Філософія права: проблеми та підходи. 1 страница

Ф56

Львів 2005

Навчальний посібник

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА: проблеми та підходи

для студентів спеціальності „Правознавство”

За загальною редакцією професора П.М. Рабіновича

ББК 67.0я73

Філософія права: проблеми та підходи. Навчальний посібник для студентів спеціальності „Правознавство” / П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін. За загальною редакцією П.М. Рабіновича. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – 332с.

У посібнику висвітлюється низка актуальних проблем сучасної філософії права, пов’язаних із наукознавчою характеристикою цієї науки, праворозумінням, природними правами людини, а також з цінністю юридичних явищ. Розглядаються деякі методологічні підходи та демонструються їхні можливості у розв’язанні вказаних проблем.

Особливістю посібника є виклад усього матеріалу крізь призму антропологічної парадигми, яка нині визнається фундаментом суспільствознавства, зокрема філософії та загальної теорії права.

Призначений для студентів, аспірантів, викладачів і науковців, а також всіх, хто цікавиться філософсько-правовою проблематикою.

© П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук, Т.І. Дудаш, Т.І. Пашук, С.П. Рабінович, Л.В. Ярмол, Ю.І. Анохін, 2005

ЗМІСТ

передмова..............................................................................7

частина і. філософія права: наукознавча
характеристика..................................................................11

Розділ 1. Предмет і методологія філософії права..............12

§1. Що є предметом філософії права.........................................12

§2. Поняття та склад методології філософії права...................16

§3. Трансформації у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві та їх вплив на
методологію філософії права.................................................21

§4. Антропологічна парадигма як прояв тенденції антропологізації предмета філософії права..........................35

частина іі. деякі проблеми філософії права в антропологічній перспективі........................................93

Розділ 2. Загальні проблеми праворозуміння (герменевтико-лінгвістичний підхід)...............................93

§1. Поняття герменевтико-лінгвістичного підходу та загальні можливості його застосування у філософсько-правових дослідженнях...........................................................................93

§2. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння.......105

§3. Офіційне правотлумачення як прояв герменевтичних закономірностей....................................................................135

Розділ 3. Деякі проблеми природного права
(філософсько-антропологічний підхід).........................152

§1. Поняття філософсько-антропологічного підходу та його загальні потенції у філософсько-правових
дослідженнях.........................................................................152

§2. Особливості сучасного поняттєвого
апарату людинорозуміння у правовій науці.......................158

§3. Гідність людини як фундамент її природних прав...........184

§4. Людська гідність: релігійно-антропологічна
інтерпретація.........................................................................194

§5. Свобода віросповідання як одне з
природних прав людини.......................................................210

§6. Природно-правова рівність людей та їх вільні
волевиявлення.......................................................................235

§7. Діалектика загального й особливого у природних
правах людини......................................................................255

Розділ 4. Природні права людини та об’єктивне
юридичне право (потребовий підхід)..............................271

§1. Поняття потребового підходу та його роль у з’ясуванні соціальної сутності правових явищ.....................................271

§2. Соціальна сутність прав людини........................................275

§3. Цінність юридичних норм для особи:
інструментальна та власна...................................................286

§4. Юридичні засоби захисту прав людини крізь призму
потребово-інструментального підходу...............................314

CONTENTS

preface....................................................................................7

part i. philosophy of law: scientific
characterization...............................................................11

Chapter I. Subject and Methodology of Philosophy of Law...............................................................................................12

§1. What is the Subject of Philosophy of Law?....................................12

§2. Notion and Composition of Methodology of
Philosophy of Law...........................................................................16

§3. Transformations in Domestic General-Theoretical
Law-and-State Science and Their Influence
on the Methodology of Philosophy of Law.....................................21

§4. Anthropologic Paradigm as Consequence of
Anthropologization of Subject of Philosophy of Law.....................35

part ii. some issues of philosophy of law in anthropologic prospect..................................................93

Chapter II. General Issues of Law Comprehension
(Hermeneutical-Linguistic Approach)..............................93

§1. Notion of Hermeneutical-Linguistic Approach and General
Measures of Its Applying in Legal-Philosophic Researches...........93

§2. Law Names as Consequence of Law Comprehension.................105

§3. Official Interpretation of Law as Consequence of Hermeneutical Regularities....................................................................................135

Chapter III. Some Issues of Natural Law
(Philosophic-Anthropologic Approach).........................152

§1. Notion of Philosophic-Anthropologic Approach and General
Measures of Its Application in Legal-Philosophic Researches......152

§2. Peculiarities of Contemporary Notional
Apparatus of Human Being Comprehending in Law Science……………………….......................................................158

§3. Human Dignity as Foundation of Natural Human Rights............184

§4. Human Dignity: Religious-Anthropologic Interpretation............194

§5. Freedom of Religion as Natural Human Right.............................210

§6. Natural Law Equality of Human Beings and
Their Free Expressions..................................................................235

§7. Dialectics of General and Peculiar in Natural Human Rights......255

Chapter IV. Natural Human Rights and Law of State
(‘Needs’ Approach)................................................................271

§1. Notion of ‘Needs’ Approach and Its Role in Revealing the Social Essence of Legal Phenomena.........................................................271

§2. Social Essence of Human Rights..................................................275

§3. Value of Legal Rules for Person: Instrumental and Own.............286

§4. Human Rights Remedies in View of ‘Needs’-and-Instrumental Approach........................................................................................314

Передмова

Однією з сучасних тенденцій розвитку вітчизняного загальнотеоретичного правознавства є фундаменталізація його методології[1], що знаходить вияв, насамперед, у неабиякій інтенсифікації філософсько-правових досліджень в Україні та використанні їх результатів у навчальному процесі[2], у „реставрації” вітчизняної філософсько-правової спадщини[3] й, нарешті, у проведенні низки спеціальних науково-організаційних заходів.

Серед останніх відзначимо виділення філософії права в окрему наукову спеціальність, з якої нині можна захищати дисертації як в межах загальнотеоретичної юриспруденції, так і науки філософії. Прикметним у цьому аспекті є проведення Інститутом держави і права імені В.М. Корецького спільно з Інститутом філософії імені Григорія Сковороди НАН України навесні 2003 року круглого столу з актуальних проблем філософії права[4], а Національною академією внутрішніх справ України (за участю тодішнього президента Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії Є. Булигіна) – науково-практичної конференції „Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні та світі”, на якій, зокрема, було розширено склад фахової громадської організації „Всеукраїнська асоціація філософії права і соціальної філософії”[5]. Представники цієї організації згодом взяли участь у роботі ХХІ конгресу Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії „Право і політика в пошуках балансу” (серпень 2003р., м. Лунд, Швеція) та у її ХХІІ конгресі „Право та справедливість у глобальному суспільстві” (травень 2005р., м. Ґранада, Іспанія). Вельми важливим є й започаткування у 2003 році Інститутом держави і права НАН України імені В.М. Корецького та Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича видання журналу „Проблеми філософії права”.

Як відзначалось, одним із проявів філософсько-правового „ренесансу” в Україні є запровадження у провідних юридичних навчальних закладах самостійних курсів з філософії права та видання відповідних посібників і методичних матеріалів для студентів спеціальності „Правознавство”.

Певних заходів у такому напрямку вжито й на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут протягом декількох років викладається зазначений предмет, а також проводяться розгорнуті філософсько-правові дослідження (у тому числі дисертаційні), результати яких оприлюднюються у наукових журналах[6] і в доповідях на наукових форумах[7].

Це дало факультету можливість організувати у Львові спільно з Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України й Львівською лабораторією прав людини та громадянина НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України круглий стіл на тему: „Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи)” (вересень 2005р.). Взяти участь у ньому погодились, крім львівських науковців, знані фахівці із Запоріжжя (кандидат наук Л.Г. Удовика), Києва (доктори наук – М.І. Козюбра, О.М. Костенко, М.В. Костицький, Б.Ф. Чміль; кандидати наук – В.С. Бігун, Є.В. Бурлай, Н.В. Кушакова, М.В. Тесленко), Луганська (кандидат наук О.М. Литвинов), Макіївки (кандидат наук О.М. Губар), Харкова (доктори наук – С.І. Максимов, В.В. Шкода; кандидат наук В.М. Шаповал), Чернівців (доктор наук А.А. Козловський) тощо.

Одним із результатів роботи львівської „дільниці” вітчизняних філософсько-правових досліджень є й пропонований посібник. Він покликаний сприяти студентам юридичного факультету ЛНУ імені Івана Франка у засвоєнні низки тем того курсу філософії права, котрий викладається саме тут. Можливо, ця книга стане у пригоді й студентам інших юридичних навчальних закладів.

Співавторами даного посібника стали співробітники лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка:

Грищук О.В. – кандидат юридичних наук, науковий співробітник лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ – §3 розділу 3 (у співавторстві з П.М. Рабіновичем);

Гудима Д.А. – науковий співробітник лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини, асистент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ – §4 розділу 1 (у співавторстві з Ю.І. Анохіним), §1 і 2 розділу 3; §5 розділу 3 (у співавторстві з Л.В. Ярмол);

Дудаш Т.І. – співробітник лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини юридичного факультету ЛНУ – §2 розділу 2;

Добрянський С.П. – кандидат юридичних наук, завідувач лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ – §7 розділу 3 (у співавторстві з П.М. Рабіновичем);

Пашук Т.І. – науковий співробітник лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини, аспірант кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ – §4 розділу 4.

Рабінович П.М. – доктор юридичних наук, головний науковий співробітник лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини, професор кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ, член-кореспондент Академії правових наук України – §1, 2, 3 розділу 1; §1 і 3 розділу 2; §3 розділу 3 (у співавторстві з О.В. Грищук); §6 розділу 3; §7 розділу 3 (у співавторстві з С.П. Добрянським); §1, 2, 3 розділу 4.

До складу авторського колективу також увійшли:

Анохін Ю.І. – аспірант кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ, юрисконсульт ТзОВ „Фокстрот” – §4 розділу 1 (у співавторстві з Д.А. Гудимою);

Рабінович С.П. – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Львівської лабораторії прав людини та громадянина НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України – §4 розділу 3.

Ярмол Л.В. – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Львівської лабораторії прав людини та громадянина НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України – §5 розділу 3 (у співавторстві з Д.А. Гудимою).

Науково-допоміжну роботу з підготовки посібника до друку виконав Д.А. Гудима.

Авторський колектив буде вдячний тим читачам, котрі висловлюватимуть критично-конструктивні зауваження й рекомендації стосовно поліпшення науково-методичного рівня цього посібника.

Частина І.
Філософія права: наукознавча
характеристика

Розділ 1. Предмет і методологія філософії права

§1. Що є предметом філософії права

Відповідь на це запитання має постати в результаті аналізу принаймні двох його аспектів: змісту праворозуміння та специфіки предмета власне філософії.

Щодо першого з них, то усім добре відомо, що інтерпретація поняття права ніколи не була й сьогодні не лишається однозначною. Тому вже з цієї причини предмет філософії права, будучи явищем похідним від праворозуміння, не зможе змістовно витлумачуватись завжди, повсюди й усіма однаково. І якщо саме філософія покладає на себе місію визначати: що є право або, інакше сказати, яке явище відображається зазначеним терміно-поняттям, то скільки існувало й існує різних „філософій”, стільки було й буде неоднозначних праворозумінь. А тоді, отже, проблема змістовної, неформальної уніфікації предмета філософії права може видатись принципово нерозв’язуваною.

Це проявляється, наприклад, у тому, що філософи та й, зрештою, юристи часто-густо аксіоматизують певний варіант праворозуміння (скажімо, вважають правом одне з таких явищ (а висловлюючись більш точно, – певні їх різновиди), як-от: свобода, справедливість, мораль, інтереси, деякі суспільні відносини, деякі ідеї, внутрішній психічний стан, переживання, індивідуальний досвід людини), а вже потім вдаються до філософського осмислення, освоєння „обраного” праворозуміння. Але ж саме таке постулювання є, зі свого боку, продуктом і виявом певної світоглядно-філософської доктрини, ідеології, установки, яка, вочевидь, сформувалась небезпричинно, невипадково.

Можливість неоднозначного праворозуміння породжується, взагалі кажучи, складно-структурністю, різнорівневістю, багатоякісністю того явища, яке відображають терміно-поняттям „право”. Але це – тільки-но можливість (гносеологічна передумова) плюралізації праворозуміння. Дійсністю ж вона стає тоді, коли у процес інтерпретації поняття права включаються – причому, зазвичай, досить опосередковано, неявно, а іноді й неусвідомлювано – певні індивідуальні та групові потреби й інтереси, які зумовлюють акцентування (іноді аж до спотвореного гіперболізування) того чи іншого аспекту, „зрізу” цього явища. У цьому полягає соціальна передумова плюралізації праворозуміння.

Визнання впливу двох означених чинників неоднозначної філософської інтерпретації онтології й сутності права, конкретизація цього впливу у процесі аналізу й оцінки різних філософсько-правових течій – це, по-перше, неодмінна складова демістифікації наукових уявлень про феномен права. А по-друге, це дозволяє раціонально пояснити, обґрунтувати ті або інші типологічні характеристики праворозуміння, „вивести” їх як із специфіки його предмета, так і з особливостей умов життя, потреб та інтересів якоїсь частини певного суспільства або ж усього певного суспільства.

Як би то не було, але обґрунтування невипадковості (а можливо, й навпаки – випадковості) виникнення й поширення тих чи інших поглядів щодо онтології та сутності права завжди лишатиметься актуальним завданням науки.

Ситуація принципово не міняється й тоді, коли замість терміна поняття „право” використовується терміно-поняття „правова реальність”. Скажімо, якщо у літературі обговорюється питання про філософські способи та рівні осмислення правової реальності, то віднесення того чи іншого явища саме до „правового”, зазвичай, попередньо не доводиться, а просто начеби постулюється. У такий спосіб, так би мовити, віз ставиться поперед коня: те, що має стати результатом, висновком філософсько-правових досліджень, бездоказово покладається як їхній вихідний, першопочатковий пункт, в який досить повірити.

Менш вразливим видається інший шлях: визначити в онтологічному й соціальному аспектах гранично загально, абстрактно (а отже, значною мірою беззмістовно) той феномен, який кваліфікується як правова реальність. Розкриття ж його сутності залишити тим філософсько-правовим „школам”, кожна з яких вже змістовно досліджує лише один з аспектів цього явища (хоча результати такого дослідження вона прагне потім гіпертрофовано поширити на все явище у цілому і вважає сутністю даного явища те, що насправді становить лише один із його проявів).

З огляду на викладене, можна вважати, що предметом науки філософії права є найзагальніші (гранично загальні) об'єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається терміно-поняттям „право”. А сама ця наука становить, відповідно, систему знань про такі закономірності.

Втім, специфічність наукознавчої ситуації, яка розглядається, полягає у тому, що зазначене явище неминуче виступає спільним об'єктом дослідження двох самостійних наук: філософії та загальної теорії права. Проте кожна з них „освоює” цю „спільну територію” під різними кутами зору[8].

У рамках першої науки, філософія права виявляє такі закономірності права (сказати точніше – закономірності того явища, котре відображається терміно-поняттям „право”), які притаманні усім без винятку явищам природи й суспільства, а цим якраз і забезпечується гранично загальний, тобто суто філософський, рівень знань про „право”. У рамках же загальнотеоретичної юридичної науки філософія права виявляє саме специфіку проявузазначених („філософських”) закономірностей. Отже, кожна з названих наук досліджує феномен права під кутом зору лише тих об'єктивних законів, які становлять їх відповідні предмети й котрі є невипадковою, несвавільною підставою розрізнення, відмежування цих наук.

Нагадаємо у зв’язку з цим концепцію державно-правових (точніше – право-державних) закономірностей, згідно із якою такими закономірностями є об’єктивні, необхідні, суттєві й для певних умов сталі взаємозв’язки державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, які (взаємозв‘язки) безпосередньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, який опосередковує юридично (тобто за посередництвом державно-вольової діяльності) соціальну детермінованість, структуру, функціонування, розвиток і соціальну впливовість, дієвість державно-правових явищ. Саме наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз й виступає об’єктивною основою для виділення теоретичної юриспруденції (праводержавознавства) у самостійну науку в системі всього суспільствознавства[9].

Актуальність з‘ясування проблеми співвідношення філософії права із загальною теорією права у черговий раз виявилась на згаданому ХХІ конгресі Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії. Серед тем його робочих груп і спеціальних секцій були, зокрема, такі, як-от: „Правова теорія та філософія”, „Логічний аналіз юридичної аргументації”. А на ХХІІ конгресі прозвучали доповіді, зокрема на такі теми, як-от: „Загальна юриспруденція”, „Європейський конституційний процес: теоретичний погляд”, „Чи можемо ми виправдовувати державу загального благоденства в епоху глобалізації?”, „Що може дати філософія для юридичного тлумачення?”, „Теорія та мисленнєве відновлення правової аргументації”, „Про теорію права, право та права”, „Теорія права та глобалізація”, „Теорії правової інтерпретації”.

Варто також зазначити, що під егідою Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії було в останні роки видано цикл праць, об’єднаних назвою „Компендіум правової філософії та загальної юриспруденції” (до складу цієї серії входять монографії професорів Є. Паттаро (Болонський університет, Італія) – „Реальність, яка має бути, і право”; Х. Ротлеузнера (Вільний університет, Німеччина) – „Підвалини права”; Р. Шайнера (Університет Альберти, Канада) – „Правові інститути і джерела права”; О. Печеника (Лундський університет, Швеція) – „Наукова юридична доктрина як знання права й як джерело права”; Дж. Сартора (Болонський університет, Італія) – „Правове обґрунтування”. Така ситуація відображає, як видається, той підхід, згідно з яким галузь знань, котра за нашою традицією зветься „загальна теорія права”, вважається складовою частиною науки філософії права, тобто начеби поглинається останньою. Отож, зазначена проблема потребує подальших досліджень.

§2. Поняття та склад методології філософії права

Методологія філософії права – це система концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів та засобів дослідження її предмета, а також знання про закономірності їх застосування.

Концептуальним підходом можна вважати побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких підходів вирізняються, зокрема, діалектичний, метафізичний, матеріалістичний, ідеалістичний, гностичний, агностичний, антропологічний, потребовий, персоналістичний (людиномірний), комунітарний (колективістський), комунікативний, герменевтичний, синергетичний.

Концептуальний підхід реалізується за допомогою певних методів дослідження – як загальнонаукових, так і власне філософсько-правових.

Спеціальні (філософсько-правові) дослідницькі методи можна розуміти як процедури інтерпретації та застосування гранично загальних (філософських) категорій у процесі дослідження тих явищ, котрі відображаються терміно-поняттям „право” (наприклад, метод дослідження переходу кількісних змін відповідного явища в якісні). Такі методи реалізуються за допомогою відповідних способів (прийомів) дослідження.

Способи (прийоми) дослідження– це зумовлені певним концептуальним підходом і відповідними йому пізнавальними методами діяльнісні операції (інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на виявлення та інтерпретацію тих явищ, що належать до предмета філософії права.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільствознавстві України (та й інших країн колишнього Союзу РСР), яка характеризується переходом від колись уніфікованої, єдино дозволеної, „одержавленої” методології до розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняну філософію права. Демонополізація або, інакше кажучи, роздержавлення методології, – безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження – гранично загальні закономірності того явища, яке відображено терміно-поняттям „право”.

Однак методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, так би мовити, „всеїстивність”.

Плюралістичне використання концептуальних підходів, дослідницьких методів і засобів, аби не призводити до такого анархізму, має відповідати, „підпорядковуватись” принаймні таким трьом гносеологічним постулатам:

· об’єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна сторона, грань, властивість об’єкта дослідження) „веде” за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності, придатності;

· необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію. (Щоправда, якщо поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих положень об’єктивним інтересам (потребам) лише окремих частин соціально неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких „часткових”, групових інтересів. Та чи не буде такий „плюралізм” своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам? Це питання вимагає подальших дискусій.);

· неодмінним показником прийнятності, евристичності певного концептуального підходу та дослідницького методу є їх спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явища, що вивчається (а не до приховування, затушовування її). Гадаю, що такою сутністю, взагалі кажучи, є здатність явища задовольняти потреби й інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках – й усіх його членів).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених.

Проте у сучасних процесах плюралізації концептуальних підходів і дослідницьких методів (у тому числі філософсько-правових) зазначені аксіоми подекуди ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного безладдя, еклектизму, „хаосу”. Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

· використання певних загальнонаукових й інших методів дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх евристичних можливостей (зокрема, через ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження);

· „оприродничування ” закономірностей соціальних явищ (зокрема, так би мовити, космізації, фізикалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто „механічного” виведення праводержавних закономірностей безпосередньо з положень природничих наук;

· надмірної, тобто соціально-беззмістовної, „вихолощувальної”, абстрактизації понять про досліджуванні соціальні явища (шляхом використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації смислу понять, що такими термінами позначаються). Але чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загально-, а не частковолюдське значення, виявляється лише тоді, коли вони „заземлюються”, тобто застосовуються у конкретних умовах місця й часу, якими, власне, і визначається соціально-змістовне розуміння, смислове „наповнення” відповідних термінів. А воно ж, як свідчить соціальна практика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним;

· факторної „зрівнялівки”, тобто прокламування рівнозначності, однаковості впливу на досліджуване явище численних різноманітних обставин, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й випадковими зв’язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об’єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) поняттям „залежність”;

· методологічної „зрівнялівки”, тобто проголошення абсолютної рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх субординованості (у той час як така субординованість об’єктивно зумовлюється різноякісністю, багатогранністю досліджуваних явищ);

· „термінологічної мімікрії”, тобто словесного „перевдягання”, як-то кажуть, зміни „вивісок”, дослідницьких підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли внаслідок своєрідної „термінологічної алергії” колишні назви (які справді дискредитовані помилковою практикою використання понять, що позначаються ними) замінюються на інші, котрі хоча й звучать надто „модерно”, проте реально застосовуються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення від якого було задекларовано ззовні.

Дата добавления: 2015-05-22