Науковчення» Йогана Готліба Фіхте

Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814). Автор праць «Про поняття науковчення, або так званої філософії», «Основи загального науковчення», «Про призначення людини». Філософію Й. Фіхте можна охарактеризувати як суб'єктивний ідеалізм. У ній Й. Фіхте прагне до вирішення основної суперечності у гносеології І. К та — між визнанням існування об'єктивного світу речей у с та запереченням їх пізнаваності. Вирішує цю проблему філософ так: у своїй теорії пізнання він взагалі відмовляється від «речей собі», таким чином, у процесі пізнання залишається лише суб’єкт та продукт його діяльності. Предмет пізнання, отже, знаходиться в самому суб'єкті, жодного реального, існуючого незалежно в суб'єкта світу не залишається, тому основним предметом філософії, вважає Й. Фіхте, стає саме знання, філософія — це наука знання, або науковчення.

Розвиваючи свої роздуми, Й. Фіхте міркує, що всі положення мають бути виведені з одного, далі відбувається роздвоєння, у кінці — злиття протилежностей. Так Й. Фіхте формулює три положення науковчення.

1 Я є Я, це принцип тотожності, Я покладає Я (Я — це те, діє в процесі пізнання, і те, що є результатом діяльності). Однак принцип цей не першопочатковий, початковий принцип — чисте Я, бо саме воно мислить Я і логічний зв'язок між ними; воно не по­кладається чимось іншим, відповідно Я — це самостворення. Так Фіхте формулює фундаментальний для класичної німецької філософії принцип: буття слідує за дією, і розкриває його, а не на­впаки, як то було в класичній метафізиці. Отже, Я — безумовна умова, початкова активність.

2 Я покладає не -Я. Я як динамічне начало покладає щось, відмінне від Я, а, отже, не-Я — усередині пізнаючого та діючого Я. Однак, підкреслює Й. Фіхте, положення 2 не виводиться з по­ложення 1.

3 Я обмежує не-Я, і навпаки. Об'єднання протилежностей тут відбувається не через заперечення (оскільки Я і не-Я є сторонами одного діючого Я), а через взаємообмеження, отже, Я і не-Я — дві сторони абсолютного «Я».

У цих положеннях філософії Й. Фіхте можна спостерігати за розвитком поняття діалектики в німецькій класичній філософії. Якщо для І. Канта вона — регулятор, що вказує на хиби пізнан­ня, то для Й. Фіхте діалектика — це рух пізнання від тези (Я) до антитези (не-Я), і від них — до їх синтезу (взаємообмеження). Однак повністю збігатися Я та не-Я не може, що підводить фі­лософа до висновку, що жодного «чистого» не-Я не існує, а від­повідно, діалектика Й. Фіхте обґрунтовує фундаментальний для суб'єктивного ідеалізму висновок про тотожність мислення і бут­тя. Його філософ розкриває у «законі свідомості»: об'єкта без суб'єкта не існує.

Дата добавления: 2015-05-22