Загальні особливості формування мотивації навчання школярів

Сильний внутрішній мотив є безкорисливим, займає центральне місце серед інших мотивів навчання. Форму­вання мотивації через визначення цілей на­вчальної діяльності буде більш дієвим, якщо учнів більше орієнтують на способи, а не на результат діяльно­сті.

Учні, які особистою метою вважають самовдосконалення і вчаться не заради порівняння себе з іншими, досягають кращих результатів.

Учні, які сильніше прагнуть успіху, ніж уник­нення невдачі, мають вищу мотивацію.

Якщо мета сформульована школярем самостійно, вона посилює мотивацію, позитивно налаштовує, утримується до результативного завершення діяльності. Мета, що задається ззовні викликає меншу пізнавальну активність, має менший мотиваційний вплив, часто не завершується результативно (зникає). Учні, які ставлять за мету оволодіння предметом, швидше досягнуть високих результатів. Вони не шукають легких шляхів, учителя розглядають у ролі джерела знань, а не як особу, яка може виставити високий бал.

Учні, які приписують свій успіх внутрішнім факторам (власним зусиллям), докладають більше зусиль, ніж ті, що приписують його зовнішнім випадковим факторам, наприклад, примхам учителя.

Стабільні невдачі породжують обґрунтовану безпорад­ність, усвідомлення неспроможності контролювати своє життя. Безпорад­ність притаманна учням, які мають труднощі у навчанні.

Мотивація залежить віку та характеру нав­чальних ситуацій: чим молодші учні, тим більше форму­вання мотивації залежить від обов'язковості ситуації, кон­тролю з боку вчителя.

Позитивні результати має навчання без оцінювання в молодших класах: діти стають менш збудливими, у них поліпшується сон, апетит, вони починають краще вчитися.

Висока мотивація може відігравати роль компенсаторного фактора у випадку недостатньо розвинутих спеціальних здібностей чи недостатнього запасу необхідних знань, умінь і навичок.

У формуванні мотивів навчання значну роль відігра­ють словесні підкріплення, зокрема оцінки, які інформу­ють учнів про рівень їхніх знань, успіх чи неуспіх у кон­кретній ситуації, виражає ставлення вчителя до них. На уроці кожен аспект оцінки має спонукальну дію. Учитель може використати «діловий» і «змагальний» мотиви, які сприяють відновленню втраченого інтересу до навчання; “короткі мотиви”, що ситуативно активізують розумові дії учня, готують передумови для відродження пізнавального інтересу, який повинен бути постійним мотивом навчальної діяльності. За відсутності пізнавально­го інтересу активна навчальна діяльність учня неможлива.

Переживання учнем “успіху” чи “неуспіху” в учбовій діяльності призводить до появи бажання або небажання займатися такою діяльністю.

Психологічними механізмами негативного ставлення до учбової діяльності є наяв­ність в учнів вузьких спонукань, нерозуміння змісту учіння, до­мінування мотивів особистісного самоствердження, відсутність орієнтації на пошук нових способів розв'язання завдань і ви­конання учбової роботи, несформованість уміння ставити цілі, долати перешкоди, пасивність при зіткненні з труднощами, переважання емоцій тривожності, постійна невдоволеність собою, а також, суперечності, конфлікти, проблеми у стосунках з іншими людьми, із самим собою (А.К. Маркова).

На формування мотиваційної сфери навчання вплива­ють емоційне ставлення учня до вчителя, підтримання педагогом уваги, значущості, упевненості і задоволення учня своїми діями.

7. Формування та розвиток особистості: періодизація Д. Б. Ельконіна. Стадії розвитку особистості за Е. Еріксоном. Характеристики зрілої осо­бистості

Д.Б. Ельконін розробив концепцію психічного розвитку, у якій об’єднані дві лінії: пізнавальний та особистісний розвиток дітей від народження до закінчення школи.

В основу періодизації дитинства Д.Б. Ельконіна були покладені такі уявлення:

1. Кожній віковій стадії як своєрідному і якісно специфічному періоду життя людини відповідає певний тип провідної діяльності;

2. Зміна типу провідної діяльності характеризує зміну вікових періодів.

3. У кожній провідній діяльності виникають і формуються психічні новоутворення, послідовність яких створює єдність психічного розвитку дитини.

Періодизація дитинства за Д.Б.Ельконіним (критерій – провідний тип діяльності):

0-1 рік. Безпосереднє емоційне спілкування. Формується потреба у спілкуванні з іншими людьми, емоційне ставлення до них.

1-3 роки. Предметно-маніпулятивна діяльність. Дитина відтворює суспільне вироблені способи дій з речами, у неї виникає мовлення, суспільно-категоріальне сприйняття предметного світу, наочно-дійове мислення. Центральне новоутворення – виникнення свідомості.

3-6 років. Ігрова діяльність. У процесі її здійснення у дитини формується уява та символічна функція, орієнтація на загальний зміст людських відносин і дій; складаються узагальнені переживання й осмислена орієнтація в них.

6-10 років. Навчальна діяльність. На її основі виникає теоретична свідомість і мислення, розвивається аналіз, рефлексія, уявне планування; відбувається становлення потреби й мотивів навчання.

10-15 років. Суспільно-корисна діяльність. Включає в себе такі види як трудова, навчальна, суспільно-організаторська, спортивна та художня діяльність. У цих видах діяльності у підлітків виникає прагнення брати участь у суспільній роботі, будувати спілкування, з'являється рефлексія на власну поведінку, уміння оцінювати можливості свого "Я" (самосвідомість).

15-17 років. Навчально-професійна діяльність. Формується потреба в праці, професійному самовизначенні. Розвиваються пізнавальні інтереси, здатність будувати життєві плани, громадянські якості особистості, стійкий світогляд. Вивчення типів діяльності дозволяє виявити шляхи і механізми становлення особистості в онтогенезі.

Відтак, загальна періодизація вікового розвитку за Д.Б. Ельконіним виглядає таким чином:

1. Немовля (0 – 1 рік);

2. Раннє дитинство (1 – 3 роки);

3. Молодший і середній дошкільний вік (3 – 4-5 років);

4. Старший дошкільний вік (4-5 – 6-7 років);

5. Молодший шкільний вік (6-7 – 10-11 років);

6. Підлітковий вік (10-11 – 13-14 років);

7. Ранній юнацький вік (13-14 – 16-17 років) [32].

Весь процес дитячого розвитку ділиться на 3 етапи: 1) до­шкільне дитинство (0 – 6) 7 років; 2) молодший шкільний вік (6 – 11 років); 3) середній і старший шкільний вік (12 – 17 років).

Етапи психосоціального розвитку особистості за Е. Еріксоном

Психологічні феномени розвитку особистості Е.Еріксон розглянув у контексті взаємодії психологічних, поведінкових, емпіричних і соціальних факторів.

Еріксон виділяє вісім стадій життєвого шляху особистості. До кожної стадії життєвого циклу суспільство пред'являє певне завдання, розв'язання якого залежить як від рівня розвитку індивіда, так і від духовної зрілості суспільства і зводиться до встановлення динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами.

Дата добавления: 2015-05-22