Проблема універсалій. Номіналізм та реалізм

Середньовічні патристика і схоластика.

Загальні особливості філософи Середньовіччя

Філософія епохи Середньовіччя та Відродження

3.1. Загальні особливості філософи Середньовіччя

3.2. Середньовічні патристика і схоластика. Проблема універсалій. Номіналізм та реалізм.

3.3. Філософія епохи Відродження.

Філософія Середньовіччя, зберігши деякі елементи античної фі­лософії, по-новому розгорнула коло філософських проблем, спира­ючись на християнський світогляд, що утверджувався в тогочас­ній Європі.

1 Давньогрецький єдиний гармонійний Космос у християн­ській середньовічній філософії розривається на боже та «тварне» буття. Перше — досконале, вічне, незмінне, абсолютно благе. Друге — сотворене, плинне, наповнене стражданням.

2 Циклічність часу замінюється лінійною моделлю, виникає історія. У християнському трактуванні світ має початок і кінець (ідея есхатології).

3 Античний космо- та антропоцентризм замінюється на еоцентризм — основна проблема середньовічної філософії — Бог, його сутність, відносини із сотвореним світом, способи його пізнання.

4 Пізнання Бога розглядалося двома шляхами — раціонально, за допомогою розуму (звідси з'явиться патристика, що підведе під християнство філософську раціональну базу) та інтуїтивно (звід­си — містика, що заперечуватиме раціональне пізнання Бога).

5 Нового звучання набуде платонівська проблема співвідношен­ня ідей та речей, загального та одиничного — проблема універсалій (загальних понять). У середньовічній філософії в ході вирішення цієї проблеми виникне два напрями — номіналізм та реалізм.

Філософія Середньовіччя в найзагальнішому ділиться на два великі періоди:

¾ патристика (від лат. pater — отець (І—VIII ст.)) — філософія і теологія (богослов'я) «отців» церкви, духовних лідерів християнства;

¾ схоластика (VIII—XV ст.) — філософія і теологія оформле­ного християнства, що поєднувала релігійно-філософські та фор­мально-логічні проблеми.

Філософія отців церкви, або патристика, сформувалася разом зі становленням християнства у Західній та Східній Європі. Дер­жави, що утворилися на території зруйнованої Римської імперії переважно були варварськими, язичницькими, тому мета христи­янських мислителів, зокрема отців церкви, полягала у навернен­ні поганців до християнського віровчення. Основною проблемою тому стає співвідношення розуму та віри.

Тертуліан (115—225) був спочатку язичником, потім прийняв християнство. На відміну від інших отців церкви, він не прагне до раціонального пояснення релігійних моментів, питання розуму та віри для нього можна вирішити лише в одній площині: віра повніс­тю підпорядковує розум. Те у що віриш, пояснити за допомогою ро­зуму, логічних аргументів — неможливо. Пізнавати Бога повинна душа, а не розум, догмати віри для останнього вважаються без­глуздими, для віри ж — абсолютними. Знання, що досягається ду­шею, алогічне, тому Тертуліан висуває тезу: «вірую, бо абсурдно».

Аврелій Августин (354—430) дотримувався іншої думки. Для нього питання віри та розуму трохи складніше. Віра не просто об­межує, зв'язує розум. Навпаки, вона стимулює і рухає розуміння, тому Августин формулює тезу: «Вірую, щоб розуміти, розумію, щоб вірити». Найголовніше пізнання — пізнання самого себе як образу і подоби Бога (тому головна його праця має назву «Сповідь»). Оскільки найвища істина — Бог, тому й розуміння повинне до нього прагну­ти. Бог єдиний і досконалий, у ньому немає жодної зміни, плину та смерті. Він вічний. Для людини ж Бог відкривається у подобі Трійці.

Бог є творець, він створив світ із нічого — ex nihilo. Те, що в Платона було ідеями, в Августина стає думками Бога. Сутнісними атрибутами останнього, за Августином є: Буття, Істина, Благо, Любов (виступає як рушій та результат пізнання).

Окрім теологічних проблем Августина хвилювала проблема часу. Чи існує час вічно, разом із буттям? Як людина його схоплює? За поділом часу на минуле, теперішнє, майбутнє, час хова­ється, цим поділом ми олюднюємо час, а його самого не пізнаємо. Адже минулого вже немає, майбутнього ще немає, а теперішнє якщо є, то його вже немає. Вирішення проблеми часу в Августина суб'єктивне: час, згідно з поглядами філософа, створює душа: пам'ять (теперішнє минулого), інтуїція (теперішнє теперішнього), очікування (теперішнє майбутнього). Тобто час є не просто зміною трьох модусів (з минулого в теперішнє, з теперішнього в майбут­нє), а перманентна пульсація теперішнього у своїй відмінності.

Вплив Августина на середньовічну культуру величезний і незаперечний. Його міркування про місце і роль релігії в земному житті людини і суспільства слугували ідейним обґрунтуванням влади римського папства.

Середньовічна схоластика — релігійно-філософське вчення, що на відміну від містики, вбачали шлях осягнення Бога в логіці Пізня схоластика (XIV—XV ст.) характеризується раціоналістич­ною систематизацією теологічного знання, виробленням логіки та метафізики раціоналістичного спрямування, остаточним відмер жуванням містики від церковної теології.

У схоластичній філософії центральним питанням було питання універсалій — загальних понять. Чи існують роди та види самостійно чи тільки в мисленні? Якщо існують самостійно, то чи тіла вони чи безтілесні речі? Залежно від вирішення цього питання у середньовічній філософській думці сформувалось два протилежних вчення — реалізм та номіналізм. Реалізм — вчення, відповідно до якого загальне має статус об'єктивного існування, передує о предметам і незалежне від них. Як бачимо, філософські принципи реалізму беруть свій початок у платонівському ідеалізмі. Номіна­лізм — філософське вчення, згідно з яким загальне не має онто­логічного змісту. Конкретно існує лише одиничне, а загальне — то лише конвенційні поняття, зручні для пізнання. Тому загальне ні­коли не буде одиничним, а одиничне не буде загальним. Номіналізм перетворює світ на суму абсолютно розрізнених речей, а будь-яка їх загальність оголошувалась суб'єктивною характеристикою свідомос­ті. Доводячи відносність загальних понять, номіналізм намагався привернути увагу до вивчення емпіричного досвідного світу.

Фома Аквінський (1225—1274) — систематизатор богослов'я, засновник офіційної доктрини католицької церкви — томізму. Ав­тор праць «Сума теології», «Сума проти язичників». У суперечці щодо універсалій Ф. Аквінський — поміркований реаліст, вони, на його думку, не позбавлені реальної основи, оскільки з неї виво­дяться. Загалом же існування всього реального Ф. Аквінський ви­знає за Богом. У Богові буття та сутність збігається, у речах буття лише можливе, тому світ може бути, а може і не бути. Відповідно, необхідна незмінна першооснова — Бог, завдяки якому світ існує, ф. Аквінський виводить 5 доказів існування Бога:

1 Доказ від руху: все рухоме рухається іншою силою, що пере­водить потенцію в акт, відповідно, необхідне начало, що є нерухо­ме, що приводить у рух усю решту речей, тобто Бог.

2 Шлях діючої причини: річ не може бути причиною самої себе, тому необхідна інша діюча причина для всіх речей — Бог.

3 Шлях можливостей: є речі, буття яких можливе (вони мо­жуть бути і можуть не бути), значить, не бути може всього, тому дещо, чого нема, може бути лише завдяки тому, що вже існує. Це дещо є необхідним існуванням — Богом.

4 Шлях ступенів досконалості: градація істот у самій реаль­ності говорить нам: якщо є дещо більш або менш довершене, то має бути те, що довершене абсолютно — Бог.

5 Шлях фіналізму: речі поводять себе так, щоб досягти мети, фіналу. Природних істот, позбавлених свідомості веде до такого фіналу Бог.

Таким чином, Бог, за Ф. Аквінським, це тотожність сутності та буття. У творіннях Божих сутність та буття не співпадають, бо вони лише беруть участь у бутті. Для метафізичної побудови Ф. Аквінський застосовує аристотелівські категорії — матерію і форму. Перша — це чиста потенційність, тому вона не виступає самостійним, активним началом. Форма — чиста «актуальність», завдяки якій речі стають дійсністю. Тому форма — сутність буття, а також мета, до якої прагнуть усі речі.

Щодо співвідношення понять віри та розуму, то тут мислитель стоїть на позиції: філософія є служницею теології. І хоча кінцевий об'єкт пізнання філософії та теології єдиний (Бог), предмет філосо­фії — «істини розуму», предмет теології — «істини одкровення» (кон­цепція подвійної істини). Істини не тотожні, тому не всі істини од­кровення доступні раціональному пізнанню. Проте релігійна істина не потерпає від цього, адже філософія — лише преамбула, вступ до віри, і в якості цієї преамбули філософія незалежна від віри.

Іншим видатним представником середньовічної схоластики був англієць Вільям Оккам (1280—1350). На думку В. Оккама, між іс­тинами розуму та істинами віри — прірва, предмети віри та розуму не перетинаються, більше того, віра і знання радикально розріз­няються за предметом і методом. Пізнання Бога можливе лише за, допомогою одкровення. Тому В. Оккам обґрунтовує ідею, що запере­чує томізм: філософія має звільнитися від теології. Замість августинівського «вірю, щоб розуміти і розумію, щоб вірити», Оккам формулює тезу: «вірю і розумію». Лише віра пізнає сутність речей (Бога), а наукове знання повинне вивчати те, що підвладне досвіду, наука повинна вивчати не природу феноменів, а як вони функціонують.

Щодо проблеми універсалій, то В. Оккам номіналіст. Універса­ли нереальні, в індивідові немає нічого, що можна було б виділити як універсальне, загальне. Універсали — то лише імена, а не під­ґрунтя реальності й нереальні субстанції, що існують поза люди­ною, їх немає ані в речах, ані поза ними, ані поза душею. Вони суто мовні форми, що вибудовуються розумом для зручності пізнання.

Відмежовуючи філософію від теології, В. Оккам формулює свій знаменитий гносеологічний принцип економії мислення — «лезо Оккама»: не слід примножувати сутності без необхідності. Або ж «те, що можна пояснити за допомогою меншого, не потрібно виражати за допомогою більшого».

Дата добавления: 2015-05-22