Філософія марксизму

Філософія марксизму формується у ЗО—40 рр. XIX ст. і пов'язується з іменами К. Маркса та Ф. Енгельса. Маючи в основі німецьку класичну філософію (зокрема, філософію та діалектику Г. Гегеля, антропологічний матеріалізм Фейербаха), англійську політекономію (А. Сміт), праці французьких матеріалістів та утопістів, теорію еволюції Ч. Дарвіна, марксизм виступив з претензією п~ будови всезагального філософського знання, що охоплювало б у сфери життя — від природи до соціуму.

Діалектичний матеріалізм. Марксизм стоїть на принципах матеріалістичного монізму — світ — це вічна, незнищенна матерія, що рухається у просторі та часі. Відповідь на «основне питання філософії» (відношення мислення до буття) марксизм відповідно дає таку: матерія, буття — первинна, свідомість, мислення — вторинне, звідси відоме марксистське формулювання: «буття визна­чає свідомість». Тобто, матерія — даний у відчуттях, об'єктивно іс­нуючий світ, незалежно від свідомості суб'єкта (людини).

У праці «Діалектика природи» Ф. Енгельс, узагальнивши дані науки та природознавства XIX ст., сформулював основні принци­пи та закони діалектичного матеріалізму. Основні ідеї «Діалекти­ки природи»:

¾ нерозривність матерії та руху, що в свою чергу приводить до висновку про єдність простору та часу;

¾ невичерпність форм матерії і складна будова атома;

¾ життя — форма руху матерії, що виникла на певному етапі розвитку неорганічної природи.

За Ф. Енгельсом, основою для матеріалістичної діалектики стали три відкриття природознавства XIX ст.: закон збереження та перетворення енергії; всезагальність кліткового формоутворен­ня (що дає змогу стверджувати спадковість еволюції); еволюційне вчення Ч. Дарвіна.

На відміну від попередніх напрямів філософії, що розгляда­ли буття в статиці, марксизм, запозичуючи та переосмислюючи діалектику Г. Гегеля, започатковує матеріалістичну діалектику. Матерія, згідно з таким світоглядом, постійно перебуває в русі та розвитку. Джерело останнього — суперечності між протилежнос­тями. Ця думка знаходить своє відображення у діалектичному за­коні єдності та боротьби протилежностей. Розвиваючись, матерія заперечує попередні етапи розвитку, однак не відкидає їх, а збе­рігає у «знятому» вигляді, що забезпечує спадкоємність розвитку та робить можливим пізнання об'єктивно існуючого світу. Це під­тверджує діалектичний закон заперечення заперечення. Розви­ваючись, будь-який феномен буття нагромаджує в собі кількісні зміни, що до певного часу не порушують його як у Г. Гегеля) у людині примирюється конечність на безконечність. Парадокс же віри в тому, що для того, аби примиритися, потрібно визнати неможливість здійснення свого бажання, зробити віру абсурдною. Авраам жертвує Богові сина, віруючи у всемогутність Бога. Це нестерпно, оскільки Авраам перебуває у постійному страхові, адже ніхто не може сказати йому, правильно він чинить чи ні. Авраам не міг виконувати свій обов'язок перед етичним началом, усезагальним, інакше став би вбивцею. Звідси ще один важливий висновок — лицар віри повинен спілкуватися з Богом сам на сам, у кожного своя дорога до Бога. Абсурдні віри Авраама в тому, що він жодної секунди не повинен сумніватись у свій любові до сина, якимось чином применшувати її, тоді применшується жертва Богові, й жертва перетворюється вбивство.

Людина абсурду прагне неможливого, тому отримує все. Саме Авраам постає такою людиною, адже, на думку мислителя, його велич полягала у могутності, сила якої була в безсиллі, мудрість якого полягала в глупоті, надія виглядала як безумство, а любов — як ненависть.

Абсурд індивідуального існування, необхідність «стрибка» через опосередковане до нескінченного зробили філософію С. К'єркегора ідейним витоком філософії та літератури екзистенціалізму—одного з найвпливовіших та найпопулярніших філософських напрямів XX ст.

Дата добавления: 2015-05-22