфертна інноваційна діяльність прямо пов’язана з розвитком наукоємних виробництв, впровадженням новітніх наукових досягнень, створенням нових зразків продукції й підвищенням техніко-технологічного рівня підприємств. Тим самим вона сприяє становленню якісно нової економіки, що
функціонує на базі високих технологій, – інноваційної економіки.

Досвід промислово розвинутих країн свідчить, що в сучасних умовах державне регулювання економіки життєво необхідне. Ринок повільно реагує на потреби в докорінних змінах народного господарства, які потребують
значних затрат і не дають миттєвої вигоди. Він не здатен підтримувати існування некомерційних галузей (фундаментальних наукових досліджень, освіти тощо). Державне регулювання і підтримання інноваційної діяльності в ОПК має бути зв’язувальною ланкою між сферою “чистої” (академічної) науки і
завданнями виробництва, здійснювати промислову політику, спрямовану на формування сталого попиту на інноваційну продукцію.

В цілому роль державного регулювання у сфері підтримання інновацій в ОПК можна звести до таких моментів:

сприяння розвитку науки, в тому числі прикладної, у підготовці наукових та інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей);

здійснення різноманітних програм, спрямованих на підвищення інноваційної активності підприємств ОПК;

надання державних замовлень, переважно у формі контрактів, на проведення оборонних НДДКР, які забезпечують початковий попит на більшість нововведень, що потім широко використовуються в економіці країни;

надання податкових пільг ОПК, що формуватиме стимулюючий вплив зовнішнього середовища на необхідність та ефективність інноваційних
рішень окремих фірм;

посередництво у справі організації ефективної взаємодії академічної та прикладної науки, стимулювання кооперації в галузі НДДКР промислових підприємств ОПК та ВНЗ.

Перехід до ринкових відносин, процеси реформування економіки в Україні свідчать про те, що в чисельних програмах соціально-економічних перетворень до останнього часу невиправдано мало місця займали питання використання інновацій як фактора економічного зростання. Видатки на
прикладні дослідження у сфері військової оборони України мізерні і їх розмір на упродовж останніх років майже не змінювався.

Обсяги фінансування досліджень приблизно у 10 разів, а на закупівлю ОВТ – майже утричі менші за мінімально необхідні, а фінансування робіт зі створення нових і перспективних спеціальних технологій коливаються в
межах 3–5% від загальних витрат на НДДКР, що майже у 5 разів менше за
необхідні. Державне оборонне замовлення є сьогодні економічно непривабливим для більшості підприємств і організацій ОПК.

Досі нерозв’язаною є проблема стратегічного планування економічного розвитку ОПК. Планування видатків на створення та закупівлю ОВТ, роз-роблення технологій здійснюється виключно на рік, а їх обсяги не забезпечують повного завантаження провідних оборонних підприємств.

Відсутня практика розгляду Верховною Радою України ДОЗ та контролю за його виконанням, як, наприклад, у США, Франції, Німеччині, Китаї та інших країнах.

Недостатнім є рівень військово-технічного співробітництва. Відсутні довгострокові програми співробітництва України з іншими країнами, що сприяють створенню спільних ринків ОВТ на основі ДОЗ.

Недостатньою є активність у сфері інвестиційно-інноваційного розвитку. Прямі іноземні інвестиції у машинобудування становлять всього 8% від загального обсягу інвестицій. У структурі інвестицій в основний капітал
(капітальні вкладення) власні кошти підприємств і організацій становлять 66%, державного бюджету – 6,4% і лише 4,4% – іноземних інвесторів. Проте і за такого рівня інвестицій обсяги виробництва продукції роздержавлених підприємств порівняно з державними збільшилися майже у 1,7 рази.

Між тим узагальнення світового досвіду дає можливість стверджувати, що неспроможність суспільства забезпечити інтенсивний розвиток новітніх технологій, наукових та організаційно-управлінських розробок зумовлює
низьку ефективність реформ, відторгнення від економіки науково-технічної активності населення. Через це зараз одним із важливих завдань є збільшення розмірів видатків на військові НДДКР, тому що сьогодні у світі ступінь конкурентоспроможності на внутрішньому і особливо на зовнішньому ринку ОВТ забезпечують насамперед науково-технічні інновації. Через це найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримання
здатності національних економік до інноваційного розвитку й ефективного використання найновіших технологій. За рейтингом конкурентоспроможності, складеному М. Портером та Дж. Саксом в 2001 р. Україна зайняла лише
69-те місце серед 75 країн, Росія займала 63-тє місце, між ними Індонезія, Колумбія, Гватемала, Болівія та Еквадор.

На сьогодні ситуація кардинально змінилася. Початок повороту до стратегії структурно-інноваційного розвитку було покладено в Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, схваленій Постановою Верховної Ради України від 13.07.99 № 916-ХІV.

Державна науково-технічна політика – це невід’ємна складова страте-гічного курсу інноваційного розвитку. Важливими її елементами мають стати, насамперед, посилення державної підтримки розвитку науково-техніч-ного потенціалу країни. Всебічне сприяння економічними важелями зростанню попиту виробництва на результати наукових досліджень та розробок.

Співвідношення прямих та опосередкованих засобів впливу держави в галузі інновацій у ВПК визначається економічною ситуацією в країні і вибраною у зв’язку з цим концепцією державного регулювання – з акцентом на ринок чи на централізоване регулювання. Зазвичай, у період економічного спаду характерним є переважання “кейнсіанського” підходу до державної економічної політики, який полягає в активному втручанні держави в економічне життя суспільства; в період підйому економіки переважає консерва-тивний підхід, що надає перевагу грі ринкових сил.

Світова практика свідчить, що сфера методів прямого регулювання
(адміністративно-відомчий та програмно-цільовий) поступово знижується, тоді як сфера методів опосередкованого впливу (лібералізація податкового та амортизаційного законодавства, антимонопольного регулювання, сприяння подальшому розвитку інфраструктури, зовнішньоекономічна політика) зростає. Для ОПК в перехідній економіці провідне місце займає переважання першої групи методів сприяння розвитку інноваційної діяльності.

Згідно з законодавством України прибуток, отриманий від реалізації
інноваційного продукту, підлягає оподаткуванню у розмірі 50% від діючої ставки. Проте ускладнення, пов’язані з відсутністю чіткого тлумачення терміну “інноваційний продукт” та труднощі з реєстрацією його в Українській державній інноваційній компанії або в обласних представництвах та про-цедурою проходження експертиз, роблять проблематичним отримання
реальної пільги в оподаткуванні та отриманні позики.

Нечисленні недержавні фонди, що з’явилися за останні роки, зосереджені на вузькому колі питань. Існують фонди фінансового спрямування, тобто такі, що фінансують випуск нової продукції або здійснюють конкретні інноваційні проекти. Інші інноваційні фонди зосереджують увагу на формуванні банку даних “ноу-хау”, технологій або науково-технічних розробок, що
уособлюють потенційний економічний ефект. Якщо фонди першої групи намагаються використовувати свій фінансовий потенціал у будь-який спосіб, не обмежуючись лише сферою інноваційної діяльності, то фонди другого
напряму зосереджуються тільки на збиранні та систематизації інформації. Після її обробки ці фонди підключаються до інших в очікуванні потенційного покупця своєї продукції або використовують Internet. Коли знаходиться покупець, Фонд виконує функції звичайного посередника: організовує їх
“зустріч”, отримує свої 3–5% від угоди і після цього практично втрачає зв’язок та інтерес як до розробника, так і до споживача.

Відтак програють усі учасники інноваційного процесу, відбувається
негативний вплив на структуру нововведень, що характеризує умови депресивного попиту, слабку мотивацію виробників, про що свідчить зменшення кількості пропонованих винаходів та раціоналізацій.

Деякі підприємства намагаються запроваджувати економічні технології, технологічні інновації під впливом зростання цін на ресурси і матеріали. Водночас відставання від вартості нової техніки і технології заробітної плати зумовлює значне використання малокваліфікованої робочої сили, яка виконує малопродуктивну ручну працю. Внаслідок цього цей вид науково-технічних розробок має тенденцію до скорочення.

На підприємствах проводиться здебільшого захисна, а не наступальна інноваційна політика. Це проявляється у мотивації до створення й запро-вадження вдосконалюючих, а не базових технологій, відсутності умов доведення “проривних” технологій до виробничої готовності.

Державне сприяння розвитку інноваційної діяльності в ОПК України має зосереджуватися на питаннях інфраструктурного забезпечення інновацій, законодавчого удосконалення організації діяльності інноваційних фондів, створення мережі державних інноваційно-кредитних установ, стимулювання попиту шляхом застосування податкових пільг та пільгових кредитів для споживачів інноваційної продукції, всебічного розвитку венчурного бізнесу. Визначення функціональних основ розвитку підприємництва тим самим
може бути зведено до функцій, які має виконувати держава по відношенню до підприємницького сектору.

Цю проблему розв’язують шляхом знаходження:

1) оптимальних меж втручання держави в ринкову економіку в цілому, і в діяльність суб’єктів підприємницької діяльності ОПК, зокрема;

2) найефективніших форм сприяння розвитку підприємництва, особливо тих форм, які генерують науково-технічний, економічний і ринковий ефект;

3) взаємодії державного і підприємницького сектору, здатної продукувати соціальний ефект і усувати побічні негативні ефекти економічного
розвитку.

Концепція регулювання підприємництва має відображати цільові пріоритети; інструменти; бути узгодженою із загальною концепцією регулювання економіки. В цьому процесі особлива роль належить державним інститутам, атрибутивною ознакою яких є загальність, що дає змогу долати ізольованість інститутів ринкової інфраструктури. Досягнення балансу між впливом державних інститутів та розвитком недержавних інститутів дає можливість знаходити форми узгодження економічних інтересів держави і суб’єктів підприємницької діяльності, підтримувати рівновагу економічної системи.

Характер наукової діяльності вимагає постійного втручання держави в процеси її розвитку, тому що науково-технічним нововведенням притаманні: невизначеність витрат і результатів, значна тривалість переважної кількості науково-технічних проектів, високий рівень ризику та процента невдач.

Захист прав суб’єктів інноваційної діяльності вимагає наявності законодавчих актів з питань інтелектуальної власності, державної патентно-ліцензійної діяльності; мінімізації діяльності антимонопольних механізмів на початкових стадіях науково-виробничого циклу. Законодавча база стосовно інноваційної діяльності ще повністю не сформована і не відображає повною мірою всі сторони цього процесу. В Законі України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.91 надане таке визначення інноваційної діяльності. Інноваційна діяльність є “однією із форм інвестиційної діяльності, здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію
довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища”.

Дата добавления: 2014-11-29