Філософія права: проблеми та підходи. 2 страница

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не „одержавленої”). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, й, врешті-решт, істиннісної „дисципліни”, свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію підставності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й „вирішує”, якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, „очищеної” від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, певних обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об’єктивно відповідають, „слугують” результати дослідження.

§3. Трансформації у вітчизняному загальнотеоретичному
праводержавознавстві та їх вплив на методологію філософії права

У жовтні 1996 р. вперше у незалежній Україні в м. Києві відбулася ініційована Академією правових наук України науково-практична конференція „Проблеми методології сучасного правознавства”. В ухвалених нею Рекомендаціях відзначалось, зокрема, наступне: „Загальний стан розробки методологічних проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, хибує відчутними недоліками. Поширення набули методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методичних засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях соціально-правових проблем. Мають місце непоодинокі прояви абстрактного соціально-беззмістовного визначення державно-правових явищ, нерозбірливого застосування концепцій та норм, що належать до різних, нерідко протилежних зарубіжних правових систем, недооцінки правових принципів, вимог відповідності об’єктивній реальності, потребам та критеріям практики”[10].

Яка ж доля цих висновків і пропозицій? Якою мірою вдалося їх реалізувати? Та й загалом, в якому стані перебуває нині методологія вітчизняної юридичної науки (праводержавознавства) – насамперед її загальнотеоретичної частини?

Стан методології праводержавознавства (як, зрештою, й інших суспільних наук) визначається принаймні такими обставинами:

· потребами, запитами соціальної практики;

· зумовлюваними ними модифікаціями об’єкта й предмета цієї науки – відповідно право-державної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей;

· розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного методологічного арсеналу.

Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників.

1. Глибинним змістом потреб соціальної практики в Україні, „квінтесенцією” сучасних практичних запитів є забезпечення переходу до такого способу суспільного виробництва, до такої організації виробничих відносин (і в першу чергу – відносин власності на засоби виробництва), які дозволили б стимулювати якісно вищий рівень продуктивності праці – вищий настільки, аби на цій основі кожна людина змогла би своєю працею створювати гідні умови життя для себе й своєї сім’ї. Гуманізація, олюднення (російською – „очеловечивание”) усіх сфер суспільного життя, передовсім сфери економічної, становить стратегічну мету їх радикального реформування.

Ця фундаментальна потреба сучасного українського суспільства дістає відповідну конкретизацію у певних запитах, вимогах до тих або інших видів діяльності його суб’єктів.

Стосовно саме методології загальнотеоретичного праводержавознавства найактуальнішим із запитів практики виявився наступний: відмовившись від тих положень неподільно пануючої у радянський період світоглядно-філософської доктрини, які було, так чи інакше, спростовано соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософсько-правові підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі перехідного періоду існування цього суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, й можна вбачати об’єктивну причину стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права, положення та висновки якої утворюють світоглядно-концептуальну складову методології науки, що розглядається.

Процес такої фундаменталізації правознавчої методології набуває дуже важливого значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження[11]. Тому, до речі, було би добре, якби й представники філософії права завжди чітко і відповідально уявляли та визнавали, до яких дослідницьких та й, зрештою, практико-прикладних наслідків може призвести використання обстоюваних ними постулатів і рекомендацій.

Зараз уже можна констатувати, що на цій ділянці української загальнотеоретичної юриспруденції вдалося подолати світоглядно-філософський монізм, притаманний адміністративно-командній „системі” радянського періоду, відійти від низки положень єдино дозволеної у той час історико-матеріалістичної парадигми, які не виправдали себе повністю навіть у тодішній практиці, та, спираючись на дорадянський і зарубіжний досвід, запровадити у дослідницькі пошуки такі філософсько-правові підходи, котрі раніше розглядались у нас лише як об’єкт нищівної критики з огляду на їх суб’єктивно- чи об’єктивно-ідеалістичне підґрунтя. Завдяки цьому, як вже констатувалось, і відбулась неабияка плюралізація філософсько-правових підходів і концепцій[12].

Такі філософсько-правові напрацювання помітно відрізняються між собою і за предметною тематикою, і ще більше за світоглядною основою, внаслідок чого їхнє методологічне навантаження стає досить неоднозначним. З одного боку, ця „строкатість” сприяє різноаспектності досліджень такого складного, багатогранного, неоднорівневого соціального явища, яке відображається поняттям „право”. А з іншого, вона здатна обертатись, якщо можна висловитись образно, філософсько-правовим розсудом.

Про останній можна говорити, зокрема, тоді, коли спочатку, суто апріорно, якийсь соціальний феномен (скажімо, індивідуальна свідомість або ж окремі її елементи – воля, почуття тощо) постулюється, декларується як предметний корелят терміно-поняття „право”, а вже потім під це „проголошення” вибудовується, конструюється певна світоглядно-філософська концепція. І при цьому, зазвичай, питання про те, чому ж саме таке явище, а не якесь інше задекларовано „правом” („правовою реальністю”), майже не обговорюється. А тому відповідь на нього лишається, як зазначалось вище, радше брати на віру, аніж діставати з раціональної аргументації.

Усі такі ситуації є ще одним свідченням того, наскільки актуальними лишаються дослідження специфіки предмета філософії права, її наукознавчого статусу, зокрема її зв’язків та співвідношення із загальною теорією права і держави. (Нагадаємо, що ця проблема інтенсивно обговорювалась ще у радянські часи[13]).

Уявляється, що загальнотеоретичне праводержавознавство покликане, принаймні не меншою мірою аніж філософія права (якщо, зрозуміло, її не включати до його складу), давати відповідь на запитання „що є право?”, а кажучи точніше – яке ж, власне, явище має відображатись терміно-поняттям „право” і чому саме.

Далі спробуємо схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з’ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології. До таких тенденцій передовсім, гадаємо, належать глобалізація, деформалізація й антропологізація.

Глобалізація. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася в тому, що його об`єктом – окрім національних держав та їхніх правових систем – все більшою мірою стають також їхні „сім`ї” (групи, різновиди), а також міжнародно-правові системи, причому різних рівнів – як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж торкається методології юридичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують, – структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу – коли національна правова система осмислюється як елемент (реальний або ж потенційний) іншої правової системи, скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрямки, засоби й наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно „вписатись” у системно-правове утворення більш „високого” рівня. Згаданий методологічний підхід – обов’язковий інструмент розробки рекомендацій щодо адаптації правової системи України до пан’європейського правового поля.

У зв`язку з цим, декілька слів про так зване „інтегративне праворозуміння”, або, інакше кажучи, „інтегральний підхід” до праворозуміння. Такі варіації, започатковані ще на початку ХХ ст. у Росії[14], а через півстоліття розвинуті деякими західними теоретиками, зустрічаються й нині у російській літературі[15]; вони не виключені і в Україні[16].

Названий підхід об’єктивно зумовлений низкою закономірних соціальних процесів – у тому числі й тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку “інтеграція” є нічим іншим як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре відомих, теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому, сприйнятті такої „суміші” може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це „ядро”, ми дістаємо можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з`ясувати принципи й механізми останнього, а відтак і його обґрунтованість.

Процес глобалізації предмета й метода юридичної науки зумовив також, ясна річ, неабияку актуалізацію порівняльно-правових досліджень. Він призвів до, можна сказати, своєрідного прориву у формуванні вітчизняного порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної юриспруденції. Накопичення відомостей про колишні і нинішні правові та й державні системи, про їхні угруповання, їх спільні та відмінні риси дозволило й в Україні поступово запроваджувати ці знання у закладах вищої юридичної освіти[17].

Зауважимо, до речі, що об`єктом зазначених досліджень виступають також і національні, а також регіональні наукові школи, течії, напрямки і, відповідно, ті концептуальні парадигми й інструменти, котрі ними використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків права і держави не можуть не привертати суто методологічні дослідження колег, насамперед з Росії (з огляду на значну схожість завдань, які розв`язують наші країни)[18], а також з „далекого зарубіжжя”[19]. Тим більше, що фундаментальних праць саме з такої проблематики в Україні обмаль[20].

Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних порівняльно-правових та порівняльно-державознавчих розвідках не виключені певні „збої”, спричинені, гадаємо, методологічними огріхами. Скажімо, у разі, коли здобуті шляхом порівняльно-правового аналізу висновки „механічно” застосовуються до юридичних систем чи державних формувань не однакових за їх соціальною сутністю, можуть робитись такі помилкові висновки, які призводитимуть до негативних практичних наслідків.

Ще більш істотна пізнавальна вада, що її здатне спричинити перебільшення можливостей порівняльного методу може зумовити таке явище, яке було колись названо „втеча від сутності”[21]. Адже у нинішньому порівняльному правознавстві групування правових систем здійснюється, зазвичай, за суто юридичними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми, властивостями. Знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох випадках є, безперечно, вельми корисними, пізнавально й практично необхідними. Однак соціальної сутності правових систем такі знання не розкривають. (Аналогічна ситуація досить поширена й у порівняльному державознавстві). І лише від того, що окремі автори просто перейменовують на „типи” деякі класифікаційні різновиди правових „сімей” або ж різновиди держав залежно від форми правління чи від політичного режиму останніх, – знання про соціальну сутність порівнюваних явищ отримати не вдається.

Нагадаємо у зв`язку з цим, що такою сутністю є підстави вважати здатність правової системи (або, відповідно, держави) задовольняти основні потреби й інтереси індивідів, їхніх спільнот й об`єднань, а також усього суспільства.

Наведене, гадаємо, ще раз засвідчує актуальність того дослідницького підходу, що його було названо „потребовим” [22]. Саме його застосування якраз і дозволяє встановити, потребам й інтересам якої частини соціально неоднорідного суспільства (а серед них завжди є потреби специфічні, незагальні) відповідає найбільшою мірою реальне функціонування держави та права, а потребам якої його частини воно, можливо, навіть і суперечить.

Якщо ж і є місце для застосування порівняльного методу, коли йдеться про соціальну сутність праводержавних явищ, то якраз при зіставленні їх не за формально-юридичними – зовнішніми, „явищними” – властивостями, а з огляду на їхню роль у задоволенні, відповідно, індивідуальних, групових (колективних) та загальносоціальних потреб.

І нарешті, у зв`язку із розглядуваними змінами в об`єкті й предметі юридичної науки, видається доречним запропонувати до обмірковування таку наукознавчо-методологічну гіпотезу: чи не прийшов час більш чітко диференціювати і, відповідно, розпрацьовувати а) загальну теорію національного праводержавознавства, б) загальну теорію міжнародного права і міжнародно-державних інституцій (включаючи й міждержавні) та в) загальну теорію будь-якого права й будь-яких державних утворень?

Саме остання покликана відкривати, виявляти такі закономірності та формулювати такі положення, котрі, зазвичай, поширюються на які б то не було правові й державні явища.

І якраз з огляду на зазначену глобалізацію, потреба у формуванні такої – гранично загальної – теорії права та держави стає нині надто актуальною, а це – ще одна причина констатованої вище інтенсифікації філософсько-правових досліджень.

Деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на стан методології таких досліджень, включаючи й філософсько-правові.

Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начеби зливається з деякими суміжними, „родинними” соціальними феноменами: найбільше із мораллю та правовою свідомістю, дослідження яких, зазвичай, вимагає „власних”, специфічних методів.

Цей правоперетворювальний процес теж не є випадковим, він закономірно зумовлений реальними потребами перехідного стану, в якому перебуває нині Україна, зокрема необхідністю забезпечити підвищену динамічність, рухливість, гнучкість державно-юридичних інституцій, їх здатність швидко реагувати на соціальні зміни, пристосовуватись до них (а ці зміни, як відомо, бувають досить неоднозначними, навіть суперечливими й до того ж не завжди прогнозованими).

Деформалізація зачіпає, насамперед, зміст об’єктивного юридичного права, що знаходить прояв, зокрема, у розширенні сфери „загальнодозволéнного” регулювання і застосування методу диспозитивності, у зростанні в законодавстві питомої ваги норм, відносно визначених за їх змістом, – оціночних, альтернативних тощо. Але вона торкається також і зовнішніх форм („джерел”) цього права, які стають за сучасних умов більш різноманітними, плюралістичними. Такі зрушення у державно-юридичному регулюванні мають загалом гуманістичну, людиноцентристську спрямованість: адже вони дають можливість при вирішенні юридичних справ брати до уваги конкретні особливості кожної життєвої ситуації, ретельніше враховувати й повніше реалізовувати індивідуальні інтереси окремих осіб – суб`єктів правовідносин, забезпечувати не тільки законність і обґрунтованість, але й справедливість правозастосувальних рішень.

Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків різних видів антропологій, герменевтики, соціопсихолінгвістики, синергетики, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції державно-юридичних інструментів і механізми реалізації таких можливостей.

За посередництвом таких пізнавальних засобів можна досить коректно вивчати якраз такі державно-юридичні явища, котрі не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і правозастосувальний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оціночними поняттями, практику визначення „балансу”, „пропорційності” між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вдається Європейський суд з прав людини).

На філософсько-правовому рівні означена тенденція проявилась, наприклад. у тому, що в дефініцію загального поняття права деякі вчені пропонують включити категорію справедливості (хоча вона, як відомо, ніколи не інтерпретувалась та й навряд чи коли-небудь буде інтерпретуватись однаково).

У методології ж правознавства, зокрема, філософії права, внаслідок відзначених змін дістали „друге дихання” такі випробувані дослідницькі інструменти, як діалектична логіка, конкретно-соціологічні дослідження правосвідомості, зокрема громадської думки, узагальнення правозастосувальної, передовсім судової, практики.

Проте й тут, як видається, не все однозначно. Так, подекуди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності державно-юридичного регулювання. А між тим, якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй нині чіткість, організованість, надійність, передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунтування того, що формальна визначеність юридичних інструментів – це неабияке особистісне й соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом.

Послаблення формальної визначеності юридичного регулювання не могло не позначитися і на методології праводержавознавства. Нині ж такі засоби наукового (та й практико-прикладного) пізнання, як нормативи та процедури формальної логіки, правила філологічного (текстового) та систематичного тлумачення законодавства, за допомогою яких значною мірою з’ясовується законність чи, навпаки, незаконність діянь, рішень, дещо відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони й згадуються, то нерідко у критичному аспекті – як знаряддя того юридичного позитивізму (нормативізму), який за певних соціально-політичних умов неабияк дискредитував себе, а тому буцімто взагалі нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити законно, має бути логіком, навіть „формалістом” – хоча й у позитивному, соціально корисному сенсі цього поняття. Вихваляння ж, „оспівування” невизначеності у праві нерідко слугує виправдовуванню сваволі. Дискредитація, „нігілізація” методів, завдяки яким зберігається змістовна визначеність юридичної регламентації, „лиє воду на млин” правопорушників.

Прикладом теоретико-методологічної конструкції, спрямованої на розв’язання реально існуючої суперечності між формальною визначеністю і, так би мовити, углядовістю у правовому регулюванні, може слугувати досить відома концепція „лібертарно-юридичного” праворозуміння, тривалий час відстоювана російським вченим В. Нерсесянцем. Як би не ставитись до цієї концепції, все ж не можна не схвалювати того, що, висуваючи на перший план природне право (загальносоціальну свободу людини), її автор робить це не за рахунок заперечення формальної рівності осіб, а навпаки, визнаючи останню іманентною, невід’ємною властивістю того явища, яке відображається поняттям „право”.

Зауважимо, що більшість із новелізованих підходів і методів юридичної науки, про які йшлося вище, являють собою, на наш погляд, не що інше, як сучасну конкретизацію класичних принципів і вимог діалектики – „вічнозеленої” пізнавальної парадигми суспільствознавства.

Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства (включаючи й філософію права), а її природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки.

Одним з переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення уваги науковців доантропології права (юридичної антропології)[23]– міждисциплінарної, комплексної галузі знань, яка найближче дотична, „причетна”, мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей багатьох суспільних і гуманітарних наук.

Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського “повороту” вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування й розвитку загальносоціальних (тобто до- і неюридичних) прав, свобод і обов’язків людини та, як наслідок, становлення – в його рамках – основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть концептуального ядра вітчизняної загальної теорії права та держави.

У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно констатовані зміни в його об’єкті й предметі спричиняють істотне розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення певних потреб людини, соціальних спільнот, суспільства в цілому). З позицій цих підходів у загальній теорії прав людини використовуються не тільки традиційні методи юридичної науки, але й методологічно значимі положення „суміжних” гуманітарних наук – етики, психології, соціології, різних видів антропологій тощо.

Водночас і на цьому науковому напрямку можна спостерігати, як видається, деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, „завищуються” їхні евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється суспільству, розглядається „атомістично” – ізольовано, у відриві від конкретно-історичного соціуму, поза яким вона не існує.

Подекуди також спостерігається виключення з кола загальнотеоретичних досліджень проблеми обов’язків людини (як загальносоціальних, так і юридичних), „відрив” від них її прав. Не завжди досить чітко розрізняються природні права людини, з одного боку, та юридичні права фізичних осіб як суб’єктів державного (об’єктивного юридичного) права – з іншого, через що деякі дослідницькі підходи й методи застосовуються, так би мовити, не за належною адресою.

Однак такі методологічні „втрати” у процесі реалізації зазначеної тенденції не перешкоджають визнанню евристичної ефективності антропологічної парадигми. Її характеристиці та демонстрації можливостей застосування на її основі деяких підходів до дослідження актуальних філософсько-правових проблем присвячено весь наступний матеріал посібника.

§4. Антропологічна парадигма як прояв тенденції
антропологізації предмета філософії права

Загальне поняття наукової парадигми. Образ науки ХХI століття як системи суто формальних знакових побудов, співвідносних із реальністю через механізм емпіричного підтвердження (верифікації) чи спростування (фальсифікації), – системи, що не залежить від культури, історії, соціальної організації, психології чи технічної бази, – помітно відрізняється від тієї науки, з якою мали справу вчені у XXст., тобто науки, котра була „тісно пов’язана з технікою, промисловістю й експериментом, з діяльністю товариства вчених, із загальною культурою епохи, її цінностями і переконаннями[24]”. Повернення до метафізичних припущень про науку як про культурну практику змінило уявлення про притаманну раціоналізму XX ст. розуміння її як маніфесту абсолютного розуму.

Історії науки відомо, що в різний час та у різному обсязі всі науки проходять такі закономірні етапи розвитку, як описовий (тоді здійснюється збір фактів та їх первинна систематизація), логіко-аналітичний (коли з тих чи інших методологічних позицій здійснюється якісний аналіз досліджуваного предмета), і, насамкінець, вищий етап (на якому забезпечується гармонійна єдність якісних і кількісних методів наукового пізнання)[25].

Як відомо, теоретична частина будь-якої науки поділяється на дві складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто теоретичне пізнання (теорія) реальності – онтологічна частина; і теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне пізнання (теорія) самого пізнання (іншими словами, теорія наукового пізнання, теорія науки) – гносеологічна (епістемологічна) частина.

Загальна теорія наук – це теорія наукових теорій, яка аналізує прийоми наук, коли постає питання про те, як саме різні науки створюють свої поняття, які методи ними використовуються та які засади покладено в їх основу[26].

Теорія пізнання, епістемологія – це „сукупність питань і відповідей, проблем та їх вирішень з приводу самої науки, постійних пошуків основоположних принципів наукового пізнання, простір для пошуку основ науки, особливе інтелектуальне поле звернення професійного вченого до самого себе, саморефлексія, самопізнання вченого[27]”.

Доменом епістемології виступають: базові засади науки (предмет і метод науки) з притаманними їм особливостями розуміння предметної сфери й дисциплінарних меж, впорядкований набір і послідовність пізнавальних процедур з чіткістю професійної метамови науки, визначенням соціальних функцій вченого тощо.

Загальна теорія науки, як зазначається у літературі, має свою структуру, котра складається з двох частин: предметології (предметознавства) науки та її методології. Предметологія (предметознавство) займається визначенням об’єктів і предметів наук, їх структури (в тому числі і дисциплінарної), на основі чого подає класифікацію наук, досліджує процеси їх інтеграції та диференціації, виявляє міждисциплінарні зв’язки. Методологія науки як специфічна сфера науково-теоретичного знання охоплює вчення про всю сукупність відомих науці підходів, методів і способів пізнання реальності.

Для вирішення питання про місце і статус антропології в системі суспільствознавства принципове значення, крім визначення меж між цією наукою та суміжними дисциплінами, має з’ясування поняттєвого апарата, який використовує ця наукова дисципліна[28]. Використання таких наукових понять, своєрідної „метамови науки”[29] визначає потребу у з’ясуванні значення слів „поняття”, „термін”, „парадигма”.

Поняття – це результат узагальнення предметів певного класу й уявного виділення самого цього класу за певною сукупністю загальних і розпізнавальних для його предметів ознак[30]. Іншими словами, це спосіб розумової діяльності, в основі якого стоїть виділення класів предметів за допомогою операцій узагальнення. Поняття, що відображають найістотніші й загальні ознаки предметів, входять до складу суджень, виконуючи в них роль суб’єкта або предиката[31].

Термін повинен представляти, позначати поняття. „Термін дорівнює своїй дефініції, а дефініція відповідає обсягу поняття й передає його основний зміст[32]. Термін, найважливішою рисою якого є однозначність його вживання[33], іменує поняття й конституюється за допомогою дефініції. Поняття відображає явище, а термін позначає відповідне поняття[34]. Тому часто-густо у науковій термінології поняття, яке позначається конкретним терміном, називається „терміно-поняттям”.

Парадигма ж – у порівнянні з поняттями науки – дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати отримані дані. Через парадигми відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Прикладом може слугувати, скажімо, парадигма діалектичного розвитку всього сущого, відстоювана, зокрема, Гегелем, К. Марксом. Вона дозволяє все різноманіття соціальних явищ розмістити у рамках певної схеми, що, безсумнівно, корисно для самої науки. Отже, парадигми – це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань. І без них не може обійтися жодна наукова дисципліна, у тому числі й філософія права.

Після опублікування у 1965 році книги Т. Куна „Структура наукових революцій”[35] чимало гуманітаріїв, включаючи й антропологів, під впливом його теорії парадигм були схильні розглядати галузі своїх досліджень як такі, що знаходяться ще на допарадигмальній стадії розвитку. Вже тоді виникли сумніви стосовно необхідності визначення дисциплінарного статусу соціальних наук, особливо науки про людину (антропології).

Дата добавления: 2015-05-22