Філософія права: проблеми та підходи. 3 страница

У беконівській традиції визнання вирішальної ролі за науковцями у формуванні, реалізації, оцінці розвитку й відстоюванні наукових відкриттів, методів і способів наукової діяльності Т. Кун розробив теорію парадигм, яку сьогодні широко застосовують у контексті філософії науки та яка дозволяє простежити у загальному вигляді розвиток науки. Цей розвиток відбувається за такими стадіями:

1) початкова, допарадигмальна стадія розвитку науки (характеризується наявністю різних поглядів, відсутністю фундаментальних теорій, загальновизнаних методів та цінностей);

2) досягнення консенсусу учасниками наукового товариства, об’єднаними спільним полем діяльності, при вирішенні розв’язуваних ними завдань (створення парадигми);

3) здійснення на основі парадигми планомірного розвитку науки, накопичення фактів, вдосконалення теорій і методів на підтвердження цієї парадигми;

4) виникнення у цьому процесі певних „аномальних фактів”, що призводять до кризи, а згодом і до наукової революції, внаслідок якої виникає нова парадигма.

Система знань, яка виступає в якості науки, стверджує Т. Кун, довший час знаходиться на допарадигмальній стадії і характеризується наявністю значної кількості конкуруючих шкіл, напрямків, різноманітних методів і поглядів на фундаментальні питання науки. Визнання будь-якого факту, експерименту, пояснення чи теорії за зразок означає завершення допарадигмального періоду та формування нової парадигми. З настанням цього моменту поведінка наукового товариства істотно змінюється. Вчені припиняють дискусії навколо парадигми та проголошують її принципи загальновизнаними й безспірними[36].

Нова парадигма виконує дві функції: окреслювальну та проективну. Вона заперечує, відкидає усі факти, концепції, методи і проблеми, котрі її не стосуються, не узгоджуються з нею, – так би мовити, окреслює власні межі. Водночас вона стимулює дослідження лише в одному напрямку, сприяє досягненню консенсусу та пропонує, досить умовно, гарантії успіху. Консенсус стосовно основних положень парадигми є найважливішою соціальною характеристикою саме наукового товариства. Внаслідок досягнення консенсусу група вчених, які визнали дану парадигму, перетворюється у професійне наукове товариство. Саме тому парадигма як система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків наукової діяльності визначає дане наукове товариство. І навпаки: товариство вчених є тим колективом, котрий визначає певну парадигму, сталість і загальновизнаність якої є ознакою нормального стану науки.

Сутність нормальної науки, згідно з теорією парадигм, вичерпується трьома видами наукової діяльності: експлікацією, новим формулюванням парадигми, вдосконаленням (уточненням) теорій, що виникають на її основі, та експериментальними пошуками нових фактів і їх уточненням.

Т. Кун вказує на два основні визначення парадигми, підкреслюючи, що її у жодному разі не слід ідентифікувати з поняттями „теорія” чи „метод”. Перше з них відображає сукупність певних установок, переконань, прийомів і знань, якими керується наукове товариство. Друге ж відбиває найважливіший елемент вказаної сукупності, зразок вирішення завдань, які досліджуються науковим товариством у нормальний період розвитку науки. Потреба в радикальних змінах виникає тоді, коли вирішення принципових питань науки стає неможливим у силу методологічного вакууму, що виникає в межах даної парадигми.

Необхідною умовою розвитку науки є криза, під час якої розвивається екстраординарна наука, яка вже не підпорядковується правилам старої парадигми і не підпадає під правила нової, ще не сформованої парадигми. У період екстраординарної науки відбувається виявлення та обґрунтування нових постулатів (своєрідних „наукових формул”), що пояснюється епістемологічним аналізом тих правил, стандартів і методів, які застосовувались в епоху „нормальної” науки і які сприймались як такі, що не потребують доведення (підтвердження), проте у період кризи стали сумнівними. Саме тому кризовий стан науки характеризується значною кількістю нових підходів, свого роду „творчим бумом”. Зазвичай він пов’язаний з посиленням уваги вчених до філософських проблем, точніше до можливості філософського вирішення наукових проблем[37]. У період кризи інтерес науки до філософії різко зростає. І навпаки, подолання кризи призводить до послаблення інтересу до філософії як засобу вирішення проблем науки.

Зміна парадигм свідчить про настання наукової революції, що призводить до значних змін сукупності прийнятих наукових співтовариством норм, цінностей та установок. Згідно з Т. Куном, наукові теорії, що одержали перемогу над своїми попередниками, описують об’єктивну реальність далеко не набагато правильніше, але вони „краще, ніж попередні, пристосовані для вирішення головоломок у тих, деколи цілком інших, умовах, в яких вони застосовуються[38]”. Парадигми якраз і слугують одним із найважливіших засобів вирішення „наукових головоломок”, оскільки вони являють собою, як уже було відзначено, і теорії, визнані науковим співтовариством, і норми наукової діяльності, і системи методів дослідження предмета науки, а своєрідність парадигм полягає у їхній здатності до паралельного співіснування з перемінним домінуванням однієї над іншою.

Парадигми у філософії права можна визначити як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що вимагають розроблення конкретних проблем філософії права у руслі певних вихідних світоглядних та пізнавальних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників таких проблем [39]. Про одну з найбільш нових і цікавих філософсько-правових парадигм – парадигму антропологічну – йтиметься далі.

Поняття антропології та її різновиди. У середині ХХ ст. знаний психолог Б. Ананьєв передбачав, що теоретичне та практичне людинознавство стане одним з найважливіших центрів наукового розвитку. Стверджуючи це, вчений виходив з трьох важливих особливостей сучасної науки, пов’язаних з проблемою людини, а саме: 1) перетворення такої проблеми у загальну проблему всієї науки, усіх її розділів, включаючи точні та технічні науки; 2) зростаючої диференціації наукового вивчення людини, поглибленої спеціалізації окремих дисциплін та їх подрібнення на ряд окремих вчень; 3) тенденції до об’єднання різних наук, аспектів і методів дослідження людини у різноманітні комплексні системи, до побудови синтетичних характеристик людського розвитку[40].

Біосоціальний індивід, як зазначав М. Бубер, „усвідомив той жахливий факт, що він є батьком демонів, володарем котрих він більше не може бути. І питання, який сенс має ця влада та безвладдя в одній людині, виливається у питання про сутність людини, котре тепер отримало нове, потужне практичне значення”[41].

Перетворення людини на найбільш загадковий об’єкт науки, активізація досліджень антропологічної проблематики і формування системи людинознавства, яка покликана забезпечити цілісне знання про біосоціального індивіда, зумовлюють необхідність з’ясування поняття антропології, визначення та систематизації її різновидів, а також встановлення зв’язків між цими різновидами, а також між ними й деякими суміжними галузями знань.

Потреба у розв’язанні означених проблем у рамках філософії права тісно пов’язана з трансформаційними перетвореннями у методології праводержавознавства, зумовленими, як було констатовано вище, антропологізацією його предмета, і, як наслідок, розвитком в Україні філософсько-правової та юридичної антропологій.

Кожна історична епоха має свою антропологію як спосіб розуміння людини та свою антропологічну історію як об’єктивну реальність[42]. Однак на запитання, що таке антропологія, – однозначної відповіді ми не отримаємо. Відомо, що сам термін „антропологія” (англ. anthropology, нім. Anthropologie, фр. anthropologie) був введений Арістотелем у „Нікомаховій етиці” й тлумачився ним у контексті духовних людських якостей. Проте у 1501 році М. Ґундт у праці „Антропологія про гідність, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла” поширив „дію” цього терміна на фізичні особливості людини[43], а у праці протестантського гуманіста Касмана „Антропологія” остання тлумачилась як наука про двоїсту духовно-тілесну природу людини. Отож, розуміння антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини[44] домінувало у науці тривалий час. Зараз же існує декілька підходів до визначення антропології.

1. Антропологія – це система наук, які вивчають людську істоту у суспільстві[45], у багатоманітності форм її життєдіяльності[46] або, іншими словами, соціальну значимість людини[47]. Цей погляд склався під впливом французьких просвітників (зокрема, Ж.-Ж. Руссо, який у своїх „Роздумах щодо походження нерівності” зазначав, що „світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те зважуємося розмірковувати про людство”[48]). І в такому розумінні терміно-поняття „антропологія” є близьким за обсягом до терміно-поняття „людинознавство”. Відмінність, на нашу думку, полягатиме у тому, що останнє охоплює не лише вивчення людини у суспільстві, але й, зокрема, наукові пошуки тих характеристик, особливостей людини, котрі відірвані від соціальних зв’язків останньої.

2. Близьким до описаного є підхід, запропонований І. Кантом в останній його книзі „Антропологія з прагматичного погляду” (1798), в основу котрої покладено курс лекцій з антропології, прочитаний ним приблизно у 1770 – 1798 рр. Філософ стверджує, що антропологія – це системне вчення про людину, яке охоплює дослідження того, що робить з людини природа (фізіологічне людинознавство), а також, що робить, може та повинна робити з себе сама людина (прагматичне людинознавство)[49]. У такому розумінні антропологія постає в якості цілісного наукового знання про людську істоту – як комплекс наук, котрі „збирають” людину з окремих ідеалізованих наукових уявлень, що склалися внаслідок „розпаду” людини на тисячі досліджуваних наукою частин і проекцій[50].

3. Антропологія – це наука про природу, походження, еволюцію людини та її ареальних груп (рас) і про нормальні варіації фізичної будови людини у часі та просторі[51]. Зауважимо, що іноді у тлумачних словниках української мови наголошується на тому, що антропологія вивчає лише біологічну природу людини[52].

У цьому значенні антропологія – за класифікацією Б. Кедрова – є видом природничих наук[53] (провідним методом якої є антропометрія) або (як це зараз прийнято вважати у нас й інших пострадянських країнах) розділом знань, що „займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами”[54] і, за висловлюванням Ф. Енгельса, „опосередковує перехід від морфології й фізіології людини та її рас до історії”[55].

У такому розумінні антропологія включає у себе три розділи:

· морфологію (антропоморфологію), що вирішує питання, пов’язані з індивідуальною мінливістю людського фізичного типу, його віковими змінами, явищами статевого диморфізму, аналізом тих особливостей фізичної організації людського індивіда, котрі виникають під впливом різних умов його життя та праці. Вона складається з мерології (вивчає зміни окремих органів, тканин людини та їх взаємозв’язок) і соматології (займається вивченням будови людського тіла в цілому, тобто пошуком закономірностей варіацій росту, маси, окружності грудей, пропорцій тощо). Допоміжними дисциплінами для морфології виступають: нормальна анатомія (відмінність між ними полягає у тому, що нормальна анатомія вивчає біосоціального індивіда узагальнено, не вдаючись до характеристики варіацій людського типу, їх причин, закономірностей і значення, як це робить морфологія), ембріологія та гістологія людини;

· антропогенез (антропосоціогенез), котрий розглядає питання про місце людського індивіда у системі тваринного світу, відношення його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху розвитку вищих приматів, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу, „процес формування фізичного типу та соціальних якостей людини”[56] і включає приматознавство (дослідження сучасних і викопних мавп і напівмавп), еволюційну анатомію людини та палеоантропологію (вивчення викопних форм людини). Допоміжними дисциплінами для антропогенезу є: з наук природно-історичних – геологія четвертинного та третинного періодів, фізіологія вищої нервової діяльності; з наук соціально-історичних – археологія палеоліту; з наук філософських – психологія.

Проте, як слушно зазначає В. Якимов, антропогенез – це процес виникнення та розвитку людини, а тому позначення цим терміном розділу антропології є некоректним[57]. У зв’язку з цим доцільно, говорячи про назву однієї з частин антропології, вживати термін „вчення про антропогенез”[58], а говорячи про антропогенез (як, у принципі, й про етно-, расо- чи антропосоціогенез), – наголошувати на можливій двозначності цього терміно-поняття[59];

· расознавство (або етнічну антропологію), що вивчає походження, класифікацію рас, закономірності змін расових типів, розповсюдження останніх на території Землі, причини расоутворення, етногенез різних народів. Суміжними дисциплінами є: з біологічних наук – генетика та біометрія, з соціально-історичних наук – археологія пізнього палеоліту й наступних епох, етнографія, мовознавство, власне історія [60].

Зазначимо, що у виділенні зазначених розділів антропології (як і у визначенні суміжних до них дисциплін) однозначної думки серед вчених не простежується. Так, В. Дяченко до зазначених розділів додає біологію людини [61], С. Сегеда виділяє, крім антропогенезу, такі два розділи: морфологію та фізіологію людини (котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення Землі) і расогенез поряд з етнічноюантропологією (завданням останніх є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу й етнічної історії давніх і сучасних народів)[62]. А в „Енциклопедії сучасної України” цей автор ставить в один ряд з антропогенезом та расогенезом ще й етногенез [63] – розділ, який має на меті з’ясувати умови виникнення генетично й соціально споріднених людських популяцій, їх консолідаційний розвиток і процеси історичного буття, наслідком яких є утворення самоорганізованих, самодостатніх, самоусвідомлених людських згромаджень – етносів або народів[64].

Деякі вчені до антропології включають також археологію (доісторичну антропологію [65]), етнографію [66] – як у Великобританії чи США (слід зазначити, що у цих країнах антропологія у розумінні нашої вітчизняної науки складає лише один вид групи антропологічних наук – фізичну (біологічну або соматичну) антропологію). Хоча варто зауважити, що дослідження з фізичної антропології, зокрема у США, проводяться в межах одного підрозділу водночас з дослідженнями з культурної (соціальної) антропології, а в Сполученому Королівстві та Франції – окремо, проте разом з дослідженнями біологічними.

Доречно буде згадати й те, що згідно з класифікацією антропологій професора Нью-Йоркського університету Дж. Спіндлера самостійним видом антропології, поряд із біологічною, лінгвістичною та культурною, є антропологія археологічна [67].

4. Антропологія – це „наука, котра вивчає культуру первісних, традиційних і сучасних суспільств; те саме, що етнографія, етнологія, культурна антропологія”[68]. Цей підхід навряд чи можна вважати обґрунтованим з таких міркувань:

· у цілому антропологія не обмежується вивченням лише культури;

· культура суспільств є об’єктом дослідження не лише етнографії, етнології, культурної антропології;

· згадані науки взаємопов’язані, проте предмети дослідження у них різні;

· якщо поняття „антропологія” за обсягом тотожне поняттю „культурна антропологія”, то нелогічним буде виділення фізичної, політичної, педагогічної, філософської та інших видів антропологій, оскільки предмети їхніх досліджень не є видовими стосовно предмету культурної антропології.

Далі терміно-поняття „антропологія” буде нами вживатися на позначення системи наук про людину, її природу, ознаки, властивості, характер і способи існування у суспільстві та її зв’язки з елементами Всесвіту.

Слід зазначити, що у системі антропологічних знань виділяють два структурні рівні: теоретичний і практичний. Перший (теоретична антропологія) охоплює дослідження, в ході яких здійснюється формування поняттєвого апарату антропології, побудова й аналіз антропологічних концепцій і теоретичне узагальнення наявного фактичного матеріалу, що дозволяє віднести емпіричні дані до того чи іншого предмету дослідження.

Другий структурний рівень – практична (прикладна) антропологія – передбачає збір і первинне узагальнення емпіричних даних про людину, а також застосування результатів антропологічних досліджень для вирішення соціальних проблем. Зокрема, до завдань практичної антропології (а саме такого її розділу, як антропологія дії) входить пошук найбільш зручних й ефективних способів розв’язання цих проблем і реалізації соціальної та культурної політики[69].

Існують й інші класифікації антропології. Так, виділяють її генетичну та структурну системи. Генетична система залежить від своєрідності того культурного середовища, в якому вона виникає, і є регіональною. Сюди належать західноєвропейська, індійська, китайська, латиноамериканська та інші антропології[70]. Основою генетичної системи, як стверджує М. Булатов, є чотири форми духовності, а саме: мистецтво, релігія, філософія та наука. Їм відповідають певні їх різновиди, а останнім – і види антропологій.

Загалом ця схема має такий вигляд:

1. Мистецтво: література, скульптура, музика… – літературна, скульптурна, музична та інші антропології;

2. Релігія: християнство, іслам, буддизм тощо – релігійна антропологія – християнська, магометанська, буддистська, інші антропології;

3. Філософія – структуралізм, марксизм, трансцендентальна філософія, інші напрямки – структурна, марксистська, трансцендентальна, інші види антропології;

4. Наука – біологія, психологія, історія, політика, економіка тощо – біологічна, психологічна, історична, політична, економічна та інші види антропологічних знань[71].

Структурна ж система дає уявлення про основні види знань про людину у ту чи іншу епоху й включає пізнавальну, політичну, глобальну та філософську антропології, причому перші три, котрі мають практичне спрямування, є поєднанням філософської антропології як рефлексії більш високого рівня з відповідними спеціально-науковими антропологіями, оскільки кожен вид антропології так чи інакше є синтезом загальної проблеми людини з наукою або науками про останню[72]. Щоправда, слід зауважити, що політичну та філософську антропології більшість вчених розглядають, власне, як спеціально-наукові.

Пізнавальна антропологія займається проблемами виникнення пізнання як суттєвої властивості людської істоти, перетворення його на засіб влади над навколишнім світом, еволюції цієї влади, її історичних етапів і тенденцій[73].

Політична антропологія, розглядаючи політику як явище, що є не лише соціальним, але й водночас природним, досліджує людину в соціальних структурах і організаціях[74], національну та етнокультурну специфіку політичних відносин[75].

Глобальна (загальна) антропологія породжується всією сукупною діяльністю людини в усіх її формах і проявах; „її зміст становить положення про те, що в сучасну епоху науковий розум і практична діяльність набули планетарного характеру, стали сумірними з геологічними силами землі, навіть перевершують їх, що і є причиною руйнації природи людиною, хоча остання і за походженням, і за способом буття є частиною природи”[76]. Фактично, предметом глобальної антропології виступають закономірності прояву ноосфери, ядро якої складають глобальні проблеми сучасності, що є масштабним, узагальненим виявом людської сутності.

Філософська антропологія, на думку М. Булатова, відмінна від глобальної. Основна відмінність полягає у тому, що „перша досліджує людину як таку, в її універсальності, а отже, і кожну окрему особу; друга розглядає людство як сукупність осіб, їх суму чи масу”[77]. Інша відмінність – це тривала (така що майже збігається з історією філософської думки) історія філософської антропології. Глобальна її варіація є відбитком сучасності[78].

З’ясовуючи корені кожного різновиду антропології, слід зазначити, що проблема людини так чи інакше присутня в усіх науках, хоча науками і не обмежена. К. Гірц зазначає, що „антропологи не завжди належно оцінювали той факт, що антропологія існує не тільки у торговій крамниці, у форту в горах, у погоні за вівцями, але й у книзі, у статті, в лекції, в музейній експозиції і останнім часом навіть у фільмі”[79].

У науках антропологічна проблематика відображена по-різному: у деяких вона головна, у деяких – одна з багатьох, проте така, що за відповідних соціальних умов може стати головною та спрямувати на своє вирішення всі зусилля представників певної сфери наукового знання. Так і виникають спеціально-наукові антропології та їх відгалуження, про які йтиметься далі.

Зауважимо, що залежно від держави кількість, види, найменування галузей антропології можуть варіюватись (так, у США виділяють в основному фізичну, археологічну, культурну та лінгвістичну антропології, а у Великобританії – лише перші три[80]). До того ж, згідно з поширеним у літературі підходом, філософська та релігійна антропології не виділяються як спеціально-наукові антропології, а становлять поряд із групою спеціально-наукових антропологій (науковою антропологією) або самостійні галузі антропологічного знання[81], або релігійна антропологія розглядається як вид філософської[82].

Наукова антропологія – це сукупність досліджень людини, що проводяться різними науками. Сюди відносять, зокрема, фізичну, соціокультурну, психологічну, педагогічну, юридичну тощо.

Дещо про фізичну антропологію було сказано під час висвітлення третього підходу до розуміння антропології. Додамо лише те, що цей різновид антропології останнім часом все частіше звертається до даних етології (поведінкової біології) – сучасної науки про біологічні основи поведінки тварин[83] й інших живих організмів у природних для них умовах існування[84], тобто науки, котра займається, головним чином, аналізом генетично обумовлених (інстинктивних) компонентів поведінки, проблемами їх еволюції та дослідженнями механізмів біокомунікації і тісно пов’язана з фізіологією, зоопсихологією, експериментальною (порівняльною) психологією, гештальтпсихологією, екологією, популяційною генетикою та генетикою поведінки.

Етологія сформувалася у 30-х рр. ХХ століття на базі польової зоології й еволюційної теорії та виділилася з біології у самостійний науковий напрямок, що спершу протиставив себе фізіологічній і психологічній школам дослідження поведінки (зоопсихології, біхевіоризму тощо). Становлення етології пов’язане, зокрема, з діяльністю У. Крейґа, Ч. Уїтлесна, О. Гейнрота та роботами К. Лоренца та Н. Тінберґена, котрі заклали основи теорії інстинктивної поведінки, а її стрімкий розвиток у 60-х рр. минулого століття зумовлений посиленням контактів етології з популяційною екологією, що дало поштовх дослідженням соціальної поведінки та етологічної структури популяцій тварин[85].

З часом, завдяки взаємовпливу етології й етнології, психології, соціології, фізичної та соціокультурної антропологій почала формуватися – як синтетична дисципліна – соціальна етологія, котра залежно від дослідницької перспективи може виступати чи то як етноетологія, чи то етологія людини. Її метою є вивчення єдності різноманіття культурних характеристик і єдиної біологічної природи людини[86], дослідження природи таких реакцій, як мімічні, емоційні та деяких рухових стереотипів[87]. Найбільш вагомий внесок у її розвиток зробили Н. Тінберґен, Дж. Блуртон, Дж. Боулбі, М. фон Кранах, І. фон Ейбл-Ейбесфельдт.

Серед самостійних напрямків етології – відносно нових наукових дисциплін – можна назвати також нейроетологію (Е. фон Гольст), когнітивну етологію, соціобіологію. Остання за своєю проблематикою близька до фізичної антропології та етології людини; її основні поняття були сформульовані у працях І. Гамільтона та Р. Тріверса.

Предметом соціобіології є вивчення біологічних основ соціальної поведінки, об’єктами виступають як тварини, так і люди, а методологічні засади закладені у положеннях дарвінізму про природний відбір. У центрі уваги цієї дисципліни стоять проблеми співвідношення біологічного та соціального, психічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання всіх живих істот тощо[88], котрі досліджували Е. Уїлсон, Д. Береш, Р. Докінс, Р. Александер, У. Кетон, Л. Елліс, Ван дон Берг, Ч. Ламсден, М. Р’юз. Природу людини соціобіологи розглядають з позицій теорії геннокультурної коеволюції, в основу котрої закладено ідею взаємодіючих процесів органічної та культурної еволюції[89].

Тепер зупинимося на антропології соціокультурній або етнокультурній. У літературі немає єдиної думки щодо виділення в окремі різновиди соціальної антропології (social anthropology) та культурної антропології (cultural anthropology)[90]. Так, К. Леві-Стросс писав, що перша „займається здебільшого вивченням інституцій, що розглядаються як системи уявлень”, а друга – „вивченням засобів, а в окремих випадках ще й вивченням інституцій, що сприймаються як засоби для обслуговування соціального життя”[91]. Звернемо увагу на те, що іноді у літературі стверджується, ніби об’єкти соціокультурних досліджень існують лише у доіндустріальних аграрних соціумах[92]. Справді, значна частина вказаних досліджень зосереджувала увагу на „первісних” суспільствах, однак предмет соціокультурної антропології не обмежується лише їх вивченням.

А. Ручка розглядає соціальну та культурну антропологію як єдиний розділ антропологічної науки – соціокультурну антропологію, – що досліджує „процес взаємин людини і культури, становлення людини як соціальної істоти, основні структури, інституції, що сприяють процесу соціологізації людини”[93]; „вивчає давню чи сучасну культуру різних народів, намагаючись пояснити культурну розмаїтість за допомогою порівняльного аналізу звичаїв, норм, інститутів та інших соціальних зумовленостей”[94], а також проводить дослідження процесів диференціації людського соціуму й культури від біологічного контексту в ході їх становлення, яким присвятили свої праці американські антропологи І.А. Геллоуелл і П. Богеннанн, бельгійський дослідник Е. Вермірш тощо[95].

Фактично, підґрунтям для розрізнення соціальної та культурної антропології є різні за акцентами дослідницькі традиції в межах єдиної дисципліни. Так, британські антропологи („науковим батьком” яких вважають еволюціоніста Е. Тайлора – розробника таких методів антропологічного аналізу, як порівняльно-еволюційний і метод пережитків), як правило, зосереджувалися на вивченні соціальної структури та політичної організації суспільства, тому свої наукові розвідки називали соціально-антропологічними. Американські ж антропологи предметом своїх досліджень визначали культуру – позагенетичну пам’ять[96], механізм міжґенераційної трансляції досягнень соціуму – і пов’язували праці з терміно-поняттям культурної антропології, яке набуло поширення і за межами США, де відчувався значний вплив американських наукових центрів. Слід також зауважити, що використання терміно-поняття „соціальна антропологія” не обмежилося кордонами держав Британської співдружності. Навіть у США є університети, в яких у назвах департаментів (факультетів) воно фігурує[97].

Не можна не звернути увагу на той факт, що на європейському просторі (поза Сполученим Королівством) еквівалентом британської соціальної та американської культурної антропологій була етнологія (термін вперше вжито у 1784 році А. Шаванном для вивчення цивілізаційного розвитку народів) або, як її часом називають, етнічна антропологія, котра була розташована за класифікацією гуманітарних наук Ж.-Ж. Ампера між історією й археологією та існувала паралельно зі ще одним відгалуженням соціології – етнографією.

На відміну від етнології, котра залежно від держави може мати інший предмет (однаковий із соціокультурною антропологією чи відмінний від її предмета), етнографія (термін запроваджений у 1607 році Й. Зоммером на позначення опису елементів традиційної культури різних народів) у всіх країнах розуміється однаково – як наука, головним об’єктом якої є минула та сучасна традиційно-побутова культура (що становить етнічну специфіку)[98], народи світу[99] та яка, за визначенням К. Леві-Стросса, „займається спостереженням і аналізом людських груп із врахуванням властивої їм своєрідності… і намагається якомога точніше відтворити життя кожної з них, тоді як етнологія порівнює подані етнографами матеріали”[100]. Тобто етнографії відводиться роль описової дисципліни – системи знань про всі народи світу, етноси (як високорозвинуті, так і відсталі; як малочисельні, так і багаточисельні; як існуючі, так і відмерлі) та їх характерні риси, – тоді коли етнологія виступає теоретичною наукою, що вивчає закономірності виникнення, функціонування й взаємодії етнічних спільнот[101]. І хоча етнологію цікавлять саме етноси, вченими часом висловлюється думка, що головним об’єктом етнології виступає особа в усіх її проявах, а не етнос як історична спільність людей[102].

Дата добавления: 2015-05-22