Філософія як методологія науки

6.4.1. «Перший» і «другий» позитивізм

XIX ст. ознаменувалося поступовим встановленням буржуазного устрою в провідних країнах Європи. Філософія як самосвідомість епохи, поєднавши в собі просвітницький оптимізм та філософію Г. Гегеля, оптимістично оцінювала поступ нової культури та сві­тогляду. Поєднавшись із промисловим переворотом, умонастрій XIX ст. у цілому оптимістично дивився у майбутнє. Наукові та технічні відкриття, на які так було багате XIX ст., не могли не підкорегувати філософські роздуми того часу. Експерименталь­на наука, що остаточно утвердилася як пануюча в системі бур­жуазної культури, потребувала насамперед розробки методів пізнання, а не побудови всезагальних, «метафізичних» систем філософії. З огляду на це, однією із провідних течій філософії XIX ст. стає позитивізм. Своє філософське коріння він бере в агностицизмі Д. Юма та скептицизмі Дж. Берклі, для яких піз­нання першопричин світу є неможливим, бо воно зводиться до фіксації феноменів, між якими існує зв'язок, нав'язаний свідоміс­тю, а не об'єктивно існуючими законами, про які ми не Можемо точно сказати, є вони чи ні.

Загальна характеристика позитивізму:

¾ відмова від пошуку надчуттєвих першопричин — це марна, безплідна «метафізика»;

¾ натомість потрібно побудувати знання позитивне — таке, Що спирається виключно на факти, а не на ілюзорні поняття типу «субстанції», «суб'єкта»;

¾ «основне питання філософії» — відношення свідомості до буття — позитивізм вважає позбавленим наукового сенсу, і таким, Що не може бути науково розв'язане;

¾ пізнання світу має бути звільнене від філософської (тобто світоглядної, ціннісної) інтерпретації, тільки так може бути до­сягнута об'єктивність і неупередженість;

¾ попередня філософія — «метафізика» — повинна бути за­мінена або спеціальними науками (звідси теза позитивізму «наука сама собі філософія») або вченням про співвідношення між

¾ науками, відповідно філософія повинна виступати виключно методологія наукового пізнання;

¾ позитивізм формулює нове призначення науки: тепер в не є пізнанням об'єктивної дійсності, а просто засобом зручного впорядкування явищ, що даються суб'єктові пізнання у відчуттях; відповідно, наука повинна носити описовий, а не каузальний характер.

«Перший позитивізм». Позитивізм набув неабиякої популярності у XIX ст., маючи великий вплив на розвиток методології наукового пізнання, у XX ст. розвинувшись у неопозитивізм, постпозитивізм. Основні представники: О. Конт, Г. Спенсер, Е. Mах, Р. Авенаріус та ін.

Позитивізм О. Конта. Засновник позитивізму — французський філософ Опост Конт (1798—1857), автор праці «Курс позіитивної філософії» (1830—1842, у 6 томах). На думку О. Конта, метафізикою може вважатися будь-яка теорія, що визнає існування і пізнаваність об'єктивної реальності. Мислитель закликає до подолання такої філософії та пропонує новий образ науки: вона повинна обмежитись описом зовнішньої структури явищ, не дошукуючись до сутності; наука повинна відповідати на питання «як?», не «чому?».

Аналізуючи розвиток людського знання, О. Конт форму фундаментальний для позитивізму закон трьох стадій:

1 Релігійна — людське знання перебуває на примітивно рівні, провідну роль відіграє релігія.

2 Метафізична — починають з'являтися та утверджувати наука і філософія, що дошукуються першопричин.

3 Позитивна — філософське знання замінює знання поз не — знання фактів, описове за своїм характером.

Такі самі стадії, за О. Контом, проходить й індивідуальна свідомість. Причому в результаті настання третьої стадії позитиві ствердиться як філософія, що уніфікує в єдину систему однорідної науки всю сукупність отриманих знань. Філософ робить спробу кваліфікації наук за ступенем складності: астрономія, фізика, хімія, біологія та соціологія. Остання є наука про суспільство як вий організм, О. Конт виступає засновником соціології і вважає вершиною науки.

Ґрунтуючись на позитивному знанні, О. Конт проголошує позитивізм як нову релігію, де культом стає людство як Верховна і та, що керується основним етичним принципом: жити для '

Логіка Д. Мілля. Англійський філософ та логік Д. Мілль на основі досліджень у логіці намагався обґрунтувати позитивізм. Так, розробляючи принципи індуктивної логіки, філософ виво­дить два основні принципи:

Прийом єдиної відмінності: якщо випадок, за якого не від­бувається явище, що вивчається, відрізняється від випадку, де це явище наявне, тільки фактом відсутності цієї обставини, то остан­ня і е причина цього явища.

Метод залишку: якщо вилучити з явища всі ті його частини, причини яких відомі з попередніх індукцій, то в залишку буде на­слідок тих попередніх причин, які залишилися не виключеними або наслідок яких не було досі визначений у кількісному відно­шенні.

Спираючись на вчення Д. Юма про причинність, Д. Мілль вважає, що необхідність та регулярна послідовність подій є тотож­ними, тому знання послідовності і співіснування явищ — єдине доступне нам знання, що не може бути встановлене з усією впев­неністю (окрім, звичайно, найпростіших випадків). Відповідно, робить висновок Д. Мілль, індукція та всенаукове знання є гіпоте­тичним. Тоді завданням науки постає індуктивне впорядкування одиничних явищ для отримання законів природи.

Еволюціонізм Герберта Спенсера. Англійський філософ, соціолог («Гіпотеза розвитку», «Система синтетичної філософії») у своїй філософії поєднав еволюціонізм Дарвіна та позитивізм О. Конта. На думку Г. Спенсера, найзагальнішим принципом іс­нуючого є принцип перерозподілу матерії та духу, що виявляєть­ся у законі еволюції. Всесвіт еволюціонує так:

1 Перехід від менш до більш пов'язаної форми.

2 Перехід від гомогенного стану до гетерогенного.

3 Перехід від невизначеного до визначеного.

Однак наука зупиняється на певному етапі перед таємницею, якою Всесвіт виявляється в результаті, з цього наука закінчується і починається релігія.

Так само еволюціонує і суспільство, що існує для індивіда, вважає Г. Спенсер, а не навпаки. Ідеалом суспільного устрою філософ вважає індустріальний тип суспільства, в якому знижу­ються роль держави, а зростає роль індивідуалізації суспільства, приватної власності. У результаті, пророкував філософ, прогре­сивний розвиток людства приведе до економічного об'єднання всієї людської раси.

«Другий позитивізм». На зламі століть під впливом занепаду механістичної картини світу настає фаза другого позитивізму, або емпіріокритицизму. Базуючись на висновках термодинаміки, відкриттях фізики кінця XIX ст., другий позитивізм поглиб висновки позитивізму:

¾ відносність наукового знання;

¾ наука не дає істинної картини реальності, а лише символи, знаки для практики;

¾ заперечує існування об'єктивної реальності, що відображається нашою свідомістю;

¾ якщо позитивізм зводить філософію до методології пізнання, то другий позитивізм редукує її до гносеології — теорії пізнання

Основоположниками другого позитивізму вважають Ерн Маха та Ріхарда Авенаріуса.

Програма очищення досвіду Ріхарда Авенаріуса. Основна ця філософа — «Критика чистого досвіду» (1888—1889). Завданням філософії, за Р. Авенаріусом, є очищення досвіду від усього, що може бути зрозуміле як об'єктивність. Це робиться для адекватнішого пізнання, адже світ даний нам лише як досвід, а чиє." досвід — той, до якого нічого не домішане, що не було б досвід Р. Авенаріус вважає, що до досвіду додається два види сторонніх уявлень (апперцепцій): ціннісні та антропоморфічні.

Ціннісні апперцепції — етичні та естетичні оцінки, які приєднують мислення до предмету, і які ніби характеризують с предмет.

Серед антропоморфічних апперцепцій філософ виділяє: мі логічні (уявлення про бажаюче та діюче «Я», що ніби живе в антропопатичні (уявлення про те, що тілесні рухи здійснюються під дією «пристрастей душі» — люті, сили волі тощо); інтелектуально-формальні (це поняття субстанції, причинності, ті поняття, що І. Кант вважав необхідними для пізнання). Р. Аверіус критикує метафізичне трактування причинності, остання, його думку є всього лише вираженням неперервності сущого в світі, а субстанція — те існуюче, що володіє відчуттям. Таким чино чистий досвід — це зміст свідомості, очищеної від об'єктивної дійсності, і саме чистий досвід має виступати предметом пізнання.

Р. Авенаріус пропонує для такого дослідження біомеханіку: основним завданням є дослідження співвідношень між середовищем (R), індивідом з його центральною нервовою системою (C), та його висловлюваннями, тобто, досвідом (£). Досвід, вважає філософ, безпосередньо залежить від центральної нервової системи та її змін, і опосередковано від середовища. Тому Р. Авенаріус критикує матеріалістичне розуміння досвіду та механізму інтроекції — процесу приписування індивідуальній свідомості особливостей середовища та психічних особливостей людини решті. Інтроекція веде до ілюзії існування матеріального світу, на яку проектують світ досвіду, а усунення інтроекції означає усувен1 проекції, тобто кінцеве очищення досвіду.

Р. Авенаріус у своїй філософії пропонує два принципи:

1. Принцип «економії мислення»: біологізм (пізнання як біологічно економне пристосування до середовища) + позитивізм (пізнання як економний, «чистий опис» явищ) + суб'єктивізм.

2. Принцип найменшої міри сили. Після нової аппериеп1 зміст наших уявлень виявляється найбільше подібним до на.

Е. Мах, досліджуючи природу простору і часу, дійшов висновку, що вони — впорядковані системи низки відчуттів, відповідно, існує не матерія і простір, а просторово впорядкована матерія. Тобто простір не має об'єктивної природи, а виступає як форма впорядкування наших відчуттів про матерію. Е. Мах вважав, що логічне мислення не дає нового знання (тут він солідарній Д. Міллем), джерело останнього — спостереження, інтуїція.

Отже, в системах «першого» та «другого» позитивізму відобразився притаманний модерному світовідчуттю сцієнтистський оптимізм та відмова від суто умоглядних, «метафізичних» філософських вимірів дослідження. Наука стає єдино правильною сферою пізнання, і філософія (як і колись щодо теології) має обслуговувати її, виступаючи методологією.

6.4.2. Прагматизм

Ще одним напрямом, що засвідчив кризу філософії як метафізики та висунув лозунг про необхідність секуляризації знанні, прагматизм. Зародився та найбільшого поширення він набув у США. Засновником прагматизму вважають американського філософа, логіка та вченого Чарльза Сандерса Пірса (1839-1914).

Загалом у прагматизмі, як і в позитивізмі зазначалося: метод прагматизму дасть змогу по-новому підійти до традиційних філософських проблем та здійснити «переоцінку», «реконструкцію», «реорганізацію» філософії. Відповідно до одного із представників прагматизму, американського педагога та філософа Джона Дьюї, суть цієї реконструкції полягала в тому, що філософія замість «проблем філософів» займатиметься «людськими проблемам». Не беззмістовне накопичення знань про незалежну від люди об'єктивну реальність, а допомога у вирішенні практичних і завдань, що стоять перед людиною, — ось кредо прагматизму. Таким чином, прагматизм відмовляється від одного з постулатів модерну — ідеї про існування незалежної від суб'єктивного сприйняв реальності та наголошує на «людиномірному» характері останньої, що зближує прагматизм з ідеями Д. Берклі та Д. Юма.

Свою філософію прагматизму Ч. Пірс будує передусім на критиці фундаменту модерної філософії — картезіанського сумнів На думку філософа, методологічний сумнів як головне правило пізнання має психологічну природу, тобто, є не універсальним, а суб'єктивним. Тому Пірс заперечує можливість сумніватися! усьому — все одно залишається певний «осад» предметного знання, сумніватися в якому неможливо. Через це Ч. Пірс постулює неможливість «перших начал» знання — будь-яке знання не з'являється на порожньому місці, а витікає з іншого знання, і щ процес не має ані початку, ані кінця. Звідси ще один важлива для філософії прагматизму висновок: пізнати першопричини наука та філософія не в змозі, тому процес пізнання є лише процесом переводу пізнавальних даних у знаки. Пізнання — рух від одних знакових систем до інших, однак, що лежить за знаком, і невідомо.

Розуміючи сумнів як психологічний стан суб'єкта, Ч. Пірс розглядає і мислення не в контексті пізнавальної здатності, а як адаптаційний фактор — пристосувальницьку здатність організм до умов навколишнього середовища. Забезпечує таке пристосування «віра» або ж «переконання» (англ. belief). Для філософа - віра є психологічним станом розуму, станом впевненості та спокою. Саме віруваннями заповнюється свідомість людини, тому декартівський сумнів неможливий, адже все одно якесь вірування залишиться нечутливим до процедури сумніву. І

Однак трапляються випадки, коли вірування змінюється або руйнується; настає стан сумніву — неспокійний і неприємна стан, від якого людина намагається якомога швидше звільнитися. Мислення, на думку Ч. Пірса, і є тим процесом, в результат якого ми звільняємося від неприємності сумніву та переходимо до комфорту вірування. Тому шлях, яким ми приходимо до вірування несуттєвий та не має нічого спільного з процесом пізнанні істини. Так прагматизм руйнує один із постулатів класичної фі­лософії — ідею істини як адекватного відображення об'єктивної реальності. Питання істини та хиби у прагматизмі замінюється проблемою здатності певної ідеї чи вірування приносити нам пси­хологічне задоволення. Тобто істина отримує суб'єктивне забарв­лення, а пізнання більше не є процесом отримання істини, а ви­ступає як процес досягнення стійкого вірування.

У контексті такої установки Ч. Пірс формулює свій знаменитий принцип: пізнання об'єкту — це пізнання можливих практичних наслідків, тобто розуміння ефектів і створює розуміння об'єкту. Поза ефектами та відношеннями жоден процес пізнання неможливий.

Теми психологізму процесу пізнання, заперечення пізнаванос­ті об'єктивного світу знайшли своє продовження у поглядах ще од­ного представника прагматизму Вільяма Джеймса (1842—1910). На його думку, прагматизм не є ще одним напрямом філософії, це не результат, а метод пізнання. Тому прагматизм не дає готових результатів, а створює умови для подальшої роботи з об'єктом, під яким передусім В. Джеймс розуміє сукупність наших відчуттів та потік досвіду. Така установка, як і у Ч. Пірса, радикально змінила постановку питання про істину. Для В. Джеймса вона не є коге­рентною (такою, що відображає істинне знання про об'єкт), а ви­ступає як інструмент дослідження, тобто отримує процесуальний статус. Критерієм істини в цьому контексті виступає здатність того чи іншого знання, що визнається істинним, бути корисним у процесі пізнання, тобто породжувати нове знання і задовольняти нашу потребу в приведенні в систему розрізнених даних нашого досвіду. В. Джеймс доходить фундаментального висновку: неза­лежної від людини істини не існує; є «істини» (те, що психологічно задовольняє нас, є приємним і корисним), а не істина.

Отже, позитивізм та прагматизм виступили, з одного боку, яскравими виразниками загальнофілософських ідей модерну (пізнавальний оптимізм, утвердження ідеї суб'єкта та об'єкта, Цінність знання, особлива роль науки та підпорядкування їй фі­лософії), однак з іншого боку стали на шлях розриву з класичною Думкою. Це прослідковується в ідеях неможливості об'єктивного пізнання, відмови від пізнання першопричин явищ, та робота лише з відношеннями останніх (феноменалізм, витоки якого ся­гають Д. Юма та І. Канта) та підриві центральної цінності модер­ну — істини як абсолютної субстанціальної цінності, яку можна пізнати незалежно від суб'єктивних факторів.

Дата добавления: 2015-05-22