Основні закони діалектики та їх застосування в медицині

Ядро матеріалістичної діалектики — закони, адже саме їх вияв­лення (сталих, повторюваних зв'язків між предметами, явищами та подіями дійсності) і є завданням науки. Закони діалектики да­ють відповідь на три фундаментальні питання:

а) джерело розвитку;

б) характер розвитку;

в) напрям розвитку.

1. Закон єдності та боротьби протилежностей. Діа­лектичні протилежності — це такі частини, моменти, сили, влас­тивості, тенденції зміни об'єкту, що залежать одне від одного, взаємообумовлюють існування одне одного, хоча при цьому мають зворотну спрямованість щодо одне одного та взаємозаперечують себе під час боротьби. Наприклад: притягування та відштовху­вання, суперечності біологічних процесів (асиміляція та дисимі­ляція, спадковість та мінливість). У процесі взаємодії між про­тилежностями утворюється суперечність, в результаті якої одна з протилежностей відіграє руйнівну, деструктивну функцію, а інша — конструктивну, творчу (співвідношення процесів асоці­ації та дисоціації в хімічних реакціях, перевага індивідуальної мінливості над консервативністю спадковості в розвитку організ­мів). Таким розподілом функцій задається вектор розвитку та за­кладаються основи нових суперечностей.

Розвиток постає як процес виникнення, зростання, загострен­ня і вирішення протиріч, серед яких визначальну роль відіграють внутрішні суперечності предмету або процесу. Саме вони і висту­пають як вирішальне джерело, рушійна сила їх розвитку.

Джерелом розвитку в живій природі є боротьба за існування, яка є множиною суперечностей між протилежностями: між осо­бами виду та середовищем, міжвидові та внутрішньовидові супе­речності. Рушійною ж силою, фактором еволюції виступає мута­ційний процес, популяційні хвилі, ізоляція, природній відбір.

Однією з найважливіших суперечностей медицини, а отже, і джерелом її розвитку є суперечність між знанням сутності хворо­би, знанням у більшості патологічних процесів та відсутності зна­ння конкретних механізмів виникнення хвороби та її лікування. Усі процеси, що відбуваються в організмі, ілюструють дію цього закону. Так, запалення е складним та суперечливим процесом, який одночасно може бути не лише патологічним, а й захисним, корисним для організму. При цьому позитивна роль запалення може перейти в свою протилежність.

Під час хвороби в організмі протидіють дві сторони — пато­генез (механізм зародження та розвитку хвороби) та саногенез (комплекс захисних механізмів, спрямованих на відновлення по­рушеної саморегуляції організму). Обумовлюючи внутрішню су­перечливість хвороби, вони одночасно пов'язані один з одним та заперечують один одного.

2. Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін. Цей закон конкретизує перший і виявляє нові аспекти роз­витку, передусім у діалектиці кількісних та якісних змін.

Якість — характеристика предмета, завдяки якій він є саме цим, а не іншим предметом. Якість стосується не окремих власти­востей, а відображає в загальному специфіку предмета або ж його певну сторону як синтез окремих властивостей чи характеристик. Тобто якість — це стійка внутрішня визначеність предмета. Без якості предмет не може існувати таким, який він є. Кількість же є визначеністю предмета, завдяки їй його можна розділити на окремі частини і зібрати їх воєдино. Суттєва ознака кількос­ті — однорідність (схожість, подібність). Кількісні зміни не так пов'язані з існування предмета, як якісні, кількісна зміна не від­разу і не завжди веде до зміни чи знищення предмета.

Взаємозв'язок кількісної та якісної визначеності предмета по­казує категорія міри — це якісно визначена кількість; кількісні межі існування даної якості, інтервал, усередині якого кількісні зміни не зумовлюють якісних змін.

З категорією міри в медицині тісно пов'язана категорія норми. Норма — це біологічний оптимум живої системи, інтервал її нор­мального функціонування; оптимум — стійке функціонування живої системи без включення додаткових засобів для забезпечен­ня її стійкого стану.

Відповідно, суперечності в протилежностях виникають тоді, коли процес кількісних змін спричинює порушення міри предме­та, а, відповідно, появу нової якості, яка, в свою чергу, передбачає нову кількість та нову міру. Так, у неорганічній природі точками переходу (порушенням міри) є точки плавлення (затвердіння), точки сублімації, перекристалізації, точки алотропічних перехо­дів (графіт та алмаз — різні алотропічні стани вуглецю), що від­носяться до фазових перетворень речовини. Межами міри є кри­тична температура в явищах надпровідності, критична маса при ядерних реакціях тощо.

Для розвитку в контексті цього закону суттєві не будь-які змі­ни, а незворотні кількісні та якісні зміни. При цьому в розвиток роблять внесок ті незворотні якісні зміни, що не просто запере­чують старий стан, а забезпечують наступність із старою якістю та синтез нового.

Процес появи нової якості виражається категорією стрибка. Форми стрибка різноманітні і можуть відбуватися поступово, як зміна цілого через окремі елементи системи (якісні зміни видів рослин і тварин), так і докорінна зміна всієї системи в цілому (пе­ретворення одних елементарних часток в інші, мітоз у біології, революція в історії).

Поступове накопичення кількісних змін (ступеня і темпів розвитку предмета, числа його елементів, порядку їх зв'язків, просторових розмірів та ін.) у певний момент часу приводить до якісних перетворень предмета (стрибку), до виникнення нового, нової якості. Остання в свою чергу справляє зворотну дію на ха­рактер і темпи кількісних змін (наприклад, перетворення одних хімічних елементів на інші залежно від зміни величини заряду ядра атома тощо).

На основі пізнання якісної своєрідності хвороби проводиться диференціальний діагноз захворювання. Якісна специфіка хворо­би лежить в основі нозологічної класифікації захворювань. Посту­повість якісних та кількісних змін виражається в існуванні проміжкових станів — так, між здоров'ям і хворобою спостерігаються численні перехідні стани, що називаються субклінічними.

Для лікаря суттєву роль відіграє закономірність — кількісні зміни безперервні, якісні перервні. Наприклад, безперервне на­копичення токсичних з'єднань в організмі, досягнувши певного кількісного рівня, веде до декомпенсації функціональної системи та розвитку якісно нового клінічного стану (кома, смерть).

3. Закон заперечення заперечення виражає спрямова­ність, спадкоємність розвитку та його форму. Найважливішою ка­тегорією закону є категорія «заперечення», що виражає: а) процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і чинників, тобто припинення існування цього предмета як цілісної системи, кінець його розвитку (зовнішнє, «видиме» заперечення, деструкція); б) самозаперечення як внутрішній момент розвитку з утриманням позитивного змісту заперечуваного («зняття»). У про­цесі розвитку обидва види заперечення тісно взаємопов'язані, але визначальну роль зрештою відіграє внутрішнє заперечення.

Цей закон показує складність і суперечливість процесу розви­тку. Останній виступає не як лінійний одномірний процес, пояс­нюючи виникнення новизни під час розвитку. Нове виникає не на порожньому місці, а як заперечення старої якості, однак не зни­щуючи стару, а зберігаючи її на новому етапі розвитку. Так, епоха античності — космоцентрична, епоха Середньовіччя, заперечую­чи античність, — теоцентрична, однак водночас зберігає елемен­ти античності в собі (філософія Аристотеля і Платона). Епоха ж Відродження заперечує й античність і Середньовіччя, однак за­лишає їх проблематику (космо- та теоцентризм), однак у новому, «знятому» вигляді (пантеїзм, антропоцентризм).

Заперечення заперечення також є фактором, який створює специфіку часу розвитку. Оскільки розвиток — це процес одночас­но і висхідний і низхідний, тому і минуле, теперішнє та майбутнє, на розташовуються одне після одного і не змінюють одне одного, навпаки, вони пронизують та взаємообумовлюють одне одного. У певному сенсі, минуле, теперішнє та майбутнє співіснують в єди­ному часовому вимірі. У діалектичному розвитку має місце не про­сто відхід майбутнього від минулого, а їх суперечливе зімкнення; і що вища форма розвитку, то ширше захоплення пройдених ета­пів. Тому показником рівня розвитку слугує не лише новизна, а й здатність зберігати «зняте» старе. Тобто, цей закон не визнає абсо­лютної перервності у розвитку, а показує принципову відкритість та незавершеність розвитку як такого; кінець одного циклу стає початком нового і процес у цілому отримує форму нескінченної спіралі, яка поєднує в собі рух по колу та висхідний рух.

Дата добавления: 2015-05-22