Такі дослідження проводилися і в Україні

Перші публікації щодо психології спілкування з’явилися в Києво-Могилянській академії. Вже з 1701 р. мислителі і вчені виступали за єдине цілісне сприйняття особистості з її долею, метою гідного життя і смерті. Ідея спілкування йде через пізнання, вибір засобів і способів взаємодії з гуманною орієнтацією.

Феофан Прокопович твердив, що мистецтвом слова і спілкування можна впливати на людей і переконувати їх. Розділ його праці «Про почуття» висвітлює взаємодію почуттів – Любові, Радості, Гніву, Суму, Страху.

У цій праці викладено вчення про три стилі психологічного навчання:

§ високий – має хвилювати людей, тому слід використовувати сильні емоції, величні способи викладу думок;

§ середній – має давати насолоду, тут доречні гарні способи викладу думки;

§ низький – призначений для повчань.

На думку Григорія Сковороди, людина, спілкуючись, реалізує свої природні обдарування, які можна реалізувати тільки через освіту та самопізнання. Пізнати в собі справжню людину – в цьому щастя, а корінь нещастя – в неправильному розумінні своїх здібностей, себе. Відтак самопізнання – універсальний засіб моральної перебудови світу.

Про все це йшлося у творах філософа «Симфоніа, нареченная книга Асхань» та «Наркісс».

У XVIII – на початку XIX ст. сформувалася думка про те, що культура спілкування та поведінки залежить від середовища, нових умов, соціальної ролі та рівня суспільних відносин індивіда (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко).

Т.Г. Шевченко, усвідомлюючи складність психічного життя людей, високо оцінював культуру спілкування: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого, а серце б’ється – ожива, як їх почує».

Розвиток психологічної думки представлено у 4-х томах «Нарисів історії вітчизняної психології XVII – початку XX ст.»

Конкретизуючи зв'язок психічного розвитку зі спілкуванням під час навчання і виховання дитини, Г.С. Костюк показав складність їхньої взаємодії – залежно від того, як виховується особистість взагалі, які взаємини складаються в процесі виховання та навчання між учителем і учнем, учнем і колективом, як ці процеси пов’язуються з реаліями життя.

Питання формування особистості й стосунків з іншими, розвитку мови і спілкування ґрунтовно висвітлено в працях професора Т.К. Чмут «Культура спілкування» та доктора соціологічних наук, професора М.І. Пірен «Основи конфліктології». Нині в Україні проблеми спілкування досить активно розробляють провідні вчені Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України.

Спілкування як психологічний феномен

Проблеми спілкування посідають провідне місце не тільки в науковій психології, а й у житті та діяльності кожної особи. Знання сутності спілкування, його закономірностей, функцій, взаємного обміну і проблем – є підґрунтям для реалізації та поліпшення стосунків з іншими людьми і задоволення вищих потреб особистості.

Спілкування – одна із основних сфер людського життя, яка має різноманітні види і форми. Спілкування може бути опосередкованим і безпосереднім, включеним у діяльність, діалогічним і монологічним, конфліктним і дружнім. Спілкування передбачає обмін думками, досвідом, почуттями, переживаннями, взаємодію між людьми та передачу інформації. З одного боку, значення психологічної спільності в групі (взаємна прихильність, єдність, тривалість взаємодії) полегшує спілкування, а з іншого, - може призвести до психологічного вакууму, тобто виникає ситуація, коли майже все сказано, обговорено і немає бажання спілкуватись одне з одним. Такі труднощі спонукають цінувати спілкування, неповторність, своєрідність та індивідуальність кожної особистості.

Загальна тенденція розвитку суспільства в сучасних умовах спрямовує його до психологізації. Зростає інтенсивність інформаційного обміну та рівень його психологічного забезпечення, збільшується кількість працівників, які потребують тісної взаємодії, групової діяльності, спілкування. Як для професіоналів соціальної групи професій (типу «Людина – Людина»), так і для фахівців в інших галузях професійної діяльності, однією з головних умов досягнення високого рівня професіоналізму є компетентність у спілкуванні, знання закономірностей функцій, видів, форм, рівнів та способів впливу на особистість та соціальну групу.

Вербальне і невербальне спілкування

Спілкування здійснюється за такими основними каналами:

§ Вербальний (verbus – усний, словесний);

§ Невербальний (несловесний);

§ Вербальні засоби спілкування (ВЗС).

Давній поет Сааді писав: «Розумний ти чи дурень, величний ти чи ні не знаємо ми, доки ти слова не сказав».

До структури вербального спілкування належать:

* Значення і смисл слів, фраз: точність, виразність, доступність, дотримання правила побудови фраз, вимова звуків, слів, виразність інтонації.

* Словесні звукові явища: темп мовлення (швидкий, середній, уповільнений), модуляція висоти голосу (плавний, різкий), тональність голосу (висока, низька), ритм (рівномірний, перерваний), тембр (хрипкий, скрипучий, розкотистий, оксамитовий), інтонація, дикція, емоційне забарвлення. Найпривабливішою, за даними досліджень, є плавна. спокійна, розмірена манера мовлення.

* Виражальні властивості голосу:

а) характерні специфічні звуки, які виникають під час спілкування – сміх, хмикання, плач, шепіт, подих;

б) розподільні звуки – кашель;

в) нульові звуки – паузи, а також звуки «е-е…», «м-м…» тощо.

Дослідження показали, що у повсякденних актах комунікації людини слова становлять 7%, звуки та інтонації – 38%, несловесна (невербальна) взаємодія – 53%.

Дата добавления: 2014-12-27