Емпіризм та раціоналізм. Проблема методу

Загальні особливості філософи Нового Часу. Становлення модерну

Філософія Нового Часу

4.1. Загальні особливості філософії Нового Часу. Становлення модерну.

4.2. Емпіризм та раціоналізм. Проблема методу.

4.3. Просвітництво як базова стратегія філософії Нового Часу.

4.4. Французький матеріалізм XVIII ст.

Епоха Нового Часу (кінець XV ст. — середина XX ст.) — епоха утвердження капіталістичного способу виробництва в економіці. У сфері знання — це період торжества інструментального розу­му, заснованого на експериментальному природознавстві (переди усім, математиці та фізиці). Саме в цей час утверджується новий тип цивілізації — техногенна, що базується на ідеї контролю над природою, оволодіння її багатствами заради людського щастя на основі розуму, що підкорює та розраховує.

Саме тому онтологічна проблематика античності, Середньо­віччя та Відродження поступається гносеологічній проблематиці (гносеологія — теорія пізнання). Для філософії Нового Часу фун­даментальною проблемою стає пізнання, його межі, суть і методи.

Епоху Нового Часу часто ще називають модерном (від фр. «су­часність»). Модерн докорінно змінює філософську проблематику; згідно зі своїм головним завданням — підкорення природи та ра­ціоналізації знання.

Якщо антична філософія космоцентрична, а філософія Серед­ньовіччя — теоцентрична, то за доби Відродження центральним елементом філософії стає людина, однак не просто людина, а мис­лячий суб'єкт, що виділяється з природи і прагне бути її господа­рем. Отже, модерн суб'єктцентричний. Цей суб'єкт розгортається в «тварному» бутті, яке в Новий Час отримує нову назву — реаль­ність, або ж об'єкт, що існує незалежно від суб'єкта і може бути пі­знаний у такій незалежності. Філософію Нового Часу не цікавить буття Бога як таке, а лише щодо реальності.

Саме пошуки суб'єктом своїх пізнавальних здатностей і зумо­вили проблематику філософії Нового Часу, зокрема у варіанті ем­піризму та раціоналізму. Основа їх розмежування — питання про джерело наших знань (досвід чи розум?) та про істинний метод пізнання.

Першим філософом Нового часу вважають англійського філософа Френсіса Бекона (1561—1626) — («Новий Органон», «Про гідність і примноження наук»). За Ф. Беконом, головне покликання філо­софії — пізнання природи й опанування її силами («знання — це сила»). Знання до цього знаходилось у владі хиб та ілюзій, тому мета філософії — очищення знання від них та показання пра­вильного шляху до істини. Ці ілюзії Ф. Бекон називає «привида­ми», їх чотири:

· «привиди роду» пов'язані з недосконалістю людського розу­му. Розум домішує до природи речей свою природу;

· «привиди печери» — неправильне виховання, погані звички;

· «привиди площі» — породжуються спілкуванням та нерозу­мінням;

· «привиди театру» — сліпа віра в авторитети.

Єдине джерело наших знань — це досвід, з даних якого розум впорядковує та формулює загальні поняття. Тому істинним ме­тодом є індукція — рух від конкретних, одиничних даних до аб­страктних узагальнень. Ф. Бекон започаткував лінію британсько­го емпіризму у філософії, яку продовжили Джон Локк, Джордж Верклі, Девід Юм.

Сенсуалізм Джона Локка (1632—1704). Дж. Локк — англій­ський філософ, автор праці «Досвід про людський розум», стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму. Філософ ґрунтує свою філософську систему на запереченні теорії вроджених ідей Р. Де­карта, відповідно немає жодного знання, яке існує до досвіду, поза ним. Усе знання отримується нами з досвіду, який є суто індиві­дуальний. До досвіду свідомість людини — «чиста дошка», tabula rasa, на якій досвід пише свої письмена. Основна частина досвіду, а отже, і знання — відчуття (тому і філософія Дж. Локка називається сенсуалізм), і філософ формулює свою знамениту тезу: «не має нічого в інтелекті, чого б не було до того у відчуттях».

Сам досвід складається також з ідей, під якими Дж. Локк розуміє окремі відчуття, чуттєві образи пам'яті, поняття тощо. У цих ідеях філософ виділяє першопочаткові ідеї досвіду — це прості ідеї, що їх почуття вважають неподільними. Досвід, за Дж. Локком, є зовнішній та внутрішній або ж рефлексія (пізнання душе своєї діяльності, що досягається через самоспостереження). Прості ідеї зовнішнього досвіду діляться, залежно від змісту, на дві групи — ідеї первинних та вторинних якостей. Первинні якості. протяжність, тривалість, величина, фігура, зчеплення, поштовх, механістичний рух, спокій, щільність. Ці якості притаманні за­вжди всім тілам, вони невіддільні від тіл жодними фізичними зусиллями, сприймаються злагоджено різними органами чуття і адекватно. До вторинних якостей належать: колір, запах, звук, смак, біль, тепло і т. д. Вони не достатньо адекватно відображають предмети матеріального світу, віддільні від тіл в уяві та мисленні і могли б взагалі не існувати. За Дж. Локком, лише ідеї первин­них якостей дають пізнання реальних сутностей, а ідеї вторинних якостей дають змогу розрізняти речі за їх номінальними сутностями. Отже, пізнання за Дж. Локком, — це сходження простих ідей до складних.

У результаті своїх роздумів Дж. Локк зводить теоретичне зна­ння до чуттєвого спостереження. Його недолік полягає в тому, що воно дає знання лише про одиничні предмети і, крім факту їх су­купного існування, не дає єдиних безумовних всезагальних істин. Вищим же рівнем пізнання Дж. Локк вважає інтуїцію. Під нею філософ розуміє безпосереднє сприйняття розумом відповідності або невідповідності чуттєвих, простих, раціональних ідей одна од­ній. Прикладом інтуїтивної істини філософ вважає усвідомлення суб'єктом факту власного існування.

Джордж Берклі (1685—1753), автор класичної системи суб'єктивного ідеалізму. Основні праці: «Дослід щодо нової теорії зору», «Трактат про принципи людського знання».

Основна мета філософії Дж. Берклі — показати безглуздість віри в об'єктивне існування матеріального світу. Єдиною реаль­ністю, на думку філософа, є наші відчуття, які не можна відділи­ти від об'єктів навколишнього світу (вогонь існує для нас тільки тому, що від нього йде тепло, він може спричинити біль тощо). Відділити об'єкт від відчуттів — помилка, яку роблять філософи.

Тому основна теза філософії Дж. Берклі — «існувати — значить бути сприйнятим». Оскільки відчуття одиничні, то загальних ідей (кольору взагалі, смаку взагалі тощо) не існує, це результат діяльності інтелекту і не більше. Так Дж. Берклі підходить до со­ліпсизму — філософської позиції, згідно з якою навколишній світ е лише сумою суб'єктивних переживань одиничної свідомості. Од­нак Дж. Берклі прагне уникнути соліпсизму. Якщо існує лише сприйняте, як ми тоді можемо вважати щось існуючим, коли пере­стаємо його сприймати? Тоді має бути такий суб'єкт, що сприймає постійно, завжди. Ним є Бог. Отже, Дж. Берклі, вводячи ідею Бога як гносеологічний суб'єкт, уникає соліпсизму. Це досить красно­мовна тенденція: модерн постулює існування об'єктивної реаль­ності, однак у процесі доведення н існування й емпірики, раціо­налісти стикалися з проблемою введення якогось елемента, що підтримував би реальність, давав би їй «гарантію» на існуван­ня. Таким елементом виступав Бог.

Девід Юм (1711—1776). Д. Юм посідає проміжну позицію між Дж. Локком та Дж. Берклі: з одного боку, він не погоджується, що світ — джерело простих ідей, а з іншого, що ідеї (відчуття) — це і є сам світ, сама реальність. На думку Д. Юма, реальність об'єктивного світу ми довести не можемо. Процес пізнання — це не процес пізнання об'єктивного світу, а пізнання наших відчут­тів (ідей) та відношень між ними. Найголовнішим таким відно­шенням Д. Юм вважав відношення причинності. Не заперечуючи об'єктивного існування причинного зв'язку, Д. Юм заперечував упевненість більшості в тому, що наші поняття адекватно відо­бражають цей зв'язок. Якщо цей зв'язок є, то він залишається недоступним нашому пізнанню, не здатному вийти за межі чут­тєвого досвіду. Відбувається підміна: спостерігаючи за певними явищами замість «після того», за Д. Юмом, ми кажемо «внаслі­док цього», часова послідовність подій замінюється на причинну. За Д. Юмом, жодна людина не сумнівається, що дерево, будинок тощо існують незалежно від нас. Проте довести це, спираючись на досвідне знання, ми не можемо, тому що в нас немає вражень зовнішнього буття. Розуму реально не дано нічого, крім чуттєвих сприйняттів, а знати щось поза ними ми не можемо. Гносеологіч­на позиція філософії Д. Юма називається агностицизмом — ви­знанням неможливості пізнання об'єктивної реальності.

Раціоналізм. Ще одним основоположником філософії Нового Часу поруч із Ф. Беконом є французький математик, філософ Рене Декарт (1596—1650). Як і Ф. Бекон, він вважав: для того, щ; створити нову систему поглядів, слід засумніватися в усьому по передньому знанні, яке виробило людство. Справжнє знання має базуватися на найпершій очевидності, що не піддається сумніву. Однак сумніватися ми можемо в усьому, зокрема в реальності на­шого існування. Тобто все піддається під сумнів, окрім самого акту/ сумніву. Найперша очевидність — це радикальний сумнів. Звідси» випливає відома декартівська формула: «Ego cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую»). Так центром філософії Нового Часу стає мислячий суб'єкт, через якого і для якого існує об'єктивна реаль­ність. Людина — єдина істота в світі, яка завдяки наявності розу­му може сказати собі: «Я є». Тварини, що не володіють мисленням, знають про життя і смерть, чи розуміють, що існують? Таким чи­ном, мислення — реальність відчутніша і безумовна, ніж будь-яка інша, тому є первинною. Мислення незалежне, самодостатнє, а значить не залежить від даних відчуттів та досвіду, як про те гово­рили емпірики. Р. Декарт вважає, що в мисленні існують ідеї, яким немає відповідника в досвіді людини. Тобто він заперечує теорію Дж. Локка про мислення як «чисту дошку». Мислення наповнене вродженими ідеями, тобто знанням, яке з моменту народження присутнє в нашому мисленні та не залежить ані від зовнішнього світу, ані від життєвого досвіду. Вони закладені Богом, який, як і у філософії Берклі, стає гарантією можливості пізнавального про­цесу. Що це за ідеї? Це найзагальніші (широкі) і гранично прості положення, які настільки ясно і виразно представляються нашо­му розуму, що ми не можемо в них засумніватися, це — буття, Бог, існування понять, числа, протяжність, тілесність, факти свідомос­ті, воля. На основі факту існування вроджених ідей Р. Декарт про­тиставляє беконівській індукції метод дедукції — сходження від загального до конкретного.

Спираючись на принцип першої очевидності Р. Декарт форму­лює відомий раціоналістичний метод, який полягає в дотриманні чотирьох правил пізнання:

1 Правило очевидності — нічого не приймати на віру, все має зводитися до ясності та чіткості.

2 Розділяти проблему на стільки частин, скільки потрібно для кращого її вирішення, мета — зникнення двосмисленості (аналіз).

3 Синтез: відштовхується від абсолютних очевидних елемен­тів до інших, відносних і залежних.

4 Контроль над усіма етапами роботи.

Що ж пізнається суб'єктом, на що спрямований процес пізнан­ня? За Р. Декартом, об'єкт — це єдність двох начал, що не зале­жать одне від одного та існують самостійно — протяжність (якій відповідає тілесність) та мислення (властивість душі).

Обґрунтувавши очевидність існування мислячого суб'єкта, фі­лософія Р. Декарта стала імпліцитною основою світорозуміння Нового Часу.

Видатним представником європейського раціоналізму Нового Часу був Бенедикт Спіноза (1632—1677). На думку Б. Спінози, у природі немає нічого, крім субстанції та її проявів. Філософ на­водить головні її властивості: вона існує, вона самостійна, і є при­чиною самої себе (causa sui). Субстанція нескінченна, тобто ле­жить поза часовими характеристиками буття: вічність субстанції характеризується як знаходження її в точці «тут і тепер», в якій минуле, теперішнє та майбутнє зливаються воєдино; минуле не­знищенне, теперішнє є, а майбутнє передіснує як таке, що від­будеться в усіх часткових випадках необхідно, незворотньо. Тут Б. Спіноза фаталіст, свобода розуміється ним як пізнана необ­хідність. Субстанція несотворена і незнищенна, вона єдина (при­рода всюди одноманітна і діє за одними і тими самими законами). Оскільки субстанція є причиною самої себе, то вона первинна за всі стани, тобто є Богом. Однак Б. Спіноза не пантеїст у строгому розумінні слова: Бог не присутній у природі, він і є сама природа.

Окрім названих властивостей Б. Спіноза виділяє окремі суттє­ві риси, які він називає атрибутами. Вони проявляються в навко­лишньому світі і пізнаються нами як дійсна сутність субстанції. Атрибутів два — це декартівські протяжність та мислення. Атри­бути присутні в самій субстанції, це зв'язок у межах самої субстан­ції. Нижче атрибутів субстанції стоять модуси, що позначають різницю між субстанцією та окремими речами та явищами. Не­скінченні модуси породжують нескінченне, а конечні — конечне. До перших належать нескінченність, вічність та незмінність. До модусів Б. Спіноза також відносить рух (як частину нескінченного модусу) і час (модус речей). Модусами Бога є розум, воля, любов.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716). Основні праці: «Нові досліди про людський розум», «Теодицея», «Монадологія». Г. Лейбніц виступив проти абсолютизації механічних уявлень і методів. На думку філософа, протяжність і рух — лише видимість, мета лежить поза ними, в самій субстанції, яку філософ називає монадою. Монада є простою субстанцією, яка повинна існувати, тому що існують складні. Усе існуюче, за Г. Лейбніцем, є монадою або ж їх сукупністю. Складні субстанції, тобто тіла, протяжні подільні, знищувані, інертні, позбавлені життя, змінюються під дією зовнішніх причин. У зв'язку з цим монади не можуть мати протяжності та частин; вони активні, прості, незнищенні, безті­лесні, різноманітні, здатні до органічного зростання і розвитку, володіють прагненням і сприйняттям.

Г. Лейбніц виступив проти емпіристського розуміння душі як пасивної «чистої дошки» (Дж. Локк), яка отримує враження ззовні завдяки механічній дії речей на органи чуття. Але субстанція не тотожна духу. Дух властивий тільки живій природі. Субстанція ж володіє здатністю до «малих сприйнять», несвідомих, перцептивних, таких, що виражають її активний характер. Г. Лейбніц допустив існування нескінченної безлічі монад, жодна з яких не тотожна решті. Усі вони розрізняються за ступенем ясності і ви­разності своїх сприйнять і за силою прагнень. Прагнення — це ді­яльність внутрішнього начала, яка проводить зміну і перехід від одного сприйняття до іншого. Вище сприйняття — свідоме, влас­тиве монадам, що належать до духу та розуму. За умови, що між ясними і виразними сприйняттями вищих монад і невиразними сприйняттями нижчих існує нескінченна безліч ступенів, кіль­кість монад повинна бути актуальною нескінченною. У цього роз­витку природа не робить стрибків. З даного висновку виходить:

· у природі немає і не може бути двох однакових речей, хоча відмінності між ними можуть бути нескінченно малими та непо­мітними для нас;

· у природі повинні існувати безперервні переходи між різни­ми видами істот. Між рослинами і тваринами, між мінералами і рослинами існують проміжні форми, які ще не відкриті. Це на­штовхує Г. Лейбніца на думку про наперед встановлену гармо­нію в світі — цей світ є найкращим із світів.

1 Монада розгортає свою структуру в світі у трьох значеннях:

2 Минулий стан кожної монади визначає її майбутні стани.

3 Стани всіх монад в один і той самий момент часу гармонізо­вані один з одним.

4 Духовний зміст кожної монади та їх часткових систем тепер, у минулому та майбутньому гармонізовано з тілесною формою її прояву.

Полеміка емпіризму та раціоналізму відповідала полеміці но­міналізму та реалізму в середньовічній філософії, однак у Новий

Час вона ґрунтувалася не на метафізичних догматах, а на даних науки. Говорити про істинність одного напряму та хибність іншо­го некоректно, оскільки обидва як протилежні полюси, складали загальну філософську картину європейського модерну.

Дата добавления: 2015-05-22