Філософія права: проблеми та підходи. 8 страница

· явище, яке має властивість (здатність) владно зважувати інтереси (осіб) (китайська мова та інші мови, в які правоназва „quán li”запозичена).

Окремого пояснення вимагає констатація денотативної віднесеності тих правоназв, в основу номінації яких покладено таку ознаку поняття про певне явище соціальної дійсності, як справедливість.

Можна погодитися з професором П. Рабіновичем, що справедливість сама по собі не є окремим, „автономним” явищем соціальної дійсності, а становить лише властивість тих чи інших явищ – причому таку властивість, яка „приписується” їм в результаті оцінювального пізнання їх значимості (тобто змісту їх впливу) для життєдіяльності певних суб’єктів. З огляду на це, справедливість (або ж, навпаки, несправедливість) не утворює самостійну денотативну віднесеність; а у ролі останньої виступає, у даному випадку, якраз те явище, якому притаманна саме така значимість (“справедлива”, тобто позитивна, корисна, або ж “несправедлива”, тобто негативна, шкідлива). Можна говорити лише про „вплетення” ознаки справедливості у структуру сигніфіката поняття про певне соціальне явище. Іншими словами, поняття справедливості неодмінно, невідворотно використовується суб’єктами суспільного життя для оцінки явищ соціальної дійсності, що має закономірним наслідком начеби „вростання” цього поняття у саме поняття про відповідне явище.

Встановлення денотативної віднесеності правоназви у германській та слов’янській мовних групах індоєвропейської мовної сім’ї, та фінської мови фінно-угорської мовної сім’ї вимагає, як виявилося, вже інтегрованого врахування двох первинних сем спрямовуваності та справедливості поведінкивнаслідок бісемії опорного значення залежно від наголосу (слов’янські мови (прáвий, правúй)) або ж від наявності двох опорних значень (германські мови, фінська мова).

Денотативна віднесеність правоназви у латинській мові є, як виняток, зміненою внаслідок вторинної номінації, проте зі збереженням семантичної закономірності, яка проявляється у невипадковості номінації;

б) проаналізувавши вказані предметні віднесеності правоназв, можна констатувати, що у світових процесах правоназивання простежуються, віддзеркалюються принаймні два основні типи (різновиди) праворозуміння: „позитивістський” (зокрема у мовах санскрит, латинській, французькій, італійській, китайській) і „природний” (зокрема у мовах старогрецькій, перській, афганській, хінді)[234]. До природного праворозуміння, мабуть, тяжіють і такі правоназви, які позначають поняття про свободу (в осетинській та литовській мовах). У правоназвах деяких мов можна побачити начеби певні модифікації („комбінації”) основних типів праворозуміння. Так, як відзначалось, у германських та слов’янських мовах правоназви позначають поняття про такі явища, які здатні ззовні спрямовувати поведінку саме у бік справедливості (правди). Отже, у правоназиванні відбувалася об’єктивація того праворозуміння, яке існувало у мовній спільноті за тих конкретно-історичних умов, коли мали місце відповідні правономінаційні процеси.

в) Як зазначалося, предметна віднесеність правоназв у всіх досліджених природних мовах (за винятком латинської) залишилася незмінною (з огляду на їх умотивованість). Тому ті типи праворозуміння, які лягли в основу утворення правоназви саме з такою – незмінною протягом усієї історії розвитку певної мови – предметною віднесеністю також не зазнали принципових змін.

2. У процесі історичного розвитку суспільства, розширення соціального досвіду відбувалося семантичне збагачення сигніфікативного значення правоназв з огляду на пізнання нових властивостей того соціального явища, для відображення якого використовувалось поняття права. Позначення правоназвою понять також і про інші соціальні явища відкрило новий етап у розвитку правоназивання – термінологізацію правоназви.

3. Саме полісемія правоназви в більшості досліджених мов якраз й утворює об’єктивну передумову неоднозначної інтерпретації позначуваних нею понять, а відтак і плюралізму праворозуміння у різноманітних актах комунікації (усної чи письмової) як на професійно-практичному – нормотворчому, нормотлумачному, нормозастосовному, нормореалізаційному, так і на доктринальному рівнях. При цьому, попри полісемію правоназв, їх денотативна віднесеність у зазначених мовах залишається незмінною.

4. Запозичення правоназв (зокрема слов’янських, семітських та китайської мов) у інші мовні сім’ї становить одну із закономірностей правоназивання з огляду на обумовленість такого процесу причинами конкретно-історичного характеру та на подібність функціонування запозиченої правоназви як у „материнській”, так й у інших мовах.

5. [235] Наявність у кожній із природних мов слів для позначення тих понять, що відображають оцінку суспільних явищ та поведінки людей, є мінімальним рівнем терміно-поняттєвого закріплення у мові будь-якого суспільства природного розуміння моралі як первинного, незалежно від того, чи подальше утворення правоназви відбулося на основі саме цих номінацій, чи такого утворення не відбулося, оскільки відповідна правоназва була запозичена з іншої мови.

В одних випадках природно-моральні номінації „переросли” у правоназви природного праворозуміння. Інакше кажучи, ті самі слова, які використовувалися для оцінок „справедливе-несправедливе”, „порядне-непорядне”, почали функціонувати як мовні позначення тих явищ, які вважались природним правом. Водночас ці назви продовжували функціонувати у сфері суто моральних оцінок (як це виявилось у переважній більшості досліджених мов).

В інших же випадках природно-моральні номінації так і не вийшли за межі суто моральних уявлень, а для позначення явищ, які почали відображатися поняттям права, були „винайдені” самостійні терміни. При цьому останні могли бути утворені в рамках виключно даної мови – з її власного словникового матеріалу (зазвичай, це мало місце стосовно правоназв, які стали результатом позитивістського праворозуміння, наприклад, у китайській мові). Або ж такі правоназви „механічно” запозичувались з інших мов (як це мало місце у тюркських та тунгусо-маньчжурських мовах).

§3. Офіційне правотлумачення
як прояв герменевтичних закономірностей [236]

Вступні зауваження. Дослідження означеної у назві проблеми видається досить актуальним, зважаючи, принаймні, на такі обставини.

За умов перехідного періоду, в якому перебуває нині Україна (формування ринкової економіки, плюралістичної політичної системи, правової держави тощо), особливого значення набувають створення та використання юридичних засобів, за допомогою котрих держава впливає на відповідні трансформаційні процеси. Одним із таких засобів, як свідчить досвід багатьох країн, є офіційні інтерпретаційно-нормативні акти, яким надається (чи то лише фактично, чи то ще й юридично) значення прецедентних джерел права. Вивчення причин і логіко-гносеологічних механізмів формування таких актів та соціальних наслідків останніх є вельми важливим для української юридичної практики, у котрій, як відомо, прецедент ніколи офіційно не визнавався джерелом об’єктивного юридичного права. Легалізація такої його ролі відсутня й нині.

Герменевтичні закономірності – фундамент інтерпретації текстів юридичних норм. Правоінтерпретаційна діяльність, як і будь-яка інша юридична діяльність, „підвладна” певним об’єктивним закономірностям, пізнання та врахування яких становить необхідну передумову забезпечення її обґрунтованості й ефективності. Оскільки ж наука герменевтика досліджує загальнізакономірності змістовної інтерпретації смислу всіляких знакових носіїв інформації, у тому числі письмових текстів (зокрема досліджує принципову поліваріантність інтерпретацій їхнього смислу), тому, не звертаючись до її положень і висновків, навряд чи можна просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів, здобути нові знання й сформулювати обґрунтовані рекомендації щодо поліпшення правоінтерпретаційної діяльності.

Не вдаючись тут до характеристики всіх основних ідей юридичної герменевтики, котра останнім часом привертає неабияку увагу вітчизняної філософії та теорії права, нагадаємо лише ті з них, котрі, як видається, можуть дати помітний евристичний ефект у дослідженнях розглядуваної юридичної практики (зокрема юрисдикційної практики офіційного тлумачення Конституції будь-якої держави чи, скажімо, тлумачення Конвенції про захист прав людини й основних свобод):

1. Будь-який письмовий текст є системою (єдністю) певних семантичних значень і тих знаків, якими ці значення позначаються. Ця єдність (знакова система) є конвенційною в межах відповідного соціокультурного ареалу та певного мовного простору, а тому вона здатна розумітись у певних межахбільш-менш однаково.

2. Будь-який письмовий текст покликаний бути виразником („носієм”) того чи іншого смислу. Смисл тексту – це його цільове призначення, його цільова функція у задоволенні певних потреб й інтересів тих або інших суб'єктів.

3. У багатьох випадках один і той же текст об’єктивно спроможний бути носієм декількох неоднозначних смислів, оскільки він може використовуватись різними суб’єктами як інструмент („опосередковував”) задоволення їхніх потреб. А тому той смисл, який „закладається” у письмове повідомлення його автором, і той смисл, який вбачають („вичитують”) у цьому повідомленні його читачі (реципієнти),можуть не співпадати.

4. Реципієнти тексту схильні „вичитувати” (за іншою термінологією „приписувати”) у ньому насамперед такий смисл, котрий найбільше сприятиме або ж якомога більше не перешкоджатиме задоволенню їхніх потреб й інтересів. У нормальному випадку інтерпретатор прагне витлумачити текст у такий спосіб, аби ним можна було скористатись як засобомдля задоволення потреб, реалізації інтересів, досягнення цілей чи то цього інтерпретатора, чи то певної соціальної групи, чи то суспільства в цілому. Отже, реципієнт намагається шляхом тлумачення пристосувати, так би мовити, інструменталізувати текст для виконання останнім певної функції. А це дає підставу назвати таке тлумачення функціональним, а ще точніше – пристосувальним.

5. З огляду на все це, неавторська інтерпретація тексту опосередковується інтелектуально-вольовими процесами не тільки (й не стільки) „смисловідшукування”, але й смислотворення, смислонародження. У конкретній герменевтичній ситуації співвідношення між цими процесами зумовлюється: а) об’єктивними властивостями самої мови; б) закономірностями комунікативної діяльності, що їх досліджує, зокрема, соціосеміопсихологія; в) ступенем співпадіння чи, навпаки, неспівпадіння цілей (інтересів, потреб) автора та реципієнта тексту. Тому у кожному випадку згадане співвідношення може бути виявлене шляхом ситуативного аналізу впливу всіх зазначених чинників на змістовний результат інтерпретації.

6. Різноманітність і неспівпадіння потреб „споживачів” письмового тексту у соціально неоднорідному суспільстві, а також неминучий розвиток таких потреб є об’єктивним соціальним чинникомнеоднозначності інтерпретації цього тексту, а також змін у його інтерпретації (переінтерпретації) з плином часу. Засобом же такої діяльності слугує відповідний герменевтичний механізм.

Отож, оскільки фундаментальними, глибинними чинниками будь-якої правоінтерпретаційної діяльності виступають людські потреби й інтереси, остільки її дослідження не може відбуватися поза межами антропологічної парадигми, конкретизованої у герменевтико-лінгвістичному підході.

Пристосування норм законодавства як функція їх офіційного тлумачення. Виходячи з вищенаведеного (в умовах поліваріантності можливих смислів нормативних юридичних текстів), цілком підставним видається запитання про те, який же зміст потрібно передовсім вкладати у поняття „право”. Гадаємо, слушними є міркування з цього приводу І. Грязіна, чия концепція правового тексту, вочевидь, у цілому може бути охарактеризована як герменевтична: „Мова, текст права розглядається нами у розумінні опосередкованої форми права... Право взагалі не може існувати, не будучи втіленим у текстуальну форму. Сказане, природно, не означає, що право можна звести й пояснити на рівні його текстуальної форми, однак це усе ж означає, що ця форма іманентна праву, а відтак є об'єктом правового сприйняття,тобто набуває рис однієї з філософсько-правових проблем”[237]. Тобто і цей текст являє собою, насамперед, систему знаків, що перебувають у відношенні референції з відповідними феноменами оточуючого світу, а екзистенція права не вичерпується текстом нормативно-правового акта й не дана нам раз і назавжди (сказане, проте, жодним чином не применшує важливості самої форми, про що йтиметься нижче).

Оскільки офіційна правоінтерпретаційна діяльність є невід’ємним елементом механізму державно-юридичного регулювання, то така інтерпретаціяюридичного тексту має певні межі: ті або інші смисли можуть офіційно „приписуватися” витлумачуваному тексту не довільно,а на основі означеного вище домінуючого соціального інтересу та поширених у суспільстві соціокультурних установок[238]. На даному етапі розвитку громадянського суспільства у демократичних правових державах основний зміст суспільно узгодженого (державного) інтересу має становити максимальне забезпечення, здійснення, охорона і захист прав та свобод людини. Саме такий інтерес якраз і повинен бути чи не основним чинником офіційної інтерпретації юридичних текстів у зазначених державах.

Офіційне визнання можливості неоднозначного тлумачення нормативно-правових актів і зумовленої нею необхідності офіційного „спрямування” правоінтерпретаторів лише на один, уніфікований варіант такого тлумачення (включаючи й вияснення ними змісту юридичних норм) – причому на такий варіант, який „обслуговує” саме права громадянина, – можна зустріти, наприклад, у деяких приписах законодавства України. Так, у ст.4 п.4.1 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000р. встановлено, що у разі сумнівів, неясностей, розбіжностей у тлумаченні норм податкового законодавства таке тлумачення має здійснюватись „на користь платника податків”. (До речі, таке ж колізійно-інтерпретаційне правило закріплено й у п.7 ст.3 Податкового кодексу Російської Федерації).

Для підтвердження викладених вище міркувань наведемо також деякі дані стосовно правоінтерпретаційної діяльності органів конституційної юрисдикції окремих країн. Так, Федеральний Конституційний Суд ФРН визначає право як щось більше, ніж просто сукупність законів. Завдання правосуддя полягають, за його уявленнями, аж ніяк не у тому, аби тлумачити і застосовувати у конкретних випадках закон тільки в межах його буквального змісту. Призначення судового рішення полягає також і в тому, щоб у ході вирішення конкретної справи виявити уявлення про ті реальні цінності[239],котрі, можливо, і не зафіксовані у писаному праві, і саме їх покласти в основу рішення. Федеральний Конституційний Суд вважає, що соціально-політичні погляди та суспільні відносини настільки змінюються за час дії закону, що неможливо адекватно реагувати на конфлікт між нормою закону та матеріальними уявленнями про справедливість, застосовуючи застарілий, на думку суду, закон[240].

Така ж позиція простежується й у німецькій конституційній доктрині: „Конституційні положення, котрі претендують на ефективністьдії та нормативну силу, повинні враховувати реальні обставини й відповідати їм. Звідси випливає, що конституційні норми підпорядковуються своєрідному „принципові відносності”, тобто обумовлені та зорієнтовані на сили, котрі формують державу і є її опорою. Між конституційною реальністю та нормою неминуче виникає деяке напруження. Проте воно не долає тієї межі, за якою постає загроза дії конституційної норми. Означена ефективність від самого початку ставиться під сумнів у разі, коли норма не враховує реальних обставин і перспектив розвитку, орієнтуючись, натомість, на недосяжні ідеали... Наведене стосується не лише первинного тексту Конституції та його пізніших редакцій, але й подальшого тлумачення”[241].

Яскравою ілюстрацією такої практики можуть слугувати, наприклад, і протилежні інтерпретації Верховним Судом США четвертої поправки до Конституції цієї держави. У 1928 році у справі „Olmstead v. US”представники захисту оспорювали можливість використання як доказів у справі стенограм телефонних розмов, що прослуховувалися поліцією без дозволу судової влади, внаслідок чого нібито мали місце „необґрунтовані обшуки та арешти” (тобто було порушено вказану поправку до Конституції США). Верховний Суд постановив, що ця поправка стосується виключно „необґрунтованих обшуків та арештів” матеріальних об’єктів: дому, майна, паперів або ж самої людини. З точки зору суду, неможливо провести аналогію між цими об’єктами та телефонним кабелем, до якого було підключено прослуховуючий пристрій, оскільки не можна говорити про обшук, арешт, захоплення тощо у контексті прослуховування. Телефонний кабель перебуває поза домом, а тому телефонні повідомлення не підпадають під захист четвертої поправки. (Маємо у даному випадку буквальнетлумачення – „plane meaning method”).

Майже сорок років американські суди дотримувалися прецеденту, сформованого цим рішенням. Проте у 1967 році в ході слухання справи „Katz v. US”Верховний Суд Сполучених Штатів дав нове тлумачення четвертої поправки до Конституції. Агенти ФБР прослуховували без санкції судді розмови обвинуваченого, які той вів із кабіни громадського телефону-автомата. Позиція Верховного Суду у цій справі містила низку принципових новел: по-перше, четверта поправка захищає не місця, об’єкти, речі, а людину; по-друге, призначення четвертої поправки – захист приватного життя громадян від будь-якого незаконного втручання з боку влади. Тому, здійснюючи переговори з кабіни телефону-автомата, громадянин вправі розраховувати на захист з огляду на четверту поправку. (Тут маємо приклад вже так званого „вільного тлумачення” – „loose interpretation method”). У даному випадку Верховний Суд здійснив тлумачення, виходячи з реалій американського життя 60-х років, потреб тодішнього суспільства та застосовуючи на практиці доктрину „живої” Конституції, згідно з якою, Конституція розглядається як явище, що перебуває у постійному розвитку, а це резервує за вищими суддями право давати нове тлумачення її тексту, котре відповідатиме існуючим на час тлумачення соціально-політичним реаліям життя, а також дозволить уникнути вельми складної та дорогої процедури внесення поправок до конституційного тексту[242].

Гадаємо, запропоновані вище міркування стосовно об’єктивних меж офіційної інтерпретації можуть бути використані і для відмежування офіційної правотлумачної діяльності від діяльності законодавчої, а отже, і для розмежування компетенції органу законодавчої влади та органу конституційної юрисдикції (в Україні, як і в багатьох інших державах, законотворчість, з одного боку, та офіційна правоінтерпретація, з іншого, є прерогативами різних інститутів влади).

Функцією законодавчого органу повинно бути формулювання за допомогою правничих термінів (оформлення, „озвучення” за допомогою відповідних мовних засобів) приписів, котрі виражають узгоджений інтерес джерела державної влади.

Офіційна ж інтерпретація законодавства є наступним після законотворчості етапом здійснення правової політики, об’єктом якого є текст права. Законодавець формулює юридичний текст, проте останній в силу своїх об’єктивнихвластивостей може бути носієм кількох різних смислів(„комунікативних інтенцій”). Іншими словами, одне й те ж формулювання потенційно може бути використане у різних цілях завдяки його неоднаковій інтерпретації. Орган конституційної юрисдикції, здійснюючи інтерпретацію правового тексту, формально не творить нову норму, а обираєтой смисловий варіант з-поміж існуючих, котрий принципово узгоджується із семантичним значенням тексту законодавця та відповідає пануючому у суспільстві „стратегічному” (а не кон’юнктурному) інтересу, юридичноохороняючи його таким чином від неадекватних (з погляду означеного інтересу) інтерпретацій та неправильного (знову ж таки з погляду означеного інтересу) втілення в життя. Як уже зазначалося вище, текст пропонується розглядати як „процесуальне”, зовнішнє оформлення діючої у суспільстві, фактично панівної на даному історичному етапі регулятивної системи („фактичної конституції”), яка здатна зазнавати певних змін, пристосовуючисьз метою захисту охоронюваного нею інтересу до змін у соціальній реальності, насамперед у змісті та впливовості інтересів різних суб’єктів суспільства.

Наведене, як видається, може бути використане для теоретичного обґрунтування так званого „пристосувального” (або, за іншою термінологією, функціонального, динамічного) правотлумачення[243]. Останнє (мова йде про зміну офіційного тлумачення права, що викликана зміною ситуації у суспільстві) відповідає соціальній сутності держави, юридичного права, „фактичній конституції”, а тому повинно узгоджуватись із політикою держави в цілому.

З одного боку, „пристосувальне” тлумачення права передбачає нову інтерпретацію тексту юридичної норми, наповнення її новим оціночним змістом. Тож можна припустити, що на практиці цей різновид правоінтерпретації доволі складно відрізнити (по суті, а не за формальними критеріями) від власне нормотворчої діяльності. Вочевидь, за таких умов прецедент (тобто рішення органу конституційної юрисдикції як джерело права), мабуть, буде неминучим.

Проте і „пристосувальне” тлумачення має свої межі: воно залишається інтерпретацією чинних законів у відповідності з інтересами джерела державної влади, втіленими у „фактичній конституції”. Ці інтереси якраз і слугують реальними, „матеріальними” межами розглядуваного тлумачення. (Хоча, ясна річ, можуть існувати й інші межі).

Інститутом, покликаним здійснювати функцію „з’єднуючої ланки” між текстом Конституції (чи інших законів) та „фактичною конституцією”, можуть, як видається, слугувати так звані типологічні та конкретно-історичні принципи права, що розкривають соціальну сутністьправової системи конкретної держави та, зазвичай, безпосередньо фіксуються у Конституції й інших найважливіших законах (наприклад, принцип рівноправності усіх форм власності, принцип політичного плюралізму тощо). „Озвучення” цих принципів – прерогатива законодавця, особливо у континентальній правовій системі (на відміну від системи „загального права”).

Щодо діяльності Конституційного Суду України, то в його рішеннях наразі відсутні неоднозначні інтерпретації одних і тих же юридичних норм. Можливо, це пояснюється, зокрема, відносною короткочасністю існування цього органу. Але це не є свідченням принципової неможливості таких його інтерпретацій у майбутньому. Так, певні „натяки” на „пристосувальність” актів офіційного тлумачення законів цим органом можна побачити вже в його Рішенні у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 року. Цим Рішенням було визнано неконституційною наявність в Україні зазначеного виду покарання. Щоправда, приводом для розгляду даної справи стало конституційне подання щодо відповідності Конституції України деяких положень Кримінального кодексу 1961 року, а не щодо їх офіційного тлумачення. Проте ухваленню будь-якого рішення з приводу конституційності того чи іншого нормативного положення не може не передувати, принаймні, тлумачення-уяснення.

Передбачена цим кодексом смертна кара застосовувалася впродовж майже 40 років. У той період доцільність, виправданість застосування смертної кари не викликала в державі та й, значною мірою, у суспільстві якихось сумнівів, навіть попри чинність на той час Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року, котра, незважаючи на значний ступінь декларативності її положень, водночас загалом відзначалася гуманістичною спрямованістю. Щоправда, у її тексті право на життя, як і можливість застосування смертної кари, безпосередньо не були закріплені, хоча ст.55 цього акта гарантувала громадянам право на судовий захист від посягань на життя, а отже, підтверджувала визнання державою цієї загальнолюдської цінності. Тим не менше, використовуючи наведені вище терміни, можемо констатувати, що у той період ст.24 Кримінального кодексу офіційно „приписувалася” цілком позитивна оцінка (позитивний смисл): смертна кара розглядалася як соціально обґрунтований, виправданий засіб реалізації кримінальної політики, зміцнення законності, захисту держави, суспільства та його цінностей.

Після ж проголошення Україною незалежності текстуальне оформлення ст.24 Кримінального кодексу дещо змінилося, однак ця норма й надалі допускала застосування смертної кари, щоправда, тепер уже як виняткової міри покарання, тимчасово, до її повного скасування. І згодом ст.24, як і низка інших пов’язаних із нею статей Кримінального кодексу 1961 року, врешті-решт, були визнані неконституційними. Нагадаємо, що у Конституції України, як і в Конституції Української РСР 1978 року, застосування чи, навпаки, заборона смертної кари прямо не передбачені. На можливість неоднакового розуміння змісту ч.2 ст.27 Конституції України звернула увагу і Венеціанська комісія Ради Європи „За демократію через право” у своєму Висновку про конституційні аспекти смертної кари в Україні (33 пленарне засідання, 12-13 грудня 1997 року). Проте Конституційний Суд України при розгляді справи про смертну кару вдався до системного аналізу конституційних положень, результатом якого стали надзвичайно вагомі в умовах сьогодення аргументи проти застосування цього виду покарання (невід’ємність і не відчужуваність права людини на життя, неможливість його конституційного скасування тощо, а також реалії практики правозастосування, дані кримінологічних досліджень, можливість судової помилки)[244].

Що ж спонукало державу (Україна проголосила себе правонаступницею Української РСР) в особі Конституційного Суду переглянути свою позицію щодо тієї самої статті Кримінального кодексу і, як наслідок, змінити її інтерпретацію? У загальній формі спроба дати відповідь на це запитання була зроблена вище: відбулися суттєві зміни у напрямку трансформації соціальної сутності держави, змінився домінуючий у суспільстві інтерес, а отже, й офіційне тлумачення того ж самого нормативного положення. Визнання людини, її життя та здоров’я, прав та свобод найвищою соціальною цінністю, поступове прилучення до загальнолюдських, гуманістичних правових здобутків, конституційне закріплена принципова орієнтація на людину, а не державу якраз і відображають певні об'єктивні зміни, що відбуваються у самому суспільстві, в його політичній, соціальній, юридичній системах тощо.

Застосування герменевтико-лінгвістичного підходу простежується також і в рішеннях Європейського суду з прав людини (надалі – Суд), зокрема в рішеннях, ухвалених 28 вересня 1986 року у справах за позовами Козіка, Глазенап та Фоґт проти Німеччини.

При розгляді позовів перших двох осіб Суд здійснив аналіз чинної у Німеччині доктрини „Беруфсфербот”, котра вимагає від усіх цивільних службовців складання присяги на вірність Конституції та її цінностям; пані Глазенап висловила певні судження, котрі свідчили про те, що вона певною мірою симпатизувала крайнім „лівим” політичним силам; пан Козік же симпатизував правому політичному крилу. В обох випадках уряд відмовився надати постійний статус цивільного службовця заявникам, кожен із яких був прийнятий на посаду шкільного вчителя на випробувальний строк. Ухваливши рішення про прийнятністьдій уряду у відповідності до вимог ст.10 Конвенції, в обох випадках Суд відзначив, що Європейська конвенція про права людини 1950 року не гарантує доступу до посад цивільних службовців.

Водночас 26 вересня 1995 року Суд ухвалив протилежне за змістом рішення у справі Фогт,де вчителька середньої школи була звільнена з постійної роботи у зв’язку з її членством та діяльністю у Комуністичній партії Німеччини. Вказуючи на відмінності позицій держав-членів Ради Європи стосовно необхідності складання зазначеної присяги, на відмінності між різними землями у Німеччині, а також на те, що німецька комуністична партія не була забороненою політичною партією, Суд далі відзначив, що ці фактори не відповідали суворості обраної дисциплінарної санкції за порушення присяги у вигляді звільнення, а відсутність загрози безпеці, котру могло би становити викладання французької та німецької мов у середній школі, обумовила те, що в даному випадку було визнано порушенняст.10 Європейської конвенції[245].

Як видається, схожість фабул згаданих трьох справ дає достатньо підстав для того, аби констатувати зміну інтерпретаціїСудом ст.10 Конвенції про захист прав людини й основних свобод у зв’язку із об'єктивною зміною соціально-історичного контексту та, вочевидь, певною трансформацією сприйняття й оцінок відповідних явищ у межах європейського простору.

Ще однією ілюстрацією наведених вище герменевтичних положень може, на наш погляд, слугувати позиція Суду стосовно тлумачення окремих аспектів ст.8 вказаної Конвенції. У двох справах – „Різ проти Сполученого Королівства” (1986) та „Коссі проти Сполученого Королівства” (1990) – Суд ухвалив, що за ст.8 держава зовсім не зобов’язана корегувати офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній справі Суд зазначив, що в майбутньомудержава має гарантувати транссексуалу право на одруження, незважаючи на „неправильний” запис про стать у свідоцтві про народження. Проте у цих справах Суд не знайшов порушення права на шлюб, яке гарантує ст.12, але визнав порушення права на повагу до приватного життя у справі „Б. проти Франції” (1992),в якій факти були практично тотожними до фабул справ Різа та Коссі. Мотивом останнього рішення стало те, що право і практика стосовно громадянського стану транссексуалів становлять значно більше проблем для таких осіб у Франції, ніж у Сполученому Королівстві[246].

Дата добавления: 2015-05-22