Філософська антропологія XX ст

Як особливий напрям досліджень, що цілеспрямовано вивчають проблему суті і структури людини, філософська антропологія никла в 20-х роках XX ст. Це було обумовлено пильним інтересом філософської думки до питання про критерії, які визначають, є істинно вирішальним в людській поведінці, і які з конфліктуючих протилежностей в дихотомії «природа/соціум» входять у поняття її суті та людського потенціалу.

Одним із родоначальників сучасної філософської антрополо­гії був відомий німецький мислитель Макс Шелер (1874—1928). З окремих працях («До ідеї людини», «Становище людини в кос­мосі») він констатує кризовість розвитку сучасної йому західно­європейської культури і намагається знайти та показати вихід із цього стану. Криза суспільства, соціальні суперечності й інші колізії для М. Шелера — прояв кризи людини. М. Шелер зазна­чає, людина ніколи не була такою «проблематичною» як у XX ст. Основну причину такого становища людини він вбачає в існую­чому розмежуванні її вивчення різними, малопов'язаними один з одним, напрямами антропологічної думки: теологічному, філо­софському, природничо-науковому. Теологічна антропологія дає уявлення про людину цілком у світлі іудейсько-християнських традицій. Філософський різновид антропології максимально сконцентрований на уявленні про самосвідомість людини, а при­родничо-наукова антропологія (усі галузі природознавства і гене­тична психологія) дають лише уявлення про людину як достатньо пізній підсумок розвитку Землі, як істоту, що відрізняється від по­передніх їй форм у тваринному світі тільки ступенем складності поєднання енергій і здібностей, які вже зустрічаються в нижчій, порівняно з людською, природі.

У зв'язку з цим М. Шелер вважав за необхідне створення та­кої наукової системи людинознання — філософської антропології, яка могла б з'єднати конкретне вивчення різних сфер буття лю­дини з цілісним філософським її осмисленням. Упродовж історії, вважав М. Шелер, філософія виробляла певні погляди на людину з точки зору тієї чи іншої культурної домінанти. М. Шелер виді­ляє п'ять типів саморозуміння людини.

1. Заданий Біблією, людина як гріховна істота.

2. Перший тип нерідко пов'язується з ідеєю логосу, божествен­ного розуму і людини як істоти розумної, homo sapiens. Це люди­на стародавніх греків.

3. Тип, заданий наукою, людина постає як людина, що вироб­ляє, діє, перетворює, homo faber. Для натуралізму, позитивізму людина відрізняється від тварин лише кількісно, за ступенем роз­витку мозку, але ніяк не сутнісно.

4. Антропологічний песимізм. Людина позбавляється надії на спасіння і спокутування гріхів, підкреслюється антивітальність людини, її прагнення до заперечення життя. Світ люди­ни — світ, в якому не діють закони природного добору, людина виявляється «глухим кутом» життя, а її розум виступає як «хвороба» (Ф. Ніцше).

5. Тип, якому притаманний атеїзм та індивідуалізм. Щоб ля дина стала вільною, їй не потрібен Бог чи його замінник у вигляді телеологічної наукової картини світу. Якщо є остання, то знищ свобода людини. Якщо ж світ хаотичний за своєю суттю, то люді на стає відповідальною за свої вчинки (екзистенціалізм).

Завдання філософської антропології, вважає М. Шелер, показати як зі структури людського буття витікають всі звершення справи людини: мова, держава, наука, міфи, ідеї тощо. М. Шелер формулює предмет філософської антропології. На його думку, філософська антропологія — це наука про суть і структуру суті людини. Для М. Шелера первинною в системі «людина — суспільство» є людина як центр, в якому перетинаються її різні зв'язки я світом. Він намагається знайти і визначити суть цього центру - персонального буття людини, зрозуміти одиничність (унікальність), самовизначуваність (свободу) і саморегуляцію (цілісність) людини як центру світу. При цьому справжнім персональним буттям особистості, де має місце одиничність, самовизначуваність і саморегуляція, на його думку виступає любов (любляче буття).

Антагонізм особи і суспільства, як і саморозірваність особа визначають шелерівське уявлення про людину як істоту, в якій перетинаються дві її сфери (атрибути): «порив» — вітальне ядро (це потяги, афекти людини, тобто все, що несе собою природне, органічне в житті) і «дух», як єдність того, що називають розумом і переживаннями (це доброта, любов, розкаяння, шанування — усе те, що є свобода, відчуженість від примусу).

М. Шелер вважав, що якість, яка робить людину людиною, перебуває поза життям у широкому сенсі цього слова. На думку М. Шелера — це дух. Він протистоїть усьому, бо дух надприродні ній і походить від Бога. Інакше кажучи, людина у М. Шелера - це духовна істота, пов'язана з Богом. Завдяки слову вмістилище Божественного духу перетворюється на надбання індивідуальної свідомості.

Одним із засновників філософської антропології поряд із М. Шелером виступає Гельмут Плесснер (1892—1985) (праці — «Ступені органічного та людина», «Сміх та плач»). Він поставив за мету виявити базисну структуру людського буття. На відміну від рослин та тварин, писав філософ, людина здатна зайняти дистанцію щодо себе, тобто усвідомити себе як «я в тілі» та як «я». З «я» співвідноситься будь-яка предметність навколишнього світу, од­нак тому воно не дано саме собі як предмет, воно необ'єктивоване. Людина, постійно прихована сама від себе, знаходиться поза цен­тром свого переживання. Існування людини характеризується «ексцентричністю». Ця позиціональність задає способи реаліза­ції людського існування. Основні форми відношення людини до буття визначаються трьома основними законами.

«Закон природної штучності». Людина повинна зробити себе такою, яка вона є. Людина не може існувати без норм, куль­тури, тому штучність для неї так само природна, як і біологічна організація.

Закон «опосередкованої безпосередності». У своїй свідомості людина володіє прямим і безпосереднім відношенням до речей, яке саме опосередковане, оскільки людина не лише розчиняється в цьому відношенні, а й володіє дистанцією до нього. Цей закон визначає і характер експресивності людини. Зокрема, Плесснер досліджував такі форми самовираження людини, як сміх і плач.

«Закон утопічного місця». Через свою ексцентричність лю­дина відчуває власну невкоріненість. Досвід подібної невкоріненості, на думку Плесснера, означає визнання мізерності буття всього світу. Утопічне місце, знаходження в «ніщо» не залишають людину в спокої, постійно ставлять під сумнів буття та абсолютні основи світу. Тому людині не дано володіти знанням, що позбав­лене сумнівів.

Філософська антропологія дала початок багатьом напрямам антропологічних досліджень XX ст. Біологічна, або натуралістич­на, методологія вивчення людини посідає гідне місце в сучасній філософській антропології. Цей підхід характеризується тим, що при розгляді родової суті людини гіпостазуються закономірності властивої ш поведінки, що складаються виключно в процесі фі­логенезу. Натуралізм слідує двом основним положенням: 1) люд­ство — це живий вид, якісно гомогенний з рештою біологічних ви­дів, але який має усвідомлену самоорганізацію; 2) людство — це такий вид, у природі якого закладений конфлікт між початком самоорганізації (недавно придбаною свідомістю і соціальністю) і базисним несвідомо-вітальним началом.

Одним із найавторитетніших прихильників цього підходу був відомий німецький філософ Арнольд Гелен (1904—1976). А. Гелен у своїй філософії виходить із положення, що людина — це тварина, біологічна неспеціалізованість якої робить її «збитковою істотою», тому що вона (на відміну від інших тварин) погано оснащена інстинктами і не може вести суто природне існування, а інтелект і спосіб життя обумовлені тілесно-анатомічно.

Збитковість оголошується джерелом людської активності, є компенсацією початкової біологічної неповноцінності людини. Саме культура компенсує, вважає А. Гелен, природні недоліки людини. Мотиви ж людської поведінки впираються в біолог механізми. Найважливішу роль у них, на думку А. Гелена, відіграють інстинкти агресивності і взаємності. Оскільки людина через свою збитковість є нестабільною істотою, то за природою вона незмінно ворожа іншій людині. Культура (держава, сі мораль та інші соціальні інститути) знімає надлишок спонукань людини, частково нейтралізуючи цю ворожість людини до решти людей.

На думку А. Гелена, життя людських спільнот регулюється кількома основними інстинктами (соціальними регулятора. Ці інстинкти є у тварин, людей, вони піддаються об'єктивно-біологічному опису. А. Гелен виділяє три основні регулятор інстинкти:

¾ інстинкт турботи про потомство;

¾ інстинкт захоплення перед квітучим життям і співчуття перед життям, що гине;

¾ інстинкт безпеки.

У результаті дії цих інстинктів у людини формується три (правила) біологічного походження, які зумовлюють солідарні або конфліктність суспільного життя людей. Так, з інстинкту і боти про потомство з'являється ідеологія гуманізму, а з інстинкту захоплення і співчуття перед життям — ідеологія споживача, інстинкту (потреби) безпеки виникає держава, формується етика «закону і порядку».

Таким чином, у філософсько-антропологічній теорії А. Гелена можна бачити як «біологічна збитковість» людини виступає базовою структурою її індивідуального та соціального життя.

Загалом же філософська антропологія XX ст. виявила унікальний факт: будучи центром усіх запитувань та рефлексій, досі не було сформовано єдиного синтетичного погляду на людину. Різноманітність філософсько-антропологічних поглядів по­казали складність та суперечливість людської істоти, її принципову невизначеність та відкритість до філософського і наукового осмислення.

Дата добавления: 2015-05-22