Огляд проведених досліджень

ПОЛІТИКАРОЗВИТКУВИЩОЇОСВІТИУКРАЇНИ

Те, що я прагну далі стисло викласти, – це нотатки критичного характеру,

зроблені з приводу освітньої політики під "інноваційносоціальним" кутом зо

ру. Проблема освіти в українському суспільстві цілісно ще не поставлена, тим

паче не створено концептуальних рамок її вирішення. Тому я більшою мірою

намагатимуся зібрати "цеглини" для цих рамок, ніж формулювати "конструк

тивні імперативи" для акторів освітньої політики, як це властиво жанру аналі

зу політики. Спочатку я формулюю питання, які в мене з'явилися внаслідок оз

найомлення з варіантами політики щодо вищої освіти в контексті української

дискусії про неї430. Далі намагатимуся висловити сумніви щодо ефективності

панівних підходів до освітньої політики в Україні, умовно назвавши їх як еко4

номістський та політистський. На завершення сформулюю пропозиції щодо

вирішення проблеми освітньої політики в контексті управління знаннями.

Нагальність змін у системі освіти України обумовлюється як державними

документами431, так і статистичними даними Міністерства освіти і науки432, за

якими лише 81% випускників ВНЗ ІІІІV рівня акредитації, які навчалися кош

том державного бюджету, у 2000 р. було працевлаштовано. До того ж невідомо,

"Куди? Як надовго? Яким чином? З якою платнею?". Лише 30,4 % з них відзна

чають, що характер їхньої теперішньої роботи відповідає професійноосвітньо

му рівню433. Постає питання про ефективність знань, отриманих у ВНЗ та зу

силь, які були вкладені у студента, про якість знань, які не мали застосування.

Ринок праці істотно змінився за останні роки, а оскільки платоспроможність

громадян України не є високою, то, з одного боку, приватні ВНЗ, які дещо точ

ніше орієнтовані на його потреби, не можуть їх цілком задовольнити у певних

фахівцях (або через низьку підготовку, або через брак у Переліку напрямів та

спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ відповідної

позиції), а з іншого боку, державні ВНЗ не мають достатньо свободи та фінан

сування для введення нових спеціальностей та спеціалізацій, постійного онов

лення курсів.

За умов браку державної політики, спрямованої на виправлення ситуації –

стабілізації співвідношення "ринок праці – освіта", у разі продовження супереч

ливих реформ ("косметичний ремонт"), негативні тенденції в українській ви

Політика розвитку вищої освіти України

щій освіті посилюватимуться:

1) Зростання кількості ВНЗ та кількості студентів і, відповідно, тих, що не

змогли працевлаштуватися за фахом;

2) Поглиблення відставання системи освіти від світового рівня;

3) Деградація "непрестижних" факультетів через від'їзд, вихід на пенсію фа

хівців "старої школи" та старіння матеріальнотехнічної бази;

4) Відтік перспективних та ініціативних працівників галузі до інших галузей

та за кордон;

5) Марнування коштів на підготовку непотрібних спеціалістів;

6) Насичення ринку праці великою кількістю випускників "непрестижних"

факультетів та "фахівцями" нині "престижних" спеціальностей (юристів434,

економістів), нераціональна структура заповнення ринку праці фахівцями;

7) Зростання незадоволення і розчарування молоді, її апатії до суспільного

життя та інших негативних явищ.

8) Зростання тягаря для системи соціального захисту (безробітні та "незадо

волені").

Глобальний наслідок ігнорування проблеми – гальмування загального роз

витку країни (демократичного, економічного, соціального, культурного). Вихо

дячи з цього, метою політики в галузі вищої освіти проголошується створен$

ня більш гнучкої системи освіти, яка швидко реагуватиме на зміни кон'юнк

тури на ринку праці і відповідно збільшуватиметься частка випускників ВНЗ,

що влаштовуватимуться на роботу за фахом. Для реалізації такої мети (подо

лання негативних тенденцій) пропонуються такі альтернативи:

1) спрощення процедур ліцензування, акредитації, введення нових курсів та

нових спеціальностей, зміни навчальних програм у межах наявних спеціаль

ностей; пристосування системи вищої освіти до змінних вимог часу;

2) посилення зворотного зв'язку, збільшення прозорості та відкритості

системи:

 "маркетингові" дослідження (внутрішні – Міносвіти, студентські опиту

вання, зовнішні – опитування експертів, NGO, роботодавців);

 співробітництво з Державною службою зайнятості, кадровими агентства

ми;

 удосконалення системи контролю, зокрема контролю якості;

3) удосконалення навчальної бази:

 підвищення якості викладання;

 збільшення кількості практичних занять, стажування;

філософія освіти в європейському контексті

4) з агальна лібералізація та децентралізація системи освіти:

 вирівнювання прав державних і приватних ВЗО;

 збільшення самостійності державних і приватних ВЗО;

 географічна децентралізація;

 визнання іноземних дипломів нарівні з вітчизняними.

Такі основні ідеї конденсують висновки і тези, які вже не один раз наводили

ся в документах органів, що формують державну політику в галузі вищої освіти

України, – Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та Міністерс

твом освіти і науки України. Фактично в українському дискурсі щодо вищої ос

віти визнано, що результати політики, які очікувались при її затвердженні, не

відповідні її фактичним результатам, вона неузгоджена з іншими політиками –

фінансовою, економічною, соціальною, науковою, культурною тощо. Тому за

лишаються без відповіді питання:

1. Хто протидіє "благим намірам" сучасної державної політики і хто тоді

фактично здійснює суспільну політику в галузі вищої освіти (тобто хто є ос

новними акторами політики)?

2. На кого справді спрямована державна політика в галузі вищої освіти (ці

льові суспільні групи)?

3. Кого зачіпає сумарна політика в галузі вищої освіти (стейкхолдери політи

ки) як результуючий вектор державної політики та політик акторів, бенефі

ціантів та причетних?

Загальний аналіз політики проводиться за алгоритмом, який полягає в іден

тифікації її проблеми/проблеми, мети та цілей, засадових цінностей, форм, ак

торів і стейкхолдерів її здійснення, очікуваних і фактичних результатів, взає

мозв'язку з іншими політиками. Щодо України, то такий аналіз у всьому обся

зі ще не проведено, хоча "головна проблема вищої школи" як "розрив між квалі4

фікаційними характеристиками, яким мають відповідати випускники ВНЗ Ук4

раїни, та реальними потребами суспільства і вимогами ринкової економіки. Цей

розрив не дозволяє перетворити вищі навчальні заклади на впливовий інстру4

мент реформування вітчизняної економіки, забезпечити їхній зв'язок з бізнесом

та відповідність завданням розвитку суспільства" була вже розглянута Міжна

родним центром перспективних досліджень та МФВ у 2000 р.435.

У світлі цих проблем завдання аналізу державної політики в Україні щодо ви

щих навчальних закладів, на мій погляд, мають вирішуватися у широкому кон

тексті проблем українського суспільства. Маємо визначитися з таких питань:

Політика розвитку вищої освіти України

1. Місце і роль української вищої освіти у соціоекономічній системі україн

ського суспільства та порівняння її якості із зарубіжними системами вищої

освіти.

2. Розмежування декларативної державної політики та імпліцитної (неяв

ної) – наприклад, існування інституту статусу самоврядного автономного

університету, не визначеного законодавчо, вкрай обмежена автономія ВНЗ.

3. Прогнозування кар'єрної динаміки, зростання рівня професійної мобіль

ності – необхідність декілька разів на життя змінювати свою професію.

4. Визначення теоретичноконцептуальної схеми, здатної пояснити специфі

ку і суперечності функціонування системи вищої освіти в суспільстві взага

лі, зокрема "транзитних", і визначити рекомендації для політики.

Проблеми вищої освіти та альтернативи щодо їх вирішення є в центрі уваги

і незалежних дослідників, і Міністерства освіти і науки. Наприклад, монографія

Віталія Журавського є міждисциплінарним дослідженням, у якому викладені

соціологічні, філософські, правові і педагогічні підходи подальшого розвитку

вітчизняної вищої школи436. В. Журавський, спираючись на зарубіжний та віт

чизняний досвід, аналізує умови й особливості цього процесу, визначає нові

потреби вищої школи, тенденції її розвитку, основні суперечності на цьому

шляху та умови їх подолання. У монографії аналізуються умови й особливості

модернізації вищої освіти в Україні, її адаптації до стандартів провідних іннова

ційних країн, потреби збільшення фінансування освіти і науки, зміни подвій

них стандартів щодо вищих навчальних закладів недержавної форми власності.

У державну освітницьку політику, доводить автор, має бути закладено необхід

ність для українського суспільства створення системи вищої освіти, яка відпо

відала б вимогам часу та ідеї навчання протягом усього життя.

У розробку пропозицій з політики вищої освіти, соціальної інституції, про

міру складності якої дають уявлення праці437, вносять відчутний внесок такі

дослідники, як В.В.Андрущенко, К.В.Корсак, Т.В.Фініков, О.П.Дем'янчук438,

В.А.Нікітін.

Чинники та умови, що конфігурують систему надання освітніх послуг при

ватними вищими навчальними закладами і які тісно пов'язані з глибинною сут

тю державної політики та часто потребують громадської підтримки не лише у

формі слів, дій та грошей, але й відповідних змін у законодавстві, зокрема в по

літиці акредитації, оподаткування та навіть конституційних основах освітньої

політики, розглянуто у книзі439. Особлива увага в ній приділяється перспекти

вам і вигодам, які може дати приватний сектор вищої освіти і суспільству зага

лом, і кожній окремій особистості, обговоренню таких традиційних дій урядо

вих структур, як регулювання й надання вичерпної інформації, фінансування та

філософія освіти в європейському контексті

управління вищою освітою.

Т.В.Фініков досліджує законодавство про вищу освіту Польщі, Росії, Украї

ни, Чехії; зіставляючи з проектом Закону України "Про вищу освіту", розглядає

проблеми оптимальної структури законодавчого акту, становища та правового

статусу ВНЗ, державної політики та системи управління вищою освітою, а та

кож особливості функціонування недержавних вузів, економіки системи вищої

школи тощо440.

К.В.Корсак вказує, що "тривалість циклу дорослішання нових поколінь

значно перевищив середній час життя масових професій чи інтервал, необхід

ний для принципових змін у суспільстві". У монографії, присвяченій оцінюван

ням, порівнянням і визнанням періодів навчання й освітніх документів та ква

ліфікацій, стан і тенденції змін європейської і світової освіти, теорію і практику

визнання періодів закордонного навчання і дипломів, а також про їх вплив на

розвиток мобільності та обміну учнями, студентами і викладачами; наводиться

опис сучасного стану вищої освіти в семи розвинених країнах світу, Польщі, Ро

сії та Україні, вказуються основні нові тенденції, які визначають вищу освіту в

наш час:

1. Тенденція подовження обов'язкової освіти поза час школи.

2. Тенденція урізноманітнення закладів вищої освіти.

3. Тенденція розширення завдань закладів вищої освіти.

4. Створення і розвиток нових університетів та інших ВЗО.

5. Зміни у вимогах та умовах праці викладачів вищої школи.

6. Нові тенденції у взаємодії ВНЗ і промисловців.

7. Нові тенденції в управлінні вищою освітою та її фінансуванні.

8. Тенденція вдосконалення систем кваліфікаційного забезпечення.

9. Проблема втрати молодих науковців.

10. Тенденція розширення навчання за кордоном441.

Зауважимо, що визнавати ці тенденції як визначні було б досить необачно,

бо майже кожній із них відповідає певна контртенденція:

 Тенденції подовження обов'язкової освіти поза час школи протидіє конт

ртенденція необхідності скорочення часу навчання – небезпека навчатися до

кінця життя, щоб бути "допущеним" на ринок праці вже навіть сьогодні не є

жартом, достатньо проаналізувати середній вік "остепеніння" українських

фахівців.

 Тенденції урізноманітнення закладів вищої освіти протидіє контртенден

ція "академічного дрейфу" – рух ВНЗ до структури і стандартів, властивих

більш престижним університетам (Berdahl, 1985), тобто яскраво вираженого

Політика розвитку вищої освіти України

процесу в різних національних системах вищої освіти, коли недавно створе

ні, невеликі ВНЗ із часом стають дедалі більше схожими на старі і традицій

ні інститути, і загалом відмінності між установами вищої освіти стирають

ся442.

 Тенденції розширення навчання за кордоном в Україні співдіє тенденція

наближення навчання до місця проживання студентів.

Створення концепції розвитку вищої освіти як цілісної системи, на думку

Т.В.Фінікова, є складним завданням, "оскільки ми не можемо точно оцінити

стан вітчизняної освіти порівняно з вищою освітою в розвинутих країнах у всіх

аспектах443. Це справді так, бо праць, створених в Україні із цього питання444, за

мало для повномасштабного аналізу освіти України в такому аспекті.

2. Розгляд "слідів" вищої освіти

Не претендуючи на здійснення усього комплексу алгоритму аналізу політи

ки щодо ідентифікації головної проблеми вищої освіти України як неулашту

вання на ринку праці 20 % випускників ВНЗ, потрібно, на мою думку, провес

ти додатковий розгляд. Така необхідність зумовлена не так гостротою пробле

ми, як її банальністю, оскільки вона лежить на поверхні, відразу впадає в очі.

Проте, система вищої освіти, як і суспільство загалом, є системою антиінтуїтив

ною, тобто коли проблеми, які лежать на поверхні, вирішуються "у лоб", то ре

зультати цього виявляються не адекватними нашій інтуїції. Справді, припусти

мо, що цей розрив подолано і з кінця цього навчального року вища освіта готує

випускників, кваліфікаційні характеристики яких відповідають реальним пот

ребам сучасного українського суспільства та вимогам ринкової економіки, на

віть, допустимо, що ці вимоги розуміються у ширині усіх можливих масштабів.

Чи зникне проблемність вищої освіти після цього? Адже економіка України з

феодальним менеджментом є настільки відсталою, що прямо пропорційна від

повідність випускників ВНЗ її вимогам лише консервуватиме нинішню якість

українського суспільства, поглиблюватиме його антиінноваційність. Тому дос

лідження й пошук ключових проблем освітньої політики необхідно продовжи

ти.

Поперше, бажано знати, який відсоток випускників ВНЗ не влаштовується

на роботу в інших країнах і наскільки в цьому аспекті українська ситуація є спе

цифічною. Справа в тому, що здобута вища освіта, яка не мала застосування від

разу після закінчення ВНЗ на ринку праці, є амбівалентною. Ми розглядаємо її

передусім як індикатор неякісної роботи усієї системи вищої освіти, проте вона

може розглядатися і як позитив, певний потенціал людського капіталу. Нап

філософія освіти в європейському контексті

риклад, здобута жінками вища освіта не обов'язково має реалізуватися на рин

ку праці, вона матиме достойну результативність у вихованні дітей. Далі, така

"незадіяна" вища освіта може бути поштовхом до інноваційної діяльності її но

сія – "невлаштований" фахівець відшукує адекватне застосування своїм знан

ням і створює нові теорії (наприклад, Ейнштейн у Патентному бюро), чи нові

фірми, компанії, які б він ніколи не створив, будучи включеним у жорстку сис

тему суспільного розподілу праці. Люфт 20 % між ринком праці і вищою осві

тою, можливо, є нормальний, і необхідний мінус у співвідношенні освітаринок.

Подруге, система вищої освіти як інституція, що має довгий історичний роз

виток (у окремих країнах від 7 8 століть, а в Україні можемо говорити про вік

вищої освіти 3 2 століття, від заснування КМА чи Харківського університету),

крім щорічного "ін'єкційного" впливу (випуск та прийом студентів), має також

інші канали взаємовпливу на суспільство (політичне позиціювання працівни

ків вищої школи, НДР, якість роботи випускників у різних сферах суспільства

тощо).

Якщо в Україні зайнято загалом 20,5 млн осіб, то "ін'єкційний" вплив вищої

освіти на трудові ресурси в межах 1 2 % є настільки малозначущим, що провал

у його підготовці буде ледве відчутним. Кризу "ін'єкційних" впливів вища осві

та виявляє на інтервалах часу, які вимірюються десятиліттями. Економічний

занепад 90х років минулого століття можна розцінювати як наслідок тривалої

кризи вищої освіти України та СРСР з 1953 року по 1990 рік, оскільки випус

кники вищої школи саме в ці роки становили основну масу зайнятих фахівців

із вищою освітою. Звичайно, цю оцінку можна критикувати (з огляду на міф

про високий рівень радянської освіти) чи уточнювати і деталізувати, але якщо

ми припускаємо взаємовплив між освітою і економікою, то маємо відверто і

конкретно визначити вагу ролі освіти в сукупності всіх факторів кризи сус

пільства, бо інакше нам доведеться сповідувати теорію "змови". Отже, ідентифі

кація головної проблеми вищої освіти не може бути зведена до якості окремих

її ін'єкцій в суспільство та їх оцінок, бо "позитивна" за якимись критеріями

ін'єкція у певний рік (радянська освіта пишалася показниками 100 %го пра

цевлаштування), зрештою, може давати негативний результат.

Але й ці арифметичні підрахунки не відображають усю динаміку інтелекту в

суспільстві, яку визначає та ініціює вища освіта країни. Адже система вищої ос

віти є не замкненою системою, подібною до шприца, що робить лише зцілю

вальні ін'єкції, це також НДР, інновації, докторантура і аспірантура, це атмос

фера в сім'ях 1 млн осіб, що працюють чи навчаються у закладах вищої освіти.

Отже, з одного боку, вища освіта є інституція, що консервує, зберігає і розвиває

знання і вводить його в економіку ін'єкційними, майже нескінченно малими до

Політика розвитку вищої освіти України

зами (1 %), а з іншого, є інституцією, що прямо визначає і детермінує життя

майже 10 % населення (через оплату праці викладачів ВНЗ, через вартість осві

ти, яку сплачують студенти та їх батьки – явну та приховану тощо), здійснюю

чи достатньо широкомасштабний вплив. Якщо ж узяти до уваги вплив вищої

освіти на інтервалах історії, що вимірюються десятиліттями, то можна ствер

джувати, що результат системи вищої освіти визначається її роботою протягом

декількох десятиліть. Тому при розробленні політики щодо вищої освіти пот

рібно розрізняти різні типи її впливу:

А) довгостроковий вплив на суспільство протягом 3 4 десятиліть;

Б) короткотерміновий вплив (10 % населення);

В) ін'єкційний вплив (1 % оновлення трудових ресурсів країни щороку).

Залежно від того, як ми будемо ставити завдання та мету вищої освіти, зале

жатиме і зміст освітньої політики.

Цікавим напрямом розширення контексту проблеми є з'ясування "сліду

ВНЗ" – відсотка фахівців, випускників певного ВНЗ у структурі трудових ре

сурсів (наприклад "слід" КПІ, КНУ, ХАІ). Уся сукупність фахівців України

розподіляється на 200 300 слідів ВНЗ. "Слід ВНЗ" можна інтерпретувати в

певних якісних вимірах – вага і роль випускників в історії суспільства, згурто

ваність випускників у певних об'єднаннях, підтримка ними своєї альмаматер,

дистанція між ВНЗ як інституцією і окремим випускником (підтримуються чи

не підтримуються зв'язки, коректується чи не коректується навчальний процес

із врахуванням думки колишніх студентів). Про такі дослідження щодо Украї

ни автору не відомо, можливо, їх на перетині української елітології, історії нау

ки і освіти й потрібно провести, тим паче, що кожний ВНЗ свій "слід" в історії

України так чи інакше пробує обліковувати.

Отже, ще раз висловимо сумнів – оцінка якості вищої освіти як системи,

можливо, не збігається з проміжним зрізом сьогоднішнього дня – якості знань

студентів, якості викладацьких кадрів тощо. Тому державна політика в галузі

вищої освіти має враховувати всі "сліди" та впливи вищої освіти в суспільстві й

визначити головну проблему вищої освіти як її невідповідності потребам ство

рення в Україні інноваційного суспільства. Але цей діагноз передбачає вже сер

йозну картографію цієї невідповідності.

Щоб аргументувати вищевикладене, звернімося до статті О.Хоруженка, у

якій він викладає особисті "оцінні судження" щодо освітнього середовища в Су

мах, проте вони відображають не лише локальну картину. На думку О. Хору

женка, "викладачі... відчувають себе героями гротескних творів, що живуть в

картковому будинку з централізовано закладеними правилами гри, дбайливо

культивованими цінностями, які постійно й систематично ними ж порушують4

філософія освіти в європейському контексті

ся, що є невід'ємним правилом функціонування системи цього карткового буди4

ночка". Описуючи існування акторів вищої освіти у формі фікції, самоприни

ження, втрати самоповаги та інші характерні риси навчального процесу, нап

риклад, виховання в студентах вторинності навчання, "активної несвободи", ут

римування студента в "герметичному коконі вигаданого та спрощеного світу",

вказується, що "молода людина, аби здобути вищу освіту, змушена пройти через

корупцію та хабарництво, часом через приниження заради наступних прини4

жень. Бо з таких дрібниць формується система. І ви нічого не зможете зробити.

Ці люди не зможуть працювати системно і мислити концептуально. Бо якщо в

904х рр. пострадянська молодь губилася в ідеологічному вакуумі, в системі втра4

чених можливостей, то сучасна студіююча молодь надає перевагу спрощеному

світогляду життєвих координат". Автор пропонує "студентському середовищу

дати свободу", оскільки найважливіша і найпередовіша технологія освіти – сво

бода, можливість ідейного і політичного вибору для студентів445.

Дата добавления: 2015-05-22