Кіммерійці як наступники трипільської культури

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор’я наприкінці ІІ - початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас письмові джерела. Геродот повідомляє про те, що території зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям. Їх культура – продовження Трипільської, пристосована до умов табунного скотарства. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва з болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Кінне й військове спорядження мало всі ознаки витворів мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. Важливою складовою культури кіммерійців є стели із зображенням людей, які хоч і не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння. Військово - політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до 7 ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській, частково мігрувала на Близький Схід.

Взаємовпливи культур (скіфська, антична, слов’янська) на проукраїнських землях

Починаючи з VII ст. до н.е., упродовж майже п’яти століть на українських землях перебували племена скіфів (скотарських і войовничих). Тут вони створили своє племінне об’єднання.

У V ст. Північне Причорномор’я відвідав давньогрецький історик та мандрівник Геродот. На той час тут існували розбудовані, переважно при дельтах річок Дністра, Бугу та Дніпра грецькі факторії – міста. Тіра – Білгород Дністровський, Ольвія – біля Миколаєва, Херсонес – Корсунь, тепер Севастополь, Пантікапей – Корчів, тепер Керч. Відвідавши Ольвію, Геродот згодом присвятив їй цілий том своєї історії. Результатом мандрівки Геродота також став цікавий опис способу життя скіфів, їх звичаїв, незвичайних поховальних традицій.

Геродот розповідав, що скіфського царя після смерті бальзамували і в спеціальній гарбі везли по всіх підвладних йому територіях. Усі піддані на знак трауру обрізували волосся, наносили собі тілесні пошкодження. З кожним днем похоронна процесія збільшуючись. Добиралася до найбільш віддаленого куточка скіфської землі. Тут споруджувалася гробниця, а над нею насипалася могила. В обводі вона досягала до 500 м, при висоті більш, ніж 20 м. Отже, дорівнювала сучасному 6-7 поверховому будинку. Так ховали скіфських царів та знатних людей.

Земний владика і на тому світі повинен був проводити відповідне життя, тому разом з ним ховали його наложницю, слуг, дружинників, вбивали кращих коней. У могилу клали заупокійну їжу, зброю і багато дорогоцінних речей.

Скіфська матеріальна культура, народу іранського походження, багата близькосхідними елементами. Цей скотарський неписьменний народ мав розвинений фольклор - епічні перекази про походження скіфів, їх героїв, богів, про мужність і вірність, дружбу й побратимство. У розповідях відображалися також справжні події скіфської історії, як, наприклад, нашестя перського царя Дарія, війни з сарматами, повстання підкорених скіфами племен.

Від скіфського епосу до нас дійшли лише уривки у грецьких переказах. Була у скіфів і своя музична творчість, яка за згадками греків, для витонченого вуха сприймалась варварською. Звичайно, ніким не записана, ця музика щезла назавжди.

До нашого часу дійшли предмети, що майже дві з половиною тисячі років зберігалися у гробницях під курганними насипами. Ці речі, зроблені з дерева і бронзи, заліза і золота, срібла і кістки, відзначаються довершеним художнім виконанням. Скіфи широко користувалися штучними сплавами, як наприклад, сплав золота і срібла. У золоті, сріблі й бронзі скіфи втілювали своїх богів та зображення героїв. Але світову славу скіфському мистецтву принесли не зображення людей, а зображення тварин, виконані у своєрідній манері, яка в науці отримала назву «звіриного стилю». Зображеннями тварин скіфи переважно оздоблювали предмети чоловічого призначення: зброю, кінську збрую, одяг. А також предмети культового і побутового характеру, наприклад, котли, пристосовані до умов пересувного побуту. Про них Геродот писав: «Так як скіфська земля цілком безліса, то скіфи придумали особливий спосіб приготування їжі: тварин білують, очищають м’ясо від кісток і кидають його в котли, потім запалюють кістки тварин і на них готують м’ясо». Ручки котлів виконувались у вигляді козлів.

За свідченням Геродота, релігією скіфів був політеїзм. Вони шанували таких богів, як верховний бог Папай, його дружину – богиню землі Апі, богиню вогнища Табіті, бога війни Ареса. Храмів скіфи не споруджували і статуї богам не ставили. Лише на честь Ареса, символом якого служив залізний меч (акінак) споруджували своєрідні вівтарі – величезні купи хмизу, на яких жорстокому богу війни приносили в жертву худобу й кожного сотого з полонених. Звіриний стиль вплинув на антропоморфні зображення. На прикрасах відомого кургану Куль-Оба зображено крилату змієподібну богиню.

Скіфський побут, звичаї та традиції притягували до себе увагу грецьких колоністів, що оселилися на Причорноморському узбережжі в VІІ ст. до н.е. В свою чергу, грецька антична культура дедалі більше впливала на скіфів. У майстернях грецьких ремісників було створено багато художніх виробів, які відтворюють життя, побут, культуру скіфів.

Сенсаційною знахідкою ХХ ст. стала нагрудна золота прикраса – пектораль. Подібні прикраси носили фараони, європейські первосвященики, римські вельможі. Пектораль була знайдена археологом У.Мазолевським у 1977 р. в кургані Товста Могила біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської області. Скіфська пектораль виготовлена з золота, має вагу 1150 г, діаметр 30,6 см. У центрі композиції - легендарне «золоте руно» або сорочка з овечої шкіри, яку зашивають двоє скіфських володарів. Твір належить до виробів греко-скіфського мистецтва. Такі речі призначалися для скіфської знаті, відповідали її потребам і смакам. За формою та сюжетом, вони були традиційно скіфськими. Скіфи зображувалися в повсякденній праці, під час відпочинку, в бою.

До наших днів збереглися відомі пантикапейські кургани біля Керчі, де були поховані боспорсько-грецькі царі, за скіфським звичаєм, під монументальними земляними насипами.

У період грецької колонізації Гіперборей (Запівніччя) (як називали греки територію України, розташовану на північ від грецьких колоній) відігравав роль такого ж постачальника збіжжя для тодішнього світу Еллади, як у ХІХ ст. – для Західної Європи. Геродот розповів про двох гіперборейських дівчат, які у супроводі охорони несли вінки з пшениці на острів Делос, де був відомий храм Деметри – божества Матері-Землі. Цікаво, що Пантікапей у перекладі з грецької означає збіжний, а на боспорських монетах зображено пшеничний колос.

У І – ІІІ ст. н.е. до української території наблизилися кордони Римської імперії. Римські впливи в українській культурі відбилися на стародавніх віруваннях та обрядах, зокрема, колядки (у римлян - новорічний день), русаліях (первісне свято рож).

Під кінець античної епохи відбулося проникнення в Україну християнства. Пам’ятками цього є численні міста й фортеці південно-західного Криму (так звані печерні міста з оборонними стінами, баштами, християнськими печерними монастирями та храмами).

Відомий український історик О.Пріцак вважає, що від скіфів українці перейняли білу сорочку, чоботи, шпичасту шапку, сагайдак, пернач, деякі мовні запозичення («собака», «сокира» та ін.). Традиція курганних захоронень широко побутувала серед руських дружинників. Культура ранньосередньовічного Причорномор’я з його мистецтвом, дохристиянською тематикою, помітними візантійськими впливами була відома слов’янам. У подальшому Причорномор’я стало містком у культурних зв’язках Старої Русі та країн Півдня і Сходу.

Дата добавления: 2014-11-29