Становлення та розвиток психоаналізу

Західноєвропейська філософія XX ст.

7.1. Становлення та розвиток психоаналізу:

7.1.1. Зігмунд Фрейд — засновник психоаналізу;

7.1.2. «Аналітична психологія» Карла Юнга;

7.1.3. Соціально-філософські проблеми та психоаналіз у творчості Еріха Фромма.

7.2. Екзистенціалізм: загальна характеристика.

7.3. Філософська антропологія XX ст.

7.4. Філософська герменевтика.

7.5. Структуралізм.

7.6. Постмодернізм як стан сучасного філософського знання

7.1.1. Зігмунд Фрейд — засновник психоаналізу

Психоаналіз є одним із варіантів посткласичної філософії, в знайшла відображення криза філософії модерну.

Мова йде, передусім, про критику декартівського суб'єкта, психоаналізу Фрейда суб'єкт ототожнювався із свідомістю та самосвідомістю. Однак в процесі лікування неврозів Зігмунд Фрейд (1856—1939) («Тлумачення сновидінь», «Психопатологія буденного життя», «Я і Воно», «По той бік принципу заводолення») зробив висновок про існування глибшого, ніж свідомість, та первинного щодо неї шару психіки, що завдало нищівного удару по філософії суб'єкта. Цей шар З. Фрейд назвав несвідомим.

У несвідомому криються всі наші істинні бажання та прагнення, які З. Фрейд передусім пов'язує із поняттям лібідо життєвої сексуальної енергії. Бажання несвідомого прагнуть задоволення, однак виховання, суспільні норми забороняють зробити, тому в людини з раннього дитинства формується фундаментальні комплекси:

1. Едіпів комплекс. Перший об'єкт, з яким пов'язується наше сексуальне бажання, — матір. Дитина прагне любові матері, і не­навидить батька, оскільки той забороняє таку любов. У результаті бажання придушується, а фігура батька сприймається як нега­тивний символ заборон.

2. Комплекс кастрації. Лібідо символізується фалосом — ста­тевим членом. Влада батька проявляється як загроза позбавити хлопчика цього символу, у результаті дитина відчуває себе при­гніченою та жалюгідною перед всемогутністю батьківської влади.

3. Бажання несвідомого прориваються до нашого свідомого жит­тя не прямо, а у формі незначних, на перший погляд, деталей: об­мовок, забувань, гумору, сновидінь. Саме аналізуючи такі форми, З. Фрейд прийшов до відкриття несвідомого.

Блокує реалізацію цих бажань наше свідоме, те з чим кла­сична філософія ототожнювала людину, наше «Я». Воно відіграє роль цензури наших підсвідомих прагнень. Якщо несвідоме праг­не задоволення, то свідоме — обмежити бажання, породити його нестачу. Так народжується принцип реальності, що протистоїть принципу задоволення.

Третій пласт психіки — надсвідоме, «над-Я». Воно містить у собі всі культурні норми та правила (совість та почуття провини), що обмежують несвідоме та регулюють життя свідомого. Під час долучення до «над-Я» відбувається фундаментальна трансформа­ція: людина перестає сприймати фігуру батька як репресивну, він перетворюється на ідеал, до якого потрібно прагнути (схема 1).

Досліджуючи лібідо, 3. Фрейд робить висновок, що цей ім­пульс може бути: по-перше, розряджений в якійсь дії; по-друге, пригнічений і витіснений назад у несвідоме; по-третє, — сублімо­ваний, тобто перемкнутий на інші, вищі сфери діяльності: мис­тецтво, мораль, політику. Звідси основний висновок філософії психоаналізу: культура створена на основі біологічно детерміно­ваного процесу перетворення сексуального інстинкту людини в сублімовані види діяльності. Це дало йому змогу охарактеризу­вати європейську культуру, як культуру, створену невротиками, людьми, чиї нормальні сексуальні потяги були свого часу пригнічені, а потім трансформовані в заміщені види діяльності.

Пізніше 3. Фрейд уточнить свою концепцію, додавши, що принцип реальності і принцип задоволення є вираженням двох Фундаментальних потягів людини — до життя (Ерос) і до смер­ті (Танатос).

Схема 1. Структура психіки за Фрейдом

Таким чином, у психоаналізі З. Фрейда базові поняття модерну — суб'єкт та об'єкт — постають як сконструйовані заборонами реалізації бажання інстанції, отже, вони не є самоцінними й автономними.

7.1.2. «Аналітична психологія» К. Юнга

Карл Густав Юнг (1875—1961) — найближчий учень З. Фрейда, однак у своєму варіанті психоаналізу він відійшов від основ положень учителя. Так, аналізуючи патологічні стани пацієнтів, фольклор різних народів світу, К. Юнг помітив спільність с тів фольклору та їх постійну присутність у патологічних станах хворих. Це дало змогу йому зробити висновок — несвідоме функціонує передусім не як індивідуальне (як у З. Фрейда), а як колективне. Якщо індивідуальне несвідоме є породженням власного досвіду, то колективне несвідоме — вроджене. Воно ви чимось на зразок історичної пам'яті, що передається з покоління в покоління. Ця передача відбувається за допомогою певних сталих форм, образів, що наповнюються конкретним змістом залежно культурної традиції та історичної епохи. їх К. Юнг називає типами. Основні архетипи:

Персона — архетип прихованого, маски, яку надягає людина, щоб не бачити саму себе, зворотного боку — Тіні.

Тінь — архетип «злого» начала в людині; втілюється в демо­нічних образах, зокрема, в образі Сатани.

Самість — це істинна сутність людини, яка приховується за ласкою Персони. Розкриття Самості — головне завдання людини.

К. Юнг заперечував сексуальну природу лібідо, як на тому на­голошував З. Фрейд. Для нього лібідо — символ життєвої енергії взагалі, який зокрема (однак не завжди) може реалізовуватись у сексуальній сфері.

7.1.3. Соціально-філософські проблеми та психоаналіз у творчості Еріха Фромма

Еріх Фромм (1900—1980 — («Анатомія людської деструктивності», «Втеча від свободи», «"Мати" чи "бути"?») застосував теоретич­ні положення психоаналізу до соціально-філософських проблем XX ст. На його думку, природа несвідомого та сублімація його прагнень визначається впливом соціального середовища, а не біо­логічних інстинктів Еросу і Танатосу, як у З. Фрейда. Відповідно, сублімація може бути як негативна, так і позитивна. Е. Фромм описує два ідеальні типи особистості, сформованих під впливом соціуму — некрофіла та біофіла. Некрофіл — продукт техноген­ної капіталістичної цивілізації, де все виступає товаром, в тому числі люди та почуття. Цей тип орієнтований на володіння та контроль, тому його цікавить неживе, застигле, мертве. Він не­здатний на глибокі альтруїстичні почуття (любов, дружба), для нього це загроза втратити власну значущість та владу. Єдине, що захоплює некрофіла — спостереження загибелі, руйнувань. Це емоційно атрофований тип особистості. Некрофіл також нездат­ний на самопожертву заради ближнього. Типовим прикладом не­крофіла Е. Фромм вважає Адольфа Гітлера.

Біофіл же, навпаки, спрямований на життя, позитивно сприй­має його плинність, він не стоїть на місці, а постійно творчо са­мовдосконалюється.

Біофіл здатний пожертвувати собою заради високої ідеї або ж заради життя іншої людини, здатний любити, співчувати. Прикладами біофілії Е. Фромм вважав життя Будди, Іісуса, матері Терези, Альберта Швейцера.

На думку Е. Фромма, техногенна цивілізація формує саме некрофілічний тип людини, адже вона заснована на пануванні тех­ніки та бюрократії, це тип цивілізації, в якому панує відчуження людини від людини.

Інша дихотомія, яку розглядає філософ, стосується базових орієнтацій особистості в житті. Він протиставляє орієнтацію «л та орієнтацію «бути». Західний світ ґрунтується на способі «мати», де основним багатством вважається володіння матеріальними цінностями, відповідно такий індивід розглядає все оточуюче, зокрема і решту людей, виключно як об'єкт владарювання та підкорення. Орієнтація ж «бути» глибоко гуманістична, тут панує примат духовного над матеріальним.

Через домінування орієнтації «мати» люди часто відмов ся від свободи заради комфортного рабства світу речей, адже свобода передбачає відповідальність та самокритику, а на це споживач західного світу нездатний. Зручніше жити чужими розумом та ідеями. Саме відмова, «втеча» від свободи зумовила, на Е. Фромма, появу в XX ст. антигуманістичних тоталітарних жимів, де окрема людина, в її унікальності та неповторності, підкорена безжалісній та бездушній машинерії бюрократизму

Отже, психоаналіз сформувався в умовах кризи філософі дерну. Оптимістичний просвітницький погляд на людину замінився скептично-песимістичним; людина — це звір, яким несвідоме, що здатна до руйнувань та насильства заради них самих. Однак тут присутній і гуманістичний пафос: людина — матеріал, з якого можна і потрібно створити щось високе та вед Певною мірою, психоаналіз успадкував від модерну необхідність звільнення людини — однак не від нав'язаних владою забобонів, а від невротичних комплексів, заснованих на придушенні життєвої (сексуальної) творчої енергії. Необхідність такого звільнення зробила психоаналіз одним із найвпливовіших напрямів не у психології, а й у філософії, соціальній філософії, мистецькій практиці тощо.

Дата добавления: 2015-05-22