Теорія пізнання та етика Іммануїла Канта

Німецька класична філософія

5.1. Теорія пізнання та етика Іммануїла Канта.

5.2. «Науковчення» Йогана Готліба Фіхте.

5.3. Об'єктивний ідеалізм Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

5.4. Філософія як антропологія Людвіга Феєрбаха.

Німецька класична філософія є апогеєм філософії модерну, її вершиною та завершенням. Саме представники цього історично­го етапу розвитку філософії радикалізували та довели до межі те коло проблем, які створили поле новоєвропейської філософії: сут­ність та пізнавальні здатності суб'єкта, (не)можливість пізнання навколишнього світу, способи подолання дистанції між суб'єктом та об'єктом, основи людської моралі і способи досягнення щастя, історичний прогресивний оптимізм тощо.

Унікальність цього періоду в тому, що за короткий інтервал іс­торичного процесу — 100 років — з'явилася плеяда видатних мис­лителів, філософська творчість яких до нині зумовлює інтерес.

У представників німецької класичної філософії можна виділи­ти низку основних моментів та досягнень:

· філософія розглядається ними як строга «наука наук», що повинна бути очищена від метафізичних «домішок»;

· філософія — не просто наука наук, а рефлексія історії над собою, історія, схоплена в думці. Саме тому представники німець­кої класичної філософії вперше науково підходять до історії філо­софії;

· відродження та переоцінка діалектичного методу, виник­нення на його основі системи об'єктивного ідеалізму (Г. Гегель);

· принцип активності суб'єкта: він уже не пасивно сприймає та переробляє дані з об'єкту відчуття або вкладені Богом ідеї, а пристосовує світ до своїх пізнавальних здатностей (І. Кант).

Іммануїл Кант (1724—1804) — найвидатніший філософ XVIII родоначальник німецької класичної філософії. Філософія І. К та е своєрідною системою «критик», у яких досліджуються голо здібності людини як суб'єкта пізнавальної діяльності. Його антична філософія, за визначенням самого І. Канта, ознаменувала переворот у філософському пізнанні, подібний до того, що здійснив М. Коперник. Вона є всеосяжною системою, у межах; досліджуються головні відношення людини до дійсності: пізнавальне, або теоретичне, практичне й аксіологічне. Крит аналіз пізнавальних можливостей розуму, здійснений І. Ка на основі звернення до філософії Д. Юма, приводить його до агностицизму. Розуміння обмеженості науки в розв'язанні проблем релігійно-морального характеру змушує визнати значення вір що показує, як І. Кант шукав компроміс між наукою і релігіє емпіризмом і раціоналізмом. Важливим досягненням філосо1 І. Канта є обґрунтування моральної гідності й свободи люд:' Його трактування особистості як самоцілі створило філософе підґрунтя концепції прав людини.

«Критика чистого розуму». У цій праці І. Кант намагається дати відповідь на питання: що таке пізнання, як воно відбуває ся, чи пізнаваний світ взагалі? За І. Кантом, є дві пізнавав здібності: чуттєвість і мислення. У цьому він не новий, якщо зі дати полеміку Нового Часу з приводу джерела знання. І. К ставить собі за мету вирішити цю полеміку. Отже, у чуттєвості знаходиться форма та зміст пізнання, а в мисленні — розсудок та розум. Своє дослідження І. Кант починає з чуттєвості. Суть чуттєвого пізнання зводиться до поєднання матеріалу пізнання чуття) з формою, якою є час і простір.

У розсудку джерелом пізнання виступає споглядання, що свою чергу, складається з чуттєвості (предмет нами відчувається) та предметності (предмет нами мислиться). Поняття розсудку - це категорії, найзагальніші поняття, що є формами синтезу, а зведення синтезу до понять і є знанням. Але синтез — не те, що притаманне об'єктові пізнання, розсудок з поняттями — не річ сама по собі, він є пізнавальна здатність суб'єкта. Звідси і виводи І. Кант принцип активності суб'єкта пізнання: тепер не знання узгоджується з предметом, а навпаки. Основна риса суб'єкта, за І. Кантом, — свідомість та самосвідомість. Думка здійснюється через категорії, а оскільки останні — форми єдності та зв'язку, то це значить, що суб'єкт через категорії транслює в пізнаваний світ свою первинну єдність. Її філософ називає первинно-синтетичною єдністю аперцепції (декартівське cogito). Тобто єдність свідомості та самосвідомості передує пізнанню, а це знову таки приводить до вищевказаного принципу активності суб'єкта.

Отже, знання — це єдність мислення (категорій) та споглядан­ня. Між ними І. Кант виділяє три види синтезу:

1 Мислиться в одних категоріях — це зв'язок розсудку.

2 Фігурний синтез — трансцендентальний синтез уяви. За­вдяки їй категорії з чисто абстрактних перетворюються в образні.

3 Синтез схоплення — поєднання багатоманітного в емпірич­ному спогляданні, завдяки чому стає можливим сприйняття бага­томанітного.

Через ці форми синтезу Кант виводить свій апріоризм (зна­ння, що передує досвіду) — категорії є поняттями, що до досвіду (a priori) приписують закони явищам. Отже, пізнання — процес застосування категорій до явищ. Підводять перші до других су­дження. Є два етапи розумового знання:

1 Етап фігурного синтезу — категорія стає чуттєвим понят­тям.

2 Схематизм розсудку — категорія застосовується до явищ досвіду.

Отже, знання, за І. Кантом, складається з понять розсудку, форм споглядання (категорій) та відчуттів. Тобто, знання є єдністю мате­рії та форми. На основі цього Кант підходить до центральної тези своєї філософії: пізнання можливе лише у сфері феноменів, тобто явищ, а сутність завжди прихована. Філософ застосовує поняття «річ в собі» — сфера предметів та явищ недоступна пізнанню, але яка діє на наші відчуття, роблячи можливим сам процес пізнання. Саме в процесі пізнання відбувається змішування об'єкта чистого розуму з явищем, таке змішування відбувається в рефлексивних поняттях: тотожність/відмінність, згода/суперечність, внутрішнє/ зовнішнє, матерія/форма. Це змішування — амфіболія — виникає тоді, коли відбувається вихід за межі досвіду (наприклад, якщо дві краплі води однакові за змістом, то з точки зору мислення вони аб­солютно тотожні; однак як явища вони різні, бо займають різні міс­ця у просторі). Так народжуються некритичні системи філософії.

Третій вид пізнання — пізнання розумом. Якщо поняття розсудку — категорії, то поняття розуму — ідеї. Вони водночас трансцендентальні (передують досвіду), бо утворюються у нашому розумі та трансцендентні (недоступні досвіду), бо не мають відповідника в чуттєвості і переходять межу досвіду. Голові ідей три: душа, Бог, світ у цілому. Виходячи за межі досвіду, вважає І. Кант, чистий розум впадає в протиріччя, формулюючи с ідеї. Вияв цих протиріч і є діалектика. Основних протиріч (атиномій) чотири:

1 Світ має початок в часі та обмежений у просторі/Світ не початку в часі і меж в просторі, він нескінченний і в часі, і в просторі. Вирішення: світ ніколи не може бути даним увесь в цілому.

2 Будь-яка складна субстанція в світі складається з про частинок, і взагалі існує лише просте/Жодна складна річ не складається з простих частин, взагалі у світі немає нічого простого е складеного із простого. Вирішення: світ явищ (єдиний, який є пізнаваним) можна ділити до потенційної нескінченності.

3 Все відбувається через природну необхідність. Закони природи є єдина причинність, з якої можна вивести все/Для пояснення явищ необхідно ще допустити вільну причинність.

4 У світі всьому є причина і безумовно необхідна сутність/Немає жодної абсолютно необхідної сутності ні в світі, ні поза ним.

Третя та четверта антиномії вирішуються тим, що теза й антитеза відділяються одна від одної і застосовуються до різних предметів: воля і безумовна сутність належать до ноуменального світу (світу «речей у собі»), а причинність і умовність — до світу феноменів (світу «речей для нас»). Таким чином, ноуменальний світ однак пізнанню він недоступний, відповідно гносеологія І. Кант є агностицизмом.

Діалектика І. Канта позначає межі знання: адекватне пізнання можливе лише в досвіді, виходячи за допомогою розуму за йо межі, ми неминуче впадаємо в суперечності (вищевказані антиномії). Отже, розум потрібно обмежити і відмовити йому в претензії на всесильний інструмент пізнання. Таким обмежувачем І. Канта стає віра, чистий розум (теоретичний) обмежується практичним (розумом моральним).

«Критика практичного розуму». За І. Кантом, закон мор має виходити від конкретного індивіда, але не з його особистого інтересу, а з розуму, що має справу зі всезагальним та необхідним, а тому має значення для всіх людей. Практичний роз скеровує волю людини і є самодостатнім, вільним від інстинктів та емоцій. Практичними принципами, за І. Кантом, є максими та імперативи. Максими — це суб'єктивні принципи воління, що належать до конкретного досвіду (такою максимою виступає щас­тя). Імперативи — це об'єктивні практичні принципи, значимі для всіх. їх два види: гіпотетичні та категоричні. Саме останні детермінують волю як таку. Сутність категоричного імперативу можна визначити так: як я повинен хотіти, не що, а саме які Як досягти синтезу обов'язку та свободи? Домінантою І. Кант вважає обов'язок, бо йому не передує нічого — це чиста форма мораль­ного закону, тоді як свободі передує саме обов'язок. Тому мораль повинна ґрунтуватися на обов'язкові, а не на щасті. Філософ фор­мулює категоричний імператив так: чини так, щоб максима твого вчинку виступала всезагальним законом для всіх. Тобто, щоб стати моральним, потрібно свій вчинок помножити на нескін­ченність, взяти в оптиці всього універсуму, незалежно від особис­того інтересу, прагнень тощо.

Інша форма імперативу виходить із визнання людини «аб­солютною цінністю». Тому І. Кант формулює основний закон моралі: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людства як до мети, і ніколи як до засобу».

Отже, людина — вільна істота, але водночас вона детерміно­вана законами природи, розум вимагає бути благочестивим, а по­чуття прагнуть щастя. їх єдність — це вище благо, щось має бути причиною, а щось наслідком. Виникає антиномія практичного ро­зуму: щастя — причина чесноти (моралі)/чеснота — причина щас­тя. Перша теза неможлива, бо людина чуттєва істота, з пристрас­тями тощо, але і друге також неможливе, оскільки в реальному світі людина діє, виходячи із законів природи і своїх здатностей у цілому. Унаслідок цього неможливий сам об'єкт волі — вище благо. Значить, сам моральний закон спрямований на порожні цілі, і є хибним. Антиномія отримує інший вираз: моральний за­кон безумовно необхідний/цей закон неможливий. Теза безумов­но хибна, антитеза — умовно хибна. Щодо реального чуттєвого світу предмет практичного розуму — неможливий. Бо якщо прак­тичний закон обумовлює щастя, то тут діє закон причинності, а мораль — вище за нього. По той бік досвіду такий синтез немож­ливий. Тобто, гармонія обов'язку та щастя може бути досягнута лише в потойбіччі, а не в земному житті. Без Бога мораль немож­лива, оскільки:

1 Повне збігання волі з моральним законом недоступне жод­ній людині, воно може бути доступне лише в прогресі, що йде в нескінченність, тому душа повинна існувати нескінченно довго, тобто потрібно, щоб душа була безсмертною.

2 Моральний закон сам по собі не обіцяє щастя, людина досягти гармонії щастя та обов'язку також не може, відповідно, потрібен гарант такої гармонії — Бог.

3 Свобода волі можлива лише в світі потойбіччя, як і мора ний закон.

Таким чином, практичний розум — вищий теоретично І. Кант вважає необхідним встановити їх субординацію, у протилежному ж випадку розум впаде в протиріччя сам із собою: теоретичний він нездатний стверджувати про світ речей у собі, практичний — повинен це стверджувати.

Таким чином, філософія І. Канта здійснила фундамента ний для модерного філософствування висновок — про неможливість пізнання об'єктивного світу самого по собі, що обмежувало суб'єкта в його пізнавально-практичних здатностях та в обов'язку.

Дата добавления: 2015-05-22