Філософія права: проблеми та підходи. 6 страница

Оскільки безпосереднім об’єктом застосування є, як правило, така юридична норма, яка дістає остаточну правотворчу конкретизацію, то її уяснення, розуміння кожним правозастосовником мало би бути, в ідеалі, однаковим, тотожним саме з остаточним правотворчим тлумаченням. Що ж до проміжних правотворчих тлумачень, то вони впливають на правозастосувальне тлумачення лише опосередковано.

По мірі „просування” проміжних правотворчих інтерпретацій закону до остаточної інтерпретації їх неоднозначність повинна зменшуватись. Тим самим кількість можливих значень, смислів норми (юридичного поняття), що тлумачиться, є, так би мовити, прямо пропорційною ступеню її абстрактності або ж, навпаки, зворотно пропорційною рівню її конкретності. Отже, правотворче проміжне розуміння закону може мати більше ступенів свободи, більше смислових варіантів, аніж тлумачення правозастосувальне.

З герменевтичних позицій можна висловити деякі міркування і щодо юридичних актів Конституційного Суду України, які, як відомо, здатні набувати нормативно-юридичного характеру, породжувати юридичні наслідки загального значення.

Конституційний Суд України як єдиний орган офіційного тлумачення Конституції у багатьох випадках буде змушений займатися не стільки „смисловідшуковуванням”, скільки смислотворенням. Слушним є положення про те, що здійснюючи офіційну інтерпретацію законів, у тому числі Конституції, „орган конституційного контролю... сам виступає активним суб’єктом законодавчої влади. Адже відповідні акти тлумачення, що мають юридично обов’язковий характер, можуть не тільки скасовувати окремі положення законів, а й встановлювати відмінні від них нові нормативні приписи”[200].

Дослідження правотворчості крізь призму процесів розуміння – з урахуванням їхніх загальних закономірностей – сприятиме пізнанню механізмів смислотворення, смисловтілення ісмисловідтворення, які так чи інакше використовує правотворчий орган за допомогою тексту нормативного акта. А свідоме, науково обґрунтоване використання таких механізмів – важливий шлях підвищення якості законодавчої та „обслуговуючої” її правотворчої діяльності відповідних органів.

Розуміння у тлумаченні, застосуванні та реалізації юридичних норм. У герменевтиці нині вироблено такі поняття, положення, методики, процедури, використання котрих дозволяє піднести наукову і практико-прикладну розробку тлумачення юридичних норм на якісно новий рівень. Йдеться, наприклад, про поняття смислу, поняття інформативності тексту (тобто системи його властивостей, характеристик, що обумовлюють його правильну інтерпретацію, яка, проте, не є тотожною його інформаційній насиченості) та класифікацію текстів залежно від цієї ж властивості, а також про такі поняття, як адекватність смислової інтерпретації, інтерпретаційна модель, інтерпретаційний „зсув” (зрушення), переосмислювання („перекодовування”) тексту, рівень семіосоціопсихологічної підготовки суб’єктів, семіосоціопсихологічна група. Наведені поняття дозволяють, зокрема, виявити умови адекватності уяснення закону, ступінь відповідності тлумачення закону задуму (волі) законодавця, рівень інформативності закону, ступінь підготовленості, здатності адресатів законів до його адекватного тлумачення, уточнити причини нерозуміння закону, передумови і межі допустимості офіційного „перетлумачення” даного закону відповідним органом.

Евристичні можливості загальної теорії розуміння (зокрема, того її розділу, що репрезентований працями Т. Дрідзе[201], ми спробували свого часу використати при проведенні серії емпіричних досліджень, спрямованих на уточнення передумов і факторів однакового, відповідного до задуму законодавця розуміння текстів законів їхніми виконавцями[202].

Мета одного з таких досліджень полягала у тому, аби визначити співвідношення використовуваних у законодавстві тих загальновживаних слів і спеціальних (термінологічних) словосполучень, котрі стали предметом офіційного нормативного судового тлумачення. Було встановлено, що 92%усіх слів (словосполучень), роз’яснених у порядку такого тлумачення, належать до загальновживаних і лише 8% – до юридичних термінів. Інакше кажучи, у законодавстві рівень інформативності перших є набагато нижчим, аніж рівень інформативності термінологічних конструкцій. Пояснити це можна, принаймні, тим, що за допомогою загальновживаних слів у законодавстві позначаються такі поняття, які відображують здебільшого звичайні, нормальні, „природні” відносини, що виникають, як правило, не безпосередньо із закону, а із загальносоціальних умов існування та розвитку суспільства, груп, індивідів (передусім відносин майнових, трудових, сімейних). Проте у законодавстві такі слова нерідко вживаються не у загальноприйнятому смислі, а в особливому, спеціальному значенні, яке не завжди буває відоме юристам. У цьому і полягає причина „різночитань” закону, своєрідного інтерпретаційного зсуву.

Що ж до юридичних термінів, то вони використовуються для позначення понять, якими відображаються суспільні відносини, котрі виникають вже безпосередньо із закону (наприклад, відносини судочинства). Їх учасниками завжди, так чи інакше, стають професійні юристи, а вони фахово розуміються на цих термінах. Важливим є й те, що певна частина юридичних термінів оздоблюється авторським (автентичним) тлумаченням, яке вміщується у тому ж самому нормативному акті, де вони вперше використовуються (наприклад, ст.ст. 11, 14, 15, 36-39 КК України, ст.32 КПК України).

Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні рекомендації. У тих випадках, коли законодавець („нормовстановлювач”) використовує у тексті юридичної норми загальновживані слова у спеціальному, вузькому значенні, він повинен, як правило, включати до відповідного законодавчого акта і своє роз’яснення цього значення.

За матеріалами офіційної судової інтерпретаційної практики досліджувався також порівняльний ступінь інформативності слів закону, що позначають основні різновиди юридично значущих явищ, а саме: 1) дії адресатів норми (ознаки цих дій); 2) суб’єктів, діяльність котрих регулюється нормою (їх демографічні, соціальні, психофізичні, особистісні властивості); 3) події; 4) матеріальні предмети; 5) мислительні об'єкти (ідеальні конструкції, поняття). Було встановлено, що частіше (у 78% випадків) роз’яснювались поняття закону, котрі позначають дії, вчинки, діяльність. Отже, саме діяльнісна частина текстів юридичних норм, яка становить їхню серцевину, має відносно меншу інформативність, а тому потребує найбільш досконалої семантичної обробки.

В іншому емпіричному дослідженні малось на меті конкретизувати ті фактори, від котрих залежить ступінь правильності (адекватності) населення. Для цього з трьох галузей права – трудового, цивільного (включаючи сімейне) та кримінального — було відібрано поняття, визначення яких дав сам законодавець у законі („трудовий договір”, „прогул”, „угода”, „позовна давність”, „батьківські права”, „співучасть”, „хуліганство”). У кожному з таких автентичних визначень були виділені найменування суттєвих ознак тих явищ, що відображені відповідними поняттями. А потім останні пропонувались (ясна річ, без їх змістовного розшифрування) різним професійним групам громадян для письмової інтерпретації. Зіставлення отриманих від них відповідей із легальними, „еталонними” дефініціями таких понять дозволило виявити, яка частина ознак кожного із понять, котрі визначались опитаними громадянами, співпала з ознаками, закріпленими у відповідній легальній дефініції. Таким шляхом було враховано (у відсотках) рівень правильності розуміння запропонованих понять кожною групою реципієнтів.

До опитування було залучено декілька груп громадян, які розрізняються передусім за освітою та видом занять (робітники, інженерно-технічна інтелігенція й інтелігенція, яка не зайнята у виробництві, службовці підприємств і службовці організацій у сфері обслуговування, студенти неюридичних спеціальностей та ін.) — разом майже 300 осіб. Як виявилось, найбільш точну інтерпретацію дістали поняття трудового права (коефіцієнт правильності розуміння склав у різних групах від 39 до 57%), найменш точну – поняття кримінального права (25-42%). При цьому відмінності у ступені правильності розуміння громадянами одних і тих же юридичних понять фіксувались не стільки у зв’язку із формальною приналежністю реципієнтів до відповідної соціально-демографічної групи, скільки внаслідок їх залученості до конкретної сфери соціальної комунікації. Чим інтенсивнішою є їхня участь у тому чи іншому виді знакового спілкування, тим вагомішим є їх лінгвосоціопсихологічний досвід, пов’язаний із відповідною сферою соціальної практики, з їхньою причетністю до користування текстами законів, що її регламентують, і, як наслідок, тим більш адекватною є інтерпретація ними цих текстів.

Такі дослідження правотлумачних процесів можуть слугувати основою для розробки типології законодавчих текстів з огляду на їх інформативність, а також типології суб’єктів права, зважаючи на їх лінгвосоціопсихологічну підготовку. Ці типології корисно враховувати й у правотворчості – і для удосконалення текстів нормативно-правових актів, і при їх офіційному роз’ясненні (з метою уніфікації праворозуміння в інтересах єдності законності), й у процесі правового навчання та просвітництва.

Положення герменевтики можна застосувати також і до розуміння смислу правозастосувальних актів, яке порівняно з тлумаченням актів нормативно-правових має ряд особливостей. Так, якщо уяснення нормативно-правових актів у процесі їх застосування має своїм безпосереднім результатом, як правило, дію інтелектуальну (правозастосувальне рішення), то уяснення правозастосувальних актів закінчується найчастіше діями фізичними (реалізація права). Тому у тих випадках, коли практичному втіленню закону у життя передує його застосування, належна реалізація права залежить, вочевидь, від адекватної інтерпретації не стільки нормативного акта, скільки акта правозастосувального.

Доробки герменевтики можуть принести значну користь у вивченні та поліпшенні взаєморозуміння учасників і такого правового спілкування, яке відбувається в усній формі (переговори контрагентів з приводу укладення договору, дебати у судовому процесі, допит на попередньому слідстві, розгляд питання на засіданні колегіального органу та ін.). Адекватне розуміння у таких випадках – одна із необхідних умов правильного вирішення справи, та й взагалі реалізації права.

Розглядувана проблематика стосується розуміння смислу не тільки мовних висловлювань – письмових чи усних, – яким притаманна відповідна юридична значущість, а й фізичних дій, актів поведінки, діяльності, які визнаються юридичними фактами (зокрема, актів реалізації права, а також правопорушень). Проте механізм витлумачування вчинків відрізняється від механізму інтерпретації текстів. Встановлення юридичної значущості дій у багатьох випадках ґрунтується на розумінні їх соціального смислу (тобто об’єктивної значущості для інших суб’єктів) і смислу особистісного (тобто того значення, якого надавав цим діям їх суб’єкт для досягнення своєї мети, здійснення своїх намірів, інтересів). У цьому пункті правового регулювання інтерпретація більш чітко, ніж у будь-якому іншому, постає у вигляді проблеми осмислення. Чи є дані дії конклюдентними, визнавати їх такими чи ні, – це залежить від того, який смисл з них „вичитується” (а точніше кажучи, у них „закладається”).

Отже, загальна теорія розуміння (герменевтика) має „виходи” мало не на всі етапи та зони правового регулювання остільки, оскільки вони з необхідності опосредковуються свідомістю, осмислюються. А це – вагома підстава для застосування висновків цієї науки у загальнотеоретичному праводержавознавстві та філософії права[203].

Резюмуємо деякі методологічні положення загальної теорії розуміння, які видаються найбільш вагомими для дослідження проблем правового регулювання.

Розуміння будь-якого явища, якщо воно залучене (чи може бути залучене) у людську практику, є нічим іншим, як засвоєнням, пізнанням його соціальної сутності. Соціальна ж сутність явища – це його роль, призначення, функції, можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших суб’єктів, це – в кінцевому рахунку, а деколи й у першу чергу — здатність задовольняти їх певні потреби. Соціальна сутність явища, предмета розкривається у його „здатності” бути засобом для задоволення потреби, а інакше кажучи, для досягнення тієї мети, в якій ця потреба втілюється, відбивається. Тому пізнати, з’ясувати соціальну сутність явища — це означає витлумачити, осмислити його саме як такий засіб, інструмент.

Цей підхід: 1) розкриває об'єктивну основу розуміння; 2) дозволяє матеріалістично витлумачувати феномен розуміння; 4) допомагає виявити та пояснити глибинні причини змін у розумінні, здавалося б, одних і тих же – за зовнішніми, формальними ознаками – явищ і завдяки цьому прогнозувати наступні трансформації в їх розумінні. Ось чому проблема розуміння адекватно вирішується з позицій такого методологічного підходу, котрий можна – з декотрою умовністю – назвати потребовим.

Щодо юриспруденції, небезпідставність наведених положень переконливо ілюструється, наприклад, розумінням того, що є право, тобто того, яке явище відображується останнім поняттям. Однак ця велетенська проблема вимагає окремої розмови.

§2. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння

Дослідницькі гіпотези. Філософсько-правові розвідки проблеми праворозуміння, здійснювані, зокрема, за допомогою герменевтичного інструментарію, у поєднанні останнього з положеннями лінгвістики, передбачають насамперед вивчення мовної грані цього мисленнєвого процесу – процесу правоназивання [204].

Для встановлення закономірностей правоназивання (що, безперечно, сприятиме розв’язанню й низки проблем праворозуміння) герменевтичний інструментарій філософсько-правових досліджень має бути, на наш погляд, також поєднаний із положеннями семіотики й лінгвістики.

Герменевтика зобов’язує звернутися до мови людини – суб’єкта пізнання й суб’єкта права з огляду на те, що розуміння соціальної, зокрема “правової”, реальності є мисленнєвим процесом, результати якого об’єктивуються за посередництвом мови - неодмінного засобу мислення. Водночас у мисленні людини немає нічого такого, чого не було б у соціальному досвіді. Таким чином, герменевтика формує цілісний підхід до „мови як досвіду світу”, де мова виступає „горизонтом онтології”. Спираючись на ідеї Ф. Шлейєрмахера, можна описати діалектику взаємозалежності між мовою й мисленням, між мовленнєвими та мисленнєвими процесами у термінах герменевтики: з одного боку, мова еволюціонує, оновлюється, змінюється внаслідок впливу на неї її автора мислення - суб’єкта пізнання, розуміння, а з іншого, останній, створюючи текст, вже залежить від певних правил, норм, лексики мови. Безкінечні, на перший погляд, можливості індивідуального самовираження автора за формою все ж таки визначені й обмежені мовою як цілісністю, а за змістом - соціальним досвідом відповідного суб’єкта. Таким чином, автор начеби „передзнаходить” себе у мові. Разом з тим смислові значення знаків мови визначаються і даним індивідуальним контекстом – поглядами, уявленнями, досвідом автора. Після так званого „онтологічного повороту” у герменевтиці щойно викладені ідеї згаданого вченого були уточнені Г.-Г. Ґадамером, зокрема у частині взаємозв’язку між мовою і світом (інакше кажучи, суспільством. – Т.Д.). „Основоположний зв’язок між мовою та світом, – писав він, – не означає, що світ стає предметом мови. Швидше те, що є предметом пізнання й висловлювання, завжди вже оточене світовим горизонтом мови”.

Наведені положення герменевтики цілком підтверджуються лінгвістичним баченням тріади „дійсність – мислення – мова”, а отже і так званого „семантичного трикутника”: „явище – поняття – слово”. Явища, предмети та процеси соціальної дійсності сприймаються спочатку на чуттєвому рівні, потім стають об’єктами мисленнєвої діяльності й відображаються у поняттях. Поняття ж, своєю чергою, об’єктивуються, стають доступними для сприйняття й оцінки, для формування тверджень, висновків, для називання (номінації) тільки через мову, тобто позначаються словом як певним їх знаком. При цьому „будь-яке сприйняття, уявлення несе у собі явні риси вибіркової зацікавленості суб’єкта пізнання (у термінах герменевтики - автора), що є властивим для живих систем, які відображають дійсність у процесі адаптативної поведінки”. Саме вибірковою зацікавленістю як процесом рефлекторним, об’єктивним і пояснюється вплив індивідуальних особливостей автора на мову, який розглядається Ф. Шлейєрмахером на аксіоматичному рівні, хоча такий вплив обмежений соціальним досвідом як контекстом. Таким чином, положення герменевтики й лінгвістики взаємно доповнюють одні другі, а тому за допомогою лінгвістики видається можливим пояснити інтерпретацію (смислопокладення) та розуміння як „герменевтико-мисленнєві” процеси.

Це пов’язано з тим, що саме знакова репрезентація світу через людську свідомість опосередковує ставлення суб’єкта пізнання до об’єкта розуміння - у даному випадку до того явища, яке відображатиметься поняттям права. Інакше кажучи, така репрезентація виявляє наявні у певній мові - за конкретно-історичних умов, в яких у ній відбуваються номінаційні процеси, - інтелектуальну діяльність з називання, номінування, тобто словесного позначення, поняття права.

Чверть століття тому професор П. Рабінович висунув наукову гіпотезу про те, що слово „право” використовується для позначення низки понять про різноманітні соціальні явища аж ніяк не випадково. Адже саме це слово – принаймні в межах слов’яномовної лексики – якнайкраще, на його думку, сприяє виправдовуванню, переконуванню тими або іншими суб’єктами, передовсім державою, у справедливості якихось із цих явищ (зокрема певних соціальних можливостей, чи вимог певних благ, чи певних суспільних відносин, чи певних соціальних норм). Тим самим зазначене слово полегшує обґрунтування й певного праворозуміння. „Про це свідчить, зокрема, й... етимологія” зазначеного терміна, – писав тоді П. Рабінович, посилаючись на окремі висновки мовознавців[205].

Цими положеннями, можна вважати, було започатковано новий у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції напрямок наукових досліджень – етимолого-правовий.

У площині цього напрямку нами, під керівництвом автора наведеної вище гіпотези, було здійснено кількарічний науковий пошук, спрямований на її перевірку, спираючись вже на якісно ширшу етимологічну базу й на досягнення сучасної лінгвістики (зокрема загальної теорії номінації). При цьому не оминались й герменевтичні аспекти.

У процесі такого дослідження згадана гіпотеза була доповнена нами ще й таким припущенням: не лише праворозуміння обумовило називання поняття про певне соціальне явище словом „право” (якщо вдаватися до слов’яномовної термінології), але й, навпаки, саме правоназивання виступає необхідною (хоча й недостатньою) детермінантою того чи іншого праворозуміння: такому називанню об’єктивно притаманна здатність змістовно скеровувати праворозуміння у певному напрямі.

Спираючись на цю гіпотезу, є, гадаємо, підстави стверджувати, що неодмінною складовою дослідження означеної проблеми якраз і має бути аналіз відповідних правономінаційних процесів.

Між тим, такий аналіз, здійснюваний на досить широкому мовно-„представницькому”, в ідеалі – світовому, масиві (який охоплював би принаймні усі основні мовні сім’ї) покищо, наскільки нам відомо, не проводився. Це і спонукало нас вдатись до дещо нетрадиційного наукового пошуку, деякі результати якого викладаються нижче.

Характеристика методології дослідження. Дослідження правономінаційних процесів у різних мовних сім’ях уможливлюється лише у тому випадку, якщо вживана у них лексема (слово), що позначає поняття права, є вмотивованою. А це означає, що а) відповідним суб’єктом усвідомлюється стрижнева основа найменування та б) є відомою та причина, з огляду на яку дане значення виражене саме цим, а не іншим набором звуків, тобто саме цим словом.

Відповідь на питання про вмотивованість чи про невмотивованість конкретного слова, яке позначає поняття про право, слід шукати, вочевидь, саме в етимології цього слова. Відтак, досліджувати правоназивання можливо значною мірою шляхом вивчення етимології праворозуміння. Таке дослідження покликане насамперед виявити, якими є первинні значення тих слів, котрі вмотивовано позначають поняття права. Тим самим може бути отримана відповідь на фундаментальне, методологічно значуще запитання про предметну (так звану денотативну) віднесеність правоназви, тобто запитання про те, яке ж явище було відображене поняттям права, позначеним відповідним словом. А відповідь на означене запитання, мабуть, і здатна слугувати, як відзначалося, досить переконливим проявом власне того праворозуміння, яке дістало об’єктивацію у даній правоназві.

Пошук відповідей на ці питання зобов’язує, насамперед, обумовити структуру основної одиниці мови – слова, якою ми будемо послуговуватися у процесі подальшого аналізу. Як відомо, слово включає в себе щонайменше два основні компоненти, а саме: предметну або, як висловлюються фахівці, денотативну віднесеність (це функція слова, котра полягає у позначенні поняття про об’єкт, предмет, ознаку, дію, відношення) і значення (це функція вичленування окремих властивостей у предметі, їх узагальнення та включення поняття про цей предмет у відому систему категорій).

Як відомо, сучасна лінгвістична наука розподіляє усі природні мови на приблизно двісті мовних сімей, найпоширенішими з них вважають наступні дванадцять: індоєвропейську, семіто-хамітську, кавказьку, фінно-угорську, самодійську, тюркську, монгольську, тунгусо-манчжурську, китайсько-тибетську, тайську, аустронезійську, аустроазіатську. Правоназивання саме у цих мовних сім’ях становило загальний предмет нашого дослідження.

Будь-яке праворозуміння імпліцитно включає виявлення денотата поняття (з відповідною йому правоназвою) в результаті мисленнєвого процесу розуміння, який водночас є й наслідком інтерпретації та оцінки певного соціального явища. Тому дослідження правоназивання (за умови, якщо останнє становить закономірний, а не випадковий процес) дозволяє виявити якраз ту закріплену в сигніфікаті поняття [206] права ознаку (котра є ідеальним відображенням певної властивості соціального явища), яку покладено в основу найменування означеного поняття саме цим, а не іншим, словом. Вказівка на ознаку, що її покладено в основу даної номінації, буде водночас і вказівкою на певну грань денотата поняття права, а точніше – на пізнану властивість, особливість такого денотата.

В ранг методологічних засад даного дослідження піднесено положення теорії мовної номінації. Така теорія розкриває механізми закріплення за мовним знаком певного сигніфікату поняття, який виражає деякі ознаки денотата, тобто властивості, якості, атрибути явища дійсності, котре цим поняттям відображається[207]. Номінація за допомогою лексичних одиниць здійснює зовнішню репрезентацію (представлення) таких явищ і безпосередньо пов’язана зі знакоутворенням, а також виконує функцію ідентифікації або ж предикації – залежно від того, які саме поняття є предметом номінації.

Акти номінації (називання) уможливлюються й зумовлюються людино-прагматичними факторами, які залишають свій слід у сигніфікаті. Зокрема, як вважає П. Рабінович, вибір ознаки поняття про явище, покладеної в основу номінації, та ставлення суб’єктів, котрі здійснюють позначання, до такої ознаки й до означуваного якраз і є проявами впливу практико-прагматичних запитів, вимог, потреб суб’єктів, потреб соціальної практики на процес номінації – впливу, що є визначальним для результату номінації. Інакше кажучи, цей вибір і таке ставлення є наслідками насамперед потреб „номінаторів” (а частіше – соціальної групи, яку вони представляють) та соціальної практики задоволення таких потреб. Тому-то герменевтико-лінгвістичний дослідницький підхід має органічно поєднуватись із підходом потребовим[208].

Розрізняють номінації первинну та вторинну. Суть першої – прямої – полягає у тому, що вона є проявом первісного словоутворення, тобто йдеться про ситуацію, коли відповідне слово раніше ніколи не використовувалося для позначення поняття про будь-який об’єкт світу, і при цьому використання такого слова має викликати однакові уявлення в межах угруповання, котре користується спільною знаковою системою[209]. Вторинна ж номінація – це використання в акті номінації уже існуючої мовної одиниці в ролі імені для нового (іншого) означуваного – шляхом зміни денотативної (предметної) віднесеності слова[210].

У термінах теорії мовної номінації правоназивання у природних мовах можна визначити як процес і результат закріплення за мовним знаком певної ознаки поняття про практично-значущу властивість того явища, котре є об’єктом праворозуміння. (Заради точності зауважимо, що терміно-поняття „ правоназивання ” слід було б віднести до зазначеного процесу; а ось власне результат останнього – відобразити й позначити терміно-поняттям „ правоназва ”.)

У дослідженні проблеми правоназивання застосовуватимемо й так званий семасіологічний (семантичний) метод за посередництва якого смисл імені (тобто значення слова), яке позначає сигніфікат поняття, розглядається як спосіб вичленування, а потім і відповідного називання реалії (у даному випадку вичленування й називання– якоїсь властивості певного соціального явища як денотата поняття). При цьому співвідношення сигніфіката й денотата поняття та спрямованість в акті правоназивання цього співвідношення від значення слова до об’єкта позначення утворюють так звану базову структуру номінації[211].

З огляду на методологічну роль вживаних у даному дослідженні лінгвістичних терміно-понять, нагадаємо коротко зміст тих з них, які ще не роз’яснювались вище.

Основу сигніфіката поняття утворює внутрішня форма слова – структурна і семантична співвіднесеність морфем, що складають слово, з іншими морфемами даної мови. Вона лежить в основі номінації при утворенні нового лексичного значення слова, мотивує звукову форму слова, виявляє причину, через яку дане значення слова виражене саме цим набором звуків. Кажучи інакше, наявність внутрішньої форми у певного слова свідчить про те, що усвідомлюється основа найменування цього слова. Як зазначалося вище, усвідомленість номінації дає підставу вважати останню вмотивованою.

У процесі закономірного розвитку мови внутрішня форма слова може начеби „стиратися”. Якщо внутрішня форма слова стерлася, тоді й номінація слова стає невмотивованою, а відтак втрачається можливість визначити саме ту ознаку поняття про явище, яку першопочатково було покладено в основу найменування[212].

З’ясування наявності чи відсутності закономірностей у правоназиванні в межах певної мовної сім’ї вимагає перш за все відповісти на запитання: чи є вмотивованим те слово, що позначає поняття про право (тобто, іншими словами, чи обрання ознаки поняття, покладеної в основу правоназивання, було зумовлене адекватним пізнанням (включаючи й оцінювання) людиною – суб’єктом правоназивання (номінатором) певних властивостей якогось соціального явища або ж цей акт номінації, навпаки, не залежав від такого пізнання?). Йдеться, інакше кажучи, про об’єктивну зумовленість номінації.

Для відповіді на сформульоване запитання потрібно визначити ті передумови, за яких мовний знак вважається вмотивованим. Згідно з відомими положеннями загальної теорії номінації[213], необхідними умовами вмотивованості слова є: 1) віднесеність такого називання до первинних номінаційних процесів, що проявляється у незмінності денотативної віднесеності слова, незважаючи на подальше збагачення його сигніфікативного значення; і 2) наявність підтвердженої етимологічно семантичної закономірності у значенні слова, яка знаходить прояв у збереженні внутрішньої форми слова.

Крім того, якщо слово є результатом не первинної, а вторинної номінації або ж результатом запозичення його з іншої мови, то і це не виключає існування семантичної закономірності у значенні цього слова. Адже за наявності такого виду вторинної номінації, як семантична транспозиція, яка не змінює матеріального вигляду мовної одиниці, що переосмислюється, і призводить до полісемії, ті смислові компоненти, які переходять у вторинне значення при переосмисленні слова, утворюють внутрішню форму цього значення. Залежно від того, збереглася чи стерлася ця внутрішня форма, розрізняють вмотивовані та невмотивовані значення слів [214] ^,. Таким чином, поряд із вмотивованими і невмотивованими словами, у мові існують вмотивовані чи невмотивовані значення слів.

Вмотивованість чи невмотивованість слів виявляється за допомогою дослідження їх етимології (походження, „біографії”). Основним завданням і результатом етимологічного дослідження є з’ясування вихідної морфо-семантичної будови основи, що досліджується, її стародавніх форм і значень або ж її першоджерельної мовної належності[215]. Етимологія слова: 1) виявляє ознаку поняття, покладену в основу номінації даної реалії, 2) з’ясовує внутрішню форму слова – семантичний устрій назви реалії і 3) встановлює кореневу морфему основи, що реконструюється[216].

Додатково зазначимо, що етимологія будь-яких слів (у тому числі й тих, що у різних мовах позначають поняття права) покликана а) встановити саме значення конкретного слова як його функцію вичленування окремих властивостей явища та б) пояснити введення поняття про це явище у відому систему категорій (в результаті виконання першого із зазначених завдань, тобто внаслідок виявлення ознаки поняття, закріпленої у сигніфікаті поняття, що покладається в основу номінації). Сама ж денотативна віднесеність слова входить до предмета дослідження інших – вже немовознавчих – наук.

Дата добавления: 2015-05-22