Філософія Стародавньої Індії

Філософія Стародавнього світу

2.1. Філософія Стародавньої Індії.

2.2. Філософія Стародавнього Китаю.

2.3. Становлення та розвиток античної філософії.

2.3.1. Загальні особливості давньогрецької філософії.

2.3.2. Досократична філософія.

2.3.3. Антропологічний поворот у філософії софістів і Сократа.

2.3.4. Платонізм як апогей давньогрецької філософії.

2.3.5. Філософія Аристотеля.

2.3.6. Філософські школи Стародавнього Риму.

Наприкінці II — на початку І тис. н. е. провідною філософсько-релі­гійною течією стародавньої Індії був брахманізм — світогляд арій­ських племен, викладений у Ведах (збірниках священних гімнів, укладених протягом XII—VII ст. до н. е.). Першим твором філософ­ського спрямування вважають «Упанішади» (у перекладі — «та­ємне вчення») — коментарі до «Вед» VII ст. до н. е. В «Упанішадах» головними є два поняття: брахман та атман. Перший означає абсолют, ототожнення мислення з буттям, другий — суб'єктивне начало, що реалізується в людині, потік думок. Брахман та атман не протилежні один одному — атман є індивідуальним втіленням брахмана. Суть вдосконалення людини полягає в злитті атмана з брахманом — індивідуального начала з абсолютним.

Ця думка розвивається в іншому філософсько-релігійному вченні — індуїзмі. Найшанованіші божества — Брама (деміург, тобто творець), Вішну (хранитель), Шива (творець, хранитель і руйнівник одночасно). З танцю Шиви починається ніч, він — суд­дя над дисгармонією світу у своєму танку. Також Шива виступав як покровитель медицини.

Згідно з індуїзмом, злиттю атмана з брахманом заважає потік конечних проявів матеріального природного буття, що постійно змінюється (пракриті). На шляху до спасіння атман переживає безперервні перевтілення, кожна форма якого визначається кармою — долею, що створюється самою людиною. Тобто відбуваєть­ся постійний коловорот перероджень, що називається сансара, і лише індивідуальними зусиллями, спрямованими на праведність життя, це коло можна перервати.

У середині І тис. до н. е. у давньоіндійському суспільстві від­булися суттєві соціально-політичні зміни: розвинулися ремесла і торгівля, зросли міста, замість дрібних держав виникли великі об'єднання, збільшується кількість природних та соціальних катаклізмів, що спричинило світоглядну кризу. У цей час виникає низка філософських шкіл, які традиційно поділяють на два типи: ортодоксальні (царшан) та неортодоксальні (настіка).

До першого типу належать такі школи: веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя та йога. Веданта (буквально — «закін­чення Вед») наголошує, що у світі немає жодної реальності, окрім вищої духовної сутності — Брахмана, який невизначений, необу­мовлений. Уявлення про багатоманітність світу є результатом не­знання: усе, крім абсолюту, є чистою ілюзією. Основним методом пізнання веданта вважає інтуїцію.

В основі міманси лежить переконання про те, що конечне звільнення від втіленого тілесно-матеріального стану (мокша) не може бути раціонально пояснене і натомість досягається за допо­могою знання та свідомих зусиль. Основна увага повинна бути звернута на дотримання релігійного обов'язку — дхарми. Міман­са визнає існування духовного та матеріального начал у всесвіті.

Для вайшешики характерні сильні матеріалістичні тенденції. Вона встановлює сім категорій для всього існуючого: субстанцію, якість, дію, спільність, особливість, притаманність, небуття. Світ складається із субстанцій, що володіють якістю та дією. їх у вайшешиці дев'ять: земля, вода, світло, повітря, ефір, час, простір, душа, розум. Атоми перших чотирьох утворюють усі матеріаль­ні об'єкти. Вони вічні, неподільні, не мають протяжності, але їх комбінації створюють протяжні тіла. Щодо питання пізнання, то вайшешика вказує на чотири види істинного пізнання. Це сприй­няття, висновок, пам'ять та інтуїція.

Санкх'я визнає існування в світі двох начал — матеріально­го, тобто пракриті (матерія, природа), та духовного, тобто пуруша (свідомість). Пуруша — вічний, незмінний принцип індивідуаль­ності, свідомість, що спостерігає як хід життя живої істоти, в якому вона перебуває, так і процес еволюції всесвіту, узятий у цілому. Пракриті постійно змінюється, підкоряється законам причинно-наслідкових зв'язків. Контакт пракриті з пурушею обумовлює по­чаток еволюції індивіда з Усесвітом. Кожна жива істота, згідно з санкх'єю, складається з трьох частин: пуруші, тонкого і грубого тіла. Тонке тіло складається з органів відчуттів, інтелекту та від­чуття «Я». Тонке тіло зосереджує в собі карму і слідує за пурушею, доки остання не досягне свого повного звільнення від втілення у будь-якій з істот. Грубе тіло складається з матеріальних елемен­тів і гине зі смертю істоти.

Ньяя говорить про існування матеріального всесвіту, що скла­дається з атомів, поєднання яких створює всі предмети. Ньяя ви­знає чотири способи пізнання: відчуття, висновок, аналогію та свідоцтво інших людей та авторитетів.

Йога («з'єднання» зі санскриту). Шлях до злиття індивіду­ального з абсолютом відбувається через систему вправ. Нижча ступінь йоги — хатха-йога — включає фізичні прийоми, спря­мовані на таке оволодіння тілом, котре дає змогу перейти до раджа-йоги — системи психічних вправ, що ведуть до повного відриву від дійсності. За допомогою її можна бути нескінченно малим та великим, бачити минуле та майбутнє, читати думки інших людей тощо.

До неортодоксальних філософських шкіл стародавньої Індії належать чарвака-локаята, джайнізм та буддизм.

Чарвака-локаята — матеріалістичне вчення. В основі вчення чарваки про буття лежить уявлення про те, що всі явища всесвіту складаються з чотирьох елементів: землі, вогню, води та повіт­ря. Елементи існують вічно та є незмінними. Свідомість, розум та органи відчуттів також є результатом об'єднання елементів. У деяких текстах чарваки є уявлення про еволюцію: одні еле­менти сходять до інших, причому висхідним, первинним є земля (твердь). Щодо теорії пізнання, то чарвака-локаята визнає єди­ним його істинним джерелом відчуття. Чарвака відкидає існу­вання позачуттєвих та надчуттєвих об'єктів (Бога, душі). В етиці локаяти переважав гедонізм — людське життя треба проживати так, щоб отримувати від нього максимум задоволення.

Вчення буддизму сформувалось у VI ст. до н. е. і є складним духовним утворенням — філософією та світовою релігією (близько 300-500 млн віруючих). Джерело буддизму — легенда про індійського царевича Сіддхартху Гаутаму. Його мати побачила вві сні, що в її бік увійшов білий слон, а через певний проміжок часу вона народила дитину, якого назвали Сіддхартха («той, хто виконує своє призначення»). Одного разу, проїжджаючи містом у колісниці, він побачив укритого виразками хворого, старця, по­ховальну процесію та аскета, що поринув у свої думи. Через цю зустріч він дізнався про існування людського страждання. Уночі царевич залишив свій дім, щоб знайти шлях, що позбавляє людей страждання. Він мандрував сім років, його осяяла істина, він став «просвітленим» — Буддою.

Буддизм вчить, що Будда пройшов велику кількість переро­джень, щоб стати тим, ким він є: 550 перероджень, в яких побував 85 разів царем, 83 рази пустельником, 5 — рабом і безліч разів твариною. Суть прозріння Будди лежить у його першій проповіді про чотири «святі істини»:

I. Істина страждання. Буття є стражданням, останнє не є результатом гріхопадіння (як у християнстві), а як і саме буття не має початку і проникає в усі сфери буття. Навіть задоволення включене в страждання: воно є не його протилежністю, а лише одним із аспектів. Найбільш стражденна істота — людина, оскільки вона страждає не тільки активно, а й пасивно, тому що завжди перебуває під тягарем причинно-наслідкових зв'язків.

II. Істина причини. Причина страждань — потяг, бажання, прагнення до життя. Основа життя — потяг до приємного і відраза до огидного. Саме життя регулюється законом карми. Карма — дія, що обов'язково має наслідок. Сукупність усіх дій визначає наступне життя. Це сансара — повторюваність життів і ролей, циклічна одноманітність одного і того самого. Людина ж, через своє серединне положення між богами та тваринами, здатна звільнитися від сансари.

III. Істина звільнення — звільнитися від страждань та вийти за межі кола сансари можна відмовившись від бажань, придушивши в собі всі пристрасті. Із зникненням причини страждання зникає і саме страждання. Апофеоз такого стану — нірвана, який буддизм описує як море, що заспокоїлось після бурі. Тобто воно продовжує існувати, однак вже ніщо його не потурбує. Нірвана означає повноту буття.

IV. Істина шляху. Шлях до нірвани має п'ять східців: Етап мудрості:

1 Правильний шлях — засвоєння Чотирьох Благородних Іс­тин.

2 Правильна рішучість — людина має наважитися раз і наза­вжди стати на шлях звільнення.

3 Етап моральності:

4 Правильна мова — уникати брехні, наклепів, поширення чуток, вживання нецензурної лексики.

5 Правильна поведінка: ненасильство, відмова від чужого, правильне сексуальне життя, відмова від алкоголю.

6 Правильний спосіб життя: відмова від торгівлі людьми, тва­ринами, зброєю, наркотиками, від заняття проституцією тощо.

Етап зосередження. На цьому етапі буддист постійно займа­ється йогою, метою цих занять є досягнення стану самадхи — спо­стереження, де стираються межі між суб'єктом, об'єктом і самим процесом зосередження.

Дата добавления: 2015-05-22