Просвітництво як базова стратегія філософи Нового Часу

Епоха модерну, зародившись у добу Відродження, свого філософ­ського апогею досягла в Просвітництві, з яким модерн часто ото­тожнюють. Саме Просвітництво стало тим проектом переходу від світогляду традиції до світогляду модерну, і філософії тут належа­ло чільне місце. Докорінні зміни в усіх сферах суспільно-культур­ного життя (зародження капіталізму, наукова революція та поява експериментальної науки, криза релігії та абсолютної монархії тощо) вимагали від філософії осмислити та обґрунтувати ці зміни. Таким осмисленням і виступило Просвітництво. У найзагальнішому плані філософія Просвітництва реалізується в таких ідеях:

· деїзм (Бог створив світ, але вже не втручається в його існу­вання, світ розвивається сам по собі). Пізнати закони існування світу можливо на основі розуму та науки;

· сцієнтизм (з лат. scientiа — наука). Саме наука виступає провідною формою людського освоєння дійсності, оскільки мо­дерн базується на впевненості в існування об'єкта самого по собі, а, отже, і в існування об'єктивної абсолютної істини про нього;

· раціоналізм — віра в необмежені властивості людського ро­зуму. Беконівська формула «знання — це сила» є формулою Про­світництва. Розум (інструментальний) — засіб, здатний звільни­ти людину від тягаря релігійних та політичних ідеологій, зробити її кращою. Просвітництво продовжує стратегію, закладену ще Сократом, ототожнює знання, істину і благо; розумний не може бути злим. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, ети­ки і політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинно бути влаштовано раціонально (що тотожне спра­ведливості та рівності);

· прогресизм. Просвітництво історично оптимістичне; історія рухається в напрямі емансипації (звільнення) людини від неві­гластва та забобонів, просвітлення її істинами науки та розуму. Мета прогресу — побудова справедливо організованого, раціона­лістичного суспільства.

Отже, Просвітництво — грандіозний проект «розчаклування» світу, його демістифікація, секуляризація (звільнення знання від влади релігійних догматів) і раціоналізація. Будь-яке знання про світ, що не є науковим, Просвітництво вважає забобоном, неві­глаством та просто брехнею. Звідси, тільки те, що е об'єктом на­уки, достойне розгляду. Метафізичні ж питання (існування душі, Бога, безсмертя, потойбіччя) є безглуздими, та лише породжують «казки». Свобода Просвітництва — своєрідна: вона звільняє від влади міфу та релігії (оголошуючи останні лише збірниками сис­тематичної брехні, за допомогою яких народ тримають під кон­тролем, у темноті та неосвіченості), встановлюючи неосяжну вла­ду розуму інструментального, основна мета якого — вторгнення в природу, експлуатація її заради прогресу та побудови справед­ливого суспільного життя, поширення своєї влади на всі сфери життя. Інструментальний розум — це передусім розум, що керує та впорядковує. Тому філософія Просвітництва тісно пов'язана з політикою.

Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755). Завданням філософії він вважав пізнання причинних зв'язків матерії, що підкоряється законам механіки. За поглядами Ш. Монтеск'є, за випадковим ланцюгом подій, що здається, необхідно вбачати глибинні при­чини. Зовнішній світ відбивається у свідомості людей на основі діяльності розуму, що узагальнює результати досвіду. У творі «Про дух законів» (1748), що потрапив до «Індексу заборонених книг», мислитель спробував пояснити закони і політичне жит­тя різних країн і народів виходячи з їх природних та історичних умов. Ш. Монтеск'є наполягав на тому, що народ призначає пра­вителя через договір і цей договір повинен виконуватися; прави­тель представляє народ тільки так, як того хоче народ. До того ж, неправильно, щоб уповноважений мав стільки ж влади, скіль­ки той, хто уповноважив, і не залежав би від нього. На прикладі англійської Конституції в своїй роботі «Персидські листи» (1721), мислитель розвивав теорію поділу державної влади на законо­давчу, виконавчу та судову. Такий поділ має контролювати владу та запобігати концентрації її в одних руках.

Вольтер, справжнє ім'я — Франсуа Марі Аруе (1694—1778) — французький філософ, письменник, історик. Справжня філософія, за Вольтером, повинна бути автономна від механіцизму науки і від теології. За твердженням мислителя, метафізичні міркуван­ня містять у собі деяку частку ймовірності. Теологія переслідує приватні корпоративні інтереси і не виходить на рівень інтересів суспільства в цілому. Справжня ж міра добра і зла — благо су­спільства, отже мораль не може бути пов'язана з теологічною дум­кою. Суспільство в цілому потребує не багатьох теологічних релі­гій ворогуючих «партій», а, швидше, однієї природної (державної) релігії, яка є філософською вірою в Бога (деїзм). Якщо теологіч­на релігія — «мати фанатизму, цивільних розбратів, ворог роду людського», то релігія державна — основа порядку і законодавець суспільної моралі. Світову історію Вольтер бачить вищим судом людських думок. Оскільки всі дії людей ґрунтуються на якихось переконаннях, боротьба думок виступає у формі рушійного чин­ника історичного процесу. Саме тому історія народу виявляється невіддільною від його культури, менталітету і звичаїв. Замість теологічного способу розгляду історії Вольтер пропонує інший — філософський. У зв'язку з цим він ввів в науковий обіг термін «фі­лософія історії».

Самостійним і впливовим напрямом у французькому Просвіт­ництві був руссоїзм. Більшість просвітителів вважали, що на пер­винній стадії, у так званому природному стані, люди жили поза соціумом і володіли внаслідок цього необмеженими правами й абсолютною свободою. Однак дуже скоро вони зрозуміли, що така свобода їм не потрібна і що набагато вигідніше добровільно об­межити свої непомірні домагання, чим вступити у «війну всіх про­ти всіх» (Т. Гоббс). Такі доводи розумного егоїзму підштовхують людей до укладення суспільного договору, коли вони переходять на стадію суспільного або, виражаючись мовою Ж.-Ж. Руссо, ци­вільного стану. Ця модель, яку в основному приймають всі про­світителі, знайшла своє найадекватніше відображення у праці Ж.-Ж. Руссо «Про суспільний договір» (1762). Розглядаючи процес виникнення суспільного, або цивільного, стану Ж.-Ж. Руссо при­діляє особливу увагу тій обставині, що, як він думає, первинний договір виявився неістинним, тому що багаті силою і хитрістю захопили владу і пов'язані з нею привілеї. Потреба епохи поля­гає в тому, щоб розірвати колишній і укласти новий, тепер уже справедливий договір. Як один із засобів його досягнення фі­лософ допускає революцію і навіть у тих виняткових випадках, коли вітчизні загрожує небезпека, диктатура. Найістотнішим при укладенні суспільного договору, на думку Ж.Ж. Руссо, виявляєть­ся те, що встановлюється суверенітет народу, який неподільний і невідчужуваний.

Людина від природи не зла, а стала такою у суспільстві. К рінь зла — у нерівності, успіхи цивілізації, вважав Ж.-Ж. Руссо занадто дорогі, оскільки все більше псують людину. Отже, наука та мистецтво засновані на злі: астрономія виросла із забобоні риторика (красномовство) — з честолюбства, геометрія зі скупості Інша причина нерівності — приватна власність, тому Ж.Ж. Русе пропагує «повернення до природи».

Одним із центральних понять історичної концепції філософ є поняття відчуження. Ж.-Ж. Руссо покладає історичну відповідальність не на одних лише деспотичних і неосвічених правителів, а на всіх людей, виводячи лиха людського роду з нерівності, що поступово розвивається. Саме внаслідок перетворення в ході історичного руху дійсних людських інтересів на спотворені, неістинні з'являється відчуження — політичне (відчуження соці­альних інститутів від членів суспільства), соціально-економічне (примат матеріальних інтересів веде до етичного зубожіння, а відмінності у володінні приводять до соціального розшарування і ворожнечі), психологічне (людина починає відчувати порожне­чу життя, страх і самотність). Відчужений стан характеризує, за Ж.Ж. Руссо, і всю культуру в цілому.

Дата добавления: 2015-05-22