Свідомість, мова, реальність

Природні, соціальні та духовні виміри людського буття

Як космо-природна і суспільна істота, людина має власні способи існування у світі. В них вона реалізує себе, реалізує свій потенціал, забезпечує особисту життєдіяльність. Життєві прояви людської особистості різноманітні, вони не зводяться до якогось одного способу буттєвості. В них реалізується зв’язок людини з довкіллям, з іншими людьми, з самою собою в різних буттєвих станах, і нарешті, з Космосом в його всеосяжності. Останній зв’язок здійснюється на духовному рівні у вигляді пізнання і інших духовних форм.

Соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи, її суть. Людина об’єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності відповідно до потреб, що постійно змінюються, і створює світ матеріальної та духовної культури. Суспільне життя, як і суспільна людина, виступають результатом і водночас передумовою такої творчо-перетворювальної діяльності. Людина постає як істота соціокультурна, активно-діяльнісна, творча, така, що створює цінності та орієнтується на них, тобто духовна.

Людина – природна істота, породжена природою. Людина має не тільки матеріальні потреби, але й духовні. Саме наявність духовних потреб і виділяє її із світу тварин.

Творче ставлення людини до світу з необхідністю поєднує і духовно-перетворювальне ставлення, що потребує наявності духовності. Без духовності неможливо засвоювати, створювати та перетворювати світ – зовнішній (природу) і внутрішній (всередині людини).

Якщо зрозуміти дух як існування досягнень духовного рівня розвитку людини, втілених в таких формоутвореннях як цінності, норми, традиції, вірування, мистецтво, мораль, знання і т.п., то його об’єктивна буттєвість стає незаперечною. Але дійсну сутність духу не можна осягнути без з’ясування його діалектичного взаємозв’язку з людиною як носієм, творцем і оживлювачем суспільної сили у вигляді форм суспільної свідомості і інших об’єктизованих і втілених у предметні форми (книжок, картин, скульптур, правил і т.п.) духовних надбань, що являють собою мертве нагромадження без їх оживлення мисленням індивіда, почуттям, індивідним споживанням і творенням духовного.

Виникнення і розвиток свідомості як соціально-культурного явища нерозривно пов’язаний з виникненням і розвитком мови як матеріального носія, утілення норм свідомості. Мова така ж старовинна, як і свідомість. Тільки будучи вираженою в мові, колективно вироблена свідомість виступає як деяка соціальна реальність.

Свідомість – вища, властива лише людині форма відображення об’єктивної дійсності, спосіб її відношення до світу і самої себе, опосередкована загальними формами суспільно-історичної діяльності людей. Свідомість виникає в процесі трудової, суспільно-виробничої діяльності людей і нерозривно зв’язана з мовою. Людина з самого народження попадає в світ предметів, створених руками попередніх поколінь, і формується як така лише в процесі навчання цілеспрямованого їх використання. Саме тому, що людина відноситься до об’єктів з розумінням, із знанням, тому спосіб її відношення до світу і називається свідомістю. Без розуміння, без знання, яке несе з собою суспільно-історична предметна діяльність і людська мова, немає і свідомості. Будь-який чуттєвий образ предмета, будь-яке відчуття або представлення є частиною свідомості, оскільки вони володіють відповідними значенням і сенсом. Знання, значення і сенс, які зберігаються в мові, спрямовують і диференціюють почуття людини, волю, увагу й інші психічні акти, об’єднуючи їх в єдину свідомість. Свідомість формується діяльністю, щоб в свою чергу впливати на цю діяльність, визначаючи і регулюючи її. Практично здійснюючи свої замисли, люди перетворюють природу, суспільство, а тим самим і самих себе.

Поряд із словесною розмовною мовою свідомість може бути виражена, об’єктивована і в матеріальних явищах іншого роду, які в цьому випадку, як і розмовна мова, набувають знакової функції. Матеріальне явище, матеріальний предмет виконує знакову функцію або функцію знака, стає знаком в тому випадку, якщо виражає деякий зміст свідомості, стає носієм відповідної соціальної інформації. В цьому випадку дане явище або предмет набуває сенс або значення. Такими сенсами або значеннями володіють вираження розмовної або письмової мови, які як матеріальні предмети представляють собою лише поєднання звуків або рисочок на папері. Відповідний сенс для релігійної свідомості мають предмети культу, які для непосвяченого можуть виступати як побутові предмети. Можна говорити про символічне значення цих предметів, про те, що в них виражається відповідна ідея національної, державної, релігійної і т.д. свідомості.

Ясно, що знакову або символічну функцію той чи інший матеріальний предмет може виконувати тільки у відповідній культурі.

Своєрідну знаково-символічну функцію в історії культури здійснюють реальні колективні дії, які імітують, “програють” життєві ситуації. Тут сама реальна дія людей стає тією матерією, в якій втілюється зміст свідомості, її сенс. Дія виступає не тільки як відношення до дійсності, а як дійсне відношення.

В усіх ситуаціях здійснення знаково-символічної функції і пов’язані з нею сенс або значення, які виражають відповідний зміст свідомості, носять ідеальний характер. Також як і в ситуації ідеальності психічного образу, ідеальності смислу і значення знаків і знаково-символічних систем пов’язана насамперед з тим, що ці смисл і значення виражають відповідну програму дії людей, які сприймають цей смисл і значення в відомій системі культури. Креслення будинку, який збирається побудувати архітектор, або ж креслення машини, яку збирається створити конструктор, - цілком реальні матеріальні об’єктивні явища. Однак в кресленні втілений образ майбутнього будинку (або машини), втілений відповідний смисл як план, проект, програма, втілений відповідний результат творчої роботи свідомості.

Ідеально “освоюючи” можливості, свідомість опредметнює їх в у мові. Внаслідок цього можливості вперше отримують дійсне, “чуттєве” існування, не втрачаючи одночасно свого статусу можливостей. Цими опредметними можливостями можна оперувати, “експериментувати” (пробувати найрізноманітніші варіанти їх “поєднання”, “роз’єднання”, “програвати” варіанти їх як завгодно довгого “продовження” і на цій основі остаточно їх оцінювати, робити вибір найефективнішого шляху реалізації тих, які найповніше відповідають інтересам і цілям людини). Інакше кажучи – спрямовувати (через внесення відповідних цілей у практику) рух самої об’єктивної реальності в напрямі, що відповідає інтересам і цілям людини.

Дата добавления: 2015-05-08