Простір і час як форми буття

Формою, в якій нам дано світ, наше «Я» та «Я» решти людей, ви­ступає простір та час. Без них онтологічна проблематика не могла б навіть бути поставлена.

У філософії та науці існували різноманітні розуміння просто­ру і часу.

Простір розуміли так:

¾ протяжна порожнеча, яку заповнювали всі тіла, але яка від них не залежала (Демокріт, Епікур, І. Ньютон);

¾ протяжність матерії або ефіру (Платон, Аристотель, Р. Де­карт, Спіноза, М. Ломоносов); форма буття матери (П. Гольбах, Ф. Енгельс);

¾ порядок співіснування і взаємного розташування об'єктів (Г. Лейбніц, М. Лобачевський);

¾ комплекс відчуттів і даних досвіду (Дж. Берклі, Е. Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (І. Кант).

¾ Розуміння часу:

¾ час має субстанщйний, самодостатній характер;

¾ час — плинний, безперервний та універсальний;

¾ час — це дана у відчуттях форма споглядання (І. Кант);

¾ тривалість існування і міра змін матерії (Аристотель, Р. Де­карт, П. Гольбах);

¾ час як форма буття матери, що виражає тривалість і послі­довність змін (Ф. Енгельс, В. Ленін);

¾ абсолютна тривалість однорідна для всього Всесвіту і неза­лежна від жодних взаємодій і рухів речей (концепція І. Ньютона).

У цілому ж, розуміння простору і часу можна звести до двох фундаментальних підходів: один із них розглядає простір і час як незалежну від явищ сутність, інший — як щось похідне від вза­ємодії рухомих тіл.

У класичній науці (І. Ньютон, Г. Галілей) час і простір розгля­даються як субстанції, що існують незалежно від матеріальних об'єктів, однак впливають на них. Вони є ніби вмістищем тих ма­теріальних речей, процесів і подій, які відбуваються в світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір трак­тується як абсолютна протяжність. У цьому суть субстанційної концепції простору і часу. Дана концепція превалювала у фізиці до створення спеціальної теорії відносності.

У реляційній концепції простір і час розглядаються як осо­бливого роду відношення між об'єктами і процесами, які невід­дільні від останніх. У загальній теорії відносності простір і час є відносними властивостями буття, залежними від систем відліку (тобто вони не однорідні, простір викривляється, а час в різних системах тече по-різному). Окрім того, простір і час виявилися взаємопов'язаними один із одним, до тривимірності простору реляційна концепція додає четвертий вимір — час — з'являється поняття просторово-часового континууму.

Саме час робить водночас можливим та проблематичним адек­ватне пізнання світу. З одного боку, усі явища та події розгорта­ються в часі, з іншого, — неоднозначність розуміння минулого та передбачення майбутнього теж мають місце. Справа в тому, що минуле відбулося так, а не інакше, проте неоднозначність трак­тування подій минулого є результатом нашого знання про події минулого, яке завжди наявне в теперішньому. Події ж майбут­нього об'єктивно невизначені через такий фактор, як відсутність миттєвої дальнодії, яка б пов'язувала миттєво всі події Всесвіту між собою, примушувала їх «стискатися» в одній точці.

Розглядаючи простір і час у різних формах руху можна при­йти до висновку про їх різний характер та специфічні властивості. Так, фізичний простір і час сьогодні розглядаються з точки зору мікросвіту, де простір-час володіє кривизною, а на рівні елемен­тарних часток зникає різниця між простором та часом.

Біологічний же час характеризується незворотністю, і не зав­жди може бути адекватно описаний із точки зору фізичного часу (різні живі організми проходять стадії розвитку за різний про­міжок часу). Прикладами відмінності фізичного та біологічного часу є календарний та біологічний вік людини, що не завжди збігаються, а також стресові ситуації, в яких час «розтягується» або «стискається». Вчені виділяють такі властивості біологічного часу:

· нерівномірність та нерегулярність — в основі біологічного часу лежать нерегулярні зміни;

· масштаби часу в живому відрізняються від масштабів часу фізичного;

· масштабність біологічного часу: живі системи протистав­ляють себе зовнішньому середовищу та існують одночасно як індивідуальні дискретні (подільні) особи, а також як одиниці складніших систем. Наприклад, людина як індивід та як частина суспільства.

Розробляючи проблему біологічного часу, наука прийшла до відкриття існування особливого класу періодичних змін діяль­ності та поведінки живих систем — біологічних ритмів, які були виявлені на всіх рівнях організації живої природи. Під ритмічни­ми змінами розуміється відтворення біологічного явища чи стану біологічної системи через приблизно рівні проміжки часу (цикл). Кожен новий цикл змін лише подібний до попереднього, у новому відтворюється форма ритму, однак зміна вже нова.

Важливість вивчення біоритмів організму (зокрема людсько­го) сьогодні не піддається сумніву, адже саме існування живого неможливе без певної впорядкованої часової структури. Біоритми виступають основою життя; так, завдяки тому, що процеси в організмі відчувають коливання, зберігається цілісність системи при зміні зовнішніх умов (наприклад, зміна артеріального тиску в людини протягом доби, місяця, року).

Біоритми мають властивість лабільності — змінюватися, ево­люціонувати, реагуючи на зміну умов навколишнього середови­ща. Адже якби параметри були дуже жорсткими, то при зміні умов середовища організми не змогли б продовжити своє життя.

Важливим аспектом вивчення природи біоритмів, є їх висока чутливість до дій факторів фізичної та хімічної природи (ліків), що сьогодні стає предметом дисципліни хронофармакології, яка вивчає способи застосування ліків з урахуванням залежності їх дії від фаз біоритму.

Якщо говорити про біоритми людини, то в кожної хронобіологічна форма індивідуальна. З одного боку, вона обумовлена генетичними механізмами, а з іншого — взаємодією організму з середовищем (наприклад, зміна графіку робочого дня). У цьому контексті хронотип людини частіше всього визначають залежно від того, в який час доби спостерігається активна фаза біоритму. Так, усіх людей прийнято поділяти на «сов» та «жайворонків».

Медичний аспект вивчення біоритмів сьогодні особливо акту­альний, адже знання про закономірність біоритмів застосовують при профілактиці, діагностиці та лікуванні хвороб, що зумовило появу такої галузі медицини, як хрономедицина. З появою хворо­би відбувається порушення ритмічності в організмі (явище хронопатології). Змінюється порядок ритму, наприклад, збільшується частота дихання, пришвидшується скорочення серцевого м'яза тощо. При психозах відомі 48-годинні ритми, упродовж яких від­бувається зміна настрою у пацієнтів, відхилення 24-годинного циклу спостерігається при певних формах депресії. У пацієнтів з онкологічними захворюваннями — відхилення частотних змін температури в ураженій ділянці. Часто ознакою гінекологічних захворювань є порушення менструального циклу.

Однак хвороба не просто порушує нормальний ритм, сам пато­логічний процес має власну ритмічну організацію, що дає змогу розглядати хворобу як повноцінний феномен поруч зі здоров'ям (докладніше про це див. тему 14, пит. 14.1). Наприклад, ритми до­вгих хвиль за рахунок коливань умов навколишнього середовища та зміни біологічних характеристик модулюють схильність до хвороб, смертність, частоту травматизму тощо. Багато захворю­вань характеризуються коливаннями, що збігаються з річними ритмами (сезонністю). Вони можуть бути викликані як змінами кліматичних умов (перегрів на сонці, дефіцит вітамінів), так і коливаннями захисних сил організму (туберкульоз, дифтерія). Біоритми беруть участь у тижневих коливаннях частоти травм та самогубств, інфаркту міокарда.

Детально проблеми часової організації біологічних систем ви­вчає хронобіологія. її дані дали змогу зробити низку важливих висновків для медицини. Зокрема, дані хронобіології змінюють погляд на поняття фізіологічної норми: якщо раніше вона вважа­лася статичною, то нині фізіологічна норма розглядається дина­мічно, як така, що має власні ритмічні коливання.

Важливим аспектом медичного розгляду біологічного часу в контексті проблеми зв'язку патологічного процесу зі змінами рит­му є хронотераігія. Адже прогрес людства, пов'язаний із поступовим звільненням людини від впливу сил природи, тісно пов'язаний зі стисканнями та інтенсифікацією часу в житті людини та суспіль­ства, що призводить до порушень часової структури життя (невпорядкований спосіб життя, вживання снодійного і транквілізаторів, зміна денної та нічної змін на роботі). Під хронотерапією розуміють відновлення нормальної часової структури відповідно до біоритмічної типології людей та тісно пов'язують із хронофармакологією.

Найскладнішим є соціальний простір та час, оскільки він діє у відкритій, саморегульованій стихійній макросистемі — суспіль­стві. Соціальний простір конструюється завдяки двом важливим факторам — владі та комунікації. Влада розміщує індивідів по горизонталі та вертикалі соціальної ієрархії (рівень доходу, соці­альний статус, якість життя тощо). Що більший вплив здійснює індивід на інших, то вищий він від них у соціальному просторі.

Комунікація ж розмежовує простір на соціально близький та соціально далекий. Ці поняття визначаються критерієм прак­тичних інтересів індивіда та його діяльністю, і не завжди зале­жать від фізичного простору. Комунікативна взаємодія може бути справжньою (поширюється на близьких людей) та функціональ­ною (поширюється на інших членів соціального простору, мета взаємодії з якими — обмін послугами).

Безпосереднє оточення в соціальному просторі складає досяж­на сфера реальності, доступна безпосередній діяльності, яка під­дається видозмінам з боку індивіда, що в ній присутній. Тут все уявляється впорядкованим та зрозумілим.

Далекі ж зони соціального простору не пов'язані з повсяк­денною діяльністю, у ньому індивід не має практичного інтересу. Тому зазвичай він прагне уникати виходу в такі соціальні зони.

Поруч із владою та комунікацією в соціальному просторі та часі з'являється третій важливий фактор — інтерсуб'єктивність. Інакше кажучи, в її контексті світ уявляється не моїм, а таким, що я його розділяю з іншими людьми. На основі інтерсуб'єктивності разом з рештою у мене формується відчуття спільної реальності та спільного простору, в якому живуть усі його учасники.

Соціальний час конституюється зі спілкування з попередни­ками, сучасниками та нащадками. Складність такого спілкуван­ня полягає в тому, що попередники залишили цьому світу певне послання, однак відповісти на нього ми не можемо; у свою чергу, ми залишаємо послання наступникам, відповіді від яких ми не чекаємо. Тобто соціальний час — символічний.

Соціальний простір і час конструюють весь комплекс суспіль-но-історичного досвіду тієї чи іншої епохи, що дає змогу говорити про їх відносність. Так, для суспільств із міфологічним способом мислення час розуміється циклічно, а простір розмічається згід­но з уявленнями про сакральність та божественну природу світу. Суспільства ж, де панує релігія та наука, у цілому розглядають час як лінійне розгортання подій, де наявний початок та кінець.

Простір же інтерпретується як протяжність, позбавлена сакраль­них вимірів.

Соціальний час неоднорідний, процеси в різних сферах життя відбуваються з різною швидкістю; у ньому одночасно співіснує ми­нуле (як історична пам'ять), теперішнє (як простір-час конкрет­ної епохи, в яку «вбудовує» себе суспільство), майбутнє (як мета розвитку соціуму). Соціальний простір опосередкований знако­во-інформаційними системами, що діють у суспільстві (розвиток техніки, комунікацій тощо). Прикметна особливість соціального простору та часу — тенденція до «стискання», що найпомітніше в XXI ст., столітті інформації та бурхливого розвитку комуніка­цій. Якщо раніше епохи тривали тисячі років, а фундаментальні зміни продовжувалися сотні років, то сьогодні ми спостерігаємо велику густину подій на невеликому відрізку часу (роки, місяці, а то й дні).

Отже, багатоманітність форм простору і часу показують усю складність онтологічної проблематики та дають змогу говорити про багатовимірність і багатокомплексність світу, в якому ми жи­вемо. Часто реальність охоплює набагато більшу зону, аніж про­сто матерію чи фізичні величини.

Дата добавления: 2015-05-22