Структуралізм

Загальна характеристика. Структуралізм як філософський напрям бере свій початок від 30-х років XX ст., коли починає оформлюватись у мовознавстві. У цей час великої популярності набувають праці зі структурної лінгвістики швейцарського мовознавця Фердинанда де Соссюра, зокрема, його «Курс структурної лінгвіс­тики» (1916). На думку Ф. Соссюра, мову слід розглядати як само­стійний феномен, незалежний від мислення та свідомості з точ­ки зору її внутрішньої організації. Пізніше лінгвістична модель ф. Соссюра пошириться на інші сфери культури — психоаналіз, культурологію, релігію, поетику, літературознавство, власне фі­лософію. Відомими представниками структуралізму є Клод Леві-Стросс, Умберто Еко, Ролан Барт, Жак Лакан, Мішель Фуко та ін. Загалом структуралізм є останнім втіленням західного раціона­лізму, що прагнув підняти гуманітарне знання до рівня наукової теорії. Чимало ця течія запозичила у позитивізму, зокрема про­блеми мови та скептичне ставлення до філософії як метафізики, тому в структуралізмі присутня ідея подолання філософії заради справжньої науки.

Основними поняттями структуралізму є поняття структури, системи, моделі. Опирається він на принципи:

¾ системності: примат відношень над елементами системи. На думку К. Леві-Стросса, у пізнанні соціокультурних явищ потрібно йти не від об'єктів до відношень між ними, а навпаки, причому самі об'єкти також розглядаються як зв'язки, оскільки жодним са­мостійним буттям не є і породжуються виключно відношеннями;

¾ іманентності: вивчення внутрішньої будови об'єкта, абстра­гуючись від його ґенези, еволюції та залежності від решти явищ;

¾ замість принципу історизму — принцип історичності: істо­рія не є єдиною та універсальною, вона розпадається на множи­ну періодів, відносини між якими не є причинно-наслідковими, а структурно-функціональними;

¾ примат синхронії над діахронією: досліджуваний об'єкт бе­реться в стані на цей момент, у статиці та рівновазі;

¾ «смерть суб'єкта» Р. Декарта і І. Канта: замість нього струк­туралізм оперує «ментальними структурами» К. Леві-Стросса, мо­вою/мовленням, де суб'єкт, на думку М. Фуко, виступає як склад­на функція мовлення. У літературознавстві «смерть суб'єкта» знаходить своє вираження у концепції «смерті Автора» Р. Варта.

Багато висновків та положень структуралізму знайшли своє відображення у постструктуралізмі та постмодернізмі (мовний характер реальності, відмова від жорсткого владного дискурсу та ідеї референції тощо).

Структуралізм Клода Леві-Стросса (1908—2009). Основна його праця — «Структурна антропологія». За К. Леві-Строссом, основа культури — несвідоме, воно є об'єктивною реальністю містить у собі жодного змісту, це чиста, порожня форма, співвідношень, структура. У суспільстві воно реалізується як і колективне несвідоме, однак ані від суспільства, ані від індивіда та свідомості воно не залежить. Саме несвідомий порядок куль лежить між біологічним та економічним порядком речей. Сьогодення, вважає К. Леві-Стросс, характеризується тим, що культура і природа перебувають у стані зворотної взаємодії: спостерігач вплив культури на природу. Останні, на думку мислителя, бувають в опозиції, і тільки з їх розриву можна встановити і ну природу соціокультурних явищ.

Культура, за К. Леві-Строссом, — це сукупність знакових тем, у першому ряду якої є мова, шлюбні правила, економічні відносини, мистецтво, наука, релігія. Якщо несвідоме є баз-суспільства, коли мова йде про все суспільство, то базисом конкретного соціуму виступає мова. Початком культури є заборона інцесту, а мова розмежовує природу та культуру. Крім цього, м є моделлю для пояснення всіх соціокультурних явищ.

Щодо історії, К. Леві-Стросс вважає, що історичний процес збавлений сенсу, він йде поза волею людей і навіть всупереч Місце людей займає непроникна «несвідома необхідність», Заперечуючи сенс історії, К. Леві-Стросс висловлює думку про оригінальність усіх без винятку культур, між ними не можна встановити ієрархію. У відношенні між культурами завжди необхідна певна герметичність, порушення якої стає катастрофічним: відбувається усереднення, нівелювання культури, що рівносильне зупинці еволюції людства аж до її смерті.

Структуралізм у філософії Ролана Барта (1915—1980). думку Р. Барта, мова є фундаментальним виміром дійсності, існування світу поза мовою варто вважати принаймні проблематичним. Світ, таким чином, завжди є написаним. Мова охоплює пронизує всі предмети та явища, і поза нею немає нічого, реальність, що нібито лежить поза мовою, не можна розкрити посередництвом мови, оскільки сама мова є опосередкованим феноменом; мова, вважає Р. Барт, тому взагалі не здатна виражати що-небудь, крім себе самої. «Прорив» до певної позамовної реальності неможливий.

У Р. Барта, культура виступає як поле дисперсії знаків. Будь-яке соціокультурне уявлення закріплюється та функціонує через мову, породжуючи «соціолект» — ідеологічну мовну сітку, притаманну кожній соціальній інституції (певному класу, групі, дер­жаві, літературі, науці, рекламі тощо), яка нав'язує свої смисли індивідові, втягуючи його до структури.

Мова — це джерело влади, панування і насильства, змінити мову, позбавивши її владного дискурсу, означає змінити суспіль­ство. На це спрямована ідея Р. Барта про смерть Автора.

На думку філософа, письмо знищує будь-яке поняття про джере­ло письма. Письмо—сфера невизначеності, де втрачається будь-яка тотожність автора, і насамперед тілесна тотожність того, хто пише. Сама фігура Автора є продуктом філософії Нового Часу, яка поро­дила західного суб'єкта самосвідомості. Тому пояснення того чи ін­шого твору кожного разу шукають в людині, що його створила, твір у такому разі стає не більше ніж його сповіддю. Нині фігура Автора зникає завдяки досягненням лінгвістики Соссюра: вона показує, що висловлювання як таке — порожній процес і чудово здійснюється саме по собі, так що немає потреби наповнювати його особистісним смислом. З точки зору лінгвістики, пише Р. Барт, автор всього лише скриптор — той, що пише, мова знає «суб'єкта», але не «особистість». Сучасний скриптор народжується під час письма, у нього немає жодного буття поза, до і після письма, як у Автора, час скриптора — це тут і зараз, час речового акту, тобто написання тексту.

Текст письма також радикально перетворюється: тепер він не лінійний ланцюг слів, що виражають єдиний телеологічний смисл, а багатомірний простір різноманітних видів письма, жо­ден з яких не є вихідним. Він зітканий із цитат, що відсилають до тисяч культурних джерел. Таким чином, Автор завжди цитує, наслідує попередні тексти, його текст є лише словником.

Оскільки Автор відсторонений, то марними є і намагання «роз­шифрувати» текст. Присвоїти текстові Автора, вважає Р. Варт, означає застопорити текст, наділити його кінцевим змістом, ви­рішальним значенням, замкнути письмо. У багатомірному пись­мі немає чого розшифровувати, структуру можна протягувати, од­нак неможливо досягнути «дна».

У тексті, таким чином, ніхто не говорить, у нього немає Автора, голос належить читанню, а не письму. Текст складений із багатьох видів письма, що походять із різних культур, що ступають у відно­шення діалогу, пародії, дискусії, і вся ця багатоманітність фокусу­ються в одній точці, якою є не Автор, а читач. Тобто єдність тексту не в походженні, а в призначенні читачу, він, за Р. Бартом, — це людина без історії, біографії, без психології, він той, хто зводить воєдино всі рівні та види письма. Читач завжди займає по. позицію щодо твору — з одного боку, він намагається «вжити сам твір, зрозуміти його зсередини, з іншого — розглядає з т зору певної історичної, культурної позиції, серед інших творів. Ця подвійність і веде до того, що сам твір не «читається», а «виробляється» в процесі зіткнення власних позицій читача і твору.

Критикуючи сучасну культуру Барт пише, що нинішня буржуазної культури — міф. Міфом є будь-яке слово, відповідно, ним може бути все — від рекламних плакатів до державної ідеології. Мова міфу — особлива; позбавляє всі об'єкти історії, походження і символічного змісту, зводить міфологізовані феномени до рівня порожньої форми, що призначена виключно для буржуазного сприйняття. Мова міфу порожня, стандартизована; постійний розвиток та змінність світу буржуазний міф змінює вічною самототожністю, що постійно повторюється. Аналізуючи ритор міфу, Р. Барт виділяє кілька рис:

¾ щеплення — частковий збиток від того чи іншого феномену для маскування головного зла;

¾ вилучення з Історії — кожен предмет у міфі створений спеціально для буржуа, який не задається питанням про його походження, а вважає, подібно дитині, що єдине його призначення служити йому. Це призводить до деформації смаку: Він зводиться всього лише до володіння новими речами;

¾ тотожність — буржуа не може уявити собі Інше, знаковість, те, що лежить за межами західного способу мислення, цивілізації, системи культури. Тому він його або ігнорує, або перетворює в себе самого. Інше перетворюється в видовище, ляльку;

¾ тавтологія;

¾ «нінізм»: не хочу ані того, ані того. Реальність у міфові зводиться до протилежностей, з яких не обирається жодна. У результаті спостерігається нейтральна рівновага;

¾ квантифікація якості. Те, що називається «спожива напоказ» — речі тепер не відіграють роль функціональних предметів, вони не купуються для задоволення потреб, а заради то щоб продемонструвати свій соціальний статус («я купую не то що мені це потрібно, а тому, що я можу собі це дозволити»);

¾ констатація: міф тяжіє до приказки, що фіксує того однозначність буржуазного «здорового глузду» та призводить фрагментаризації культури, розриву її на афоризми, кросворди, рекламні слогани, кліпи тощо.

На думку Р. Варта, міфологія буржуазного суспільства є тоталь­но дегуманізованою: позбавивши світ історії та змінності, буржуаз­ний світ накладає заборону для людини заново створювати себе.

Структурний психоаналіз Жака Лакана (1901—1981). Жак Лакан — французький філософ, психоаналітик, культуролог, ав­тор концепції структурного психоаналізу.

Фройдівську тріаду «Воно — Я — над-Я» Ж. Лакан замінює на тріаду «Реальне — Уявлюване — Символічне». У цій тріаді і полягає порядок людського існування. Самоконституювання лю­дини, вважає Ж. Лакан, починається із «стадії дзеркала»: у 6—18 міс. дитина здатна впізнавати своє відображення у дзеркалі. Це первинний механізм ідентифікації. Природа цього механізму полягає у факті «передчасного народження»; малюк є «фрагмен­тарним тілом» і спочатку повинен оволодіти ним як автономною єдністю. Саме на стадії дзеркала людина входить у порядок Уявлюваного. Природа останнього, за Ж. Лаканом, — у компенсації початкової нестачі Реального, Реальне — вихідний і тому немож­ливий через передчасність народження для суб'єкта досвід. Цим Ж. Лакан формулює одну зі своїх центральних тез: феномен лю­дини виникає на місці розриву з Реальним.

Одиницею Уявлюваного є образ (імаго). Він ідеальний, ілюзор­ний (передує дійсному оволодінню тілом), впливає на утворення особистості і поведінки, відчужений і «задзеркальний» щодо інди­віда. Унаслідок характеру імаго людина виявляється розколотою на «Я» — фрагментарний внутрішній досвід, та «моє Я» — ідеаль­на зовнішня форма, в яку цей досвід оформлюється. Особистість асимілює «моє Я» і сам цей розкол, тому онтологічна структура особистості виявляється іманентно розколотою.

В Уявлюваному, вважає Ж. Лакан, панує запит на визнання, спрямований на інших. Тут людина уявлювану функцію зміщує з іншого на самого себе, тому ми і кажемо: Я — це «Я сам». Найефек­тивнішими способами прояву уявлюваного відношення до світу є агресивність та любов (з крайнощами типу садизму та мазохізму). Оскільки «моє Я» перебуває на боці іншого — воно постійно в не­безпеці, аж до загрози повного зникнення. Тому людина повинна впізнавати в уявлюваних об'єктах свою єдність, але лише поза са­мою собою. З іншого боку, коли людина знаходить єдність у собі, зовнішній світ для неї постає у фрагментарному та відчуженому вигляді. У результаті такої діалектики «моє Я», отримуючи бажа­ний об'єкт, перетворюється в один невдоволений запит. Так вини­кає «об'єкт а» — зв'язуюча ланка між усіма трьома порядками існування. В Уявлюваному «об'єкт а» — інший у плані власної нестачі.

Символічним способом відношення людини до світу стає бажання (сексуальне і несвідоме, як і у З. Фрейда). На відміну від потреби, пише Ж. Лакан, воно ніколи не знає задоволення. Так людина вступає в порядок Символічного. Ключовий його термін — травматична заборона (заборона батька спати з матір'ю тощо). Однак заборона на пряме оволодіння стосується не лише реальної матері і виходить не від реального батька, а поширюється на весь клас імаго, інстанцією цієї заборони стає ім'я Батька, великого Іншого — усе те, що в турі постає між суб'єктом та об'єктом бажання (закони, норми, звичаї тощо). У Символічному відбувається процес вторинної ідентифікації людини: після того, як суб'єктивність спочатку осідає в зоровому образі індивіда, а потім об'єктивується в діалектиці відношення з іншим, символом вторинної ідентифікації стає мова. Інший сама мова, у дзеркалі якої суб'єкт розпилюється, приближую анігіляції. Тому суб'єкт Символічного порядку — це не монолітне Его традиційної філософії та психології, а «цибулина», що складається з багатьох шарів минулих уявлюваних ідентифікацій.

Інший — це інстанція Символічного: культура, традиція, ум. Суб'єкт символічно вписується у вже існуючий порядок культури і є змінною різних порядків (сімейного, корпоративного, національного). Саме ці символічні порядки і породжують суб'єкт. Символічне робить об'єктом бажання саму нестачу, перехід одного об'єкта бажання до пішого, усе це залишається поза самосвідомістю. Тому, вважає Ж. Лакан, бажання не має об'єкта, чиста форма на зразок мовної моделі, і саме безсвідоме як бажання структурується і постає як мова. Мова зживається з нестачею Реального і водночас не знищує переваг Уявлюваного.

Лаканівський психоаналіз, як і структуралізм взагалі, вплинув на всі сфери гуманітарного знання, а окремі фундаментальні положення Ж. Лакана стали теоретичною базою філософії постмодернізму.

Дата добавления: 2015-05-22