Становлення та розвиток античної філософи

Філософія Стародавнього Китаю

Поява та розвиток філософських вчень Китаю датується VI— III ст. до н. е. У цей період відбувався процес об'єднання дрібних царств в одну могутню державу, тому філософська думка того часу більше зосереджена на соціально-етичній та релігійній про­блематиці.

У VI ст. до н. е. формується конфуціанство (від імені Конфуція, або Кун Фуцзи). В основі моральної концепції конфуціанства лежить ідея про жень — людинолюбство, тому й етика цього філо­софського напряму говорить: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі». Конфуцій не апелює до Бога як основи такої моралі, голо­вний мотив такої поведінки — соціальна корисність (якщо для всіх це благо, то воно і є благом насправді). Гармонія людських стосунків — ось шлях позбавлення страждання. Гарантом такої гармонії є виховання таких моральних якостей як справедливість, мужність, обережність, шанобливість, вірність, гідність, любов.

Якщо конфуціанство звернуте до соціальної проблематики, то даосизм навпаки, — до внутрішнього світу людини. Засновник даосизму — Лао-Цзи, автор трактату «Дао де цзін». Основні ідеї цього філософського напряму:

світ — гармонійне утворення;

дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності, од­нак не е і духовною. Дао творить речі, присутнє в них і водночас знаходиться поза ними. Тобто дао невловиме, воно знаходиться між видимим та невидимим;

¾ світ — це боротьба протилежностей (темного та світлого на­чала — ін та янь, чоловічого та жіночого, гармонії та хаосу тощо);

¾ добро і зло не існують окремо, вони взаємно проникають одне в одного і є ланками єдиного цілого;

¾ у світі все змінюється, зміна підкоряється дао;

¾ дао відкривається тим, хто опанував свої пристрасті, сексу­альні потяги тощо і досягнув недіяння — вищого діяння, суть яко­го в тому, щоб чинити у гармонії з дао. Мудрець, що зливається з дао, стає тілесно безсмертним.

Таким чином, у філософії стародавніх Індії та Китаю відзна­чається панування релігійно-етичної та соціальної проблематики. Практичне знання про навколишній світ тісно пов'язане з етичною проблематикою, для них природа, світ — об'єкт морального ґатун­ку, світопорядок, у якому людина шукає своє місце. Світ для люди­ни Індії та Китаю чужий у своїй плинності, вона шукає спасіння через самозаглиблення. Даний нам у відчуттях світ східна філо­софія трактує як ворожу ілюзію, пелену, від якої потрібно звільни­тися. Саме звільнення — головне філософське завдання людини.

В іншому руслі розвиватиметься філософія античності.

2.3.1. Загальні особливості давньогрецької філософії

Давньогрецька філософія виникла у VI ст. до н. е. Цьому спри­яв розвиток античного полісу та демократичного устрою. Саме вони через домінування принципу публічності та змагальності дати змогу сформулювати важливий принцип філософського зна­ння — не приймати на віру, а доводити у суперечці. Тобто філо­софія не осягається як божественна мудрість, а народжується в діалозі людей, метою якого є істина.

Важливу роль також відіграв розподіл праці — аристократи займалися розумовою працею, а раби — фізичною. Ідейним же підґрунтям античної філософії є антична міфологія. Серед еко­номічних передумов виділяють економічну кризу в VIII—VI ст. до н. е., що спричинила появу купців, мореплавців, а отже, з'явилися контакти з іншими високорозвиненими цивілізаціями, від яких греки запозичили невідомі їм раніше знання.

Загалом виділяють такі головні риси античного світогляду:

¾ космоцентризм (розгляд Усесвіту — «космосу» — як макро­світу, гармонійного за своєю суттю, людини як мікросвіту, тобто частини космосу);

¾ культ розуму (логоцентризм) — прагнення до раціонально­го тлумачення явищ світу;

¾ теоретичне ставлення до світу (замість образного міфоло­гічного);

¾ наївна діалектика;

¾ наївний матеріалізм.

Отже, греки починають пізнавати світ, тобто в самому знанні, отриманому в результаті теоретико-пізнавальної діяльності, по­чинають бачити цінність як таку. Оскільки об'єктом дослідження філософів стає світ, природа, то й філософські погляди перших грецьких філософів отримують назву натурфілософії.

2.3.2. Досократична філософія

Для досократичної думки питання про буття концентрується в двох поняттях — «фюсіс» (природа) та «логос» (слово, вчення, закон). Причому вони існують не окремо, а в єдності. Це єдність усього — передусім становлення та застиглості, вічності та часу. І цю єдність потрібно було відшукати в єдиній причині всього су­щого — субстанції.

Фалес з міста Мілет (624—547 pp. до н. е.) першим порушив питання «Що лежить в першооснові сущого?». На його думку, цією першоосновою є розумна вода, що є початком та кінцем усього.

Анаксимандр (610—540 pp. до н. е.) ввів поняття первоначала всього сущого «архе» і вважав таким первоначалом апейрон. В алейроні виникає протилежність гарячого та холодного, їх бороть­ба породжує космос; гаряче уявляється як вогонь, холодне пере­творюється в небо та землю.

Анаксимен (588—525 pp. до н. е.), учень Анаксимандра. За його вченням, усе суще походить з першоматерії (повітря) і повертається У неї. Повітря безкінечне, вічне, рухоме. Згущуючись, воно перетво­рюється у хмари, потім воду, землю та каміння, розріджуючись — у вогонь. Ідеї Анаксимандра про розвиток із протилежностей (сти­хійна діалектика) знайшли своє продовження й у поглядах Геракліта Ефеського (Темного) (540-480 pp. до н. е.). Першоначалом світу він вважав вогонь, який закономірно то згасає, то знову починає горіти. Геракліт вважав «війну», тобто боротьбу протилежнос­тей, батьком усього, усе відбувається через боротьбу. Світ, за Гераклітом, — безперервний потік становлення, постійної зміни («двічі в одну річку не ввійдеш»), протилежності у ньому переходять одна в одну. Сам же світ не створений ніким із богів та людей. Важливе місце у Геракліта посідає ідея логосу — закономірності, що прони­зує все існування. З вогню за допомогою логосу твориться світ.

Після Геракліта спостерігається тенденція до розмежування фюсісу та логосу та зосереджений на останньому, зокрема на спо­собах його позначення.

Так, у грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфаго­рійська школа. Піфагор (580—500 pp. до н. е.) з о. Самос та його послідовники вважали першоосновою світу числа як кількісне ви­раження. Наприклад, з усіх чисел найсвятішим вважалося 36 = = 1³ + 2³+ 3³. Воно складається з «1» — символу єдності буття і світу; «2» — символу полярності Всесвіту (світло — темрява, жіно­че — чоловіче, життя — смерть тощо); «З» — найдосконалішого з чисел, символізує початок, середину та кінець; у числі «36» мож­ливі чудесні перетворення: 36 =1 + 2 + 3 + 4 + 5 + 6 + 7 +8. Школа мала містичний відтінок, якому сприяла також ідея метемпсихо­зу (вчення про переселення душ).

Над питаннями буття роздумувала також елеатська школа (м. Елея). її представники — Парменід (540—480 pp. до н. е.) та Зенон (490—430 pp. до н. е.) на противагу Гераклітові вважали буття сталим та незмінним. Усе суще буття, воно постійно існує, а небуття не існує, бо якщо навіть ми мислимо про небуття, то вже цим надаємо йому статусу буття. Таким чином, Парменід ототож­нює мислення з буттям, остаточно розмежовуючи буття та небут­тя, фюсіс та логос, і ставлячи перший у залежність від другого. Мінливість світу, на якій наголошує Геракліт — ілюзія, омана, що породжує недостовірне знання.

Щоб довести неможливість мислити змінність, Зенон вису­ває апорії (логічні суперечності) проти руху. Парадокси Зенона зводяться до доказу того, що: 1) логічно неможливо мислити багатоманітністю речей; 2) допуск існування руху приводить до суперечності.

До цього часу буття у філософських конструкціях давньо­грецьких філософів розглядалося як безперервне, тобто таке, що має одне первоначало. Проте в ученні Емпедокла, Демокріта й Анаксагора запроваджується принцип дискретності (перервності) буття, яке мало не одну субстанцію, а множину незмінних суб­станцій. Емпедокл (487—424 pp. до н.е.) у своїй філософській по­емі «Про природу» зводив усю багатоманітність речей до чотирьох елементів (або стихій): землі, води, повітря та вогню. Поєднання та роз'єднання елементів відбувалося внаслідок дії двох проти­лежних сил: притягання та відштовхування. Демокріт (460—370 pp. до н.е.) з Абдер, учень атоміста Левкіппа, вважав, що пер­шооснова світу — атоми, що рухаються в порожнечі. Атоми вічні, відрізняються формою, що й пояснює багатоманітність речей. Взаємодія атомів та порожнечі породжує світ. Світів безліч, вони зароджуються й умирають без божественного втручання, Бог їх не створив, у світі взаємопов'язане та взаємообумовлене має свою причину. Анаксагор (500—428 pp. до н. е.) вважав, що матерія складається з безкінечно ділимих первинних елементів (сімена), які пізніше назвали гомеомеріями. Речі утворюються внаслідок різноманітних поєднань гомеомерій. Силу, що обумовлює поєд­нання та роз'єднання цих елементів, Анаксагор називав «кус» (розум), під ним він розумів дуже легку і дуже тонку речовину.

Таким чином, давньогрецька філософія докласичного періоду ставила перед собою низку фундаментальних завдань — пошук субстанції, проблема істинного пізнання, принципи побудови по­нять (кількісного виміру сущого у піфагорійців), за допомогою яких можна пояснити світ, принцип причинності, атомістика тощо. І хоча ці думки базувалися в основному на здогадках та емпіричних несистематизованих фактах, думки докласичних філософів Греції мали вплив на подальший розвиток філософії та науки.

2.3.3. Антропологічний поворот у філософи софістів і Сократа

У класичний період філософське знання остаточно базується на протилежності фюсісу та логосу. Філософія класичної Греції пов'язана з іменами Сократа, Платона, Аристотеля. Власне, на Сократі з Афін (470—399 pp. до н. е.) закінчується натурфіло­софія та починається антропологічний поворот, наголошується на суб'єктивних основах пізнання навколишнього світу. Сократ не залишив жодного письмового твору, відомо про нього лише з праць Платона та Аристотеля.

Світ навколо нас непізнаваний, тому тепер мета філософії, за Сократом, не вивчення природи, місця людини в ній, а пізнання людини, тому він і бере за свій лозунг принцип: «Пізнай самого себе». Йому належить метод меєвтики — діалогу, що через запи­тання підводить до відповіді. Власне, під цим і почали розуміти діалектику. На думку Сократа, усі біди, неправильні дії, людина чинить через незнання, що таке добро і зло. Тобто знання за допо­могою розуму і є ключем до щастя людини. Істинне знання дося­гається лише розумом, який є суддею всього. Цим Сократ виступав проти софістів («вчителів мудрості»), які доводили за допомогою со­фізмів (логічних помилок, яких свідомо, навмисно припускаються в процесі суперечки) відносність людських знань та неможливість знаходження єдиної істини. Софісти були першими «комерційними» філософами, які вчили мудрості, взявши на озброєння відомий вислів грецького філософа Протагора: «Людина — міра усіх речей».

2.3.4. Платонізм як апогей давньогрецької філософи

Найвідоміший учень Сократа — Платон (Аристокл) (427— 347 pp. до н. е.). Саме Платон завершує революцію у трактуванні буття. Фюсіс досократиків він замінює світом ейдосів, незалеж­них, вічних, незмінних від людини.

Отже, за його вченням, існує два світи — світ речей — змінний, плинний, оманливий і світ ідей (ейдосів) — ідеальних, незмінних сутностей, що визначають світ речей. Ідеальний світ існує поза простором, він вічний і складається з ідей. Ідеальний світ проти­стоїть світові речей як світ блага світові зла, тому ідеєю всіх ідей виступає ідея Блага, що асоціюється з характеристиками ідеаль­ного світу. Так світ становлення стає вмістилищем зла, недоско­налості, несправедливості. Він породжується матерією, «хорою», і ніколи не існує істинно, бо постійно плинний та змінний. Матерія залежить від ідей і самостійно існувати не може.

Відповідно до цієї онтології побудована і теорія пізнання Пла­тона: до народження людини її душа перебуває на зірці — у світі ідей, потім, з народженням людини вона спускається на землю, і їй потрібно лише пригадати те, що вона бачила у світі ідей. Ця ідея називається мімезис. За Платоном, душа може мандрувати тіла­ми, тобто філософ дотримується ідеї реінкарнації — душа пригадує в наступному тілі не лише ідеальний світ, а й світ попередників.

Велику увагу філософ приділяв питанням державного управ­ління. Ці ідеї він виклав у праці «Держава». Інтереси окремого індивіда повинні бути підкорені інтересам загального, тобто дер­жави, що є втіленням найвищого блага на землі. За Платоном, держава виникає внаслідок розподілу праці, й ідеальний її варі­ант повинен складатися з трьох станів — правителів (філософів), воїнів (охоронців держави) та «рабів» (селян, ремісників, купців). Перші два стани позбавлені приватної власності, оскільки вона розбещує людину, примушує служити власним інтересам, забува­ючи про державні.

Платонізм вважається одним із найвпливовіших напрямів фі­лософії Стародавньої Греції і залишався одним із провідних в Єв­ропі протягом Середньовіччя та Відродження. Деякі вчені вважа­ють усю наступну філософію лише коментарем до ідей Платона.

2.3.5. Філософія Аристотеля

Учнем Платона був Аристотель (384—322 pp. до н. е.). Проте ідей Платона щодо світу ейдосів Аристотель не поділяв:

¾ ейдоси існують, однак це породження людської думки;

¾ подвоєння світу вимагає доказу, а це неможливо, оскільки людське знання досвідне, тобто не має джерела доказу існування світу ідей;

¾ ейдос не може бути джерелом зміни, оскільки він ідеальний;

¾ матеріальний світ існує без будь-якої зовнішньої причини.

Аристотель виділяє два начала світу — пасивну матерію та активну форму, що приводить у рух матерію. Ця форма і є деміур­гом — творцем впорядником світу. Матерія — потенція (мож­ливість), форма — акт, ентелехія — актуалізація цієї потенції, чиста ентелехія — Бог. Бог як первоначало позбавлене потенцій­ності, це чистий акт, воно вічне і нерухоме, надчуттєве. Бог діє як формальна, рухаюча, цільова причина, тобто притягує до себе все суще, рухаючись до досконалості. Загалом же існує чотири пер­шопричини: 1) матеріальна причина (відповідає на питання «з чого?»); 2) формальна («що це?»); 3) рухаюча причина («де початок руху сущого?»); 4) цільова причина («задля чого?»). Аристотель ви­словлює ідею телеології — за ним будь-яке існування доцільне з точки зору причинно-наслідкових зв'язків.

2.3.6. Філософські школи Стародавнього Риму

Протягом III—II ст. до н. е. грецькі міста включаються до скла­ду Римської імперії. Соціальні катаклізми (занепад рабовласни­цтва, зародження християнства) приводять до зміни вектору філософствування — увага зосереджується на зовнішньому світові людини, питаннях етики. Людина прагне до автономії, не відчуваючи впливу суспільства. У цей час поширюються такі філософські школи:

¾ скептицизм;

¾ стоїцизм;

¾ кінізм;

¾ епікуреїзм;

¾ неоплатонізм.

Скептицизм (від грец. — «той, що роздягає, досліджує») характеризувала зневіра в пізнавальні можливості людини: з однаковим успіхом можна обґрунтовувати протилежні точки зо тобто наші знання завжди неточні, відносні. Відповідно, краще взагалі утримуватись від будь-яких суджень про речі, так можна досягти станів щастя, спокою, незворушності (атараксія) відсутності страждань (апатія). Представники цього напрямку Піррон, Секст-Емпірик.

Епікуреїзм (Епікур, Лукрецій Карр). За Епікуром, людсь: душа страждає через страх перед богами та смертю, це заваж; їй досягнути стану вищого спокою — атараксії. Згідно з Епікуром, боятися смерті — безглуздо, адже коли є ми, її немає, а коли вона, немає нас.

Стоїцизм. Назва походить від порту в Афінах, де збирались стоїки. Особливого поширення набуває в Римі в І ст. н. е. Пре, ставники — Марк Аврелій (121—180), Сенека (4 р. до н. е 65 р. н. е.). Чуттєвий плинний світ ворожий мудрецеві, то: потрібно нічого не брати близько до серця, мужньо перенос: удари долі. Людське життя підпорядковане долі. Ідеал мудре: полягає в свободі від пристрастей, бажань, стоїки виділяють три стани душі — апатію (байдужість), автаркію (автономію), аскезу (ухилення від розкоші). Згідно з етикою стоїків, доцільним виглядає ідея самогубства: якщо людина віддала все життю і більші не прагне жити, то вона повинна покінчити з собою.

Неоплатонізм (Плотін (204—270), Порфирій (232—304) Прокл (410—485). Неоплатоніки намагаються поєднати вчена Платона з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищі субстанції — це Благо (Єдине), Розум і Душа. Благо - неподільне, через власну повноту буття з нього відбувається витікання; (еманація), що творить Розум (платонівський світ ідей). Розум породжує Душу, яка впорядковує плинний світ матеріальних речей. Душа дає життя мертвому матеріальному світові. Таким чином, атерія — земне життя — обділена Благом, вона є небуття, зло. атерія, на думку Плотіна, це світ форм, які оформлюють ідеї, що Єдиного. Душа ж спускається в тіло людини, що саме по собі є злом для душі.

Таким чином, антична філософія пережила періоди зародження, розвитку та занепаду, що пояснюється соціально-економічними умовами розвитку античного світу. Можна говорити про рух філософської думки від макрокосму в натурфілософії до мікророкосму у сократиках та софістах, та повне зосередження внутрішньому світові людини в період занепаду Римської імперії а появи християнства. У філософії, що спочатку була справою небагатьох, шукали спасіння, універсального «рецепту» все ширші верстви суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22