Філософія права: проблеми та підходи. 7 страница

Щодо правоназивання, останнє положення зумовлюється тим, що ознака поняття права, покладена в основу номінації в конкретно-історичний період, коли відбувалися відповідні номінаційні процеси, є мисленнєвим відображенням пізнаної властивості певного соціального явища, і цінність етимології відповідних слів, що позначають поняття про право, якраз і полягає в тому, що вони дають змогу побачити той „ареал”, той набір значень, котрі є первинними і вичленовують, дають змогу побачити ті пізнані властивості соціального явища, які відображаються цим поняттям.

Денотативна (предметна) віднесеність правоназви може вважатись незмінною з огляду на принаймні такі два фактори. По-перше, з’ясування походження слова, спираючись на етимологічні словники, неодмінно передбачає встановлення етимону (первинної форми і першопочаткового значення) слова. Адже етимологія завжди фіксує слово як результат первинної номінації (щонайменше, зобов’язана це робити); така фіксація забезпечує незмінність денотативної віднесеності слова як результата власне такої номінації. Вторинні ж процеси номінації (у тому числі й термінологізація), необхідним наслідком яких є зміна денотативної віднесеності слова, є предметом окремого, самостійного дослідження.

По-друге, виникнення у людини здатності мислити логічно, абстрактно (у формі понять) є, мабуть, точкою відліку для виникнення саме „правових” понять, які, в свою чергу, приходять на зміну „правовим” уявленням.

На думку професора П. Рабіновича, це пов’язано з тим, що коріння моральних оцінок на зразок „корисне-шкідливе”, „добре-погане”, „справедливе-несправедливе”, ”праведне-неправедне” випливає з об’єктивно існуючої потреби оцінювати значення діяльності одних суб’єктів для існування й розвитку інших. Без такого оцінювання (без оцінки) соціальні стосунки, відносини між людьми взагалі неможливі. Отже, оцінювальна діяльність та використання її результатів є закономірністю функціонування суспільства, закономірністю існування суб’єкта в соціумі [217]. Потреба ж у такому оцінюванні, у таких оцінках може виявлятися (а відтак і задовольнятися) лише за посередництва мови - шляхом номінації „правових” понять адекватними словами, невипадковість (чи випадковість) вживання яких якраз і спроможний виявити етимологічний аналіз.

Аналіз первинних форм та значень правоназв (на прикладі слов’янських мов). Відповідно до щойно охарактеризованої методології було проведено „польові” – можна сказати, емпіричні – пошуки коренів праворозуміння, закріплених у тих правоназвах, які використані у основних природних мовах - з тим щоб підтвердити або ж спростувати гіпотезу, викладену у вступній частині роботи.

Дослідженням правоназв, в якому використовувались відповідні етимологічні словники, були охоплені такі мовні сім’ї, групи й окремі мови (понад 50): індоєвропейська мовна сім’я (індійська група (мови санскрит, хінді, урду), іранська група (мови перська, афганська, таджицька, осетинська); слов’янська група, балтійська група (литовська мова); германська група (мови датська, шведська, норвезька, ісландська, англійська, голландська, німецька); романська група (мови латинська, французька, італійська); грецька група (старогрецька мова); семіто-хамітська мовна сім’я (арабська мова семітської мовної групи); кабардино-черкеська та інші мови адигейської (черкеської) та картвельської групи кавказької мовної сім’ї, башкирська, турецька, азербайджанська, узбецька, каракалпакська, ногайська, хакаська, якутська мови тюркської мовної сім’ї, фінська, угорська, марійська та комі мови фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійська, евенкська, негидальська, орочська, удегейська, солонська тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї, індонезійська та малазійська мови а аустронезійської мовної сім’ї; корякська чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї, китайсько-тибетська та далекосхідна мовна сім’я (мови китайська та японська).

Проте у даному розділі посібника, з огляду на обмеженість його обсягу, висвітлимо лише ситуацію у слов’янських мовах індоєвропейської мовної сім’ї – як приклад застосування герменевтико-лінгвістичного підходу для дослідження зазначеної гіпотези. А вже потім подамо узагальнені результати дослідження правоназв у всіх досліджених мовах. Ці результати дали можливість співвіднести конкретні правоназви з певним типом праворозуміння, який було покладено в основу мотивації останніх.

Насамперед, звернемося до слова „право”, яке позначає поняття про певне соціальне вище у слов’янських мовах. Розглянувши відповідні етимологічні словники, можемо дійти висновку про те, що останнє є вмотивованим за значенням з огляду на наявність обидвох зазначених детермінант вмотивованості. По-перше, воно є результатом первинної номінації, що підтверджується незмінністю денотативної співвіднесеності цього слова, незважаючи на збагачення його сигніфікативного значення (а саме: слово „право” позначає поняття, яке відображає відповідне явище соціальної дійсності). По-друге, етимологія слова “право” свідчить про наявність семантичної закономірності у значенні цього слова[218]. Етимологічно воно підноситься до слова прáвúй – „протилежний лівому; справедливий; прямий; [перпендикулярний]”, яке є етимоном (первісним значенням і первісною формою) слова „право”[219]; тобто генетично значення й форма слів „право” і „правий” ототожнюються. Так, П. Стучка, посилаючись на П. Лафарга, пояснював таку етимологію слова „право” тим, що „... об’єднання в одному слові понятть прямий і право стосується первинного вимірювання землі”[220], і тому вбачав витоки цього слова в економічних відносинах. С. Алєксєєв схиляється до етичного походження мовного знаку „право”[221]. Згідно з даними деяких мовознавчих досліджень, слово право в різних мовах пов’язане з такими первинними значеннями, як „прямий” (звідси – „правити”, „направляти”) і „правда” (справедливість, істина)[222]. Відтак, у слов’янських мовах етимологія цього слова „право” містить мотивацію, яка вказує на наявність двох первинних сем у його значенні. Це пов’язано, власне, з наявністю двох значень у первинній формі „правий” залежно від наголосу. Звідси можна дійти висновку, що гносеологічною передумовою полісемії слова „право” є наявність двох сем у його етимоні.

Спираючись на викладені вище положення загальної теорії номінації, можна стверджувати, що слово „правий” виступає опорним значенням щодо слова „право” – отже, якраз тим поняттям про певні властивості декотрих соціальних явищ, з яким асоціювалося поняття права. Таким чином, актуальне значення цього слова є результатом вмотивованої за значенням номінації, тобто вибір мовного знака для позначення певного поняття про право вмотивований через понятійні асоціації актуалізованого значення слова „право” з опорним значенням мовного знаку „правий”. У конкретному акті мовлення опорний мовний знак „правий”, котрий мав два значення (залежно від контексту), актуалізувався і, як наслідок, став мовним знаком для поняття, що відображало пізнану – на основі вибіркової здатності людини – властивість певного соціального явища. Із декількох варіантів такого позначення співрозмовник вибирав те, яке було очевидним і прийнятним (мабуть, насамперед зважаючи на певні потреби та інтереси) як для нього, так і для слухача.

З огляду на наявність, як відзначалося, двох значень опорного слова “правий”, розмежування яких можливе навіть без урахування контексту, а лише завдяки опціям щодо наголосу, – актуалізація саме того опорного значення, завдяки якій відбувався акт правоназивання, супроводжувалася водночас втратою можливості такого розмежування. Тому лише одна із двох ознак опорного поняття “правий”, які покладені в основу його номінації, стає саме тією ознакою, яку й було покладено в основу правоназивання.

Таким чином, вибір – задля правоназивання – тієї чи іншої ознаки опорного поняття „правий” уможливлюється завдяки асоціативній здатності та вибірковій зацікавленості мислення людини (психофізична передумова). Цей вибір залежить від принаймні трьох таких обставин: а) наявного у мові опорного значення слова, яке позначає поняття найбільш близьке до того, що відображає пізнану властивість певного соціального явища і є об’єктом номінації; б) певного контексту ситуації мовлення, в якій відбувся акт номінації (гносеологічна передумова); й нарешті, в) прийнятності для суб’єкта покладання в основу правоназивання саме цієї, а не іншої ознаки (соціальна передумова).

Запозичення правоназв з арабської та слов’янських мов. З огляду на наявні закономірності природних мов зазначимо що одна з них - запозичення певною мовою слів з інших мов в процесі історичного розвитку суспільства [223] (а відтак і розвитку мовної спільноти) може суттєво впливати на правоназви. Як приклад, згадаємо правоназву „право”, яка, як відомо, виникла в слов’янській мовній групі індоєвропейської мовної сім’ї, але в процесі історичного розвитку деяких народів була запозичена у такі мови (а отже, й відповідних мовних спільнот): кабардино-черкеську кавказької мовної сім’ї [224], ногайську, хакаську, якутську тюркської мовної сім’ї [225], марійську фінно-угорської мовної сім’ї [226], евенкійську тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї [227], корякську чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї [228]. Такі запозичення слов’янської правоназви у мови з різних мовних сімей (незважаючи на те, що у кожній х цих мов вже існував символ для позначення „правових” понять, про що детальніше йтиметься далі) належать до тих змін у мові, котрі обумовлені зовнішніми, а не внутрішніми причинами, а саме – найчастіше - контактуванням мов, яке найбільше впливає на запозичення такого ярусу мови, як лексика. Крім того, слід окремо відзначити ту обставину, що чи не всі мовні спільноти, у мовах яких відбулося запозичення слов’янської правоназви, входили до складу народів Союзу РСР. Як зазначається у сучасних підручниках із загального мовознавства[229], у тоталітарному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов насправді відбувався у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, посилюється тенденція до істотного обмеження вжитку національних мов на всьому геополітичному просторі СРСР. Відбувається русифікація всіх народів. Спочатку стосовно деяких мов адміністративно запроваджувався алфавіт на російській основі (за винятком республік Прибалтики, Грузії та Вірменії). Згодом обґрунтовувалась концепція формування нової наднаціональної спільноти людей (радянського народу), які добровільно обирають російську мову як „язык межнационального общения”, який одночасно є „языком мира и дружбы”[230]. Мабуть, саме ці зовнішні чинники й спричинили те, що у колишніх „радянських” неслов’янських мовах різних мовних сімей і на сучасному етапі продовжує використовуватись саме та правоназва, яка має слов’янський корінь „прав”.

Окрім того, зазначимо, що етимологічні словники тюркських, тунгусо-маньчжурських, адигейських та картвельських мов (кавказька мовна сім’я) мов не містять реконструкції запозиченої у літературні мови відповідних народів здебільшого в кінці ХІХ – ХХ ст. правоназви. Проте в цих словниках етимологічному аналізу піддані переважно автохтонні „правові” номінації (тобто ті, що позначають „правові” поняття). Однак останні номінації не лягли в основу утворення саме право назви, яка, як зазначалося, була запозичена з іншої мовної сім’ї.

Наголосимо знову ж, що суспільне життя є неможливим без суб’єктивних оцінок явищ соціальної дійсності та поведінки членів суспільства як „корисне-шкідливе”, „правильне-неправильне”, „справедливе-несправедливе”. А це закономірно спричиняє виникнення відповідних понять, які відображають такі оцінки, а відтак і обумовлює потребу в символах для позначення цих понять. Тому, як видається, такі символи, слова, „правові” номінації (про обґрунтування назви „правові” номінації йтиметься далі) містяться у кожній мові. Інша справа, чи були вони покладені в основу утворення власне право назви саме внаслідок запозичення останньої з інших мов, а не на основі „рідної”, автохтонної назви. Можна висловити припущення, що за відсутності запозичень правоназви з інших мов, остання була би все одно сформована на базі наявних у даній мові „правових” номінацій (тобто слів, які позначають поняття про „правильне-неправильне”, „справедливе-несправедливе”). Адже без таких понять, як і без оцінювальної діяльності, суспільне життя взагалі неможливе.

Досить поширеним виявилось запозичення правоназв з арабської мови. В японську мову правоназви запозичували з мови китайської.

Загальні закономірності правоназивання у природних мовах. Умотивованість тих слів (значень слів), які позначають поняття права у досліджуваних мовах, простежується насамперед у наявності спільних із цими словами кореневих морфем і лексем (у межах певної мовної групи). Це дає можливість констатувати, що у цих мовах процес правоназивання відбувався не випадково, а підпорядковувався певним закономірностям. Серед останніх можна виокремити лінгвістичні та загальносоціальні [231].

До лінгвістичних закономірностей правоназивання (у широкому розумінні) належать: а) семантичні (або ж семантико-морфологічні), б) словотворчі та в) мовленнєві.

Семантичні закономірності відображають невипадкове співвіднесення мовного знака, що позначає поняття права в природних мовах, з пізнаною властивістю певного соціального явища (або ж з його пізнаними властивостями - у тому випадку, коли є наявними дві первинні семи у семантичному поля того слова, що позначає поняття права). Семантика слова, що позначає поняття права, є наслідком закріплення абстрактним мисленням людини пізнаних в її практиці і, відтак, позначених у цьому слові ознак поняття та властивостей якогось соціального явища – денотату. Як було зазначено, наявність чи відсутність семантичної закономірності можна простежити в етимології тих слів, що позначають поняття права у слов’янських мовах індоєвропейської сім’ї. Наявність спільних кореневої морфеми та лексеми у первинного слова (етимона) та й у більш пізніх слів у межах певної мови чи мовної групи якраз і свідчить про підпорядкування цих слів єдиній семантичній закономірності та про морфологічно закономірні зміни цих слів.

Можна виділити наступні види прояву семантичних закономірностей правоназивання за таким критерієм, як наслідок їх дії.

По-перше, стосовно слів „право” (слов’янські мови), „right” (англійська мова), „recht” (німецька мова), „oikea” (фінська мова), які позначають поняття права, зазначимо, що проявом семантичної та морфологічної закономірностей є бісемія первинного значення (тобто семи спрямовуваності та семи справедливості), що прослідковується й у похідних словах водночас зі збереженням у таких словах кореневої морфеми.

По-друге, щодо слів „ŗjủh” (позначає поняття права на мові санскрит, „ droit” (позначає це поняття у французькій мовіта „diritto” (позначає це поняття в італійській мові) таким наслідком є наявність семи спрямованості у первинних значеннях цих слів та спільної з цим словом (і похідними від нього) кореневої морфеми.

По-третє, стосовно слова „dike”, що позначає поняття права у старогрецькій мові, а також слова „hakk”, що позначає поняття права у арабській мові та в інших мовах, у які його було запозичено, таким наслідком є наявність семи справедливості та її збереження у похідних словах одночасно зі збереженням кореневої морфеми.

По-четверте, наслідком прояву таких закономірностей щодо слова “bar” (позначає поняття права в осетинській мові) є наявність семи бажання, можливості (свободи) у його первинному значенні та утворення похідних від нього зі збереженням цієї лексеми та відповідної морфеми.

По-п’яте, результатом дії семантичної закономірності стосовно слова „quánlì” в китайській мові є наявність такої ознаки у структурі сигніфіката поняття про певне соціальне явище, як здатності владно зважувати інтереси осіб.

Лише у латинській мові має місце переривання семантичного зв’язку між словом „ius”, що позначає поняття права, та його етимоном – воно проявилося у зміні денотативної віднесеності цього слова; проте й у цьому випадку семантична закономірність, як видається, збереглася з огляду на вмотивованість значення цього слова та покладання в основу номінації похідних слів такої ознаки поняття права, як встановленість, усталеність обов’язковість, і на збереження відповідної кореневої морфеми. Таким чином, у латинській мові має місце окремий, специфічний – п’ятий – вид, прояв семантичної закономірності.

Наявність означених видів прояву семантичної закономірності у правономінації в індоєвропейських мовах можна пояснити – з урахуванням викладених раніше положень стосовно вмотивованості слів та значень – принаймні такими двома прагматичними факторами: 1) асоціацією (в процесі мисленнєвої діяльності людини) понять, які позначаються словами, котрі мають таку ж кореневу морфему, як і слово - етимон того слова, яке позначає поняття права у відповідній мові, - асоціацією, зумовленою соціальним досвідом людини, який, власне, й детермінує межі таких можливих асоціацій; 2) вибір ознаки, покладеної в основу правоназивання, відбувався в процесі мовленнєвого акту номінації і був обмежений асоціаціями поняття про пізнані властивості явища права з поняттями про якісь інші явища.

Таким чином, біографії слів, що ними позначаються поняття права в індоєвропейських мовах, свідчать про наявність морфологічної та семантичної закономірностей правономінації з огляду на те, що етимологічно як форми, так і значення відповідних лексем, котрі є первинними стосовно тієї лексеми, яка позначає поняття права, реконструйовані в етимологічних словниках природних мов.

Мовленнєві (власне мовні) закономірності правоназивання відображають невипадкові процеси функціонування правоназви. Вони випливають із семантичних та словотворчих закономірностей правоназивання, оскільки стосуються результату процесу номінації й пов’язуються із розумінням відповідного поняття та можливостями неоднозначної інтерпретації правоназви в процесі комунікації. Адекватне ж пояснення мовних закономірностей вже є неможливим без застосування герменевтичного інструментарію дослідження[232].

Оскільки в основу правоназивання покладалася ознака (або ж по черзі дві ознаки – як у слов’янських та у германських мовах) поняття права, значення якої закріплено у семі (семах) опорних значень, тому й у кожному конкретному комунікативному акті правоназва могла вживатися тільки в одному значенні - на основі лише однієї ознаки сигніфікату поняття права, зафіксованої у семі відповідного слова. Вибір ознаки, покладеної в основу правоназивання, є, власне, технічним прийомом для забезпечення процесу номінації; тому така ознака у жодному разі не вичерпує сутності явища права, проте вона вважається суттєвою з огляду на вмотивованість правоназви. Вона виконує функцію вказівки на пізнану властивість, грань відповідного соціального явища задля відмежування останнього від інших явищ (так звана дистинктивна функція).

Лише в процесі історичного розвитку суспільства виникає потреба у, так би мовити, „навішуванні” інших сем на попередню, вже існуючу правоназву, наслідком чого може бути збагачення її сигніфікативного значення, проходження вторинних номінаційних процесів (що якраз і спричиняє зміну денотативної віднесеності правоназви та її полісемію). У цьому випадку (зокрема у мовах санскрит, старогрецькій, латинській, французькій, італійській, осетинській) полісемія правоназви може з’явитися лише у зв’язку зі збагаченням сигніфікативного значення останньої. У латинській же мові мала місце вторинна номінація понять вже наявною правоназвою – задля задоволення певних потреб.

Таким чином, мовленнєві (власне мовні) закономірності функціонування правоназви детермінують або достатню дистинктивну здатність тієї ознаки, що покладається в основу правономінації (як це має місце у більшості досліджених мов, зокрема у мовах санскрит, старогрецькій, латинській, французькій, італійській, китайській та осетинській), або ж недостатню її дистинктивну здатність поряд із конотацією – коли у поняття включаються ті ознаки, які не включені в його сигніфікат, але оточують його у мові в силу різних, зокрема пізнавальних, асоціацій - (як це має місце у слов’янських, фінських та германських мовах). Проте внаслідок вторинних номінаційних процесів, зокрема термінологізації, в усіх цих мовах виникає полісемія правоназви.

Запозичення правоназви з іншої мови (яка є окремим проявом закономірності розвитку мови – запозичення слів з іншої мови внаслідок впливу конкретно-історичних факторів) у ряді випадківнабуває самостійного значення як мовленнєва закономірність правоназивання. Цій закономірності підпорядковані правоназви, зокрема, в іранській групі індоєвропейської мовної сім’ї, а також у далекосхідній, кавказькій, тюркській, тунгусо-маньчжурській, палеоазіатській та фінно-угорській мовних сім’ях. Вплив такої закономірності мав своїм наслідком механічне перенесення правоназви з арабської мови[233] в мови іранської групи без будь-якої зміни її значень, з китайської мови у мову японську, з мови санскрит в угорську, зі слов’янських мов у кабардино-черкеську кавказької мовної сім’ї, ногайську, хакаську, якутську тюркської мовної сім’ї, марійську фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійську тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї, корякську чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї. Внесена таким чином в іншу мову правоназва функціонує, підпорядковуючись тим закономірностям, під впливом яких вона утворена, і може покладатись в основу утворення похідних слів. Автохтонні ж мовні символи, що позначають „правові” поняття у мовах іранської групи, а) функціонують паралельно з, так би мовити, „інорідними елементами”, привнесеними у ці мови, тобто із запозиченими правоназвами (як це має місце щодо мов перської та афганської, де поряд із запозиченою з арабської мови правоназвою “haqq” для позначення поняття про справедливість використовують і слово “adalāt”), або б) функціонують паралельно з тими похідними від запозичених правоназв, які позначають ті ж самі поняття, що й автохтонні слова (наприклад, у таджикській мові, це ж поняття позначають словами „хакконият” (похідне від „хак”) та „адолят”), або ж в) піддаються забуттю і зникають з мовного обігу.

Перший варіант має місце щодо перської та афганської мов індоєвропейської мовної сім’ї, де для позначення поняття про справедливість використовують - поряд із запозиченою правоназвою „haqq” – слово „adalāt”; у деяких тюркських мовах, де для позначення поняття про правду, справедливість використовують – поряд із правоназвою „хак / hak” – слова „герчек”, „герті”. Другий варіант спостерігається у таджикській мові індоєвропейської сім’ї, в якій поняття справедливості позначають словами „хакконият” (похідне від „хак”) та „адолят”; а також у башкирській мові тюркської мовної сім’ї, в якій це ж поняття позначають словами „хаклык” (похідне від „хак”) та „fezeллек”, „mozролок”. Нарешті, третій варіант має місце стосовно основи тюркського слова „OH / oņ”, якамає значення „правий”, „правильний”, „справедливий”, „право”, „добро”, „благо” і є загальнотюркською, тобто була представлена в усіх ареальних (класифікаційних) групах тюркських мов

Загальносоціальні закономірності правоназивання розподілимо умовно на а)психофізичні та б) власне соціальні.

До перших можна віднести асоціативну здатність та вибіркову зацікавленість людського мислення – прагматичні фактори, що детермінують правоназивання. При цьому асоціативна здатність мислення людини спирається на явище конотації та впливає на вибір мовної форми, яка покладається в основу правоназивання на основі асоціативної сітки відповідних понять – означуваного й опорного.

Зокрема правоназви в індоєвропейських мовах первинно асоціювалися - завдяки пізнавальної конотації - з поняттями а) спрямування, визначення обов’язкової поведінки, б) справедливості, в) свободи або ж г) одночасно (інтегровано) із поняттями справедливості (правди) та спрямування поведінки.

Вибіркова зацікавленість мислення людини, яка виражається у певному її ставленні, у певній оцінці навколишньої дійсності та самої себе, у певному переживанні цього ставлення, дістала свій прояв у поняттєвому відображенні лише деяких властивостей відповідного цілісного явища – а саме тих його властивостей, граней, які – з огляду на потреби людини, групи, суспільства – стали предметом оцінки (хоча об’єктом розуміння було явище в цілому). Як було зазначено, на основі такої вибіркової зацікавленості відбувся вибір тієї ознаки, що її покладено в основу правоназивання. І хоча у понятті права, мабуть, були відображені ще й інші пізнані властивості соціального явища, проте суттєвою (тобто такою, що зрештою була покладена в основу номінації) вважали саме таку, а не іншу ознаку, що й знайшло закріплення у конкретній правоназві в межах певної мови.

До других, власне соціальних, закономірностей правоназивання можна віднести його обумовленість суспільними факторами. До останніх належать насамперед: конкретно-історичний етап розвитку суспільства з наявною матеріальною та культурною базами, соціальний досвід людини-комунікатора, набутий нею на цьому етапі розвитку суспільства, досвід спільноти (до якої належить ця людина – суб’єкт правоназивання). Такий досвід впливає на правоназивання як безпосередньо, так і опосередковано.

Безпосередній вплив соціального досвіду на правоназивання дістає закономірний прояв у тому, що такий досвід обумовлює соціально-змістовне наповнення матеріального носія, який забезпечує асоціативну здатність мислення людини, скеровуючи таким чином відповідні її асоціації саме на опорне поняття правоназви та детермінуючи актуальне значення об’єкта правоназивання опорним значенням (значеннями). Саме соціальний досвід визначає межі денотату поняття права, а відтак встановлює денотативну віднесеність слова.

Опосередкований же вплив соціального досвіду на процес правоназивання має місце в процесі вибору ознаки, що її покладено в основу правоназивання саме такою, а не іншою, звуковою формою. А такий вибір, як зазначалося раніше, зумовлений потребами та інтересами людини – суб’єкта правоназивання (або ж потребами спільноти, до якої вона належить) в ході акту комунікації. Такий акт є нічим іншим, як актуалізацією, проявом соціального досвіду такого суб’єкта. Безперечно, вплив соціального досвіду людини має місце і щодо результату правоназивання – правоназви. Це проявляється у тому, що такий досвід, набутий людиною в тій чи іншій мовній спільноті, встановлює межі значення правоназви, а відтак – і межі значення, межі розуміння відповідного соціального явища.

Така власне соціальна закономірність правоназивання, як його конкретно-історична зумовленість, проявляється у тому, що в гносеологічному плані до початкового моменту встановлення номінативного значення правоназви належить вибір підстави правоназивання ще за умов первісності – з появою силабічних систем писемності. Та й загалом, будь-які конкретно-історичні умови розвитку суспільства накладають свій відбиток на соціальний досвід суб’єкта правоназивання, а відтак і на сам акт правоназивання, впливаючи навіть на такий, здавалося б „технічний” момент, як вибір підстави правоназивання. Таким чином, пояснення вмотивованості правоназви, її невипадковості неможливе без урахування конкретно-історичних умов існування суспільства, за яких виникла й функціонує правоназва.

Загальні закономірні зв’язки між праворозумінням і правоназиванням. Такі зв’язки видається можливим відобразити у наступних висновках здійсненого нами герменевтико-лінгвістичного аналізу.

1. Гіпотеза про невипадковість залежності між праворозумінням і правоназвами (правоназиванням) знайшла певне підтвердження у нашому дослідженні. Виявлено щонайменше два різновиди правоназв, кожен із яких прямо корелює з відповідним основним типом праворозуміння – „позитивістським” або ж „природним”. Тим самим виявляється, окрім іншого, історична першопочатковість саме таких типів праворозуміння:

а) в основних мовних сім’ях світу (на час, коли у них відбувалися номінаційні процеси) правоназви мали такі денотативні (предметні) віднесеності:

· явище, яке має властивість (здатність) – чи то ззовні як владне джерело, чи то як внутрішній самообов’язок (сумління, віросповідування) – спрямовувати поведінку людини у суспільстві (санскрит, мови латинська, французька, італійська,);

· явище, атрибутом якого є свобода (мови осетинська, литовська);

· явище, яке стало предметом оцінювання як „справедливе-несправедливе” й було визнане справедливим (мови арабська, старогрецька, перська, афганська, хінді, урду (та інші, у які відповідна правоназва „haqq” чи „dike” була запозичена);

· явище, яке спрямовує людську поведінку саме у такому напрямку, аби вона оцінювалась як справедлива (мови слов’янські, германські, зокрема англійська, німецька, норвезька, голландська, шведська, датська, ісландська (та інші, в які правоназва „право”, „recht”, „right”була запозичена), фінно-угорські, зокрема фінська, мордвинська, черемиська мови);

Дата добавления: 2015-05-22