Філософія епохи Відродження

Епоха Відродження XIV—XVI ст. знаменується розвитком промис­ловості, торгівлі, мореплавання, військової справи, тобто розвитком матеріального виробництва, а отже, розвитком техніки, природо­знавства, механіки, математики. Це вимагало звільнення розуму від догматичних принципів схоластичного мислення і повороту від суто логічної та богословської проблематики до природно-науково­го пізнання світу і людини. Винаходи і відкриття, що знаменують перехід до Нового часу (відкриття Америки, встановлення нової астрономічної системи, пов'язаної з ім'ям Коперника), змінили по­гляди людей на світ і на становище людини в ньому, наклали гли­бокий відбиток на весь характер подальшої науки і філософії.

Для цієї епохи характерне відродження ідей античної філосо­фії, насамперед — зверненість до людини і космоцентризм. По­треби суспільно-історичної практики стали могутнім імпульсом розвитку природних і гуманітарних наук, заклавши основи екс­периментального природознавства Нового часу.

Виразниками цій тенденції були найбільші мислителі епохи Відродження, загальним пафосом якої стала ідея гуманізму, від­стоювання принципу творчої самостійності людини, її гідності, права на земні радощі і щастя.

Будучи різноплановим та складним духовним феноменом, до­цільно розглянути філософію епохи Відродження через акцент на її основних ідеях:

¾ антропоцентризм — у центрі філософствування доби Від­родження — не Бог, а людина. Оскільки людина створена за обра­зом і подобою Бога, значить, вона може стати досконалою істотою. Займаючи серединне положення в світі — між матеріальним та ідеальним, божим і тварним — людина може як піднятися до бо­жественних висот (у цьому основна ідея алхімії), так і спуститися в демонічну безодню;

¾ пантеїзм — філософське вчення, згідно з яким Бог і сотворе­ний ним світ—тотожні, і перший присутній в останньому. На пози­ціях пантеїзму стояв Микола Кузанський (1401—1464). В основно­му, коли встановлюється істина щодо різних речей, невизначене порівнюється з визначеним, невідоме з відомим. Тому, коли дослі­дження ведеться в межах речей танечних, пізнання істини можли­ве. Однак, коли йдеться про нескінченне, процес пізнання інший. Як таке нескінченне неуявне в будь-якій пропорції, і тому залиша­ється для нас невідомим. Це той випадок, коли причина нашого незнання — відсутність пропорцій, що властиві речам закінченим. Усвідомлення такого розриву між розумом людським (кінечним) і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне, і пізнання в межах такої критичної установки — це і є вчене незнання.

На думку Кузанського, єдиний спосіб богопізнання — інтуїція, в якій схоплюється вся нескінченність божого. Адже в ній стира­ються всі протилежності — між великим та малим, верхом і низом, ті, що формують кінечний простір буття. Тобто кінечний світ — це і є Бог, але в потенції, в «згорнутому» вигляді. Бог поза відміннос­тями перебуває в усьому, оскільки кожне в кожному, і все в Богові, оскільки все — в усьому. Але оскільки Всесвіт перебуває в кожно­му, то кожне у Всесвіті є сам Всесвіт, хоча Всесвіт в кожному пере­буває по-різному і всяке у Всесвіті — теж по-різному.

Містичний пантеїзм Якоба Бьоме (1575—1624). Якоб Бьоме — німецький філософ-містик, у працях якого поєдналися богослов­ські мотиви з діалектичною методологією. Основна його праця — «Аврора, або ранкова зірка у сходженні...» (1612). У ній Я. Бьоме ставить основну проблему своєї філософії — співвідношення Бога та світу, вияву діалектики саморозкриття Бога в природі. Бог, за

Бьоме, це вища єдність, але ця констатація нічого не дає, бо єдність недоступна пізнанню; не тільки людина, але й сам Бог не може пізнати себе в єдності. Бог не має основи, він безосновне (Ungrund), і разом з тим є основою всього сущого. Отже, якщо воля Бога не має ні в собі, ні перед собою нічого протилежного, то для її здійснення світі вона повинна виходити з себе у свою відмінність. Тобто Бог саморозділяеться у Трійці. Таке саморозкриття Бога веде до уявлення про тотожність Бога та природи і до заперечення теологічного уявлення про акт божественного творіння (креаціонізм), що було одним із наріжних каменів католицизму.

На думку Я. Бьоме, Бог не тільки постійно перебуває у світі, Він постійно народжується в ньому, тобто саморозкриття Бога не одномоментний акт, а вічний і безперервний процес, що знову ж таки суперечить католицькій доктрині лінійності часу. Якщо Бог приходить у світ шляхом розділення та самозаперечення, то в світі природи протилежності існують необхідно, без них, без во­рожих начал неможливе саме існування предметів. А, значить, зло — необхідний результат саморозкриття божественної сутнос­ті; добро і зло в результаті боротьби переходять одне в одне. Така ж діалектика відбувається і в людині. Вона водночас є мікрокос­мом (малим світом) і «малим Богом», макрокосмом, втілює в собі все світове, природне і божественне начало в усій складності та суперечності: природне/божественне, тілесне/духовне. Тобто, за Я. Бьоме Бог знаходиться в людині, а якщо Він в людині, а люди­на живе свято, то сама людина є Богом;

— утопізм (з грец. — «місце, якого не існує»). Антропоцен­тризм Відродження породив низку соціально-політичних проектів ідеального суспільного устрою. Назва запозичена з твору Томаса Мора «Утопія» (1516). Томас Мор (1478—1535) — англійський юрист, лорд-канцлер, змальовує в «Утопії» ідеальний суспільно-по­літичний устрій. В його побудові Т. Мор виходить з ідеї, що при­чина народних бід — особистий інтерес, який породжує приватну власність (подібні мотиви знаходимо і в проекті ідеальної держави Платона). Тому ідеальна держава заснована на спільності майна, на всезагальній, обов'язковій участі всіх громадян у виробничій праці. Саме в праці досягається мета діяльності утопічного су­спільства — вільний розвиток особистості (ця теза буде покладена в основу проекту комуністичного суспільства у К. Маркса та Ф. Ен­гельса). Робочий день в Утопії становить 6 годин, вільний час вико­ристовується для заняття науками та філософією. Головне для утопійців заняття — дискусії про щастя, яке полягає в задоволенні, насолоді, однак чесній і благородній. Найвищою чеснотою для них вважається життя згідно з законами природи, таким чином, етика Т. Мора спрямована проти середньовічного аскетичного ідеалу.

Іншим представником ренесансного утопізму був італійський ченець Томмазо Кампанелла (1568—1639), автор твору «Місто Сонця». У цьому місті людина повертається до невинного природ­ного стану людства. Т. Кампанелла стверджує, що людина не по­винна сліпо коритися Божественній волі, а сама має прагнути до перетворення світу. Головна причина суспільного зла, на думку Т. Кампанелли, — соціальна нерівність, тому в Місті Сонця все спільне. Люди живуть общиною, яка робить усіх одночасно бага­тими і бідними: багатими, тому що в них є все, бідними — тому що в них немає власності, тому не люди служать речам, а речі слугують їм. Виходячи з логіки общини та заперечення приватної власності, у Місті Сонця ліквідована моногамна сім'я (сім'я, що складається з одного чоловіка та однієї жінки), з якої Т. Кампа­нелла і виводить виникнення приватної власності та соціальної нерівності. Жінки тут спільні, ця спільність має також слугува­ти державному контролю за дітонародженням. З самого малку дітей виховують спеціальні державні вихователі. Основна риса суспільного устрою Міста Сонця, як і Утопії — загальна участь у праці, жодна праця не вважається ганебною. Робочий день ско­рочено до 4 годин, решта часу приділяється науці, розвиткові ро­зумових та тілесних здібностей. Однак, попри це, у Місті Сонця зберігається поділ праці на розумову та фізичну: більшість людей займаються розумовою працею, а питання політичного керівни­цтва знаходиться в руках особливої групи вчених -жреців. На чолі общини — верховний правитель — Метафізик. При ньому є три співправителі (Сила, Мудрість, Любов). Критерій їх обрання на все життя — міра обізнаності в науках, які в Місті Сонця тісно переплітаються з релігією і утворюють один магічний культ. Саме релігія постає інтегруючою силою общини.

Філософія епохи Відродження стала тим мостом, який антич­на та середньовічна філософія перекинула до доби Нового часу. Саме в період філософії Відродження відбувся остаточний перехід До гуманістичного філософського проекту. У ньому людина зобра­жується вже не як продукт сліпих божественних сил, а як актив­ний творець власної долі, яка через свою божественну природу саморозкривається у творчості, прагнучи до побудови раю на землі.

Дата добавления: 2015-05-22