Фрідріх Ніцше та кінець модерну

Філософія Фрідріха Ніцше (1844—1900) («По той бік добра і «Так казав Заратустра», «Антихристиянин») с знаковою з то зору процесу завершення модерну. Для Ф. Ніцше філософія, починаючи з платонізму і закінчуючи Новим Часом, є філософія виродження, занепаду та нігілізму.

Нігілізм. Сучасний стан культури Ф. Ніцше характеризує нігілізм — стан втрати віри в реальність абсолютних цінно (добро, краса, свобода, Бог, істина тощо). Зникає мета, вона підмінюється засобами, що є результатом розчарування в іде Просвітництва та модерну. Зафіксувавши їх абсолютність та істинність, філософія не змогла довести реальність їх існування.

Новочасна філософія деїстична — Бог більше не співприсутній у створеному ним світові. Він полишив його, повертаючись лише як гносеологічний гарант реальності (Д. Берклі, Р. Дека Матеріалістична наука дійшла до висновку, що Бог не потрібен матеріальному світові, який розвивається сам по собі. Однак як немає Бога, якщо все стійке руйнується, зникає віра в реальність самого світу.

Чим же є ці ідеали? Філософія модерну вважає їх об'єктив існуючими, а, отже, визнає можливим досягнути стану повно втілення цих ідеалів в життя. За Ф. Ніцше, істина, добро, свобода, суб'єкт, об'єкт, реальність (тобто, всі поняття, на яких будувала філософія модерну) тощо є не об'єктивними даностями, а лі суб'єктивними оцінками, якими людина наділяє світ. Нігілізм показує цю суб'єктивність, і вилучає оцінки зі світу. У результаті останній знецінюється. Отже, нігілізм — це безодня, в яку провалилося Просвітництво. Висновок Ф. Ніцше простий і водночас жахливий: «Бог помер».

Критика християнства. Хто ж убив Бога? За Ф. Ніцше, це зробило християнство. Саме воно звело поняття божества з могутньо всесильного до божества слабкого, співчутливого. Основа психології християнства — мораль ressentiment (від фр. — «злопам'ятство»), помсти і злопам'ятства. Людина ресентименту прагне позбутися почуття власної нікчемності, яке нав'язує їй християнство (бути смиренним, пасивним, співчутливим тощо). Це досягається переносом негативних якостей з себе на інших людей. Тому християн завжди є ненавистю, що приховується за маскою любові, і християнський Бог — жорстокий та мстивий, причому мстить Він своїм же створінням за те, що Сам створив їх слабкими. І що сильніша ця помста, то сильніша любов християн до свого Бога. Тобто християн­ська психологія — це психологія мазохізму. Одне єднає християни­на та його Бога — гріх, і що більше останній, то сильніший зв'язок.

Християнство, увібравши платонівську ідею розрізнення та протиставлення двох світів — істинного ідей та неістинного ре­чей, — принижує земне життя, його плинність, апелюючи до ілюзорного світу вищої незмінності та істини. Християнство, за ф. Ніцше, — це ненависть до землі.

Людина ресентименту тікає від своїх недоліків до інших, та­ких самих, як вона людей, тому характеризується ще одним по­чуттям — стадним. Звідси всі ідеї рівності людей, справедливості, які знаходить у християнстві Ф. Ніцше. Ця ідея не сприяє вдо­сконаленню людей, адже основа, на якій вони єднаються, — раб­ське ставлення до Бога та до самих себе. Звідси народжується й співчуття, що роз'їдає душу великих людей, робить їх дрібними, адже головна мета співчуття — принизити до свого рівня того, хто співчуває, прикувати його кайданами альтруїзму та ресентимен­ту. І ці кайдани стають смертельними для Бога — ставши всемо­гутнім, однак безмежно співчутливим, Він став нестерпним для людей, які його і вбили.

«Останні люди» та надлюдина. Ф. Ніцше закликає по­долати нігілізм, проте він не стосується його епохи, адже смерть Бога ще не відчувається повною мірою. Нігілізм лише «стоїть на порозі», повне його вираження спостерігатиметься у формі проти­стояння активного, творчого нігілізму та масового, пасивного ні­гілізму. Саме внаслідок панування пасивного нігілізму Ф. Ніцше вустами пророка Заратустри пророкує появу «останньої людини», яка в світлі метафізичної катастрофи — «смерті Бога» — відмов­ляється від самовдосконалення і віддає себе у владу дрібниць життя, гедоністичного нігілізму. Відсутність великої мети, мак­симум «завтра» — ось для чого житиме «остання» людина. Вона не здатна на творчість, повагу до свого «Я», тому прагне рівності, а отже, і позбавитися відповідальності. Єдине, чого така людина прагне — щастя (що ототожнюється із насолодами) та стада таких самих, як вона.

Образу «останніх людей» Ф. Ніцше протиставляє образ над­людини. Щоб стати нею потрібно пройти три переродження духу.

Перше переродження філософ асоціює з верблюдом, який зва­лює на себе всю важкість світу та йде до пустелі нігілізму, стаючи аскетом. Там відбувається друге перетворення — верблюд стає левом. Хижак асоціюється у Ф. Ніцше з бунтом, лев прагне добути свободу від свого Бога. Лев стає на шлях, який Ніцше називає «великим розривом». Його суть у тому, щоб підняти голову і сказати «ні» всім ланцюгам цивілізації. Левові раптово відкривається загадка нового, неіснуючого світу, він ніби підіймається на крил свободи над усім існуючим і починає порушувати питання: «може, добро — це зло? А, може, Бог — це вигадка диявола? А, може, цінності можна і потрібно перевернути догори дригом?» Ці питання є ознакою свободи для творення нових цінностей. У цьому сила лева. Він — активний нігіліст, який руйнує всі святині, стає шлях «злочину», презирства до всього, що раніше колись любив. Лев стає на позицію твердого «Ні» щодо всього попереднього сенсу його існування.

Третє ж перетворення духу і є для Ф. Ніцше безпосереднім початком царства надлюдини — лев стає дитиною. Якщо звір веде війну проти усталених цінностей, то з вуст дитини злітає благословенне, невинне «Так», дитя — невинність та забуття, святе слово ствердження. Тепер можливе творення нового світу — власного, де попереднім відчуженим цінностям немає місця. Надлюдина не шукає ефемерного ідеалу щастя, вона, благословляючи новий світ, благословляє в ньому добро і зло, страждання і радість, усвідомлюючи, що це її світ, тому не в досягненні щастя полягає сенс життя надлюдини, а у тому, щоб бути людиною amor fati: безмежно любити власну долю. Любов до долі знищує передусім будь-яку заздрість, оскільки життя усвідомлюється як унікальна та є можливість, можливість творити. А творити й означає виправдовувати становлення.

Світ як становлення та воля до влади. Яким саме повинен бути новий світ надлюдини? Якщо ми звільняємо його від оцінок стаючи «по той бік добра і зла», то його інтерпретація стає протилежною інтерпретації вини та гріха у християнстві. Світ (а не лише людина) стає невинним, його Ф. Ніцше називає становленням (Werden). Природа останнього витікає з протиставлення метафізичному трактуванню світу: становлення не має жодної мети, воно не отримує цінність з якогось істинного потойбіччя.

Оскільки становлення протиставляється платонівському іс­тинному буттю, відповідно, воно немає й напряму, час у ньому плине не лінійно, а по-іншому. Ф. Ніцше виражає це в ідеї вічно­го повернення: становлення складається з безперервних моментів теперішнього, тобто усе завжди повертається, бо все вже колись було. Три фази часу — минуле, теперішнє, майбутнє, мають бути об'єднані в одну — фазу вічності, проте вічності не застиглої, а тієї, що постійно минає, повторюючись знову.

Становлення є вічним поверненням, як волею до влади. Остан­ня ідея — суть становлення. Воля до влади означає постійне праг­нення до самоподолання та ствердження і зростання життя, їй чужий інстинкт самозбереження, воля до влади діє, заперечую­чи його. Однак вона не означає владу, прагнення владарювати. Це — творчість, прагнення творити на основі постійного самоподолання. Тому тільки творець здатен жити у світі становлення.

Філософія Ф. Ніцше стає прологом до XX ст., де нігілізм стане синонімом філософії та світогляду епохи.

Дата добавления: 2015-05-22